Під сонцем Саулейри

Радість від народження немовляти, що успадкувало Вищу Силу поступово змінилася іншими клопотами та страхом перед невідомістю. Насувався новий бій з дарконами. За кілька днів мали відкритися одразу два Земні Портали в різних кінцях світу Саулейри - і всі почали готуватися до нового виклику. Це не було чимось незвичним чи неочікуваним - таке траплялося й раніше. Налурійців турбував, скоріше, моріон і масштаби поразки у разі його застосування на полі бою.

Танаіма звісно неможливо було розірвати на кілька частин, тому у випадку кількох одночасних сутичок він був там, де портал відкривався на довший часовий період. Короткочасні портали він з легкістю міг утримувати й сам, але одного його ніколи не залишали. Ну, а в те місце, де Танаіма не було просто відправлялось більше Воїнів.

Цього разу схему підготовки обрали схожу. Один з порталі відкривався всього на шість хвилин серед густого лісу ближче до гір на материку Сефір. Воїни з усього континенту з легкістю його відбили б. 

Інший мав бути відкритим чотири години на острові Рейвен - найбільшому острові Саулейри. Але добре доступному для пересування - тут містилася велика кількість контрольованих внутрішніх порталів. Сюди ж і мав відправитися Танаім зі своїми братами по зброї, а паралельно до них - приєднатися ще кілька груп з інших куточків світу.

Тож, поки йшла підготовка та планування маршруту, він вирішив зробити те, на що наважувався вже кілька днів - скористатися порадою Айріс. 

Танаім хотів сам поспілкуватися з Еламом та Касією наодинці. Він не уявляв з чого почати процес зцілення, бо ніколи не застосовував свою Силу в подібному напрямку, але зрадів вже тому, що ні хлопець, ні дівчина не відштовхнули його. Вони не були агресивними чи лютими, навпаки - скоріше байдужими і відстороненими. Тож чоловік почав з найпростішого: з їх емоцій та почуттів, а також з найменшого прояву звичайної любові - до батьків, друзів і, звісно, один до одного.

Він на мить уявляв себе Цілителем, що володіє магією, обережно брав їх долоні в свої руки і поступово наповнював світлом та теплом. Пробирався в найглибші куточки серця, душі, свідомості та просто розмовляв про найзвичайнісінькі речі. 

Танаім знав, процес буде довгим, бо все залежатиме від того чи приймуть вони зцілення, чи дозволять Вищій Любові наповнити їх єство. Але він не збирався зупинятися на пів дорозі. Насправді, десь глибоко всередині себе він відчував, що рухається в правильному напрямку.

І якщо Елам з Касією хоча б не чинили опору та добре йшли на контакт, то з Лео було важче. Найкращий друг не хотів спілкуватися взагалі. Натомість він рвався у майбутній бій.

Переконувати його, що ця затія абсолютно безглузда та небезпечна - не мало ніякого сенсу.

Буквально напередодні Налурі випадково дізналася від Доріуса, що Лео зібрався йти разом з усіма. Чоловік намагався його переконати, але безуспішно. І, мабуть, дарма сподівався, що це вдасться зробити тій, яку він не памʼятав. 

Але спробувати було варто. Жінка вхопилася за привід зустрітися з коханим, бо після останньої розмови не знала як знову до нього підступитися. Звісно, вона не на жарт розхвилювалася. Тому перше, що зробила: підстерігла брата, якого практично не можна було зловити, на сходах житла Цілителів, коли він черговий раз прийшов до своїх «підопічних».

– Танаіме, будь ласка, не дозволяй Лео йти у бій! - майже благала вона.

– Я б з радістю, Налурі… - зітхнув той. - Але розмовляти з ним марно. Таке враження, що він не чує нікого й нічого.

– Але… ти мусиш щось зробити, прошу… 

– Що ти пропонуєш? - розвів руками чоловік. - Звʼязати його мотузкою? Чи посадити під замок, як отих двох? 

– Якщо це допоможе, то… - почала жінка.

– І чого ми добʼємося? - обірвав її Танаім. - Відштовхнемо його ще більше! Він може наробити дурниць в пориві емоцій!

– То нехай краще помре там, на полі бою?! - не стримуючись вигукнула Налурі.

Чоловік важко зітхнув та потер очі.

– Я пригляну за ним… обіцяю, що захищатиму…

– Гаразд, нехай… - махнула вона рукою. - Я щось вигадаю…

Танаім не встиг запитати, що зібралася робити сестра, бо вона дуже швидко пішла геть, не сказавши більше ні слова. Тож він, не витрачаючи часу на безглузді суперечки, поспішив до своїх важливіших справ.

Налурі направилася до житла Воїнів. Вона знала, що розмова не принесе результату, але хотіла принаймні спробувати. По дорозі звʼязалася з Раміїлом і хлопець повідомив, що бачив, як брат спускався до обіду в їдальню кілька хвилин тому.

Жінка дуже сподівалася, що він нікуди не зникне, поки вона прийде, тож поступово зірвалася на біг. А коли нарешті опинилася на сходах перед дверима - то кілька хвилин переводила подих, щоб не видати, як вона поспішала.

Лео сидів в кінці столу, де було найменше людей і найбільше вільного місця. Навпроти нього обідали Хасан з Нареком і… Данелія.

Налурі знову відчула, як хвиля обпікаючих ревнощів прокотилася тілом. Вона хотіла стиснути руки в кулаки і кинутися до обличчя жінки, але наказала собі вгамуватися. Після останнього такого пориву запʼястя боліло до самого ранку і заледве знову почало загоюватися. Тож Налурі зробила кілька глибоких видихів, щоб розслабитися (наскільки це було можливо) і перетнула залу їдальні так швидко, що присутні навіть не одразу помітили як вона впритул підійшла до Лео. З Хасаном та Нареком жінка ввічливо привіталася. 

– Лео, з тобою можна поговорити кілька хвилин? - запитала з посмішкою, кидаючи холодний погляд на Данелію.

Він не відповів, лиш відклав ложку і схрестив пальці на руках схилившись над тарілкою та стримуючи потік незрозумілих емоцій всередині тіла. Чоловік запідозрив, що вона прийшла його вмовляти, як і всі інші.

Хасан з Нареком тим часом розуміюче кивнули та підвелися. Забираючи свої тарілки зі склянками вони перемістилися за інший стіл. Данелія неохоче послідувала за ними під пильним поглядом Налурі, що не відривала від неї очей ні на секунду.

Вона сіла навпроти коханого і зустрілася з ним поглядом. Це діяло як заспокійливе - його очі, такі рідні і водночас такі далекі. Захотіла нахилитися вперед, дотягнутися до його губ. Вогонь прилинув до шкіри обличчя і Налурі відчула, що почервоніла.

Лео мовчав, він різко відвів погляд, як і тоді у великій залі - дивився кудись далеко поверх її голови.

– Чи не забагато твоя колишня приділяє тобі уваги? - почала зрештою Налурі, не взмозі втриматися від їдкого коментаря, що мучив її зсередини.

– Хто? - здивувався Лео так, ніби взагалі не розумів про кого вона говорить.

– Я про Данелію… - махнула головою трохи вбік.

– Вона не приділяє мені увагу. - твердо відповів чоловік.

– Що ж, нехай… - зітхнула жінка. - Я тут не для цього. 

– Для чого ж тоді? - але відповідь він знав, питання не мало сенсу.

– Я прийшла попросити тебе… - вона опустила очі. - Попросити тебе не йти у бій, Лео, благаю… це надто небезпечно…

Вона на мить замовкла вивчаючи його реакцію, але чоловік так само сидів непорушно, погляд блукав далеко, ніби він думав про щось абсолютно інше.

– Я знаю, що ти навряд чи дослухаєшся до моїх слів…

– Ти маєш рацію. - перебив він різко, але не голосно. - Не дослухаюся. Не марнуй часу.

Але вона не збиралася відступати. Вона знала, що йому говорили ці слова вже сотні разів з десяток інших людей, але все одно продовжила.

– Лео, коханий, отямся… навіть матриця, що містить ту ж просторово-часову матерію, не зчитує твою ДНК… як ти зібрався пройти через портал? Не боїшся, що тебе розірве на шматки? 

– Одягну захисний костюм. - відрізав він коротко. 

Налурі знала, що це один з варіантів. Колись такий запропонували Адріану, щоб він міг відправитися разом з нею, бо земляни не могли проходити через портали. Вона важко зітхнула.

– І? Що далі? Йти у бій проти дарконів без Внутрішньої Сили - це самогубство. Скільки хвилин ти протягнеш на полі бою? Хочеш померти, так?

– Ховатимуся за спиною твого брата… - криво посміхнувся Лео. - Він ніби як всемогутній…

– Тоді навіщо так геройствувати? - не розуміла Налурі. - Якщо зібрався ховатися? Ніби й справді хочеш померти…

Чоловік не відповів. Вона знову глибоко вдихнула.

– Але хіба ти з тих, хто ховається… - та прошепотіла собі під ніс схиливши голову. - Хоча, останнім часом робив це добре… 

Лео здається не розчув останню фразу. Він підвівся на ноги і глянув на неї вже зверху вниз. 

– Може, якщо я такий нікчемний, то й отруєна зброя на мене не подіє? - мовив тихо. - Ну, а щодо моріону, то мене вже ним не здивуєш…

«То ось в чому справа! Без внутрішньої сили він почуває себе нікчемним, неповноцінним!» - промайнула в голові думка. - «Він хоче довести собі та іншим, що все ще чогось вартий! Це звичайні самолюбство та гордість!»

Налурі підвела вражений погляд.

– Я благаю тебе… не варто цього перевіряти, Лео! Ні портал, ні отруєну зброю, ні навички бою без Сили, будь ласка…

Він на мить затримав очі на її перебинтованій правиці. 

– А ти не підеш у бій, бо руку зламала? - Лео і сам не знав навіщо намагався її вколоти. - Що ж, дуже зручно чи не так?

Єдине чого він хотів, щоб перестало пульсувати в голові щоразу, як ця жінка зʼявлялася перед ним і викликала всередині тіла бурю, пожежу та ще цілу купу емоцій, які йому не належали. Вони належали тому іншому, що міцно стискав камінь в своїй руці. І Лео всім серцем його ненавидів.

Налурі докір видався аж занадто їдким. Але не тому, що він не знав про її вагітність, а тому що вона не могла піти разом з ним. Вона знову не могла бути поруч, хоча дуже цього хотіла. І власна безпомічність неймовірно її дратувала.

Жінка щосили вдарила кулаком лівої руки по столу, що аж посуд задзвенів та різко скочила на ноги.

– Так, я не йду у бій, бо зламала руку, Лео! - закричала вона йому в обличчя, нахилившись так близько, наскільки дозволяв розділяючий їх стіл. - Саме тому я не йду у бій! Тому що зламала цю кляту руку!

А тоді опустилася на місце і схилила голову ховаючи очі повні сліз. Всі присутні в їдальні вже повернули голови в їх сторону та повідкривали роти перестаючи приймати їжу. Лео постояв мовчки ще з хвилину, а тоді розвернувся і пішов геть. 

Налурі було абсолютно байдуже, що на неї витріщалися. Вона витерла мокрі очі і теж вийшла з приміщення. Обдумуючи в голові наступний крок вона направилася до замку, бо вже мала план. Хитрий та підступний, але такий надійний, що годі було вигадати кращого.

Вечоріло. Лео лежав на ліжку в своїй кімнаті та читав якусь книгу. Він й гадки не мав, про що вона була, бо не вловлював жодного написаного слова. Просто водив поглядом по тексту і перебирав думки в голові.

Нарешті він усвідомив суть свого божевілля. Той інший, хто знаходиться в його голові реагує виключно на цю жінку та все що з нею повʼязано. І вперше йому стало цікаво дослідити його поведінку, емоції, відчуття, які йому самому - справжньому, як він гадав - не належали. Вони викликали роздратування, але не таке як свербіж чи постійний ниючий біль, а скоріше як недоступний бажаний плід, солодкий та привабливий. І ти хочеш його торкнутися, розгледіти, дізнатися який він на вигляд, але тільки заради цікавості. Ось ця проста цікавість страшенно його дратувала. Бо той, хто тримав камінь в його голові нізащо не хотів ним ділитися, а сам Лео взагалі не розумів навіщо йому той камінь здався. 

Може то й не камінь зовсім, а скажімо якийсь соковитий фрукт або коштовна прикраса чи звичайна сфера світла. В цьому була головна проблема - він не знав, що то за річ, а той, хто міцно стискав її в своєму кулаці ніяк не хотів відкривати секрет. І все, що залишалося чоловіку - спостерігати за реакціями свого мозку та тіла на зовнішні подразники, на емоції, які були чужими та не завжди доречними.

Він пригадав, як нещодавно ховався за деревами на узліссі та спостерігав за хлопчиком, що був таким схожим на нього самого, особливо очима. В той день Лео побачив здалеку, як Кімран повів дітей у поле і раптове бажання хоча б трохи подивитися на дитину - виявилося таким сильним, що ноги самі понесли чоловіка слідом - обережно та непомітно. Звідки взялося те бажання, з чого виросло - він взагалі не міг зрозуміти. Тож просто тримався віддалік боячись зробити якісь кроки і виявити в собі ще щось чуже та незнайоме. Йому достатньо було й того, що в голові ніби жив своїм окремим життям хтось сторонній. 

Суцільну тишу розрізав раптовий стук у двері. Лео встиг перегорнути книгу на кілька десятків сторінок вперед так і не зрозумівши, що він читав. Через секунду у дверях зʼявилася жінка. Вона тримала в руках тацю з різноманітними смаколиками та свіжозавареним чаєм.

– Привіт! Я помітила, що тебе не було за вечерею, тож вирішила принести їжу сюди. - лагідно мовила Данелія всміхаючись. - Не варто голодувати, особливо перед нашим завтрашнім походом.

Лео відклав книгу та уважно подивився в чорні очі навпроти.

– Дякую за турботу. Проте, я не голодний… - він сів у ліжку, але жінка вже встигла поставити тацю на стіл. 

– Гаразд… може тобі хочеться чогось іншого? - - вона підійшла ближче та стала навпроти. 

– Наприклад? - не зрозумів чоловік, що та має на увазі. 

– Може… чогось приємнішого? - прошепотіла Данелія легенько торкаючись його передпліччя.

Камінь так гостро вколов долоню того, хто його тримав, що Лео аж сіпнувся всім тілом. Ніби то й не камінь був зовсім, а цього разу уламок гострого скла. В скронях почало несамовито пульсувати. Чоловік різко підвівся і його обличчя опинилося прямо навпроти обличчя Данелії, бо вона була вищою за ту, іншу, яку він не памʼятав. Так близько, що нахилившись ще трішки вперед він міг би торкнутися кінчиком свого носа до її.

Жінка посміхалася. Лагідно, ніжно. Чорні очі яскраво світилися в нетерплячому очікуванні. 

– Чогось дійсно таки хочеться… - мовив зрештою Лео. 

– Скажи мені… - прошепотіла Данелія переводячи погляд на його вуста і вже зібралася знову торкнутися пальцями його плеча.

– Дуже хочеться… - прошепотів у відповідь Лео. - До туалету… 

Він легенько взяв її за плечі та посунув в сторону, а сам попрямував до ванної кімнати і закрив за собою двері. 

Розчарована Данелія закотила очі від такої неочікуваної реакції, ніби з неї вирішили посміятися. Вона важко зітхнула та швидко покинула його скромне помешкання.

Гарячий душ допоміг вгамувати пульсуючий біль у скронях. Дивна річ в голові Лео знову набула гладенької форми, твердої - ніби дорогоцінний камінь. Він вже зібрався залізти під ковдру та добре поспати, коли у двері знову постукали. 

– Чого тобі ще потрібно? - вигукнув у відповідь, але на порозі стояв брат. - А, це ти, Раміїле… 

– Чекав когось іншого? - кинув підозрілий погляд той.

– Неважливо… - відмахнувся Лео. - Чого прийшов? Знову вмовляти мене не битися? 

– Ти як завжди «сама ввічливість». - зітхнув Раміїл всміхаючись. - В цьому немає сенсу, тож - ні. Я хотів сказати, що після бою планую відправитися на Інос. Хочу провідати батьків та…

«Та ще побачити її» - промайнула в голові думка, але хлопець не став її озвучувати, вчасно зупинившись.

– Вирішив запитати чи не хочеш скласти мені компанію? - мовив натомість. - Просто так, відволіктися, відпочити, змінити оточення на кілька днів… нічого серйозного. 

– Я подумаю над твоєю позицією… - неочікувано для себе відповів Лео. 

Бо пропозиція й справді виглядала надто привабливою - зникнути з цього місця хоча б ненадовго.

– Ще щось? - нетерпляче запитав чоловік сподіваючись таки сьогодні заснути.

Раміїл натомість йти нікуди не збирався. Він опустився на стілець біля столу і навіть потягнувся до таці за шматком чогось запеченого та коричневого на вигляд й гадки не маючи, що воно таке - але виявилося солодким.

– Так… хотів попросити тебе не відштовхувати так сильно Налурі! Вона ж кохає тебе, Лео! Без роздумів кинулася у саме пекло - в саме лігво дарконів - рятуючи тебе з полону!

«Це вже ближче до справжньої причини візиту» - подумав чоловік, але вирішив промовчати. 

– Дуже сміливо… проте, я не знаю, що означає оте слово - «кохає».

– Справді? - вигнув брови хлопець. - Бо раніше ти знав! Колись дуже давно у нас з тобою сталася розмова… Ти звісно не пам’ятаєш, але… 

Раміїл на мить задумався, підбираючи слова. Лео не став відривати брата від спогадів.

– Ти прийшов до мене серед ночі і попросився переночувати в моїй кімнаті, бо в твоєму ліжку спала Налурі. - всміхнувся Раміїл. - Не знаю, що між вами тоді сталося, але ми з тобою так не розмовляли, здається, ніколи в житті. І те, як ти говорив про неї… Я тоді ще мало розбирався в коханні - в почуттях як таких взагалі! Але ти мене вразив, брате, чесно. Ти говорив про ту жінку ніби про власну душу - так, ніби вона була частиною тебе самого, твоїм повітрям в легенях, кровʼю у венах… твоїм життям та серцем… усім сенсом твого існування. Ніби все, що було з тобою до її появи, раптом стерлося, як і світ навколо - втрачав значення, якщо раптом її не стане поруч!

– Це… напрочуд романтично… - зітхнув зрештою Лео, коли той замовк. - Але я всього цього не пам’ятаю, пробач…

– Ти навіть не намагаєшся пригадати! - вигукнув Раміїл. - Може, варто було би відкрити свій розум та серце ширше? 

– Пропонуєш мені помедитувати на лоні природи або що? - засміявся чоловік.

– Для початку хоча б дозволити Танаіму попрацювати з тобою… - наполягав хлопець. - У Елама з Касією непогано виходить…

Але він не закінчив фразу, бо Лео різко урвав брата.

– Не потрібно чаклувати наді мною, ніби я хворий! Я почуваюся абсолютно нормально! Зі мною все впорядку! - він на секунду припинив кричати глибоко зітхаючи. - А якщо ми вже говоримо про Елама з Касією… то хіба я хоч комусь намагався заподіяти шкоди? Хіба я поводжу себе агресивно, підло, небезпечно? 

– Ні, але ти… - почав було Раміїл вигукуючи слова але брат знову його перебив.

– Що? Не виходжу з кімнати? Ні з ким не спілкуюсь? Нікому не заважаю? І сиджу собі тихенько? 

– Саме так, Лео… ти сам не свій… і за тебе всі хвилюються… щиро хвилюються!

– А ти не вважаєш, що це зовсім не привід, аби мене рятувати? - мовив він вже тихіше. - Не думав, що мене все влаштовує? Що мені так комфортно? І єдине чого я хочу - аби мене залишили в спокої?

Раміїл різко скочив на ноги та направився до виходу. 

– Ти нестерпний! Взагалі неможливо з тобою розмовляти! - в дверях він обернувся. - Пропозиція щодо Іноса залишається в силі. - і закрив їх за собою якомога мʼякше.

Лео заснув не одразу. Він раз за разом пригадував розмову з братом і там де його слова описували минуле - ту примарну ніч, якої він не памʼятав - камінь, в руці того, іншого в його голові знову починав світитися теплим вогнем. З цим вогнем чоловік міцно проспав до самого ранку без жодних сновидінь.