Під сонцем Саулейри

– Він повернувся. - прошепотіла Налурі своєму відображенню в дзеркалі.

Вона поправила розпущене волосся та одягла зелену обтислу в талії сукню, що вільним кроєм спадала до колін - доки ще могла собі це дозволити. Зовсім скоро сукні стануть ширші, вона зібралася приховувати животик, скільки вдасться.

За останні кілька тижнів нарешті позбулася повʼязки на руці - запʼястя повністю загоїлося і більше не турбувало.

Зараз жінка вирішила, хай би там що, побачити коханого та сказати, як сильно вона сумувала. Налурі сподівалася, що за стільки часу він вже пробачив їй той вчинок і більше не злиться. Але руки зрадливо тремтіли, вона неймовірно хвилювалася. 

Зрештою, глибоко вдихнувши, поспішила до житла Воїнів.

В двері постукали і Лео незадоволено підвівся з ліжка, щоб відкрити. Кілька годин, як він повернувся додому, а в його маленький світ знову вторгалися. Хтось знову хотів його бачити, розмовляти, питати як справи та самопочуття. Чоловік подумки сподівався, що то не Танаім.

Але на порозі стояла Данелія. Одягнена була в чорний вишуканий халат розмальований сріблястими візерунками-завитками. Вона розпустила своє пряме чорне волосся, хоча зазвичай збирала його в тугий пучок з-заду. 

– Привіт! Маєш хвилинку? - посміхнулася хитро, очі блищали від нетерпіння.

Проте Лео не встиг навіть відкрити рота, щоб відповісти - жінка нахабно пройшла до середини та примостилася на край столу, виставляючи на показ оголену ногу з-під халата.

– Ти сьогодні без таці з їжею? - підозріло запитав Лео роздумуючи над тим, що їй від нього потрібно. 

– Я маю дещо цікавіше… - прошепотіла ніжним голосом. - Тобі сподобається…

Данелія попрямувала до ліжка і зняла з себе халат. Під ним не виявилося абсолютно нічого, навіть білизни. Вона сіла на постіль, опускаючись на зігнутих ліктях та грайливо закинула одну ногу за іншу. 

Лео закотив очі важко зітхаючи. Це було досить несподівано, аби щиро здивуватися. 

– Послухай, в мене немає настрою грати в твої ігри, справді. - мовив сухо та стримано.

– Не біда, я швидко можу це виправити. - розсміялася жінка. - Так би мовити, підняти твій настрій…

Він не зрушив з місця. В голові гуділо та пульсувало тупим болем. Тому, іншому, що жив своїм окремим життям в його тілі ця ситуація подобалася не більше, ніж йому справжньому. Лео зробив спробу його вгамувати, але марно. Камінь в руці боляче врізався в шкіру гострими кутами.

Зрештою чоловік підійшов ближче, нахилився додолу та підняв халат, що недбало валявся біля її ніг. Данелія зробила спробу торкнутися долонею його волосся. Але він швидко вклав одяг в протягнуту руку, маючи намір покінчити з цією недолугою ситуацією.

– Одягнися, будь ласка, та покинь кімнату. - твердо мовив Лео.

Жінка розчаровано зітхнула, але халат не прийняла. Так і продовжила сидіти голяка на краєчку його ліжка. 

– У нас є минуле, Лео і ти його пам’ятаєш, правда? - мовила натомість вона.

– Ти не думала, що воно саме тому й називається минулим, аби там і залишатися?

Він стискав в руці її одяг та ледве стримував роздратування. Данелія раптом скочила на ноги та опинилася надто близько до його обличчя. 

– Тільки не говори, що ти мене не хочеш… - прошепотіла вона занадто солодко, лагідно торкаючись долонями його плечей. - Чому б тобі просто не спробувати…?

Чоловіка ніби блискавкою вдарило. Причому зробив це той, інший в його голові. Він знову відчув непереборний приступ злості до нього, чи до самого себе? Чи до свого божевілля? Важко було сказати, бо думки плутались, мов нитки у великому клубку.

Тілом прокотився електричний струм, але окрім нестерпного болю він не приніс ні бажання, ні насолоди, ні чогось незвичайного, що викликало б потребу продовжувати діалог. Лео притулив до грудей жінки навпроти її власний халат, в який впивався уже нігтями та процідив крізь зуби:

– Одягнися і вийди. Зараз же. Не змушуй мене застосовувати силу.

Через кілька секунд напруженої тиші, коли вона просто таки спопеляла його поглядом своїх чорних очей - двері кімнати розчахнулися без стуку - на порозі, закамʼянівши, стояла Налурі.

Данелія раптом дзвінко розсміялася та забрала свої долоні з плечей чоловіка. Вихопила з його руки халат та нарешті прикрила оголене тіло.

Повільною ходою вона попрямувала до виходу і Налурі вимушена була відступити трохи в бік аби пропусти жінку. Проте, Данелія не збиралася так легко закінчувати абсурдну сцену, свідком якої щойно стала приголомшена Налурі. Порівнявшись з нею, Данелія прошепотіла хитро підморгнувши:

– Він неймовірний у ліжку, правда? - а тоді гучно гримнула за собою дверима.

Звук віддався в серці гострим болем, ніби її вдарили важким молотком десь під ребра. В шлунку зібрався клубок з нудоти і швидко покотився до горла. Налурі доклала неабияких зусиль аби його придушити. Від злості руки самі стислися в кулаки так, що аж кісточки побіліли.

Проте, вона не поспішала робити передчасних висновків. Жінка надто добре знала свого коханого, надто сильно йому довіряла, щоб вибухнути безпідставною ревністю. Але той, хто стояв навпроти, чи був він все ще ним?

Як тільки Лео зустрівся поглядом з тією, котру не памʼятав - в голові одразу відступив біль. Той, інший ніби знущався над ним справжнім - полегшено усміхнувся, а камінь в його руці запалав теплим вогнем. І Лео це дратувало не менше ніж оголена Данелія в його ліжку. 

– Чого тобі? - вигукнув різко, порушуючи тишу. - Також прийшла, щоб роздягатися тут? Що ж, вперед!

– Я прийшла, бо дуже скучила, Лео. - спокійно мовила Налурі, наскільки дозволяла її нікчемна спроба опанувати емоції. - Проте… бачу тобі вже склали компанію…

– Тебе це турбує? - вигнув брови чоловік, ніби дуже здивувався її докору. - Що я гарно провів час?

Насправді, просто намагався трохи познущатися над тим, іншим - така собі маленька помста за головний біль.

– Якби я розбирався в почуттях, то вирішив би, що ти ревнуєш. - додав він з їдкою посмішкою.

Але Налурі не відреагувала і не вибухнула злістю. Вона спокійно стояла собі та розглядала його очі, намагаючись віднайти в них свого Лео.

– Ревную, звісно, але… - мовила посміхаючись, пригадуючи минуле. - Але ти колись мені сказав, що радше помреш, ніж зрадиш і… я тобі повірила… завжди вірила.

Чоловік підозріло звузив очі. Він був вражений її спокоєм, але зовсім не хотів щоб йому знову промивали мізки на предмет спогадів.

– Щоб зраджувати, для початку потрібно бути комусь вірним! А мені не знайомі ці почуття.

– О, ні! Знайомі, Лео! Бо саме таким ти був. - Налурі здивувалася, як це вона непомітно для себе використала минулий час? Тому швидко виправилась. - Тобто є. Ти люблячий і вірний. Дуже вірний! Таким я тебе знаю і нізащо не стану сумніватися.

Тілом все ще розливалося тепло, але він все ще мав намір вколоти свого «божевільного сусіда» у власній голові, тож діяв скоріше інстинктивно, ніж розсудливо. Він підійшов до неї ближче. Надто близько, але так раптово, що Налурі неочікувано позадкувала, проте відчула, що далі немає куди. Спина вже впиралась об двері. 

– Ти ж за цим сюди прийшла, так? - Лео схопив її за плечі, але якось аж занадто грубо. Від його сили тіло жінки трохи здригнулося. - Хочеш мене, правда?

Вона так довго чекала його обіймів, що навіть не знала, як реагувати. Це ж був він навпроти - її Лео - тільки якийсь твердий, ніби тіло витесане з каменю. Не дочекавшись відповіді він впʼявся губами в шкіру біля шиї і Налурі відчула гострий біль, ніби від укусу. Вона зробила спробу відштовхнути його, але марно. Чоловік міцно стискав плечі своїми руками. В тих місцях залишаться синці, подумалось жінці.

– Хочу, але не так! - вигукнула вона не в змозі зупинити його грубий поцілунок в шию.

Нарешті Лео відсторонився і подивився їй в очі холодним поглядом.

– А як ти хочеш? - прошепотів не менш сухо. - Може, ось так?

Він знову нахилився до її обличчя, все ще притискаючи спиною до дверей, тільки цього разу губи потяглися до рота.

Налурі відчула ще один укус і гострий біль пронизав нижню губу. Присмак крові змішався з поцілунком, з очей потекли сльози. Вона пручалася і зрештою щосили відштовхнула його від себе всім тілом. 

– Припини! Мені боляче! - вигукнула крізь сльози і неочікувано для самої себе зацідила йому ляпаса долонею. 

Жінка одразу пошкодувала про свій вчинок. Вона приклала руку до грудей та важко дихаючи намагалася вгамувати ридання.

Лео був цілком собою задоволений. Той, інший в його голові лютував, а цього він і домагався - допекти йому у відповідь.

– Що? - розвів руками чоловік не приховуючи сміху. - Таким я вже тобі не подобаюся?

– Ти не такий, Лео! Не такий! - закричала Налурі крізь сльози, важко дихаючи та стискаючи руки в кулаки.

– То, може, залишиш нарешті в спокої «не такого»? - промовив Лео надто спокійно та врівноважено.

– З превеликим задоволенням! - вигукнула жінка і, не роздумуючи, швидко зникла за дверима, добряче гримнувши ними на останок.

Вона побігла довгим коридором геть, але на сходах раптом завмерла. Внизу на першому поверсі біля протилежної стіни, ніби нічого й не сталося, стояла Данелія. Вона дзвінко вела бесіду з двома жінками у чорних одностроях. Жінка не встигла ще навіть переодягнутися - була в тому ж чорному халаті з яскравими сріблястими візерунками.

Хвиля злості та ревнощів нестерпно відгукнулася в усьому тілі і Налурі швидко витерла мокрі очі долонями, щоб не залишилося сліду від її сліз.

– Агов, Данеліє! - ще здалеку вигукнула вона та збігла сходами вниз.

Жінка різко повернулася і припинила всміхатися, проте поглядом святкувала тріумф.

– Ще раз ти дозволиш собі світити голим задом перед моїм чоловіком і я клянуся, що вбʼю тебе! - вигукнула Налурі підійшовши достатньо близько, щоб мати змогу запустити свої пальці в її чорняве волосся. 

Жінки збоку тихо засміялися собі під ніс, але Налурі це мало турбувало. Їй було б байдуже, навіть якби тут зібралися всі жителі Долини.

– Прямо таки вбʼєш? - знущально мовила та, не приховуючи посмішки.

Налурі не стрималася. Вона кинулася вперед до її шиї та притисла ошелешену Данелію до стіни передпліччям. Жінка не встигла прикрити горло тож намагалася вхопитися за її руку, але Налурі натисла сильніше і вона здалася. 

Дві її подруги збоку, що теж не очікували такого випаду, подалися було вперед щоб втрутитись у сутичку, але Налурі різко зупинила їх витягнутою долонею.

– Назад! - крикнула вона їм в обличчя кидаючи вбивчий погляд. Обидві відсахнулися так і завмерши на місці.

Ніхто з трійці не очікував, що жінка буде вести себе подібним чином. Налурійці не звикли нападати один на одного, а тим більше застосовувати внутрішню силу проти своїх же людей. Це взагалі не вкладалося в норми їх поведінки, як такої. Бо ніхто у їх світі не був ворогом один одному. Ворог у них є лише один, спільний - і це аж ніяк не власні представники народу.

– Охолонь… у нас з ним нічого не було… - хрипко промовила Данелія і Налурі трохи послабила хватку все ще пронизуючи її льодяним поглядом. 

– Поки що. - всміхнулася та, відчувши тремтіння руки суперниці. - Але це не означає, що ми не робили цього раніше…

Жінки збоку ще раз захихотіли собі під носа, але вже тихіше. Налурі відчула як палає зсередини. Вона не забрала свого передпліччя від горла Данелії, але й не стисла його міцніше. Натомість доклала зусиль, щоб вгамувати власні емоції.

– Я передумала. Я не вбиватиму тебе. - посміхнулася жінка. - Але ми коли небуть підемо у бій, і я таки запхаю тебе в той портал!

Налурі помітила тінь страху в очах навпроти, як сіпнулось око та розширились зіниці. І тут вона відчула вже власний тріумф. Зрозуміла, що рухається в правильному напрямку.

– Знаєш, на Землі є багато місць нічим не кращих за пекло! - продовжила жінка скориставшись мовчанкою збентеженої Данелії. - То куди б тобі хотілося? Може згодувати тебе акулі посеред океану, чи ведмедю на Північному Полюсі? А може одразу закинути тебе в жерло вулкану, в розпечену лаву?

Вона оглянула жінку з ніг до голови і ще трохи послабила руку, але зупинятися не збиралася. Натомість насолоджувалася кожним промовленим словом.

– Тебе коли небуть кусала отруйна змія? Ні? А комахи, що залазять через вуха у мозок та висмоктують його? - Налурі посміхалася. Данелія скривилася. - Ще у нас є дуже багато паразитів та інфекцій! Вони потрапляють в організм найрізноманітнішим способом і твоє тіло просто таки гниє зсередини! Хочеш, поекспериментуємо?

Вона прожила двадцять пʼять років на Землі і всього десять на Саулейрі, тому вважала, що все ще має право говорити про Землю - «у нас».

Звісно, нічого з вище перерахованого Налурі не змогла би зробити фізично, а про комах, що висмоктують мозок - взагалі вигадала. Проте, слід було віддати їй належне - Данелія таки зблідла від страху. 

– Гаразд, гаразд! Я зрозуміла, відпусти! - вигукнула жінка і Налурі нарешті забрала свою руку від її шиї, але далеко не відійшла.

Вона відступила крок назад і продовжила пильно вдивлятися в очі:

– Можеш сміливо передати мої слова кожній, хто наважиться підійти до нього хоч на метр, ти зрозуміла?

Данелія навіть не кивнула. Але Налурі не потребувала підтвердження. Вона була абсолютно собою задоволена, бо ж годі було ще більш доступніше донести інформацію, що саме вона мала на увазі.

– А як же побажити щастя та відпустити, якщо любиш? - запитала жінка вже спокійніше, ніби їх розмова була невимушеною бесідою добрих друзів.

– Це вами тут не керують емоції! - розвела руками Налурі. - Я ж виросла в місці, де межа між коханням та одержимістю майже непомітна!

Вона ткнула вказівним пальцем їй в обличчя так близько, що могла зачепити очі, хоч і була трохи нижчою на зріст. 

– І я не раджу тобі перевіряти, що саме у мене до нього!

Налурі обернулася та вже хотіла піти геть, але й Данелія не збиралася так легко здаватися не кинувши кілька гострих словечок їй у спину. Проте, вирішила, що краще грати саме на ревнощах, ніж просто ображати суперницю.

– Я його перше кохання, Налурі… - мовила солодко, ніби співала кожне слово. - Я була задовго до тебе, до Ілаї… може, саме я здатна знову пробудити в ньому почуття?

Налурі закотила очі важко зітхаючи. За десять років вона вже встигла забути про Лео та Ілаю.

«Що ж, не такий вже й великий список!» - подумала жінка та знову обернулася обличчям до Данелії.

– Ага, помрій! - дзвінко розсміялася і додала вже серйозніше. - Ти може й перше кохання, от тільки я останнє! Відчуваєш різницю? 

– Що, як він сам до мене прийде? - не відступала вона. - І тоді намагатимешся мене вбити?

– Боюсь тебе розчаровувати, Данеліє… проте, цього ніколи не станеться! - вона знову повернулася, щоб піти, але знову їй у спину вигукнули:

– Так в собі впевнена?!

– Впевнена! - твердо мовила Налурі стоячи до них потилицею. - В ньому!

Жінка вже була у дверях, що вели на вулицю, коли раптом Данелія розсміялася та крикнула вже здалеку їй услід: 

– Агов, Налурі! Побачимось в наступному бою? Чи ти знову візьмеш вихідний? 

Жінки збоку захихотіли вже голосніше. Але вона не розгубилася, виставила вперед праву руку та показала Данелії… середній палець. І тільки тоді усвідомила, що ніхто з них не оцінив її красномовного жесту, бо ж тут - на Саулейрі - не користуються подібною мовою.

Одна з жінок просто стенула плечима і пробубоніла щось на кшталт: «Може, ще палець до кінця не загоївся?»

Налурі вже не розчула про що вони стали перешіптуватися далі та й взагалі не хотіла більше нічого чути. Вона знову важко зітхнула шкодуючи, що затрималася на ці кілька секунд і нарешті таки пішла геть.

Неприємне відчуття сорому розтікалося тілом мовби отрута. Це виявилось дивним, бо жінка не розуміла, чому ж саме їй повинно бути соромно? Але потім пригадала оголену Данелію в кімнаті свого чоловіка і до всього спектру відчуттів додалися жахлива ревність та лють. 

Вона не роздумуючи одразу направилася до тренувального корпусу, де могла би виплеснути свою злість найбезпечнішим способом. Але забула, що в нинішньому її положенні саме такий спосіб аж ніяк не був безпечним.

В залі тренувалося щонайменше пів сотні неповнолітніх Воїнів. Вони змагалися на мечах, списах, палицях. Тут були і Елам з Касією - працювали в парі, і Кір, який давав настанови двом підліткам, і Доріус, що голосно сперечався про щось з Самандаром. 

Налурі перетнула швидким кроком приміщення та попросила Кіра про допомогу. Схопила найближчі мечі та прямо таки накинулася на збентеженого чоловіка.

Вона забула про те, що досі була у сукні - байдуже! Працювала на межі своїх можливостей і згодом Кір все ж не витримав її натиску. 

– Налурі, ти впорядку? - запитав він задихаючись, відбиваючи чергову атаку. - Може, хочеш поговорити?

– Ні! Бийся! - крикнула вона у відповідь.

А десь через дві години вже сама впала знесилено на підлогу. До горла знову підкотила нудота. Кір запропонував допомогу, але вона відмовилась, запевнила, що все нормально, хоч як він не допитувався, що ж саме у неї сталося?

Коли всі відправилися вечеряти і у залі стало порожньо Налурі скрутилася клубочком прямо там - на холодній підлозі і у відчаї розридалася. А вже через кілька хвилин над нею схилилося стурбоване обличчя Доріуса. Напевно Кір не зовсім повірив у те, занадто наполегливе, «все добре» і покликав «важку артилерію».

– Налурі, дитинко моя… - звернувся він ніжно торкаючись плеча. - Ходімо до Емзара по заспокійливе.

Налурі підвелася, але замість того, щоб рушити вперед міцно притислася до грудей чоловіка та навіть не намагалася припинити плакати. 

Доріус обійняв її даючи змогу виплеснути емоції і просто гладив долонями по спині. Так втішав ще маленьку дівчинку батько, коли Налурі до крові дряпала об асфальт коліна чи падала з велосипеда і набивала болючі гулі на лобі.

Зрештою ридання вщухли, але Доріус все ще продовжував обіймати її за плечі нічого не питаючи. Він відчував, що зараз жінка не в змозі розповідати.

Разом вони пішли до житла Цілителів та знайшли Емзара. Той одразу прийнявся готувати відвар і Доріус, хоч і не був сильним в тонкощах цілительства, якось підозріло спостерігав за тим, що відбувається.

– В твоєму стані не варто себе так виснажувати! - мовив Емзар подаючи їй склянку, коли заспокійливе було готове.

Налурі сиділа на стільці та відчувала лише втому і нічого крім суцільної втоми, що розливалася тілом. Після довгих ридань з неї ніби висмоктали заразом усі емоції та почуття.

Доріус, звісно, вже здогадався про який такий стан говорить Цілитель. Він співставив усі останні події та факти: двічі не пішла у бій, істерика на Орімеді, заспокійливе - єдине, що колись приймала Анна, і відповідь була очевидною. Чоловік знову подивився їй в очі, але тепер скоріше вражено, ніж спантеличено.

Проте, жінка не ображалася, що Емзар ненароком вибовкав її таємницю. Черговий бій з дарконами був не за горами і вона вже не змогла би прикритися пораненою рукою, тож поповзли б чутки і Доріус все одно дізнався би. Зараз хоч є шанс, що він не розповість Лео.

– Я хотіла сказати ще раніше, пробач… - опустила винувато очі у відповідь на його погляд. - Але вся ця ситуація з Лео… не хочу, щоб він дізнався зараз. Я ще маю надію, що до нього повернеться памʼять. Танаім теж ще не знає… 

– Гаразд, ніхто не дізнається, але Емзар має рацію! Ти не повинна більше себе так виснажувати, обіцяєш? 

Налурі важко зітхнула та кивнула. Вона й сама зрозуміла, що дуже перестаралася там, у тренувальній залі, але ні про що зараз не могла думати.

Доріус запропонував провести її до замку, але Емзар хотів оглянути вагітну, щоб впевнитися, чи все в порядку, тож чоловіку довелося тактовно вийти та зачекати в коридорі.

Цілитель довго вислуховував живіт, міряв тиск та пульс, пересвідчився, що немає кровотечі після надмірного фізичного навантаження. А тоді зрештою підсумував:

– Обидва серцебиття в нормі.

– Обидва, тобто моє та дитини? - не одразу зрозуміла Налурі.

– Тоді три… - посміхнувся Емзар, помітивши її ошелешений вираз обличчя. - Так, це двійня, Налурі. Щиро вітаю та радію, що все обійшлося. Але прошу тебе, не роби більше того, що ти утнула сьогодні! 

Жінка ствердно кивнула головою не в змозі підібрати слів. Вона й сама вже відчувала провину, але її витиснула спочатку швидкоплинна радість від почутих новин, а тоді безмежна гіркота десь під серцем. Двійня. Важкі пологи її матері, що закінчилися смертю. Та звісно, Лео. Його не було поруч. І він її не памʼятав.