Під сонцем Саулейри

– Лорі, вставай… ти пропустила сніданок…

Адріан ніжно погладив дружину по голові, волоссю та плечах. Вона здригнулася і різко підвелася. Кілька секунд дівчина не розуміла, що відбувається, а тоді нарешті прокинулась від глибокого сну. Чоловік сидів поруч на ліжку.

– Ти так міцно спала, не хотів тебе будити. - всміхнувся Адріан.

– Здається, я вже запізнилася на тренування. - дівчина сонно подалась до ванної кімнати на шляху визирнувши у вітальню. Годинник показував майже девʼяту.

Вона швидко вмила обличчя, розчесала сплутане волосся і переодягнулась.

– Ти пропустила сніданок. Хочеш, покажу тобі кухню і зʼїмо щось смачне? - потурбувався чоловік.

– Еее… дякую, та я вже побіжу. Перехоплю чогось в їдальні тренувального центру.

– Може, хоча б пообідаємо сьогодні разом? - майже благаючи запитав Адріан.

– Звісно, давай. - всміхнулася Налурі вже при виході. - Я прийду на обід до замку.

І вона дотримала свого слова. Спочатку, звісно, довелося вибачитися перед Раміїлом за спізнення, але хлопець запевнив, що здоровий сон ще нікому не завадив. От тільки він не був здоровим - він був тривожним. Про це вона згадувати не стала.

Потім хлопець наполіг, щоб Налурі, все таки, поснідала і відправив її до їдальні. Зрештою, вони вдало відпрацювали заплановане та навіть навчилися чогось нового.

Тож, як і обіцяла, в обід дівчина вже сиділа за столом у великій залі і сміялася над жартом Адріана про мариновані огірки, але, насправді, не мала ані найменшого уявлення в чому була суть того жарту.

Вона не могла всидіти на місці так, ніби по стільцю хтось розсипав канцелярські кнопки. Ніби їй кудись терміново треба бігти і вона вже давно запізнюється. Раз за разом оглядалася по боках, дивилась то на вхідні двері, то на стіл, де сиділа родина Лайтвілдів.

Маркус весело спілкувався з дружиною Наель. Його сестра Рея виглядала засмученою і Кайрос гладив її по плечу шепочучи щось на вухо. Ну а Ланія, як завжди, не зводила прискіпливого погляду своїх синіх очей з Налурі. Проте дівчина вже так звикла до цього, що майже не звертала уваги.

Раптом вона помітила у дверях Айріс і завмерла з відкритим ротом. Та мала жахливо втомлений вигляд, мокре волосся і брудне обличчя. Руки були в крові, а одяг місцями розірваний. Вона жестом покликала Налурі до себе, ховаючись за дверима так, щоб ніхто більше не помітив.

– Мені терміново потрібно вийти! - скочила на ноги Налурі.

Вона зірвалася з місця, навіть не давши Адріану можливості запитати, що відбувається, і швидко покинула велику залу.

– Айріс, що сталося? Що з тобою? - Налурі схопила подругу за плечі, бо здавалося, що та ледве тримається на ногах і от-от повалиться додолу.

– Все гаразд… зі мною все добре. - важко дихаючи мовила дівчина. - Це Танаім… ходімо.

Вони направилися до виходу і рухалися настільки швидко, наскільки могла Айріс. В Налурі стислося серце від поганого передчуття. Їй хотілося бігти, швидше і швидше, але вони не могли.

– То що Танаім? Що з ним? - запитала вона нарешті, коли замок був далеко позаду.

Айріс зупинилася, перевела подих схопившись за груди і коротко розповіла рушивши далі.

– Ми з Лео витягли його напівживого, та не змогли донести до Цілителів, бо даркони відрізали шлях у штаб. Емзар та інші все ще допомагають пораненим. Але Танаім не зміг би довго протриматися без лікування, тож ми стрибнули сюди.

– Тут залишилися тільки Ілая. Вона йому допоможе? - запитала Налурі, що не тямила себе від хвилювання.

– Так, вона вже цим займається. Просто він не приходить в себе, тож я вирішила покликати тебе, бо ми не розуміємо, що з ним…

«Але… що я можу зробити? Я ж нічого не вмію…» - подумала дівчина, проте не стала озвучувати думки вголос. Вона тільки важко зітхнула і якомога швидше поспішила вперед.

Невелика кімната у «лікарні», або як налурійці називали її - житло Цілителів - була дуже схожа на палату і доволі скромна. Білі стіни, два ліжка з простими бежевими матрасами, схожі на кушетки, маленькі столики в їх узголівʼї та кілька стільців поруч - ось і весь інтерʼєр. На одному ліжку сидів виснажений Лео і мав такий самий жахливий вигляд, як і Айріс. А на іншому без свідомості лежав Танаім. Він здригався від лихоманки, важко дихав та щось постійно шепотів. Спочатку Налурі нічого не зрозуміла, бо сам погляд на хлопця відгукнувся гострим болем у грудях і вона затулила долонею рот, щоб не заплакати. Підійшла ближче і нарешті почула, що він раз за разом промовляв її імʼя.

– І так постійно… весь час… - зітхнула Айріс і опустилася на один із стільців.

Налурі сіла поруч біля Танаіма, взяла його безвольну руку в свої долоні та опустила голову хлопцю на груди. Серце билося не рівно, дихання було переривчасте і він безупинно тремтів.

– Налурі… - важко видихнув Танаім і через кілька хвилин затих. Тремтіння припинилося, а дихання стало повільнішим.

– Що з ним? Він помирає? - не вірила дівчина. Вона не помітила, як з очей бризнули сльози.

Ілая, що якраз зʼявилася в кімнаті, підійшла до кушетки та нахилилася над хлопцем перевіряючи його стан.

– Еее… ні, здається, заснув. - стенула вона плечима. - У всякому випадку, я зробила все, що могла. І дала протиотруту, але він був дуже сильно пораненим. Тож тепер справа лише за його організмом.

Налурі витерла сльози долонями і повернула голову на груди Танаіму. Вона помітила, що на місці численних дірок в його одязі виднілися свіжі поверхневі порізи шкіри, такі ж самі, які вона бачила тоді, коли Кіру нанесли дивовижно цілющий крем після ураження дарконівським кинджалом. Отже, Ілая обробила рани, яких було дуже багато і вони затягнулися, а також дала протиотруту. Тоді чому ж він ніяк не отямиться? Може, тому що занадто багато порізів, занадто багато отрути, і йому просто потрібен час? Вона слухала рівне биття серця та спокійне дихання хлопця. По щоках все ще котилися сльози.

– Ти ж отямишся, правда? - ледь чутно прошепотіла Налурі і відчула, як Танаім міцніше стис її долоню.

Лео, що весь цей час сидів поряд, важко зітхнув і не сказавши ні слова вийшов за двері. Через хвилину Айріс подалася слідом за ним.

На вулиці почав накрапати дощ. Хлопець стояв на невисоких сходах житла Цілителів не наважуючись ступити вперед. Потроху він вгамував злість, що прокотилася тілом, а слідом за цим поборов і власний відчай.

Дощ пішов сильніше. За спиною зʼявилася Айріс і стала поруч біля нього ловлячи великі краплі долонею витягнутої руки.

– Якби я тебе не знала, то подумала б, що тобі боляче, Лео. - надто сумно промовила дівчина.

– А тобі? Айріс… - хитро всміхнувся хлопець у відповідь на її ствердження.

– Ти тільки не розповідай йому про це. - майже благаючи попросила вона.

– Що саме не розповідати? - уточнив хлопець. - Те, що ти допомогла врятувати його? Чи те, чому тобі боляче?

– І те, і інше… - дівчина нарешті забрала мокру долоню від дощу.

– Не буду. - поспішив запевнити її Лео. - Але й ти тоді не розповідай, чому боляче мені.

– Кому саме не розповідати? - посміхнулася Айріс і повернула до нього обличчя. По щоках бігли сльози. - Їй чи йому?

– Обом, Айріс… обом… - він кинув на неї такий погляд від якого у серці могла б відкритися чорна діра, але дівчина зрозуміла, що дивиться в дзеркало. Той погляд відображав її саму.

Не промовивши більше й слова, Лео швидко подався геть, ступивши прямо під проливний дощ.

Пізно ввечері повернулися всі інші. Доріус зайшов в кімнату, де лежав Танаім і сказав тільки одне слово:

– Відбилися!

Тоді запитав в Ілаї, як почувається його названий син, і коли дівчина запевнила, що все добре, повернувся допомагати Кіру, Емзару та іншим розміщати поранених.

Налурі весь цей час не зрушила з місця. Її не турбувало ні пропущене тренування, ні вечеря. Згодом Айріс принесла трохи фруктів на тарілці і наполягла, щоб подруга зрештою поїла й пішла відпочивати. Але вона відповіла, що залишиться тут і подякувала за турботу.

Після опівночі Налурі заснула на сусідній кушетці поруч з Танаімом. А вже вранці її розбудили голоси. Через привідкриті повіки дівчина помітила, що біля ліжка навпроти стоять троє чоловіків, але як і тоді, у Сховку, вирішила схитрувати та підслухати розмову.

– …то скільки загинуло? - запитав Доріус.

– Крім тих шістьох, що на полі бою, всі живі. - відповів Емзар. - Поранені звісно, але будуть в порядку вже за кілька днів.

– Чому він досі без свідомості?

– Доріусе, я знаю, що ти хвилюєшся за сина, але ми зробили все можливе й неможливе. Після такої кількості поранень - це диво, що він взагалі продовжує дихати. Він бореться, але потрібен час…

Емзар важко зітхнув і запитав:

– Скільки прорвалося?

– Троє… - відповів Доріус.

– Двоє. - раптом озвався Лео, що досі стояв мовчки. - Одного я добив по той бік.

– На Землі?! - вигукнув Доріус.

– Не хвилюйся, то була якась пустеля. Занесе піском за кілька днів. - спокійно мовив хлопець.

– Якщо не оклигає… - зітхнув Емзар.

– З відрізаною головою? Навряд чи… - всміхнувся Лео.

– Ну, ти даєш, хлопче! Молодець! - захоплено мовив Доріус. - Але не варто більше так ризикувати…

– У мене не було вибору… ви ж знаєте Танаіма! Відволік на себе одразу чотирьох… от я і стрибнув не думаючи. Якби не Айріс, я б сам його не витягнув. Вони розтрощили трансфер.

– Так, цього разу у них була інша тактика. - зітхнув Доріус. - Спочатку відрізати шлях до штабу, а тільки потім прориватися до порталу… розумно…

– Ну, вони не зовсім й тупі… але я думаю це тому, що було достатньо часу для різних маневрів. - відповів Лео. - Коли портал відкритий дві години, то вони не думають ні про Цілителів, ні про трансфери.

– Згоден… та все одно, цього разу вони були по особливому люті і не передбачувані…

– Вони в агонії… - озвався Емзар. - Як і ми, вони відчувають швидке наближення Сили, що от-от проявиться. Доречі, про неї. Доброго ранку, Налурі!

Дівчина й не помітила, що лежала непорушно, майже не дихаючи, з відкритими очима і розглядала стелю, а от Емзар, мабуть, помітив. Вона підвелася і привіталася.

– Ваша Величносте. - вклонився Лео і мовчки покинув кімнату.

Ніхто й не звернув увагу на дивну поведінку хлопця. Тільки Налурі встигла зловити його погляд, але не встигла нічого запитати, так швидко він зник з очей.

Цілитель Емзар повідомив, що йому потрібно перевірити інших поранених і також вийшов з палати.

– Мені… еее… мабуть, потрібно йти на тренування. - мовила Налурі хапаючись рукою за голову, що неприємно пульсувала у скронях.

– Тобі потрібна ванна, сніданок і ще трохи сну. - Доріус сів поруч. - А після обіду потренуємось. Перевірю, чого тебе навчили мої хлопчаки…

– А ви не плануєте сьогодні відпочивати? - здивувалася дівчина. - Так би мовити, взяти вихідний після важких днів…

Доріус розсміявся і важко зітхнув.

– Так… я мрію про це вже сто сорок років… Іди до замку, і не хвилюйся за нього. Я ще трохи побуду тут. Коли отямиться - дам тобі знати.

Налурі кивнула та підвелася з кушетки, що слугувала їй ліжком цієї ночі.

– Дякую, Доріусе. За все…

Вона вийшла на вулицю і втомлено попрямувала камʼяною доріжкою, мріючи тільки про гарячий душ та мʼяку постіль. Навіть їсти не хотілося, хоча вчора й пропустила вечерю. Хотілося лише сну - довгого і глибокого, аби ні про що не думати.

Здалеку, на розі однієї з будівель, дівчина помітила Лео, що з кимось розмовляв. Він завзято вів бесіду, жестикулював руками і навіть посміхався. Та коли хлопець врешті побачив її, то вираз його обличчя змінився за частку секунди. Він одразу відвів сповнений гніву погляд і швидко зник за рогом тієї ж будівлі.

В голову раптом забралась неприємна думка і як Налурі не намагалася, а відігнати її не змогла. Це вперше вона зауважила, що в тому погляді було щось іще. Щось, чого ніяк не вдавалося збагнути.

У вітальні дівчина неочікувано натрапила на Адріана. Він сидів на дивані склавши руки на грудях і просто дивився в підлогу.

– Ти не працюєш на кухні? - здивувалася Налурі.

– Ти не ночувала дома. - не підводячи погляду мовив чоловік.

– Вже називаєш це місце домом? - спробувала пожартувати вона, аби розрядити напружену обстановку. - Пробач, я була всю ніч в лікарні, дуже стомилася і хочу…

– Ну звісно, сон на грудях в іншого чоловіка дуже втомлює! - перебив Адріан та підвівся.

– Що? Звідки ти…

– Ми вчора ввечері розносили їжу та воду пораненим. Я все бачив, Налурі!

Чоловік підійшов впритул і міцно схопив дружину за плечі обома руками.

– Що відбувається? - крикнув він в обличчя. - Що між вами відбувається?

– Мені боляче, Адріане, відпусти!

Дівчина зробила спробу звільнитися, але марно - чоловік лише сильніше стис руки. Тож іншого виходу вона не знайшла. Різко відштовхнула його за допомогою одного з тих прийомів, що навчилася у Раміїла, та рушила до ванної кімнати, гучно гримнувши за собою дверима.

– Пробач… - зітхнув по той бік Адріан. Він одразу рушив слідом за дружиною. - Пробач, але я вже з розуму сходжу! Відколи ми тут, ми з тобою майже не спілкуємось і не бачимося. Ти навіть торкнутися до себе не даєш.

Дівчина різко відкрила двері і подивилася в очі чоловіку.

– Адріане, я щовечора повертаюся виснаженою після фізичних навантажень, ледве ноги тягну до ліжка, а ти дорікаєш, що ми не займаємося коханням?

– Я не про це… тобто і про це також, але не зовсім. Ми ж ніколи так не розмовляли, як зараз! Ніколи не сварилися… Я відчуваю, що втрачаю тебе, розумієш? А тепер зʼявився ще цей хлопець, в якого ти плачеш на грудях всю ніч! То як накажеш мені почуватися? Між вами є якийсь звʼязок, я це бачу і шалено ревную тебе, Лорі…

– Немає між нами ніякого зв’язку… тож, можеш вгамувати свої ревнощі. - важко зітхнула Налурі. - А тепер, якщо ти не проти, я хочу прийняти душ.

Дівчина закрила двері і опустилася на підлогу. Сльози полилися з очей одразу, не встигла вона навіть зрозуміти, чому власне плаче. Але так само швидко взяла себе в руки наказуючи заспокоїтися.

Гаряча вода зробила свою справу і вже за годину Налурі переодяглася у чистий сухий одяг та взуття, але залишатися в кімнаті не хотіла. Вона поклала у кишеню матрицю і попрямувала до виходу. Адріан так і зостався сидіти на дивані у вітальні - непорушно і обурено. Всім тілом виказуючи лише роздратування та злість.

– Знову йдеш? - грубо кинув він їй услід. - Знову до нього?

Налурі зупинилася і обернулася вже в дверях.

– Ні, Адріане! Я не йду до нього! Я йду на тренування! - вигукнула вона і знову гримнула за собою дверима.

Через хвилину вони відкрилися ще раз.

– Містере Бенсон? - покликала Мерелін.

– Що?! - закричав щосили чоловік, зриваючись на ноги. - Чого тобі треба?!

Дівчина завмерла з широко розплющеними очима. Вона не злякалася, але була досить здивованою від того крику прямо в її бік.

– Пробач… - Адріан закрив долонею обличчя і нарешті усвідомив, хто перед ним стоїть. - Пробач, я не хотів кричати… просто подумав… не зважай…

– Все гаразд. - якомога спокійніше мовила дівчина. - Я лиш хотіла сказати, що вас шукали на кухні…

Вона обережно підійшла на кілька кроків ближче і Адріан знесилено розвалився на дивані.

– Але я можу передати, що ви не зовсім добре почуваєтесь, і натомість заварити вам міцного заспокійливого чаю. Хочете чаю?

– Дякую, Мерелін… та мені нічого не хочеться. - важко зітхнув чоловік. - Передай, будь ласка, що я прийду через кілька хвилин.

– Добре, звісно.

Мерелін вийшла за двері і швидко попрямувала сходами вниз. Від хвилювання вона майже бігла і в коридорі вимушена була кілька разів оглянутися позад себе, аби пересвідчитися, що поруч нікого немає. Тоді крадькома зайшла в одну з технічних кімнат, що слугувала пральнею і зупинилася притулившись спиною до закритих дверей. Серце вистукувало в грудях шалений ритм і дівчині знадобилося кілька секунд аби привести в порядок емоції. Тремтіння в долонях та тілі могли її видати, а цього не має статися.

За широкою завісою посеред приміщення стояла жінка, про що свідчила лише тінь на полотні й не більше. Вона терпляче чекала доки Мерелін підійде ближче. А тоді непомітно протягнула дівчині маленьку пляшечку з непрозорого скла. У напівтемряві кімнати важко було зрозуміти, що відбувається, навіть якби сюди випадково хтось зайшов. Але вони були абсолютно одні.

– Кілька крапель у напій і він не опиратиметься. - прошепотіла жінка не показуючи свого обличчя.

Мерелін взяла пляшечку з протягнутої руки, не відкриваючи завісу. Потреби в цій дії не було. Вона добре знала і жінку, що ховалася лише задля власної безпеки, і вміст того флакону, що так був їй потрібен. Обережно сховала його за пояс своєї довгої сукні та швидко вийшла з кімнати, попередньо оглянувши коридор через щілину привідкритих дверей. На щастя той пустував. Полегшено зітхнувши дівчина попрямувала на кухню.