Під сонцем Саулейри

Налурі довго чекала на узліссі, бо що ж іще їй тепер залишалося, окрім як знову чекати. Син пішов у свій перший справжній бій з силами темряви, а вона не там - не з ним. Годі було й уявити, що відчувала жінка та її материнське серце.

Окрім того, все довкола й досі здавалося нереальним: ця вагітність, після стількох років, коли вона думала, що безплідна; вже зовсім дорослий Яір - справжній Воїн - він ніколи не бачив себе кимось іншим; дві сімнадцятирічні доньки - юні, але до нестями закохані в хлопців. Анна любила дітей та мала до них підхід і хист їх навчати. Вчитель Кімран часто жартував, що коли він піде Далі - вона повинна його заміти. А може й не жартував, часто думалось жінці. Може, все саме так і станеться? Версавія була іншою. Вона проводила більше часу серед природи - в полі, лісі та на кухні біля Адріана. То ж не дивно, що донька захопилася Максом - вона, як і хлопець збиралася бути Хранителькою Плодів.

Налурі й сама ніби проживала не одне фантастичне життя! Серед бурхливого світу Саулейри воно було сповнене постійних пригод, більше схожих на все нові й нові виклики у їх нескінченому протистоянні чистому злу. Було сповнене й радощів, дорогоцінних моментів, митей прояву любові, турботи та підтримки. А ще подорожей, різних прекрасних мальовничих місць, що раніше жінка бачила лише у кіно. Ну, і звісно, Його… Того, без кого все навколо не мало б сенсу. Того, хто заповнював Собою все її єство. Наповнював Життям та Коханням цілий світ. І не один, а нескінченну кількість.

Коли нарешті відкрився портал і Налурі побачила обличчя сина серед інших Воїнів, серед його друзів, зокрема - полегшено зітхнула. Вона кинулася вперед та впала в обійми… Лео.

– Дякую… - ледь чутно прошепотіла коханому на вухо. - Дякую, що повернув його мені…

– Хіба ж я міг по іншому? - тихо мовив у відповідь той.

Чоловік взяв її за руку і разом з іншими людьми - їх друзями та рідними - вони попрямували у бік замку.

– Наш син дуже гарно себе проявив, Налурі. - з відчуттям неймовірної гордості заявив Лео і навіть трохи оглянувся назад чи їх бува ніхто не слухає. - Ти навіть не уявляєш, який він здібний!

Але вона не відповіла - вона добре знала, який він. Іноді хлопець здавався їй точною копією свого батька абсолютно в усьому, що робив.

В той вечір жінка розповіла коханому про недавню розмову з Аолеон та частково про нове пророцтво, що мало відбутися через двадцять пʼять років, і про яке ще ніхто не знав. А от новина про її вагітність наступним Правителем розлетілася Долиною та Саулейрою надто швидко аби втримати її в таємниці.

Більше за інших радів хіба що нинішній Правитель Саулейри - Маркус, який мріяв про заслужений відпочинок після стількох років заняття, що було йому не зовсім до душі. Він пообіцяв особисто зайнятися підготовкою дитини аж до самого повноліття - передати своєму Наступнику усі можливі знання та направити на вірний шлях. Звісно, Маркус ще не здогадувався, що навіть після передачі правління - племінник все одно звертатиметься до нього за порадою та допомогою - а він сам радо братиме участь в тому, від чого так хотів відпочити. Проте, все це чекало їх в далекому майбутньому, що, як говорила Аолеон, мало безліч варіантів подій, шляхів та рішень - і будувалося виключно ними самими.

Через кілька місяців, коли Лео нарешті до кінця продумав таємний план, який довго виношував, він таки обрав ім’я ще одному своєму сину.

В той пізній теплий вечір вони з Налурі лежали у ліжку. Чоловік гладив голову коханої в себе на грудях та ніжно цілував у маківку. За вікнами доходив до кінця останній місяць літа.

– Ти не проти назвати сина Даміаном? - запитав він. - Як на мене, дуже личитиме майбутньому Правителю. 

– Так, справді гарне ім’я. - посміхнулася замріяно. - Даміан Лео… 

– Лайтвілд? Подобається? 

– Мені все подобається. - потягнулась вона вверх та ніжно поцілувала коханого у щоку.

Він відповів на поцілунок та продовжив бавитись пасмами її волоссям.

– Я хочу аби ти народжувала на Землі, Налурі. - сказав раптом Лео цілком серйозним тоном.

– Що? - здивувалася вона, подумавши, що той мабуть жартує. Але вже через секунду усвідомила, що ні. 

– Знаєш, я багато про це думав… - почав обережно. - Якщо будуть якісь ускладнення, то там тобі допоможуть швидше, ніж тут…

Його турбота відгукнулася в серці ніжністю й теплом, але вони дуже швидко розвіялися. Налурі розуміла переживання, які відчував її чоловік, бо після того, через що їм довелося пройти востаннє, вона й сама була мов на голках. Жінка зловила себе на думці, що такого не було за Яіром. Тоді вони й близько не думали про якісь там ускладнення та смерть. І як все змінилося тепер! Але все одно здавалося нереальним.

– Все не обов’язково має бути, як того разу. - вона шукала виправдання та причини аби не йти на крайні міри. - Я обіцяю, що впораюсь. Все буде добре, коханий!

– Проте, це зовсім не залежить від тебе… - він знову поцілував її у маківку - довго та ніжно. - Перестрахуватися все таки варто.

– Але це неможливо! - вигукнула раптом Налурі зітхаючи. - Пологи на Землі - це неможливо…

– Чому ж? Можливо. - наполягав чоловік. - Якщо попросити допомоги в того лікаря - Харпера Лі. 

– Послухай, Лео… - вона підвелася і сіла в ліжку, спершись на подушки. - Ми не зможемо залишитися непоміченими. Відсутність документів, перевірка особи в лікарні - і знову вʼязниця. Все повториться, як і тоді! А втекти з дитиною на руках - буде в рази важче. Я б сказала, навіть неможливо, бо її заберуть!

– Можна домовитися з тим лікарем. Не думаю, що він нас видасть. Разом щось вигадаємо, задля твоєї безпеки. - продовжував пояснювати Лео. Про свою безпеку він, звісно, не думав взагалі.

Проте, Налурі знала, що навіть такий план був малоймовірним. Вона важко зітхнула та на мить закрила долонями очі.

– Минуло сімнадцять років, його вже може не бути в живих. 

– Але ж, перевірити варто! - наполягав той.

– Лео, послухай… - вона взяла коханого за руку, міцно стискаючи долоню. - Памʼятаєш ті документи, що ми випадково знайшли в ящику його автомобіля? Ти ще прочитав тоді слово «саркома» на одному з аркушів. 

Чоловік ствердно, хоч і невпевнено кивнув головою. Мабуть, напружив мозок аби пригадати.

– Так от… це невиліковна хвороба, що дуже швидко забирає життя людини. - опустила очі Налурі. - Харпер Лі давно помер, Лео. 

– Але… - він на мить завагався. - На тому аркуші було не його ім’я. 

– Справді? - здивовано примружила очі жінка. - А чиє ж тоді?

– Еее… я вже не зовсім пам’ятаю. - невпевнено відповів чоловік. - Але точно не Харпера!

– Он як? Цікаво... - сумнівно мовила Налурі. - Не знаю, Лео… все це дуже небезпечно і я не хочу аби ти так ризикував.

– А я не хочу тебе втратити! - вигукнув він. - Ось що справді небезпечно! 

Вона хотіла бува вже заперечити. Ще раз запевнити його, що все буде добре. Але раптом розуміла, що «добре» для малюка може бути не повʼязано з «добре» для неї самої.

– Гаразд… - зітхнула Налурі. - І як же ти плануєш це організувати? Пологи припадають орієнтовно на середину грудня. Ми не вгадаємо день, коли потрібно буде відправлятися, аби звести до мінімуму перебування на Землі. Та й доктор Лі навряд чи має достатньо влади, аби переховувати двох злочинців тривалий час і не бути спійманим! - вона багатозначно розвела руками в сторони.

– Значить я приведу його сюди! - твердо мовив Лео. 

– Це ще не факт, що ти зможеш його знайти. За всі ці роки могло багато що змінитися… може він взагалі вже не працює в тій лікарні? - намагалася стояти на своєму жінка.

– Налурі, послухай… - він взяв її за плечі аби подивитися в очі. - Я не зміню свого рішення, хочеш ти цього чи ні. І не дам тобі померти. У нас є кілька вільних тижнів перед наступним боєм з дарконами. Я планую відправитися на Землю та все дізнатися. Зрештою, вирішити вже на місці, як нам діяти далі.

– Що?! Коли?! Сам?! - вражено сипала питаннями жінка, яку застали зненацька. Вона не очікувала такої категоричності і зовсім не знала, що їй робити. Відпускати його аж ніяк не хотілося, а самого - тим більше!

– Вирушаю вже завтра. Так, сам. - ствердно кивнув головою Лео.

Та перш ніж Налурі встигла ще щось сказати, швидко додав:

– І це не обговорюється! - він підняв вверх вказівний палець прямо перед її обличчям.

Та хіба така дрібниця могла її зупинити від шквалу емоцій, що накрили з головою. Жінка була надто враженою аби вибухнути одразу. Вона довго підбирала в голові слова перш ніж заговорити.

– Ти хоч памʼятаєш з якими труднощами стикнешся, Лео? - голос звучав обурливо, майже злісно. - Як важко пересуватися там? Потрібно вміти водити автомобіль! А якщо тебе зупинять поліція? Я навіть не хочу про це думати! 

– Я все пам’ятаю… А ти про це і не думай. - лагідно посміхнувся той.

Він заспокійливо погладив її плечі, лопатки, спустився долонями нижче по спині і пригорнувши до себе - міцно стис в обіймах. 

– Ти гадаєш зараз це подіє? - суворо запитала жінка маючи на увазі його дотики.

– Завжди діяло… - прошепотів ніжно.

Вона відчувала себе ображеною через те, що Лео прийняв рішення самостійно, не порадившись з нею. Тому просто відштовхнула його обійми та відвернулась на інший бік. Зарилася у ковдру ховаючи від коханого обличчя.

– Ти не завжди ризикуєш через мене життям забувши при цьому спитати моєї ж думки… - пробурмотіла собі під носа пошепки.

Чоловік вмостився з-заду за її спиною та почав гладити кругленький животик. Через кілька секунд відчув під долонями рухи - малюк злегка штовхався. Від цього у грудях вибухнуло неймовірно приємним теплом.

– Невже ти думаєш, що я зовсім не підготувався? - він поцілував її в шию, сподіваючись, що поцілунки точно мають подіяти. - Я добре все спланував, Налурі… довірся мені, гаразд?

– Не поділишся як саме? - мовила вона вже мʼякше та нарешті повернулася до нього ближче.

– В Доріуса збереглася та інструкція з правилами дорожнього руху, по якій ми з Танаімом колись вивчали, як водити авто… - почав пояснювати Лео не відриваючись від ніжних поцілунків її шкіри, де тільки міг дотягнутися. - Якщо я впорався тоді, то впораюсь і цього разу. Чи ти зовсім у мене не віриш?

– Інструкція майже тридцятилітньої давності… просто клас… - саркастично відмітила Налурі важко при цьому зітхнувши. - Лео, ти робив це лише один раз у своєму житті…

– Ще я вивчив усі шляхи відступу на випадок, якщо доведеться тікати від поліції. Та позичив у Ельмана кілька свіжих карт розташування усіх доступних порталів. І тут, і там. - поцілунки перемішалися з лагідними дотиками. Пальці все ще гралися з волоссям. 

– І все одно мені це не подобається! - вона намагалася спіймати його очі, але погляд був зосереджений на іншому.

– А мені завжди здавалося, що подобається… - він нарешті уважно подивився на кохану.

– Я про твій похід на Землю! - закотила вона очі.

– Це просто маленька вилазка-розвідка… - посміхнувся Лео. - Обіцяю, що повернуся швидше, ніж ти встигнеш скучити!

«Ні!» - подумала Налурі та обвила долонями його шию аби схилити ближче обличчя. - «Не швидше!»

Поцілунки таки подіяли, бо здалася вона вже за хвилину, розчинившись в його любові мов у безмежному океані тепла, ніжності та безумовного щастя.

Наступного дня Лео стояв перед порталом перевіряючи свою невеличку сумку, що перекидалася через плече і добре ховалася під плащем. Він заледве вирвався з обіймів Налурі, яка до останнього не хотіла його відпускати, але зрештою таки вмовив її не йти на узлісся. Тож і перевірити чи взяв все необхідне зміг тільки зараз.

– Допомога потрібна? - пролунав за спиною чийсь дуже знайомий голос і Лео мало не підскочив від несподіванки. Чоловік різко повернувся.

– Яіре? Що ти тут робиш? - вигукнув він здивовано.

– Ти відправляєшся на Землю. - ствердно промовив той. - Хотів запитати чи не потрібна допомога?

– Звідки ти знаєш? - звузив очі Лео роздумуючи над тим, хто міг йому розповісти? Дружину він виключив одразу.

Окрім неї не так багато людей знали про його плани. Тож чоловік подумав, що це точно не міг бути Доріус. А от Ельман цілком міг розповісти Анні, а вона вже брату.

– Мені сказа… - Яір зупинився на півслові та махнув рукою. - Не важливо хто.

«Ну звісно… хто ж іще?» - промайнуло в голові Лео.

– Це все через неї, так? - допитувався хлопець. - Через маму? 

– Послухай, це наші з нею справи… - він важко зітхнув та вже хотів обернутися й піти нічого не пояснюючи, але син ошелешив наступним питанням.

– Вона ненавидить мене, так?

– Що? Хто? - не зрозумів Лео.

– Мама… - сумно мовив Яір. Він хотів підібрати правильні слова аби пояснити. - Відколи я ходжу у бої разом з усіма, вона ні разу не запитала, як все пройшло? Вона зовсім не вірить у мене, так?

– Ні разу?! Не вірить?! - вражено вигукнув Лео. - Ти дуже помиляєшся, синку…

– Чому ж тоді за ці кілька місяців у мене склалося таке враження, ніби вона взагалі перестала цікавитися як мої справи? - розвів руками хлопець.

– Яіре, послухай… - зітхнув Лео. - Ти хоча б знаєш, що говорить твоя матір щоразу, коли зустрічає нас після бою?

Він не відповів бо питання не потребувало відповіді. 

– Вона щоразу дякує мені, що ти повернувся живим! - продовжив чоловік. - В неї серце розривається, доки ми там! І все ж, вона знаходить в собі сили аби дочекатися сина. Тож ні, Яіре, мама не ненавидить тебе. Вона любить тебе більше за життя!

Хлопець вражено розширив очі. Таке зізнання застало його зненацька і раптова хвиля сорому прокотилася тілом.

– Я цього не знав… пробач… - він опустив голову ховаючи очі. - Чому ж тоді вона ні разу мені про це не сказала?

– Може, не хотіла соромити тебе перед твоїми друзями, розціловуючи серед натовпу Воїнів? - припустив Лео широко посміхаючись у відповідь.

– Але мені не було б соромно… це ж нісенітниці… - не вгавав хлопець.

– Не знаю, Яіре… - розвів руками той. - Пробач, та в мене немає зараз часу на ці розмови. Дуже поспішаю!

– Дозволь піти з тобою! - вигукнув син, майже благаючи батька. - Я можу стати в нагоді, справді!

– Ні. Тобі не можна. І це не обговорюється! - він виставив вперед долоню бо Яір вже хотів заперечити.

– Але чому? Бо це небезпечно? - як і з матірʼю, з ним було важко сперечатися. - Бо ви знову занадто мене опікаєте?

– Послухай, синку… - важко зітхнув Лео. - Це справді може бути не зовсім безпечно. І якщо з тобою щось станеться там, вона собі ніколи цього не пробачить! Не мені. Собі. Розумієш?

– Я про Землю читав лише в книжках… - мовив раптом замріяно хлопець, вдивляючись в смарагдове мерехтіння порталу за спиною батька. - Я понад усе на світі хотів би побачити світ, де народилась та виросла мама!

«То он в чому справа!» - дійшло нарешті до Лео, але він промовчав. Сином керувало не що інше, як проста цікавість. - «Шкода, що ти розчаруєшся…»

– Побачити Землю, ще випаде нагода, Яіре. - мовив натомість він твердо. - Зовсім скоро твоя допомога таки може знадобитися. Але зараз я іду сам. В твоїй присутності потреби немає, повір мені.

– Будь обережний. І повертайся швидше. - хлопець сумно зітхнув, але скорився. Він розвернувся до батька спиною та швидко покрокував у напрямку замку.

Того дня за обідом, Яір підійшов до матері у великій залі та міцно обійняв її на очах у всіх присутніх зовсім не соромлячись своїх почуттів. Налурі була вражена ще більше, коли він поцілував її у щоку та запропонував разом пообідати, а потім прогулятися до озера. Сиділи вони разом довго. І розмовляли про все на світі, аж доки велика зала не спорожніла. Та навіть й тоді Налурі не могла повірити, що це він навпроти - мужній і сильний, добрий, але трохи запальний - її вже дорослий син.

– Я страшенно пишаюся тобою, Яіре… - прошепотіла вона посміхаючись, розглядаючи його обличчя та очі - такі неймовірно схожі на батькові.

– Я знаю, справді. - кивнув хлопець. - Я щасливий бути твоїм сином, мамо… 

В жінки на мить забракло навіть повітря в грудях, а серце пропустило кілька ударів від його слів. Вона хотіла щось сказати у відповідь, але не встигла, бо хлопець випередив.

– І я тебе також люблю… завжди памʼятай про це!

Ось так просто він прочитав не вимовлену нею фразу. Та дослівно процитував її вголос.