Під сонцем Саулейри

До житла Хранителів Віри вони йшли довго. Лео зупинявся через кожні кілька метрів, обіймав Налурі, цілував, ніби перевіряючи чи все відбувається по справжньому, чи вона справжня - і знову йшов вперед. Тож коли вони нарешті добралися до місця призначення - сонце повністю сховалося за обрій - сутеніло.

У головній залі на першому поверсі, де було безліч полиць з книгами, світловими сферами, матрицями, картами - за роботою засидівся лише Ельман - один з Хранителів Віри. Юний, але дуже кмітливий в своїй справі, як для неповнолітнього. Хлопець моніторив якусь карту на планшеті, переглядав портали та занотовував щось у окремий блокнот і схоже, що навіть не одразу помітив прихід гостей.

Проте, не встигли Налурі з Лео привітатися з ним та озвучити те, за чим вони власне прийшли, як по сходах повільно спустилася Аолеон в своїй коричневій мантії, розписаній червоними візерунками по краях довгих рукавів - поважна, ніби птаха, рухалась елегантно розкинувши руки в сторони. Вона помітила переплетені пальці пари навпроти та вражено посміхнулася.

– Лео, дорогенький! Невже ти нарешті прийняв допомогу Танаіма? - жінка підійшла ближче. - Прийшов за новою матрицею, так? 

– Еее… саме так, але… - він на мить завагався чи варто говорити, але чому б не сказати, як є. Це ж дійсно вражаюча новина. - Це, скоріше, Налурі постаралася привести мене до памʼяті… як би це дивно не звучало…

Чоловік ще не встиг закінчити фразу, як Ельман уже вклав йому в долоню новий пристрій для зв’язку. Тож поки Лео займався ним - поки голографічний екран зчитував його долоню - Аолеон перевела здивований погляд на жінку, що трохи зніяковіла поруч.

– Справді?! - вигукнула вона. - Це дійсно вражає! Рідко зустрінеш таку Силу Любові. Востаннє щось схоже я бачила між твоїми батьками - Радеміром та Анною. Неймовірна пристрасть!

Хранителька Віри потягнулася вперед та зухвало взяла долоню Налурі в свої руки.

Всі звикли до того, що Аолеон була такою безпосередньою - не тільки через свій поважний вік, досвід чи обширні знання, а й тому що вона являлась провидицею - надзвичайно добре зчитувала людей, мов відкриті книги. Тож, мабуть, могла собі дозволити ось так торкатися людей, не питаючи особливого на те дозволу.

Проте, Налурі навіть не звернула уваги на цей її безневинний жест. Іншою рукою вона вчепилася в передпліччя чоловіка, що вже встиг сховати матрицю до кишені.

– Ельмане, ти тільки поглянь хто перед нами стоїть! - просяяла раптом Аолеон звертаючись до свого Учня. - Батьки наступного Правителя Саулейри!

– Яір стане Правителем? - здивувалася Налурі такому дивному пророцтву. Навіть зараз, в пʼятирічному віці, син понад усе хотів бути Воїном.

– Я про іншого твого сина. - посміхнулася у відповідь жінка. Ельман поруч також засяяв посмішкою.

– Схоже, це знову хлопчики. - прошепотів їй на вухо не менш здивований Лео, коли вони одночасно переглянулися між собою.

– Ну, один з них точно! - засміялася вона. Налурі дуже мріяла про доньку, хоча ще ні разу йому про це не говорила.

Вона вже хотіла забрати назад свою руку, але Аолеон раптом вчепилася в неї занадто міцно і довгих кілька хвилин не відпускала.

Жінка уважно подивилася в очі Хранительки Віри та побачила в них щось середнє між страхом та відчаєм, а тоді вони раптом наповнилися сльозами.

По шкірі спини пробіг мороз, навіть серце швидше забилося в грудях. Налурі відкрила рот, щоб запитати, що сталося та Аолеон її випередила.

– Пробач… я не можу… - вона відпустила нарешті долоню і більше не промовивши ні слова, швидко пішла геть.

– Що це було? - спантеличено запитала в Лео, а в голові вже заклубочилися неприємні думки. Як накрутити себе за півхвилини та довести до паніки - було Налурі напрочуд знайомим.

– Не зважай… це ж наша Аолеон… - всміхнувся чоловік безтурботно та лагідно, ніби заспокоював. - Вона завжди така… так робить.

Налурі кинула погляд на Ельмана, що теж стояв збентежений та ніяково дивився в слід жінці. Їй здалося, що хлопець, як і вона сама, сприйняв цю неоднозначну сцену занадто близько до серця. А це означає, що їй зовсім не здалося.

В голові застрягло питання: що ж такого побачила Аолеон? І ще довго не відпускало. Аж поки вони не дійшли до замку вона не промовила ні слова, пригадуючи лише очі провидиці. Лео, звісно, сприйняв її мовчанку досить очевидно та всіляко намагався відволікти й заспокоїти. Мовляв, не потрібно сприймати так буквально невимовлені слова провидиці та заздалегідь впадати у відчай. Тож, підходячи до їх дому жінка трохи розслабилася і постаралася викинути з голови неприємні думки.

– Мабуть, він вже спить… - мовила Налурі.

– Все одно хочу побачити. - озвався Лео.

Вони стояли перед дверима помешкання своїх друзів. Мерелін відкрила швидко і помітивши переплетені руки пари навпроти засяяла щирою посмішкою.

– Лео? Налурі? Оце так приємний сюрприз! 

Вона хотіла додати щось іще, але на чоловіка з криком вже встиг кинутися син.

Він не спав, чекав доки його забере мама, але точно не очікував побачити на порозі ще й тата, за яким так сумував.

– Татку! - Яір повис на шиї Лео і той міцно пригорнув його до себе підіймаючи на руки.

– Привіт! Ти повернувся до нас? - підійшов ближче усміхнений і водночас здивований Адріан. 

– Схоже, що так… - стенув він плечима та приклав вказівний палець собі до скроні. - Памʼять на місці. 

Лео опустив Яіра на підлогу, хоч той і не хотів розривати обійми.

– Ходи, скажи Максу «надобраніч» і підемо в своє ліжечко спати, гаразд? - попросив він сина. Хлопчик швидко зник за дверима іншої кімнати.

Лео випрямився та пригорнув Налурі за талію ближче до себе.

– Ми ще йому не говорили, але вже багато хто знає… - почала вона, поклавши руку собі на живіт. - Тож, скоро це не буде таємницею…

– У нас буде дитина. Двоє. - закінчив Лео її фразу.

– Ти вагітна? - здивовано розширив очі Адріан. - Ого! Вітаю! 

Мерелін тільки широко всміхнулася, так ніби взагалі не здивувалася цій інформації. Налурі зауважила її реакцію і здогадалася в чому справа.

– Ти вже знаєш, так? 

– Вже кілька тижнів, як я щось таке підозрюю. - засміялася жінка. - Ти добре намагалася приховувати, але… 

– Але ти дуже прониклива та спостережлива! - розсміялася у відповідь Налурі.

– Щиро рада за вас! - Мерелін обійняла їх обох по черзі. Через секунду до неї приєднався й Адріан.

Яір знову вибіг з кімнати - Лео одразу підхопив сина на руки. Втрьох вони попрощалися та пішли до свого помешкання.

Ну, а опинившись в своєму ліжечку, батьки нарешті повідомили сину, що скоро він стане старшим братом. Хлопчик розплакався і довго не міг заснути, але то були сльози величезної радості.

– Нарешті він спить! - Лео закрив двері до кімнати сина. - Ніяк не міг випустити мене з обіймів, довелося сотню разів повторити, що я нікуди більше не зникну і… 

Він не закінчив фразу, бо Налурі, що з нетерпінням рахувала хвилини ходячи по кімнаті колами, кинулася йому на шию та повалила коханого на ліжко. Лео, якого застали зненацька, ошелешено вдивлявся дружині в очі, а тоді відчув якесь дивне тремтіння в її тілі.

– Ей… ти чого, Налурі? - схвильовано прошепотів він подумавши, що та погано почувається. - Вся мовби тремтиш…

Вона нахилилася ближче до його обличчя та от-от могла торкнутися вустами гарячих губ.

– У мене просто шалене, непереборне бажання залізти тобі під шкіру… забратися в середину… в самісіньку голову… - жінка відчула, як запалали щоки і спочатку навіть ніяково відсторонилася. - Пробач… це звучить трохи дивно, так? Я божеволію?

Він припідняв її над собою та перевернув одним легким рухом на спину. Тепер вже чоловік нависав над тремтячим тілом. Вона обвила своїми ногами його міцний торс та солодко всміхнулася. 

– Зовсім ні… - ніжно прошепотів, потягнувшись губами до шиї. - Це звучить… неймовірно пристрасно… і в нас обох це дуже гарно виходить - залазити в самісіньку душу…

– Кохаю тебе… - видихнула Налурі, коли його палкі вуста торкнулися шкіри. Тілом прокотилися хвиля палкого вогню - її можна було відчути навіть крізь одяг. Але й цього барʼєру між ними зовсім скоро не стане. 

– Я тебе більше… - Лео переплів пальці їх рук, аж долоні стали вологими, та припав глибоким поцілунком до її звабливого рота.

У вікно пробивалося місячне світло, наповнювало кімнату, розсіювало суцільний морок. За стінами замку стояла глибока ніч, але вони не скріпили повік ні на хвилину. Налурі лежала на його грудях і просто слухала, як бʼється серце. Лео бавився пасмами її волосся накручуючи собі на пальці. І дихання обох в унісон здавалося тихенькою мелодією - мовби легенький голос вітерцю.

– То, що це була за темна версія тебе, не підкажеш? - озвалася раптово вона порушуючи суцільну тишу. Налурі й сама не знала, як питання виникло в її голові, але було так цікаво дізнатися, що ж з ним коїлося весь цей час.

– Не знаю… - зітхнув чоловік. - Але гадаю, приблизно таким я став би, якби в моєму житті не зʼявилася ти…

– Байдужим до всього та всіх навколо? - припустила жінка.

– Моріон, звісно, вніс свої корективи, але схоже, що так. Я б не знав, що таке любов… без тебе. І, можливо, з часом втратив би якийсь сенс життя абощо…

– На що це було схоже? - продовжувала розпитувати вона. - Тобто, не дія отрути, а ті відчуття опісля… 

Налурі вже знала, як моріон випалював вогнем тіло та розум - з розповіді Ілаї, чи правильніше було б сказати - Касії, та не хотіла знову повертати коханого в болючі спогади. На мить вона взагалі пошкодувала, що озвучила це питання. Проте, Лео досить спокійно відповів:

– На те, як з тебе висмоктують все добре та світле, що є всередині, залишаючи лиш суцільну порожнечу. - він раптом посміхнувся, хоч вона й не побачила, а скоріше відчула по зміні інтонації голосу. - Ну, а ти являлась моїм маяком в тій темряві, кохана… 

Лео повернувся трохи на бік та схилився над її обличчям.

– Налурі, ти ж знаєш, що у мене нічого не було з Данелією? - заявив цілком серйозним тоном. - І ні з ким іншим теж.

Але вона тільки розсміялася над комічністю ситуації, пригадуючи, яким абсурдним тоді все виглядало. 

– Ти вибрав дуже вдалий момент, щоб це обговорити, звісно… - мовила з посмішкою та додала вже серйозніше. - Знаю. Але це не важливо. Мені байдуже.

– Справді? - щиро здивувався Лео. - Ти змогла б так легко пробачити мені зраду?

– Ти зміг би зрадити? - вона уявила на мить, як нестерпно обпікали ті ревнощі і не помітила, як здригнулася всім тілом.

– Схоже, що навіть з пошкодженим мозком - ні. Нізащо. - твердо мовив чоловік.

– Тоді, ні. Нізащо! - відповіла Налурі хитрою посмішкою на його попереднє запитання та заплющила очі пригортаючись до теплих грудей.

Він знову міцно притис її до свого тіла боячись розірвати обійми навіть на мить.

– Яка ж ти… - прошепотів солодко, занурившись носом у волосся коханої. Вдихнув найрідніший у світі запах. - Неймовірна і… тільки моя.

А в наступну мить вже сама Налурі схилилася над його обличчям та заговорила своє власне зізнання:

«Можливо… можливо це буде уперше…

Вперше й назавжди, хіба так в житті так буває?

Коли відчуваєш, як в тобі поміщається Всесвіт!

І кохання, мов кров, по венах твоїх протікає…

Занурила пальці у біляве волосся чоловіка. Провела долонею по скронях та підборідді.

Він цілує тебе, він бажає в тобі розчинитись…

Ти щораз задихаєшся від кожного такого цілунку!

І дотик - вогонь! Ти могла б від усього зцілитись…

В його обіймах палких віднайти порятунку.

Пройшлася руками по плечах та грудях біля серця. Торкнулася звабливих родимок на животі.

В його обіймах весь світ… ти єдина, хто може зостатись.

Відкрити навстіж вікно, відкрити в душу усі фіранки…

І на зустріч лиш крок, і він твій - не смій коливатись!

Може завтра не буде? Може ми живі лиш до ранку?

Спустилася нижче та знайшла долонею його міцну руку, щоб зануритися у неї переплітаючи між собою пальці.

Можливо… можливо це сон і не вперше…

Але точно назавжди, я знаю - в житті так буває!

Ти вже відчула цю мить, в тобі вже помістився Всесвіт.

І у венах не кров, а кохання його протікає…»

– Ти теж тільки мій, любий… - прошепотіла солодко, впиваючись губами в його гарячу шкіру на щоці. Чоловік відшукав її вуста, щоб знову жадібно і довго цілувати.

Цього разу Налурі не проспала схід сонця та одягнувшись разом із Лео провела його в дорогу. Звісно, в таких діях не було жодної потреби, але після довгих кількох місяців розлуки, вона все ще не хотіла відпускати його руки. Їй досі здавалося, що варто розімкнути обійми - і він знову кудись зникне.

До відправлення залишалося ще кілька хвилин, коли вони разом прийшли на узлісся. По трохи, один за одним, тут збиралися інші Воїни.

Поява Лео в обіймах Налурі не залишилася без уваги його брата Раміїла та друзів - Кіра, Танаіма, Доріуса, Самандара і багатьох інших, хто добре його знав. Всі вони підбадьорливо поплескували його по плечу, усміхаючись та кидаючи короткі слова вітання. А Хасан з Нареком навіть потисли руку та обійняли.

Це було очевидним, що памʼять таки повернулася до Лео. От тільки ще ніхто не знав, що й Силу він також відновив. Тому Доріус, як найбільш відповідальний, завбачливо поцікавився:

– Захисний костюм з тобою?

Лео дістав з кишені та продемонстрував свою матрицю у відповідь на його питання.

– Гадаю, що він мені вже не знадобиться! - хитро всміхнувся чоловік.

– Тільки не говори, що й твоя внутрішня сила з тобою?! - вигукнув вражений Раміїл. - Ще вчора ввечері ти був таким… деревʼяним!

Дехто навіть кинув неголосні смішки собі під ніс від його фрази. Яким «деревʼяним» був Лео багато хто знав не з чуток, а з особистого досвіду.

– Впевнений, що здивую тебе, братику! - розсміявся у відповідь чоловік зовсім не ображаючись на Раміїла. Хто ж як не він більше за інших намагався його врятувати.

Ніхто не знав, що й сказати у відповідь. Ця новина була занадто вражаючою, щоб так легко її усвідомити. Повернення памʼяті та ще й цілковите зцілення всього за якийсь один вечір, тоді коли іншим потрібні були тижні, а то й місяці. Елам з Касією ще й досі не відновили свою внутрішню Силу, хоча дуже старанно над цим працювали.

Танаім навіть недовірливо та пильно подивився йому в очі, але розпитувати не став - часу виясняти чи прикидається друг чи ні - було обмаль. Десь глибоко всередині він розумів, що зцілення залежить не від інтенсивності тренувань, а від чогось більшого - чогось Величнішого. Воно залежить від Любові і тільки від неї. А в його друга якраз і була саме така Любов.

– Тож, якщо зможете… пробачте мене, будь ласка, що поводив себе, як… - почав було Лео звертаючись одночасно і до Доріуса, і до Танаіма, і до решти.

– Як людина, з пошкодженим мозком. - перебив його Танаім не дозволивши закінчити фразу. - Все гаразд, друже… радий, що ти повернувся! 

Самандар тим часом вже відкрив портал і поступово Воїни почали вирушати один за одним в дорогу.

Лео ще раз міцно обійняв та поцілував Налурі на прощання. І цього разу вона зовсім не відчувала тривоги, страху чи переживання за його життя. Отже, все буде добре. Він обов’язково повернеться живим та неушкодженим.

– Кохаю тебе… - прошепотів він на вухо вдихаючи той пʼянкий запах її густого волосся біля шиї.

А тоді схилився до її кругленького животика та поцілував ще й його. У жінки це викликало широку посмішку та навіть приступ дзвінкого сміху - таким милим їй здався цей малесенький момент неприхованої ніжності.

Вона подивилася навколо чи ніхто не помітив його невимушеного жесту, але майже всі Воїни вже перейшли портал. Лиш краєм ока Налурі вловила погляд кількох жінок, що спостерігали за нею з чоловіком. Мабуть, серед них стояла й Данелія, але їй, як ніколи, було абсолютно на це байдуже. 

– Кохаю тебе… - посміхнулася вона на прощання своєму Лео, коли за ним останнім закрився портал та прошепотіла вже в порожнечу. - Понад усе на світі…