Під сонцем Саулейри

Дівчина різко зупинилася.

– Еее… Чекатиму на вас в їдальні, Ваша Величносте. - вклонився Лео і зайшов до приміщення ігноруючи чоловіка.

– Я скрізь тебе шукав, проте мені підказали, що саме тут ти проводиш більшість часу, тому вирішив просто чекати доки не зʼявишся. - мовив Адріан та зробив кілька кроків на зустріч.

Але Налурі виставила вперед руку, жестом даючи зрозуміти, щоб він не наближався. Тож чоловік вимушений був зупинитися.

– Я знайшов ось це… - він тримав пальцями її обручку. - Після того, як прокинувся вранці у ліжку з Мерелін.

Адріан зітхнув, а дівчина вражено мовчала. Вона не знала, що відповісти, бо не очікувала нічого подібного. Налурі очікувала вибачень, каяття і може навіть трохи сліз, але точно не спокійного розміреного тону, ніби це відбулося з кимось іншим, а не з ним. Ніби він просто описував нецікаві факти з чийогось чужого життя.

– Я нічого не пам’ятаю, Лорі. Клянуся… - опустив очі Адріан. - Ніби був пʼянющим до втрати свідомості, хоча й краплі алкоголю не випив. Памʼятаю, що чекав тебе… памʼятаю, як пив якийсь чай… а тоді - нічого… ніби в моїй голові натиснули вимикач і світ навколо поринув в туман! Моментами навіть здавалося, що це я з тобою кохаюся…

– Ох, напрочуд романтично… зраджувати та уявляти мене. - нервово всміхнулася дівчина і пригадала слова Айріс про те, що Мерелін могла навмисно затягти його в ліжко.

Ось воно - підтвердження. Його чимось накачали. Але навіть таке усвідомлення не принесло їй полегшення. Натомість прийшла дивна байдужість. Якраз про неї дівчина й не забарилася повідомити.

– Проте, мені байдуже, Адріане, чого там тобі підлили! Твої пояснення нічого не змінять!

– Я знаю. Саме тому прийшов не просити пробачення, а дізнатися: це кінець? - він підніс вгору руку, якою стискав її обручку. - Між нами?

Налурі не відповіла, тільки важко зітхнула. Їй знову захотілося зникнути. Якомога далі і назавжди.

– Цей кінець настав набагато раніше, правда? Відколи ті хлопці забрали тебе з Землі… - продовжив чоловік зважуючи кожне слово. - Я кохав тебе, Лорі. А ти мене? Хоч трішки?

– Кохав… це теж минулий час, Адріане. Мені дуже боляче усвідомлювати, що я тебе втратила, справді. Востаннє мені було так боляче, коли загинули батьки.

– Але ти не відповіла…

– Ти був моєю найріднішою людиною. - мовила вона і попрямувала до дверей.

– Але не коханою… - прошепотів чоловік сам до себе. І додав голосніше. - Знаєш, я хотів би повернутися додому. Це твій світ, а не мій. Я ніколи не стану для них своїм.

Налурі обернулась вже у дверях.

– Поговори, будь ласка, з Доріусом, чому твоє повернення неможливе, по крайній мірі найближчим часом. Він все детально поясне.

І дівчина закрила за собою двері рушивши вперед довгим коридором до їдальні. Вона не мала ні сил, ні бажання думати про те, що сталося. А тим більше про свої почуття.

Лео вже сидів за столом і снідав. Вона набрала в тарілку всього і побільше. Налила склянку кокосового молока і приєдналася до хлопця.

– Все гаразд? - поцікавився він згодом.

– Так… - зітхнула Налурі, доїдаючи порцію. - Але… здається, мені немає тепер де жити. Не хочу вертатися до замку.

– Жартуєте? - мало не розсміявся Лео. - Та у нас повно місця. Вам виділять кімнату, де захочете. Ви можете жити з Цілителями, Хранителями Віри чи навіть з Воїнами. Серед нас також є багато жінок. І у них завжди приємніше пахне…

Дівчина мало не плюнула молоком, якого саме набрала до рота, так смішно їй стало від його підбадьорливих слів.

– Пробач… - закашлялася вона. - Весь час забуваю, що ви ділитесь усім і допомагаєте один одному.

– Ну, така вже наша природа…

В тренувальній залі знову було людно. Налурі привіталася з Еламом та Раміїлом, помахала здалеку Кіру.

Тримати зброю цього разу було набагато приємніше і легше. Дівчина відчула могутність в руках і стиснувши палицю помітила, що блискавка, яка пройшлася по ній з одного кінця до іншого, ніби вийшла з її власної долоні.

– Енергія світла підсилює ваші внутрішні відчуття. - пояснив Лео у відповідь на її запитальний погляд. - І навпаки: сила, що в вас робить зброю ніби живою. Спробуйте.

– Це просто неймовірно… - вражено мовила вона.

Хлопець пішов в атаку і Налурі ще ніколи не відчувала себе настільки майстерною. Вона відбивала удар за ударом, аж іскри летіли навсібіч.

– Чудово! А тепер спробуйте, як на озері. - всміхнувся Лео.

– Що? Ні, я не зможу… - зітхнула вона оглядаючись по боках. - Це безпечно робити тут? Може, варто вийти на вулицю аби нікого не поранити?

– Все гаразд, ми будемо робити це не настільки сильно, не хвилюйтеся. - заспокоїв посміхаючись хлопець. - Уявіть, що зброя, це продовження ваших рук. Відчуйте, як внутрішня сила перетікає з долонь у палицю… - підказував він. - Зосередьтеся і просто повірте в це. Дозвольте вашій свідомості вийти за межі тіла, гаразд?

Після кількох невдалих спроб, Налурі досягла невеликого успіху. Вона подумки повторювала слова Лео в голові і при черговому ударі мало не знесла хлопця з ніг потоком енергії, що нестримно вирвався з її долонь та підсилювався палицею.

Він встиг заблокувати випад, але був приємно вражений, як майстерно вона опановувала нову здібність. Тепер дівчина з захватом хапалася за мечі та списи, не відпочиваючи ні хвилини. Проте, за кілька годин напруженого поєдинку, коли до обіду залишалося зовсім трохи, вона все ж знесилено впала на підлогу.

Налурі б ніколи не змогла пояснити собі чому вона зробила те, що зробила далі, як і пів сотні інших людей, що стали свідками цієї сцени, але викид емоцій був настільки сильним, що дівчина просто не зуміла стриматися.

Вона схопила найближчу до неї палицю і щосили вперіщила по манекену, що стояв біля стіни. А тоді ще і ще. Вона била і кричала, і задихалася від болю в грудях, і знову била, руками, ногами, палицею, доки він не відламався біля основи і не повалився додолу. Але і тоді Налурі не зупинилася. Вона щосили гатила лежачий манекен, доки з очей не полилися сльози. Тоді дівчина знесилено впала на коліна і нарешті випустила палицю з рук. Подивилася на свої долоні, які почервоніли і вже почали пекти та важко зітхнула.

Лео, що стояв поруч ці кілька хвилин з відкритим ротом, підійшов ближче, але заговорив лише тоді, коли вона припинила плакати. Всі інші поступово повернулися до своїх справ і ніхто не наважився втрутитися. Адже налурійці дуже поважали особисті кордони і зараз вона була їм неабияк вдячна за цю рису характеру.

– То, це називається істерика? - прошепотів хлопець. - Я, здається, такого ще не бачив…

– Це називається прощання з минулим, Лео. - мовила вона й підвелася.

– Я так розумію, що вам краще не зраджувати… - зробив він спробу пожартувати.

Дівчина сумно всміхнулася і поглянувши на повалений додолу манекен важко зітхнула.

– О, не хвилюйтеся, його полагодять! - махнув рукою хлопець. - Гірше було б, якби на його місці опинився Адріан…

Налурі майже розпливлася у вдячній за підтримку усмішці, як раптом в дверях зʼявилася Айріс. Вона швидким кроком перетнула залу і зупинилася біля друзів.

– Не змогла з вами звʼязатися. - дівчина кілька секунд переводила подих тримаючись за груди. - Танаім… отямився. І Доріус вже там, він хоче з вами поговорити.

У Налурі ніби камінь з душі впав, так сильно їй захотілося нарешті його побачити. Лео теж полегшено зітхнув.

– То що ми стоїмо, ходімо. - мовив хлопець.

Коли всі троє зайшли до палати, Танаім вже сидів на своєму ліжку, але виглядав дуже блідим та кволим. Доріуса не було, а Ілая залишивши тацю з водою, їжею та ліками на столику, привіталась  з присутніми і вийшла з кімнати.

– Налурі… - прошепотів хлопець та простягнув їй руку.

– Привіт… - вона стисла його долоню і посміхнулася у відповідь. - Як ти?

Дівчина подивилася на Айріс, обличчя якої не виражало емоцій, але знала, що подрузі зараз нестерпно боляче, тому швидко відпустила руку і сіла на стілець поруч.

– Паскудно… ніби кілька днів у комі лежав… - відповів Танаім та важко випустив з легень повітря.

Ніхто навіть не відреагував на його кволі жарти.

– Ти обіцяв мені не ризикувати та повернутися живим, пам’ятаєш? - не стрималась Налурі.

– Так. І я виконав обіцянку… Я боровся…

– Ти ледве не загинув, Танаіме. - вона обурено зітхнула.

– Ми страшенно хвилювалися за тебе, друже! - підхопив Лео і вмостився на кушетці навпроти. Айріс приєдналася до нього. - Але твій необдуманий вчинок ми обговоримо пізніше!

– Пробач… я радий, що ти вибрався живим. - опустив очі хлопець.

– Завдяки тобі…

Лео не встиг подякувати, бо до кімнати якраз зайшов Доріус та оглядаючись позад себе одразу закрив двері. Чоловік виглядав стурбованим і якось невпевнено ховав від присутніх погляд.

– Добре, що ви всі тут, проте мені потрібно поговорити… - він на секунду завагався. - Танаіме, Налурі… з вами.

– Гаразд. - Лео стенув плечима і підвівся зі свого місця. За ним послідувала Айріс.

– Почекай. - втрутився Танаім. - Доріусе, я їм обом повністю довіряю. - і поглянув на Налурі.

– Я теж. - мовила та.

– Добре. - зітхнув чоловік. - Але про цю розмову ніхто не повинен знати. Надто небезпечно.

Він ще раз виглянув у коридор, пересвідчився, що там пусто і знову щільно закрив двері.

– Ну звісно, Доріусе, на нас можеш покластися. - озвалася Айріс та разом з Лео повернулася на кушетку.

– Гаразд. - чоловік також сів на вільний стілець. - Це стосується минулого і… одного мого вчинку, за який ви, надіюсь, зможете мене пробачити або хоча б зрозуміти.

Він почав говорити тихо і всі мовчки слухали. Ніхто не наважився перебити розповідь, бо Доріус довго підбирав кожне слово.

– Про те, що Анна була вагітна двійнею не знав ніхто, навіть вона сама, доки ми не опинилися на Землі і в неї не почалися пологи. Родова діяльність супроводжувалася ускладненнями не сумісними з життям, як мені пояснили згодом лікарі, і жінку не вдалося врятувати. Проте вона зуміла народити цілком здорових хлопчика та дівчинку. І останнє про що попросила мене - вберегти її дітей від нашого світу, сховати якомога надійніше. Що ж, зрештою я виконав те прохання, але тільки наполовину. Тобі, Налурі, знайшов сім’ю - Джулію та Девіда Хадчерів. А тебе, Танаіме, забрав із собою на Саулейру.

В кімнаті повисла така тиша, що можна було почути дихання кожного окремо. Чотири пари очей пронизували Доріуса гострими, ніби стріли, поглядами. Присутні навіть повідкривали роти, але від шоку їм бракувало і слів, і сил їх вимовити.

– Я мусів вигадати якусь більш-менш правдоподібну історію, щоб обґрунтувати твою появу тут. Але ситуація й так зіграла нам на руку. - продовжив чоловік. - Я дізнався, що даркони вбили сплячими у ліжку одну бездітну пару Хранителів Плодів - Джемаля та Марту. І підлаштував все так, ніби знайшов тебе схованого в їх кімнаті. Звісно ти не міг народитися в них ні в ту ніч, коли напали даркони, ні кількома днями раніше чи пізніше. Тож, щоб не виникло додаткових підозр я вигадав, що ти народився на два місяці раніше, недоношеним і слабким, тому твої батьки не виносили тебе на публіку. В замку був такий страшний хаос, люди оплакували загиблих рідних і ніхто особливо не переймався тобою. Всім, власне, було байдуже хто ти та звідки взявся. Тож, насправді, тобі лише буде двадцять пʼять, Танаіме…

– Доріусе, я… ти… не знаю, що сказати… - зітхнув хлопець.

– Я знаю, що вчинив дуже егоїстично, але не шкодую про це. У мене було кілька причин. По-перше, я й так сильно обтяжував Хадчерів залишаючи на їхньому порозі немовля. А по-друге, я знав, що твоя доля знайде тебе, як і Налурі. Тож мусив виростити тебе сильним, сміливим і готовим до бою. Думаю, що твій батько хотів би того самого і зрозумів би мене. Ну, а чи варто згадувати про те, що я все життя мріяв про сина, не знаю… Проте, надіюсь ти зможеш мене пробачити…

– Що? Ні… Доріусе, не варто вибачатися! Ти все правильно зробив, але… Але чому ти раніше не розповів? Чому саме зараз?

– Я вимушений був так довго приховувати це, щоб вберегти тебе, Танаіме. Ти син Радеміра і автоматично стаєш ціллю для ворогів. Доки вони не підозрюють про твоє існування - будеш у відносній безпеці. Тож ви розумієте чому про нашу розмову ніхто не повинен знати?

Всі четверо ствердно кивнули у відповідь на слова чоловіка.

– Ну, тепер по крайній мірі зрозуміло звідки це відчуття, ніби я знаю тебе все життя. - всміхнулася Налурі і першою обійняла брата. Танаім відповів на обійми міцно стискаючи її за плечі.

– Тепер зрозуміло, чому я відчував такий сильний звʼязок… - прошепотів хлопець. - Ти моя сестра…

Айріс та Лео тим часом багатозначно переглянулися між собою.

– То що, вже звертатися до тебе «Ваша Величносте»? - всміхнувся Лео і легенько поплескав друга по плечу.

Айріс та Налурі засміялися, Танаім негативно похитав головою, але сил на посмішку ще не мав.

– Ну, гаразд. Такі шокуючі новини не перетравити без ситного обіду. - мовив хлопець. - Хто зі мною?

– Еее.. я ще не дуже добре почуваюся. - кволо озвався Танаім. - Емзар радить до завтра залишитися тут.

– Тоді зустрінемось ввечері, друже. Маю ще деякі справи.

Лео попрощався і швидко вийшов з кімнати.

– А як твої тренування? - запитав Танаім у сестри.

– Ох, я й забула розповісти. - зітхнула Налурі. - У мене проявилась внутрішня сила.

– Це ж чудово! - мовив хлопець.

– Вітаю! - підхопила Айріс.

– Ти молодець! - вигукнув Доріус.

Дівчина почервоніла, але всміхнулася. Їй була надзвичайно приємною підтримка друзів.

– Це все Лео. Він так налякав мене і… - вона замовкла на мить та підозріло подивилася на Танаіма пригадуючи розмову біля озера. - Здається, це була твоя ідея чи не так?

– Еее… так, пробач, я подумав, що це може допомогти. - ніяково стенув плечима той.

– Ну, тоді варто подякувати. - всміхнулася дівчина. - Почуваюся майже всемогутньою.

Короткі смішки прокотилися кімнатою.

– Що ж, тоді попрошу Кіра, щоб поставив тебе в пару з кимось вищого рівня. - підсумував Доріус.

Посилаючись на безліч справ він також попрощався та пішов, пообіцявши прийти пізніше.

– Гаразд, відпочивай і не забудь поїсти. Я відвідаю тебе вже завтра. - мовила Налурі і стисла йому руку на прощання.

– Бувай Танаіме… - всміхнулася Айріс. - Я дуже рада, що тоді краще…

– Дякую… - втомлено мовив хлопець та скрутився клубочком на ліжку. Він заснув швидше, ніж дівчата встигли закрити за собою двері палати.

– Айріс, ти допоможеш мені? - запитала Налурі, коли вони вийшли на вулицю. - Не хочу більше жити в замку.

– Звичайно. Я все розумію. Ти можеш жити з нами. - всміхнулася подруга. - У Хранителів Віри достатньо місця і я впевнена, що Аолеон радо виділить тобі кімнату.

– Ми можемо піти зараз?

– Звісно, ходімо! Заодно пообідаємо. - Айріс погладила себе по животі. - Лео має рацію, після таких новин потрібно щось смачненьке.

Налурі розсміялася і згадуючи вчорашню ніч подруги попрямували до житла Хранителів Віри.

Кімната була на четвертому поверсі поряд з кімнатою Айріс. Не така велика, як та, що їх поселили з Адріаном, але доволі простора, з високими вікнами, що мали масивні підвіконня і розмальованими пейзажем стінами.

Ще тут була шафа вщент заповнена одягом на всі випадки життя («мабуть, це завжди приємний бонус» - подумалось дівчині) і широке ліжко з бузковою постільною білизною. Одразу навпроти нього на стіні висів великий годинник, що мав яскраві помаранчеві стрілки, такі ж, як і в інших - ніби діамантові камені.

Біля вікна стояв письмовий стіл і невеличкий стелаж з книгами та канцелярським приладдям. В окремій ванній кімнаті містилися всі необхідні предмети гігієни, рушники та навіть душ.

– Як завжди ідеально… тут є все, що мені потрібно. - прошепотіла Налурі сама до себе.

– Що ж, тепер ми сусідки. - всміхнулася Айріс.

Тоді вони пройшли до їдальні, яка була схожа на великий кафетерій, з безліччю круглих столиків зі стільцями та буфетом, де їжа розміщувалася на високих круглих тацях у кілька поверхів та за склом. Стіни відливали теплим блідо-помаранчевим кольором і атмосфера здавалася напрочуд затишною.

Пообідавши дівчина нарешті прийняла такий бажаний душ і навіть трохи відпочила зацікавившись однією з книг, що знайшла на полиці стелажа. Вона описувала подорожі між світами, портали та будову Всесвіту. А тоді, сповнена енергії, Налурі відправилася на тренування.

Кір привітав її з опануванням внутрішньої сили і поставив у пару з двадцятирічною дівчиною на імʼя Олімпія. Вона була не вищою за Налурі, але дужою. Мала широкі плечі та чорне, мов смола волосся.

Улюбленою зброєю Олімпії являвся спис і вона також володіла внутрішньою силою. Хоча її здібність теж проявилася зовсім недавно, але змагатися з нею було трохи страшно через надмірну швидкість в рухах. Спочатку Налурі навіть не встигала за тими блискавичними випадами і не могла відкритися наповну.

Проте, через кілька годин інтенсивної праці їй вдалося не тільки успішно застосовувати прийоми, яких вона навчилася, а й блокувати удари за допомогою тієї ж сили. Це було те нове, що вона сьогодні опанувала.

Наступні поєдинки Олімпія запропонувала проводити вже на вулиці перед тренувальним центром, де було багато відкритого простору, і Налурі радо пристала на цю пропозицію.

Абсолютно собою задоволена дівчина відправилася вечеряти з тими, кого добре знала - Еламом та Раміїлом. Хлопці не переставали захоплюватися її вправністю, вихваляли майстерність і силу так, що аж щоки горіли від ніяковості. Але десь глибоко всередині їй було надзвичайно приємно чути ті слова.

Тоді вона стомлено відправилась до житла Хранителів Віри, ледве пересуваючи важкими ногами, та міцно заснула у своєму новому ліжку свого нового дому перш, ніж сонце встигло сховатися за обрій.