Розділ 20-й. Величне Кохання.
Аолеон сиділа біля вікна у мʼякому кріслі та читала книгу в яскравій червоній палітурці. Коли до кімнати зайшла та привіталася Налурі жінка відклала її на підвіконня.
– Ви не на бенкеті. - тихо і ствердно мовила дівчина.
– Вітаю, Налурі. - всміхнулася вона. - Я вже застара для таких веселощів, але щиро рада за Танаіма і те, що подія в печері має щасливе закінчення.
Вона зауважила, що Аолеон вперше назвала її на імʼя, а не Ревекою або «дитя моє». Це трохи збило з пантелику, але сподобалось їй значно більше.
– Ви знали? Що Танаім має отримати Силу?
– Я навіть не знала, що хлопець - син Радеміра. - зітхнула жінка. - Доріус вміє зберігати таємниці так, як ніхто інший в цьому світі. Я була щиро впевнена що це ти!
– Просто мені стало цікаво… - почала Налурі і завагалася опускаючи очі додолу. Вона не хотіла здатися надто надокучливою.
– Ти хочеш дізнатися, чому Вища Сила обрала твого брата, а не тебе, вірно?
– Так… - зніяковіла дівчина, вкотре дивуючись тому, якою проникливою була Аолеон і як добре вміла читати людські почуття. - Не те щоб я була незадоволена кінцевим результатом… я, насправді, не дуже й то хотіла бути Правителькою… просто не розумію, чому так сталося?
– У мене є лише припущення… мої особисті роздуми на рахунок цього…
– І все ж, я б хотіла дізнатися, що ви думаєте? - наполягла Налурі, бо жінка також зважувала, що сказати, кілька довгих секунд.
– Мені здається, що Вища Сила могла коливатися між вами, як на чаші терезів. - почала вона. - Адже ви обоє заслуговували отримати цей дар. Саме тому ти з дитинства бачила сни, а Танаіма притягло те особливе місце. Потім ти відчувала в ньому життя, а він єдиний, хто міг без паніки проходити через темряву. Можливо Сила, таким чином, страхувала саму себе, не призначаючись виключно комусь одному, не знаю…
Аолеон на мить поринула глибоко в думки поглянувши у вікно, а тоді продовжила.
– Але я вважаю, що все змінилося в той день, коли ти отримала зцілення в колодязі і перестала відчувати те місце так, як відчувала його раніше. Розумієш, більше за все на світі ти хотіла би просто жити. І ти отримала те, чого бажала. А Танаім… він інший. Він ніколи не цінував своє життя і легко міг віддати його за щось важливіше. Цим він дуже схожий на батька. Ти ж характером вдалася до матері: більш обережна та розсудлива. Можна зробити висновок, що Вища Сила поміж вас з братом обрала того, хто найкраще і найправильніше виконає її призначення. Але це аж ніяк не робить тебе гіршою людиною, повір мені…
Дівчина стояла з відкритим ротом і широко розплющеними від здивування очима. Речі які говорила жінка навпроти вразили її до самісінької глибини душі.
– Я просто шокована, чесно… - мовила нарешті вона. - Як ви про все це знаєте? Так, ніби були присутні при кожній події або відчували кожну мою емоцію?
Аолеон розсміялася і обережно взяла Налурі за руку.
– Я не тільки Хранителька Віри, Налурі. Я ще й добра Провидиця. Ну, може не настільки добра, враховуючи останні події, але все-таки… - вона продовжувала всміхатися розглядаючи долоню дівчини. - Наприклад, зараз я відчуваю, що твоє серце розривається буквально на шматки. Біля його дверей стоїть сама Любов і стукає, а ти боїшся відкрити. Ти все ще вагаєшся, тримаєшся за минуле та власні упередження… і замість того, щоб пізнати цю Любов, ти відштовхуєш її.
Налурі різко забрала свою руку ховаючи за спиною і нічого не відповіла на слова Аолеон. Натомість змінила тему, щоб розрядити напружений момент, бо жест здався трохи грубим, ніж того хотілося.
– Що тепер буде з Ланією, Кайросом та Реєю?
– Рішення прийматиме Маркус. Правосуддя здійснює він. І я вважаю - воно буде справедливим.
– Правосуддя? - не зрозуміла дівчина.
– Ти гадала, що Правитель Саулейри тільки те й робить, що проживає в найкращих покоях замку і обідає за окремим столом? - всміхнулася жінка. Налурі стенула плечима. Вона насправді не цікавилася, чим займається Маркус. - Він вимушений приймати глобальні рішення, від яких іноді залежить доля всього світу та його народу. І звісно, здійснює правосуддя згідно Закону.
– Це мабуть дуже важко… а особливо судити власних рідних… - мовила дівчина. - То їх тепер увʼязнять чи що?
– У нас немає такої злочинності, як на Землі. А отже немає і вʼязниць. Їм просто більше не буде місця в нашому світі.
– Тобто, ви маєте на увазі, що їх виженуть із Саулейри? - здивувалася Налурі. - Назавжди? Вони ніколи не зможуть повернутися?
– Саме так. Ти вважаєш це недостатньо справедливим?
– Ні, навпаки… це якось аж занадто… дивно?
– Чому ж дивно? Вони зможуть продовжувати жити своїм життям де інде, тільки не тут. Можливо, їм навіть буде надано право вибору.
– Але ж тоді виходить, що Маркус більше ніколи не зможе побачити матір та сестру… - розмірковувала Налурі. - Це досить важке рішення…
– Згодна, важке. Проте, виявляє неупередженість та міцну волю Правителя, що діє згідно Закону. - мовила жінка.
– І що, їх можуть відіслати куди завгодно? Скажімо, навіть на Землю?
– Можливо. Земля стала би для Ланії найважчим покаранням…
– Справді? Чому? - не зрозуміла дівчина.
– Подумай сама. Їй доведеться працювати, щоб вижити. Ніхто не подасть на стіл безкоштовної їжі, не подарує житла чи навіть одягу. Але думаю, що Маркус все ж надасть вибір. Сестрі так точно. Рея пішла на повідку в чоловіка та матері і по суті нічого критичного не зробила. На відміну від Кайроса, який здійснив спробу вбивства.
Налурі виглядала спантеличеною і не знала що ще сказати. Вона стояла і довго дивилася в вікно, поки жінка не порушила тишу.
– Це лише мої роздуми… - всміхнулася Аолеон. - Не сприймай їх так буквально.
Проте, все сталося саме так, як говорила Аолеон і вже до вечора правосуддя було здійснено. Ланію та Кайроса виганяли на Землю. Право обрати для життя будь який інший світ Маркус дав лише сестрі. Але Рея не змогла покинути матір з чоловіком і прийняла рішення розділити з ними покарання.
– То що ж мені тепер робити? - запитала Налурі тоді, коли вже зібралася йти.
– Ти боїшся, що тобі не знайдеться більше місця в нашому світі? - здивувалася жінка.
Дівчина сумно опустила очі. Це було очевидно. Вона не уявляла, як тепер жити далі.
– Але ти належиш цьому світу. Він твій. Та й, зрештою, хіба ти вже не обрала свій шлях?
Налурі кивнула підводячи погляд на Аолеон. Шлях, що вабив її так сильно був важким, тернистим і повністю незвіданим.
– Тоді відкинь усі сумніви і сміливо слідуй йому.
Жінка повернулася в крісло та продовжила читати свою книгу, а дівчина відправилась в невідомість - на зустріч своєму новому дню.
Наступного ранку Налурі прокинулася як зазвичай і вперше за довгий час відчула спокій та бадьорість. Вона одягла свої прості спортивні бриджі, що закривали коліна і якусь однотонну майку без рукавів.
В тренувальній залі було не людно і до дівчини одразу підійшов вітаючись Кір.
– Тобі, здається, вже немає потреби тренуватися. - мовив він. - Доріус більше не наполягатиме, не хвилюйся.
– Я тут подумала… - почала Налурі. - Я хочу бути Воїном. Гадаю, це і є мій Шлях…
– Що ж… якщо ти прийняла рішення і воно остаточне, тоді вітаю! - всміхнувся Кір. - Зрештою, ти вже повнолітня.
Він подав їй списа і уважно подивився в очі.
– Але цей вибір… дуже важкий, повір мені.
– Не важчий, ніж був у мене до вчорашнього дня…
Дівчина займалася без упину до самого обіду з тими неповнолітніми Воїнами, хто вже володів внутрішньою сило, змінюючи відкритий простір перед тренувальним центром на приміщення залу.
Знайомі обличчя, які вона постійно виглядала довкола, не зʼявлялися. А коли нарешті пішла в їдальню, то наткнулася там на Танаіма з Айріс, що разом сиділи за столом.
Вона приєдналася до друзів за обідом.
– Привіт! А ви чому тут? І де це всі інші? - під «всіма іншими» вона мала на увазі виключно Лео, але напряму запитати не наважилася.
– Будуть невеличкі збори з приводу планування операції зі стримування дарконів. - відповів Танаім.
– Планування? - здивувалася Налурі. - Здається, Кір говорив, що наступний портал на Землю відкриється лише на кілька годин і там немає нічого серйозного.
– Так, але є складнощі з локацією… і вони зараз якісь несамовиті після вчорашніх подій… - зітхнув хлопець. - Тож, в будь-якому випадку, ми вирішили перестрахуватися. Якщо хочеш, ви з Айріс можете приєднатися до зборів і почути все з перших вуст, так би мовити.
– Я тільки за! - вигукнула дівчина. - Візьму ще соку та горіхів. Будеш?
Вона встала з-за столу і відійшла в бік. Налурі тим часом уважно подивилася в обличчя брата, очі якого й досі незвично випромінювали тепле жовтувате світло.
– Вони тепер завжди будуть такими? - поцікавилась з неприхованим захватом.
– Мабуть… - стенув він плечима та посміхнувся. - Мені не заважає, а іншим доведеться звикнути.
– То ти тепер по іншому дивишся на світ? І як відчуття?
– Ні, світ навколо не змінився. Зміни скоріше відбулися всередині… але це трохи важко описати.
Налурі підозріло звузила очі, намагаючись зрозуміти про що говорить брат.
– Наскільки сильні? - не припиняла допитуватися вона, так кортіло дізнатися, що ж він відчуває.
– Не настільки, щоб почувати себе всемогутнім або Творцем, повір! - засміявся Танаім. - Але достатньо, щоб розуміти в чому полягає моє призначення і що саме повинен робити.
– Чому ж? Це дуже сильно! Я б сказала, що це те, чого інколи дуже не вистачає - знати хто ти і в чому твоя мета в цьому світі. - сумно опустила очі дівчина.
– Що я пропустила? - дзвінко запитала Айріс сідаючи на своє місце. Вона поставила перед Танаімом склянку соку, а подрузі запропонувала тарілку горіхів.
– Та от, дивуюся погляду брата! - вимушено всміхаючись відповіла Налурі. - Доведеться звикати до його нового образу!
– А мені страшенно подобається… - лагідно посміхнулася дівчина розглядаючи такі рідні для неї очі.
Хлопець нахилився вперед і ніжно поцілував кохану в чоло.
Налурі ніяково опустила голову додолу. На мить їй стало дуже незручно бути свідком цього невинного, але настільки інтимного моменту. Її власне серце важко стислося в грудях від неприємного ниючого болю десь в районі сонячного сплетіння. Там, де за однією з теорій, назви якої вона вже не памʼятала, знаходиться людська душа.
В кімнаті, куди її вже колись приводив Лео, було зо два десятка людей в чорних одностроях. Дехто сидів на стільцях за широким столом, дехто просто стояв навколо нього. Налурі усвідомила, що не впізнає жодного з присутніх, а отже й не знає імен цих людей.
Втрьох з Танаімом та Айріс вони тихо пройшли вперед та стали трохи збоку, аби не привертати до себе занадто багато уваги. Через хвилину зʼявився Доріус разом з Лео. Чоловік натиснув кнопку і величезний голографічний екран над столом показав карту незнайомого місця.
Ще через секунду до кімнати зайшов Кір. Якраз він і почав говорити першим, перебиваючи ледь чутний гомін серед людей.
– Острів Терра! Найближче і найшвидше місце, де ми можемо перейти - на нашому материку післязавтра.
Хлопець звузив карту торкаючись пальцями екрану і Налурі побачила яскраву червону крапку на острові, що знаходився посеред океану і меншу зелену на іншому клапті землі, але їх розділяла вода.
– Навіщо так поспішати? - запитав хтось з присутніх, що сиділи за столом. - Через пʼять днів відкриється перехід на Террі і втрапимо безпосередньо туди, тай чекати до Земного порталу доведеться менше.
– В звичайних умовах так і було би. - озвався Доріус. - Але мені надійшла інформація, що даркони планують нас випередити і першими дістатися острова.
– І що це змінить? - запитав вже хтось інший з Воїнів. - Ми так чи інакше будемо в пастці.
– Проте, як на мене, краще оточити портал і відбиватися, ніж пробивати дорогу до нього від самого берега. - мовив Кір.
– Якщо даркони доберуться першими, ризикуємо не дістатись до порталу і втратити його. - озвався нарешті Лео. - Якщо доберемось першими ми - ризикуємо бути оточеними і перебитими. То хто ж повинен прийняти рішення?
– Танаіме, що скажеш? - запитав раптом Доріус і всі повернули свої голови аби подивитися на хлопця.
Проте, ніхто не сумнівався, який варіант він обере.
– Вирушаємо післязавтра. Треба взяти все необхідне на тиждень: воду, ліки, їжі по мінімуму. І підготувати ще одну групу людей, як підкріплення, що прийде через пʼять днів. Таким чином оточимо їх з обох сторін.
Схвальний гул та перешіптування прокотилися кімнатою.
– Це може спрацювати. - підсумував Доріус.
– Я піду з вами! - озвалася раптом Налурі роблячи кілька кроків вперед. Тепер всі присутні дивилися на неї. Але розмови стихли.
– Ні! - суворо зупинив її Лео. - Ні ти, ні Айріс не підете. Там роботи на кілька годин. Немає потреби.
– Ти не можеш мені заборонити. - відповіла дівчина кидаючи на нього важкий погляд.
– Та невже?! - вигукнув хлопець і навис над нею стиснувши свої руки в кулаки. - Здається, я тільки що саме це і зробив. Ти не підеш! Почула мене?
– Пфф… - демонстративно фиркнула губами.
– Тільки спробуй рипнутися і я випхаю тебе з того порталу, клянуся. - навіть повчально підняв вказівний палець перед її носом. - Силоміць. Достатньо переконливо?
Він був на цілу голову вищим і Налурі навіть встигла трохи злякатися, але не ворухнулася і не відвела очей від його обличчя ні на секунду, доки той спопеляв її своїм поглядом.
– Лео, ти чого? Охолонь! - Танаім обережно поклав руку другу на плече. - Весь аж кипиш від злості.
Але він не відповів. Лео мовчки вийшов з кімнати гримнувши за собою дверима. Налурі спіймала на собі неоднозначні погляди двох десятків людей і тихо пробурмотіла:
– Пробачте… - через секунду вона також зникла по інший бік дверей.
– Що це з Лео? - здивовано запитав Доріус.
– Не знаю. - стенув плечима Танаім. - У них якісь дивні стосунки.
– Дивні? - засміявся Кір. - Як на мене, цілком очевидні.
Налурі догнала Лео вже на вулиці покликавши ще здалеку. Він рухався так швидко, що їй довелося бігти. Але хлопець таки зупинився і обернувся не наважуючись заговорити першим.
– Чому ти на мене так злишся? - якомога мʼякше запитала вона. - Ти ненавидиш мене, Лео?
– Ненавиджу? Ні, я не ненавиджу тебе, Налурі! Так, я злюся! Дуже злюся! Але не на тебе! А на ситуацію загалом! - хлопець голосно вигукував кожну фразу, а тоді на секунду замовк, зітхнув і додав вже спокійніше. - Ну, і ще може трохи на своє безсилля…
Дівчина до кінця не розуміла про яке таке безсилля йшла мова, тому просто чекала, що він говоритиме далі, даючи можливість сказати тут і зараз.
– Знаєш, як було важко усвідомлювати, що ти належиш іншому? А коли я думав, що ви з Танаімом закохані один в одного - це взагалі зводило мене з розуму! Він же мій друг… Я намагався ігнорувати тебе, часто зникав, щоб не бачити, щоб хоч якось відволіктися… але марно! Тепер, коли перешкод, здавалось би, не залишилося - все знову залежить не від мене. - хлопець розвів руками в сторони і сумно продовжив. - Бачити тебе щодня… стояти так близько і… не мати змоги торкатися, обіймати, цілувати… це нестерпно боляче! Але я не можу змусити тебе кохати у відповідь… просто не можу! Я понад усе на світі хотів би, аби ти відкрила мені своє серце… але це неможливо… ти не любиш мене, Налурі.
Вона дивилася кудись далеко, ніби крізь його тіло, сповненими холоду очима. Слова хлопця проникали глибоко всередину, а її власна душа билася кулаками об ту, власноруч збудовану, глуху камʼяну стіну, і ніяк не могла пробитися. Це було саме так, як говорив Лео - важко, нестерпно і боляче, але дівчина мовчала. Вона мовчала, не в змозі дібрати хоч якихось підходящих слів і хлопець не витримав. Він ще трохи постояв, кілька секунд дивлячись їй в очі і чекаючи сам невідь чого, а тоді просто обернувся та пішов геть, так і не дочекавшись відповіді.
– Мені так шкода… пробач… - прошепотіла вона сама до себе, коли він був вже дуже далеко і не міг того почути.
Дівчина довго дивилася йому вслід, доки силует хлопця не зник поміж дерев одного з зелених острівців.
В цей день вони більше не зустрінуться.
Налурі вирішила не повертатися до тренувальної зали. У всякому разі зробити невелику перерву та прогулятися. Зрештою, зібрати до купи думки - те, що їй так було зараз необхідно.
Але не встигла вона пройти і кількох метрів до найближчого скверу, як на зустріч їй поспішала людина, яку вона найменше з усіх очікувала тут побачити.
Мерелін виглядала блідою і втомленою. Сині кола під очима дівчини свідчили про поганий сон чи хворобливий стан. Важко було сказати, але це неабияк бентежило. Вона невпевнено зупинилася за кілька кроків від Налурі.
– Ваша Величносте! - вклонилася дівчина. - Як добре, що ви тут. Я йшла сюди, щоб знайти вас і… еее… поговорити.
– Неочікувано… проте, хіба нам з тобою є що обговорювати?
– І все ж, я б хотіла, аби ви вислухали мене, зрозуміли і більше не тримали зла…
– Мерелін, я не ображаюся на тебе. - перебила її Налурі. - Насправді, мені байдуже чому ти це зробила. Байдуже, якими були твої мотиви і хто тобі допомагав, розумієш? Мене це більше не цікавить.
– Я просто хотіла сказати, що мій вчинок не мав на меті нашкодити вам. - не відступала вона. - Я закохалася…
От тепер їй вдалося привернути увагу. Дівчина по справжньому здивувалася й промовчала, чекаючи продовження.
– Це було так по дурному і неправильно… він же був одруженим… а я… - зітхнула Мерелін. - Я справді кохаю Адріана… ви повинні це знати…
– Навіщо? - засміялася раптом Налурі, сама не очікуючи такої легкості у власних словах. - Щоб благословити ваш союз? Гаразд, я щиро бажаю вам щастя! Це все?
– Ні, не все… - дівчина опустила очі. - Я вагітна, Ваша Величносте…
– Оце так… новини… - прошепотіла вражено та.
– І хотіла, щоб ви дізналися раніше від мене, ніж дійдуть чутки від когось іншого.
– Ну звісно, інформація тут розповсюджується швидко. А у вас навіть інтернету немає…
– Чого немає? - не зрозуміла Мерелін.
– Неважливо. - махнула рукою Налурі. - Маркус якось говорив мені, що у вас зʼявляються діти від якого там? Шаленого? Величного кохання? Я вже не зовсім пам’ятаю… але, схоже, що тепер немає причин сумніватися, що ти дійсно його любиш.
Мерелін не відповіла. Налурі важко зітхнула.
– Адріан вже в курсі, що стане батьком? Він щасливий?
– Еее… здається, йому це не потрібно. - дівчина витерла очі, в яких зібралося трохи сліз. - Тобто, щодо дитини він нічого проти немає, але зі мною бути не хоче…
– Дивно, це не в стилі Адріана. Він завжди був відповідальним!
– Справа не у відповідальності… справа в почуттях. Він мене не кохає.
– Ну, це доволі очікувано… ти обрала не найкращий спосіб завоювати його серце!
– Але я ні про що не шкодую! - вона поклала руку собі на живіт. - Це величезне щастя… народити дитину від коханого чоловіка…
Налурі не помітила, як після її слів до горла дістався важкий клубок болю. Вона проковтнула його і зрозуміла, що не може стояти тут більше ні секунди.
– Мерелін, я… мені потрібно йти… пробач…
Дівчина різко обернулася і попрямувала стежкою у бік лісу. Коли її поглинули дерева ноги зірвалися на біг.
Зупинилася вона вже біля озера і просиділа кілька годин на піщаному березі поринувши в роздуми, спогади та чудернацькі мрії.
Думала про всіх та кожного у цьому світі і в іншому, тому, який зостався позаду. Думала про все те незвідане, чого ще не знала, але що обов’язково колись дізнається. Потім обережно порозкладала ці думки на мільйони окремих полиць в своїй голові.
На одній з таких полиць лежало досить серйозне питання. Виважене. Доросле. Налурі замислилася над тим, чому у них з Адріаном не було дітей? А тоді усвідомила, що з ним вона ніколи їх не хотіла.
Зрештою дівчина повернулася до тренувань і продуктивно займалася в залі до пізнього вечора. А коли закінчила - чітко зрозуміла, що саме повинна тепер зробити.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!