Розділ 17-й. Завжди чекатиму тебе.
Як тільки їх пальці переплелися, а долоні торкнулися одна одної - Налурі одразу опинилася перед скляною стіною, за якою він стояв таким самим, яким востаннє його бачила. Без найменших змін, в звичайній білій сорочці та штанах, Лео усміхався своєю добродушною, лагідною посмішкою - такою знайомою та рідною.
В її голові, ніби записані на касету, крутилися на повторі слова, сказані колись Олімпією:
«Якщо у Всесвіті й існує щось, що здатне знову повернути Лео до памʼяті, то це одна єдина річ - твоя Любов. І коли тобі здаватиметься, що все втрачено й нічого не допомагає - просто памʼятай про це!»
Минуло не так багато часу, відколи вона почула ці слова від дівчини, що як і вона сама була шалено закоханою, але здавалося, ніби пройшла ціла вічність - ніби то щось з іншого життя.
От тільки цього разу її любов набула форми величезної кувалди, вага якої зовсім не відчувалася в руках - бо ж, все таки, вони були в його голові і Налурі могла уявити, що тримає в руках будь що, але краще за молот проти скла не вигадаєш нічого іншого.
З усіх сил вона била ту кляту стіну так відчайдушно, як тільки могла, але навіть тріщинки не зʼявилося.
«І на що я розраховувала?!» - промайнула думка, але жінка вперто не здавалася. Якби тут можна було чути звук від кожного її удару, то мабуть вона приголомшила б їх обох.
Але чоловік навпроти стояв спокійно, ніби нічого й не відбувалося по ту сторону скла.
Після сотого удару вона випустила з рук кувалду і почала молотити по стіні долонями.
– Лео! Ти мене чуєш?! - закричала вона щосили. - Лео, я кохаю тебе! Кохаю!
Звісно, кричати не було потреби. Вона в його свідомості, а не за сто метрів навпроти. Він або почує найтихіші її думки, або не почує взагалі - навіть крику.
Тоді знову схопила молот і продовжила те, що робила досі, навіть близько не усвідомлюючи скільки часу вже минуло. Скільки часу залишилося, доки він не прокинеться - було також байдуже.
«Лео, коханий, будь ласка… дозволь мені тебе почути! Впусти мене! Я кохаю тебе! Поговори зі мною, благаю!» - раз за разом вона подумки повторювала усі ці слова в такт ударів кувалди по склу. Кожен удар голосно відбивався в її серці нестерпним болем та відчаєм.
За якимось із них - сотим, пʼятсотим, тисячним - скло неочікувано пішло тріщинами, а вже за кілька секунд стіна розсипалася на дрібненькі уламки, ніби ніколи й не існувала.
Він стояв близько, надто близько. Можна було протягнути руку і торкнутися коханого обличчя, але Налурі не наважилася, вона вражено дивилася на уламки скла під ногами не вірячи в те, що тільки що зробила - вона змогла позбутися барʼєру між ними. Та що це могло означати насправді?
Лео притис праву руку міцніше до грудей. Він продовжував щось ховати, щось оберігати.
– Ти знаєш мене? Знаєш хто я? - почала обережно Налурі намагаючись зрозуміти з чим має справу.
Чоловік навпроти негативно похитав головою. Хвиля невимовного розчарування прокотилася тілом. Проте й здаватися було зарано, тим паче після такої колосально проробленої роботи, коли вона майже досягла успіху.
– Лео, це ж я! Твоя Налурі. - лагідно посміхнулася жінка. - Ти повинен мене пригадати!
Він знову похитав головою та коротко мовив:
– Не можу…
Подумки вона важко зітхнула і поспішила відшукати якийсь інший підхід. Що небудь, за що можна було б зачепитися. А тоді раптом здогадалася в чому справа - він приховував щось важливе.
– Лео, що в тебе в руках? - кинула погляд на річ міцно затиснуту в долоні.
– Моє життя… - він пригорнув її міцніше.
– Твоє життя? - жінка не зовсім розуміла, що він має на увазі. - Ти… можеш показати мені цю річ?
– Ні, я повинен його берегти… захищати. - мовив твердо і з острахом, ніби вона хотіла відібрати його скарб.
– Ти повинен захищати своє життя? - Налурі все ще збентежено дивилася в очі навпроти. - Від кого? Від дарконів? Від самого себе?
Вона перебирала думки в голові, що ніяк не складалися в повноцінну картину. А тоді раптом усвідомила, про що йде мова.
– Ні, чекай! Від моріону, правда? Ти заблокував спогади, щоб отрута тебе не змінила? Щоб ти не став загрозою для своїх рідних… для тих, кого любиш…
Проте Лео не відреагував ні на жодне питання. Ні кивком, ні жестом, ні словом. Налурі не знала, що ще вона може сказати. На кілька секунд між ними запала тиша.
– Від нього… - очі чоловіка раптом розширилися, ніби він побачив чи відчув щось жахливе. Так, то був страх в його погляді - вона не сумнівалася. Вона це відчула навіть своїм власним тілом. - Ти повинна піти, він вже тут…
– Хто? - Налурі озирнулася навколо. Вони все ще знаходились посеред того ж самого сірого та нескінченного поля, але були вже не самі.
Зовсім близько, буквально в кількох кроках позаду Лео в білому, стояв інший чоловік - Лео, в своєму чорному однострої. І відрізняла його лише одна єдина річ - холодний погляд очей.
– Ти розбила стіну… - озвався той, інший сухо, твердо, ніби промовляв кожне слово з невимовною злістю.
По її спині пробігли мурашки, а тіло відреагувало несамовитим тремтінням від маківки до пʼяток, ніби вона забралася туди, куди було не слід лізти і побачила те, чого не повинна була знати.
– Пробач мені… - мовив наостанок Лео в білому і Налурі відкрила очі.
Лео прокинувся та впʼявся в неї скляними очима. Вона нарешті відпустила його долоню, яку досі міцно стискала в своїй руці і відсахнулася від нього. Посунулася трохи назад, але зрозуміла, що марно - бо притислася спиною об край ліжка, так і залишившись сидіти на підлозі.
– Ти розбила стіну… - повторив Лео крізь зуби злісним тоном.
Чоловік трохи припіднявся на лікті, ніби стримував своє тіло, ніби намагався зостатися там - на підлозі - і докладав неабияких зусиль, щоб не зрушити з місця.
Він боровся сам із собою - запідозрила Налурі. Вона помітила стиснуті в кулаки руки та побілілі кісточки на них. На мить їй по справжньому стало страшно.
– Я гадала, ти сам дозволив мені це зробити… - прошепотіла жінка пригадуючи слова Танаіма, про «свободу волі».
Хіба ж могла вона розбити ту стіну, якби він сам цього не захотів? Це було водночас і очевидно і не зовсім зрозуміло. Що відбувалося зараз там - в його голові - можна було лише здогадуватися.
– Це він тобі дозволив! - закричав Лео зажмурюючи очі так, ніби йому було неймовірно боляче всередині. Неначе його тіло в цей момент піддавалося нестерпним мукам.
– Він? - здивовано озвалася Налурі, здогадавшись, що той має на увазі іншого Лео в своїй голові. - Але він - це ти і є. Не якась окрема людина в середині тебе. Це ти і є, Лео!
Попри страх, вона все ще боролася за нього. Все, ще сподівалася достукатися! Хіба ж могла так легко відступити?
– Я просив тебе більше так не робити - не лізти в мою голову?! Говорив не наближатися до мене?! Попереджав, що мені не можна бути поруч?! - Лео викрикував питання за питанням, ледве стримуючи гнів, злість, ненависть. Стиснуті в кулаки пальці боляче впивалися нігтями в шкіру. Він уникав її погляду, опустивши очі в підлогу та не уявляв чи зможе взагалі перебороти самого себе.
Налурі гадала, скільки в неї є часу перш, ніж він кинеться до її шиї? Ілая пішла. Як швидко хтось прибіжить на допомогу, коли вона закричить?
Жінка пригадала Касію, яка намагалася задушити батьків, та Елама, що кинувся з ножем на друга і суміш льодяного страху та болю важко стисла серце в грудях.
«Ні, ти цього не зробиш!» - промайнула в голові впевнена думка.
«І я цього не зроблю!» - наказала собі твердо, коли бажання застосувати проти нього силу в цілях самозахисту раптом здалося не такою ж поганою ідеєю.
– Лео, ти зміг пригадати мене? - мовила обережно, лагідним голосом, ніби благала його повернутися до неї. - Хоч щось пригадав?
Чоловік так різко вдарив кулаком по підлозі, що звук відбився луною в її голові.
– Я можу вбити тебе прямо тут! Прямо зараз! А ти хвилюєшся чи не повернулася до мене пам’ять?! - закричав Лео підводячи на неї погляд своїх божевільних очей. Вони були червоні від крові - від напруження капіляри вже полопалися в білках.
«Він бореться з отрутою! З моріоном!» - здогадалася Налурі. Їй стало неймовірно шкода коханого, але вона не мала ні найменшого уявлення чим може допомогти?
Чоловік ще трохи підвівся та потягнувся долонями в її сторону. Жінка завмерла не рухаючись.
«Я тобі вірю, Лео…» - подумала вона та заплющила очі.
В сантиметрі від її шиї його долоні раптом завмерли, мов камʼяні - знову стислися в кулаки. Докладаючи неабияких зусиль він нарешті опустив руки.
– Забирайся звідси… - прошепотів знесилено та додав трохи голосніше. - Швидше!
Двічі просити не було потреби. Налурі скочила на ноги та побігла геть так швидко, як тільки могла.
Лео залишився лежати на підлозі, не взмозі підвестися. Він заплющив очі та намагався розслабити напружене тіло глибоко вдихаючи.
«Ти не зробив їй боляче…» - вражено озвався голос у скронях.
«І ти мені за це заплатиш!» - відповів йому Лео.
Його божевілля вийшло на новий рівень. Між ними більше не існувало стіни, тож проблема з комунікацією вже не була проблемою. Вони могли стояти один напроти одного в його голові і вести діалог, ніби дві різні людини.
Насправді це виглядало просто, як потік окремих думок, одні з них, як він достеменно вважав, йому справжньому не належали.
«Я не віддам тобі цю річ і не дозволю зробити їй боляче!» - твердо мовив голос того, іншого.
«Мені вона більше не потрібна. Але ти повинен замовкнути, не висовуватися та не дошкуляти мені, зрозумів?» - гнівно подумав Лео.
Він все ще намагався справитися з люттю, що розтікалася тілом, ніби отрута венами - це було не зовсім далеко від істини - так його мордували моріоном, лиш цього разу безболісно. Схоже, на звичайну злість і тільки.
«А якщо я відмовлюсь?» - не здавався голос іншого Лео з каменем в руці.
«Тоді тобі доведеться зникнути!» - твердо заявив чоловік, не збираючись відступати від своїх намірів.
«Я не можу зникнути… Я частина тебе...» - посміхнувся він по доброму, лагідно.
«Я можу!»
І тоді голос затих.
Налурі зупинилася десь на половині шляху до замку, коли від бігу забракло повітря в грудях. На вулиці було вже досить темно, лиш де-не-де у вікнах будівель ще світилося поодиноке світло.
Вона не уявляла скільки минуло часу відколи Ілая допомогла приспати Лео і скільки зрештою провела в його голові, але зібратися з думками ніяк не вдавалося. Всі її спроби повернути коханому памʼять зійшли нанівець.
Вона знесилено крокувала по вимощеній камʼяній доріжці у бік дому, відчуваючи лише суцільне розчарування, доки на сходах не зіштовхнулась з темною фігурою.
Жінка так заглибилася у власні роздуми, що впізнала брата лише тоді, коли підвела на нього голову і зустрілася поглядом.
– Що ти тут робиш? - вигукнула вона здивовано.
– Ее… я тільки що повернувся з Сефіру. - відповів Танаім не менш збентежено. - Вдалося нарешті зцілити останніх двох уражених моріоном.
– З Сефіру? - не могла зрозуміти Налурі. - Хіба ти не повернувся ще на минулому тижні?
Вона усвідомила, що геть випала з життя та зовсім не слідкувала за подіями навколо. Не могла пригадати навіть, коли востаннє бачила Айріс. Ну, а брат взагалі ставав все більше схожим на привида, ніж на людину. Він то неочікувано зʼявлявся ні звідки, то знову зникав вже через хвилину в невідомому напрямку. Спіймати його для розмови або затримати довше, ніж на кілька годин на одному місці - було з розряду нездійсненних місій.
– Налурі, з тобто все в порядку? - підозріло глянув на неї Танаім. - Ти плакала?
Вона уявила на мить який зараз мала вигляд - опухлі від сліз очі, розкуйовджене волосся і руки, що тремтіли чи то від страху, чи то вже від відчаю.
Брат підійшов ближче та легенько торкнувся її плечей, але жінка більше не могла стримуватися. Вона розридалася прямо там, на сходах, і впала в його обійми ніби у рятівне коло, мовби вони могли позбавити її болю. Мовби вони могли її зцілити. Танаім пригорнув сестру до себе міцніше і вже збирався бува запитати, що сталося, коли вона сама озвалася крізь схлипування:
– Він не памʼятає мене… не памʼятає…
Чоловік не зовсім розумів, що ж тут було дивного, щоб так заливатися сльозами, адже й тривало це вже довгенько, щоб являтись чимось неочікуваним. А тоді здогадався, що справа може бути не так в Лео, як в чомусь іще. Тільки ніяк не міг побачити цього, що мовби занадто очевидно лежало десь на поверхні.
Він погладив її долонями по спині та мовив дуже тихо, заспокійливо:
– Розкажи мені, що сталося?
– Я вагітна, Танаіме… - довірилась Налурі брату, сама не очікуючи, як слова зірвалися з вуст. Вона вже сумнівалася чи є сенс приховувати. Зовсім скоро це й так стане зрозуміло усім навколо.
«То он в чому справа!» - він нарешті склав до купи картинку в голові: усі ті недавні події, всі її необдумані вчинки. Але окрім важкого зітхання більше ніяк не міг відреагувати. В будь-який інший час, це були б привітання, прояви нестримної радості та щаслива посмішка на обличчі. Тільки не зараз. Зараз він був спроможний лише на співчуття.
– Лео знає? - запитав брат.
– До втрати памʼяті знав. - відповіла Налурі витираючи очі долонями. Вона потроху заспокоювалася, але Танаім не спішив випускати сестру з обіймів. - Тільки прошу тебе, не говори йому зараз…
– Не буду… - розуміюче погодився той. - Але… як довго ти зібралась це приховувати?
Вона усвідомила, що він має рацію.
– Ще трошки… - сумно мовила жінка. - Мені потрібно ще зовсім трішки часу…
І вже в голові промайнула отруйна думка: «Щоби що? Він може так ніколи тебе й не пригадати! Його пам’ять може ніколи більше не повернутися!»
Танаім подивився на сестру таким поглядом, ніби то були його власні думки і Налурі це зрозуміла. Йому було її шкода, але жалість - це найменше чого вона потребувала. Тож розімкнувши обійми, повільно направилася до дверей замку.
Танаім не став зупиняти сестру чи пропонувати якусь допомогу. Розумів, як їй зараз неймовірно важко та боляче. Він сподівався, що може допомогти Лео, але насправді домогти не міг. Його друг єдиний, хто відмовлявся приймати протягнуту ним руку - і це вкотре було поза межами його можливостей. На мить він усвідомив, як же має почуватися Творець, коли Його власні Діти відмовляються від Його неосяжної Любові.
Танаім обережно зайшов до кімнати, але ні Айріс, ні Саян ще не спали. Жінка стояла біля вікна розглядаючи темряву за склом та гойдала на руках сина. Малюк неголосно плакав. Чоловік підійшов ближче та торкнувся її плечей. Від несподіванки Айріс навіть здригнулась.
– Дай мені його… - попросив Танаім і обережно забрав в неї дитину.
На руках у тата немовля заснуло буквально за лічені хвилини. Він обережно поклав його у колиску біля їх ліжка та ніжно поцілував маленьку руду голівку.
Айріс так і залишилася стояти біля вікна мов закамʼяніла. Коли Танаім підійшов та обійняв її з-за спини - жінка різко повернулася та міцно пригорнулася до грудей вдихаючи рідний запах його тіла.
Він лагідно погладив її волосся, плечі та поцілував у маківку.
– Зустрів тільки що сестру… - почав Танаім. - Уявляєш, вона вагітна!
– Ого! - Айріс постаралася надати своєму голосу здивованого тону. - Уявляю, як їй важко… він нічого не пам’ятає… і його немає поруч…
«Як і тебе!» - викрикнула подумки та зробила спробу залишити цей крик всередині себе. Але безуспішно. З очей зрадливо потекли сльози і він їх помітив, хоч і не одразу.
– Чому ти плачеш, кохана? - поцікавився зрештою здивований Танаім.
Вона не відповіла прямо, але докір, що вирвався з її вуст у наступні кілька секунд розставив все по місцях.
– То тепер, до всього «хорошого», що з нами відбувається, ти став ще й Цілителем, так?! - Айріс одразу пошкодувала про свої слова, але було вже запізно.
Танім випустив її з обіймів та трохи відсторонився.
– Що? - не зрозумів він. - Ти про що?
– Тебе так часто немає поруч… я страшенно сумую, Танаіме… - зробила спробу «згладити гострі кути» розуміючи, що бовкнула зайвого.
– Але ж це… це була твоя ідея, Айріс… - розвів руками спантеличений чоловік. - І всі ті люди, яким я допоміг… хіба я можу так просто відмовитися…
– Ні-ні! Я зовсім не це мала на увазі! - урвала його жінка відчуваючи тепер провину за свою хвилинну слабкість. - Пробач… просто, я тут божеволію… ти зʼявляєшся на дві хвилини, цілуєш мене, сина, і знову зникаєш на довгі дні, а то і тижні! Мені дуже не вистачає тебе, коханий…
Танаім дивився в її обличчя та опущені додолу очі і на мить йому стало невимовно прикро та гірко на серці. Він почувався ніби звʼязаний обовʼязком, обітницею і постійним боргом перед усіма довкола. Ніби на ньому одному лежить ця глобальна відповідальність за все, що відбувається у світі, а позбутися її було б рівноцінно смерті.
Щоб приховати свої почуття чоловік повернувся до Айріс спиною та промовив холодним тоном:
– Знаєш, я не обирав свою долю. І точно не просив цю Силу. Шкода, що я не можу бути поруч з вами… з тобою та Саяном… Я б теж дуже хотів, аби все склалося по іншому.
Він попрямував до виходу, не знаючи навіщо це робить та куди б міг взагалі зараз піти. Проте Айріс одразу кинулася йому вслід. І вже біля дверей міцно обійняла за талію ззаду.
– Не йди! - благала вона голосом сповненим ридання. - Пробач мене… це так егоїстично! Я ж повинна була бути тією, хто підтримає тебе, не дивлячись ні на що… не йди, Танаіме!
Він обернувся та знову заключив її в обійми.
– Тобі й самій потрібна підтримка. - мовив лагідним голосом. - А мене ніколи немає поруч… тож, мабуть, це все таки я повинен просити вибачення. Прости…
– З дитиною мені дуже допомагають… навіть занадто опікають. - зітхнула Айріс. - Але без тебе… це так нестерпно - бути без тебе, Танаіме, коханий мій!
– Я завжди повертатимусь, люба. - прошепотів він лагідно їй на вухо. - Як би далеко не відправився, як би довго не блукав… ти мій дім! Я завжди повертатимусь в твої обійми, Айріс. Я ж кохаю тебе… понад усе на світі!
– Я завжди чекатиму тебе… тут, де твій дім… - відповіла вона.
Танаім посміхнувся та потягнувся губами, щоб поцілувати дружину. Вона нарешті перестала плакати і вся тривога та відчай, що наповнювали її тіло, раптом зникли разом з цим поцілунком. Він огорнув її теплом, ніжністю, світлом і надзвичайно сильною любовʼю.
– Доречі, найближчий місяць я проведу дома. - радісно повідомив чоловік, коли нарешті розірвав їх вуста.
– Оце так! Цілий місяць! - всміхнулася Айріс. - Намагатимусь насолодитися тобою сповна і не пропустити жодної хвилини…
– Ну, майже… щоб не встигнути тобі тут набриднути! - розсміявся Танаім.
Все ще обіймаючись вони разом попрямували до ліжка, де одразу й заснули, неймовірно втомлені після довгого дня.
Айріс прокинулась до сина першою, коли було ще темно. Вона приклала маленьке тільце до грудей і заспівала колискову.
Жінка знала одну незаперечну річ: попри всі розлуки - солодшими та ціннішими являтимуться їх миті проведені разом. І навіть якщо його часто не буде поруч - коханий завжди поспішатиме тільки в її обійми!
– Я завжди чекатиму тебе… - прошепотіла та поцілувала обох.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!