Під сонцем Саулейри

На Землю Лео перейшов швидко - через континент Ноема, куди потрапив з Тіфферету. Портал привів його до витоку ріки Місо, що брала свій початок серед гірського хребта. Сонце на Землі якраз почало сходити над горизонтом.

Він звірився з картами на планшеті і кілька годин рухався узліссям від підніжжя гори до найближчої автостради. До Грін-Грейту залишалося ще близько ста кілометрів, але в даному часовому проміжку - на найближчий місяць - це був єдиний можливий до міста перехід між світами.

Тож, набравшись терпіння чоловік рушив вперед у напрямку невеликого містечка Холз, що лежало між горами та Грін-Грейтом. Там він планував орендувати автомобіль і сподівався, що вдасться таки спіймати якийсь транспорт на шляху. Але на світанку автострада пустувала.

Ще через дві години його мандрівки вздовж шосе ліс з одного боку став рідшим, а з іншого боку дороги почали розкидатися поля, що тяглися невисокими горбками на багато кілометрів вперед і сягали горизонту. Узгірʼя залишилося позаду.

Зовсім скоро мимо нього промчалося кілька автомобілів на шаленій швидкості, але жоден не зупинився на прохання його витягнутої вбік руки. Проте Лео все ж таки пощастило. Не пройшло й кількох хвилин, як один старенький пікап зменшив швидкість та зупинився в метрі попереду нього.

На передніх сидіннях було двоє людей - сімейна пара похилого віку. Вони запропонували підвезти молодика до містечка і він був їм невимовно вдячним. Жінка всю дорогу захоплено розповідала про свого єдиного сина, що перебрався жити в іншу країну та маленьку внучку, яка тільки пішла до школи, але вже займалася професійними танцями. Її чоловік зосереджено кермував і мовчав.

Загалом до місця призначення вони добралися, коли сонце вже хилилося до обіду. Лео залишив свою оплату за допомогу в долоні старенької і та від здивування не могла вимовити навіть слова. 

У невеликому містечку він дуже швидко знайшов, де можна орендувати автомобіль. Там, за щедру оплату йому надали хороший електрокар Ауді з повним зарядом акумулятора і вбудованим навігатором, та навіть підказали, як ним користуватися. Авто мало лише дві педалі - автомат, що значно полегшувало водіння, на відміну від того єдиного досвіду, що в нього був, а тим більше нудної інструкції. 

З таким успіхом вже до вечора він повинен був добратися до Грін-Грейту, навіть якщо не поспішатиме. Адже зайві клопоти - це найменше, що йому було потрібно. А отже планував чоловік діяти максимально обережно, аби не привертати до себе увагу.

За минулі сімнадцять років мегаполіс практично не змінився - хіба передмістя розрослося трохи більше, а хмарочоси стали ще вищими.

На вʼїзді до нього Лео задав навігатору електрокару голосову команду:

– Госпіталь Сан-Марино, будь ласка. 

Штучний інтелект проклав маршрут та підказав напрямок руху у відповідь.

Вулицями передмістя він намагався їхати повільніше, орієнтуючись на знаки та дотримуючись правил. Адже, стикнувшись з поліцією, довелося б вдаватися до сили і втечі, що відтягнуло б його план в часі.

Але, як і водій, автомобіль не привертав до себе уваги - він був таким, як і більшість інших - сучасні електрокари заполонили вулиці міст. Взагалі, мало що змінилося за ці роки на Землі. Машини не стали літати в повітрі, а перехожі не одягалися у сріблясті костюми з фольги з високими дивними комірцями. Єдине, до чого з роками дійшло людство - більша турбота про екологію. Вони нарешті стали розділяти та переробляти сміття - максимально, на скільки це можливо; дбати про клімат - саджати більше дерев та поступово переходити на альтернативні джерела енергії - сонячні батареї, вітрові електростанції тощо.

Ну, а щодо госпіталю Сан-Марино, то він стояв таким, яким його запамʼятав Лео. Хіба стіни пофарбували в трохи яскравіший, але такий самий світло-коричневий колір. А на території виріс ще один невисокий корпус.

Сонце вже котилося до заходу, коли Лео припаркував автомобіль на відкритій парковці біля лікарні - навіть пост охоронця зі шлагбаумом, здавалося, не змінився. 

Чоловік накинув на голову каптур свого плаща, щоб приховати обличчя і рушив до входу. Одразу за розсувними скляними дверима він побачив складені у стос медичні маски. Вони були у вільному доступі в пластикових боксах на невисоких столиках по обидва боки від дверей, як і дозатори на стінах з написом: «Антисептик».

«Те, що треба» - подумав Лео і закрив обличчя ще й маскою аж до очей.

За стійкою рецепції він звернувся до молодої світловолосої дівчини, що аж підскочила на ноги від здивування, коли той підійшов. На бейджику її білого костюму було написано:

«Карен - медичний реєстратор».

– Мені потрібен доктор Харпер Лі. - мовив чоловік одразу не вітаючись, чим збентежив її ще більше.

– Еее… перепрошую, та у нас немає такого лікаря. - спокійним тоном відповіла дівчина. - Вам потрібна допомога? Ви хворий? 

– Ні, мені потрібен Харпер Лі. - наполегливо повторив Лео. - Він працював тут кілька років тому. 

Звісно, у його відносному розумінні сімнадцять - це було всього кілька років, тоді як для більшості землян - майже третина життя.

– Пробачте, та я працюю тут лише рік… - ніяково відповіла Карен. - Якщо вам потрібна допомога, я можу запропонувати іншого лікаря.

Вона вже схилилася до екрану комп’ютера аби перевірити, хто може прийняти дивного пацієнта, коли Лео раптом підвищив голос:

– Ні, не потрібно! Допоможіть знайти того, хто знав Харпера Лі! Або того, хто працював тут сімнадцять років тому і може підказати де його шукати?

Дівчина від здивування вже розширила очі та потяглася рукою до телефону, що забезпечував внутрішній звʼязок. Вона не знала, кого кликати на допомогу. Турбувати головного лікаря чи одразу викликати охорону? Чоловік у плащі хоч і приховував обличчя, але не видавався агресивним чи небезпечним. Поки що.

Навколо снував персонал лікарні у білих халатах та темно-синіх медичних костюмах, а ще пацієнти і їх рідні, що очікували в широкому холі сидячи на стільцях у кілька рядів та невеликих диванчиках ближче до вікон.

І якщо досі ніхто не звертав на Лео ніякої уваги, то після його голосних вимог знайти йому якогось лікаря, деякі люди таки обернулися в бік рецепції з цікавістю спостерігаючи, що там відбувається.

На допомогу прийшла завідувачка хірургічним відділенням. Вона якраз спілкувалася з колегами, коли здалеку помітила чоловіка, що намагався отримати інформацію та вже починав нервувати. Їй чомусь видався знайомим його темно-синій одяг і жінка поспішила до Карен.

– Що відбувається? Я можу допомогти? - підійшла вона збоку до рецепції та одразу завмерла від здивування, як тільки поглянула в сховане за маскою обличчя незнайомця.

Навіть через сімнадцять років вона не сплутала б ці очі ні з якими іншими - жінка їх впізнала.

Лео теж впізнав темно-коричневе кучеряве волосся, туго зібране в пучок, як і тоді, та приємне обличчя, хоч воно й трохи змінилося з часом. На бейджі її халату він прочитав: «Доктор Мія Сандерс - завідувачка хірургічним відділенням».

– Тут чоловік намагається знайти… еее… - почала було Карен, полегшено зітхнувши. Вона зрозуміла що врятована і забрала долоню зі слухавки внутрішнього телефону.

– Все гаразд, я його знаю. - зупинила її Мія жестом руки та запропонувала Лео відійти трохи в сторону.

Вона відвела його в тихий куток, де не ходили люди. Чоловік нарешті подумки полегшено всміхнувся.

– Я не помилилася. - вражено похитала головою жінка. - Невже це ви? Лео?

– Так, і мені дуже потрібен доктор Лі. - тихо відповів той.

– Він не працює в госпіталі вже багато років. - мовила Мія. - Власне, покинув свою роботу Харпер Лі одразу після того випадку… еее… після вашого візиту… але навряд чи це було повʼязано з вами, тож…

– Ви знаєте, де його знайти? Зможете мені допомогти? - запитав наполегливо Лео, бо зовсім не хотів надовго затримуватися в лікарні.

– Так, у вас є телефон аби записати контакти? - посміхнулася Мія, але у відповідь їй лише негативно похитали головою. - Що ж, тоді зачекайте тут хвилинку.

Вона повернулася до рецепції, попросила у Карен ручку і клаптик паперу. Швидко нашкрябала на ньому адресу та повернулася до чоловіка. 

– Нажаль, я не знаю де проживав Харпер Лі, але тут ви точно зможете його знайти. - Мія протягнула папірець Лео.

Той щиро подякував і вже збирався зникнути у напрямку виходу, коли жінка раптом запитала:

– Почекайте… - невпевнено мовила вона. - Як ваша дружина? 

– В неї все добре, дякую! - посміхнувся у відповідь чоловік. - Власне, завдяки вам вона тоді вижила, тож… ще раз дякую, докторе Сандерс!

Мії було дуже приємно чути такі слова. Саме задля того вона й обрала свій шлях у житті - бути лікарем. Хоча з часом, як і говорив колись її наставник - доктор Лі, жінка таки стала товстошкірою й цинічною, але понад усе на світі вона пишалася тим, що робила - допомагала людям.

«Ви теж врятували одне крихітне життя! Дякую, Лео!» - промайнули в голові Мії не вимовлені слова.

Лео нарешті зняв з обличчя маску, через яку було важко дихати та ввів у навігатор електрокару написану Мією адресу. Вже через секунду той проклав новий маршрут до… місцевого кладовища. В голові одразу зароїлися сотні думок.

«Ні, цього не може бути! Він не міг померти! На тому аркуші було написано не його імʼя!» - почав переконувати себе чоловік.

Але вибору в нього не залишалося. Лео скерував автомобіль згідно підказок навігатора та рушив вулицями передмістя за вказаною адресою. Зовсім скоро автомобіль таки привів його до кладовища з високими кованими воротами та металевим парканом навколо. 

Чоловік заглушив мотор вже у сутінках. Сонце сіло і Лео спочатку навіть не уявляв, що йому робити далі, а потім таки вийшов з авто та направився до воріт. За ними проглядалася величезна територія кладовища з сотнями камʼяних надгробних плит, що рівними рядами вкривали землю.

Але одразу зайти він не наважився. Так і стояв непорушно кілька хвилин вдивляючись в напівтемряву, доки по той бік воріт до нього не підійшов охоронець у чорній формі та з ліхтариком в руках.

– Добрий вечір! Чим можу допомогти? - запитав чоловік твердо, але не суворо.

– Еее… я шукаю… - завагався на мить Лео. - Шукаю Харпера Лі.

– Харпера Лі? Такий у нас не лежить! - засміявся раптом той. Потім на мить замовк і додав вже без краплі гумору. - Такий у нас стоїть! Щодня приходить, бідолашний…

Чоловік важко зітхнув і махнув рукою кудись позад себе.

– Сьогодні навіть довше ніж зазвичай стоїть… - мовив він з неприхованою гіркотою в голосі. - Щовечора… а я ж тут вже більше пʼятнадцяти  років працюю, шановний! Можете повірити?

Тільки тепер Лео зауважив невисоку згорблену постать серед ряду надгробків десь вдалині кладовища. Не напруживши очей, неможливо було розгледіти, що то людина - силует більше скидався на непорушну статую.

– Вхід вільний. - махнув рукою охоронець. - Якщо треба - проходьте.

– Ні, дякую. - мовив спантеличений Лео. - Я краще зачекаю його в авто.

Він повернувся на місце та відчув неабиякий сум, що хвилею ліг на серце. Чому саме йому було так прикро - чоловік ще не знав. Але саме усвідомлення того, що хтось щодня приходить на могилу протягом такої кількості років - просто вражало.

Чекати довелося недовго. Зовсім скоро Харпер Лі вийшов з кованих воріт і направився до свого автомобіля, що був припаркований трохи далі попереду.

Коли Лео знову ввімкнув фари електрокару та зміг нарешті розгледіти авто, то зауважив, що доктор Лі сів у свій старий мерседес - той самий, на якому вони з Налурі тікали колись від поліції.

І якби чоловік розбирався в автомобілях, то дуже здивувався би, дізнавшись, що в ньому не залишилося жодної рідної деталі, бо заледве не щодня Харпер колупався в тому мерседесі, перебираючи його і складаючи знову, ніби хірург в людських органах. Ну, а на вулицях Грін-Грейту, саме таке раритетне «корито», через свій зовнішній вигляд, привертало більше уваги, ніж сучасний електрокар, що орендував Лео.

Він довго слідкував за автомобілем стемнілими вуличками передмістя, тримаючись позаду, доки той нарешті не зупинився біля широкого гаража, що ніби прибудова виростав справа від двоповерхового будинку.

Лео підʼїхав не надто близько, аби залишитися непомітним, та став спостерігати. Через кілька хвилин, коли Харпер зрештою закрив гараж та зник за вхідними дверима свого житла - він теж вийшов з авто і направився слідом по доріжці, що вела до будинку. 

Обережно проник в середину (тут виявилося не замкнено) та причаївся в суцільний темряві - в тіні коридору.

У просторій вітальні Харпер Лі підійшов до каміну не вмикаючи світла. Там ще жевріло кілька вуглинок, кидаючи неяскраве світло на постаріле обличчя лікаря - його прикрашали зморшки, а голову вкривала срібляста сивина.

Харпер поворушив жар металевою кочергою та підкинув якихось трісок, що одразу спалахнули. Коли вогонь добре розгорівся поклав в камін три товстих поліна і нарешті підвівся на ноги.

Він підійшов до вікна, де стояв невисокий стіл та налив собі у склянку трохи міцного напою.

– Довго збираєтесь там стояти? - вигукнув голосно Харпер сідаючи в одне з мʼяких крісел, що стояли по обидва боки від каміна.

Лео затамував подих розуміючи, що звертаються саме до нього.

– Ви слідкували за мною від самого кладовища, тож не соромтеся підійти ближче, Лео! 

– Як ви дізналися, що це я? - здивувався чоловік. 

Він нарешті вийшов з тіні коридору та став біля іншого крісла навпроти Харпера, досі ховаючи обличчя за широким каптуром плаща.

– Мені зателефонувала моя колишня учениця та розповіла, що ви мене розшукуєте і сказала, яку адресу вона вам дала. - пояснив доктор Лі. - Тож я затримався там. Чекав, що ви все ж прийдете, але ви не підійшли. Чому не наважилися?

– Еее… не знаю. - спантеличено мовив Лео. - Може, то не найкраще місце для розмови.

– Може… - всміхнувся раптом Харпер. - Та не варто соромитися могильних плит. Вони холодні й неживі, вони не мають почуттів… - він тихо зітхнув. - Хочете знати, хто там лежить? Моя дружина, Софія…

– Софія Лі… - прошепотів в унісон з чоловіком Лео, нарешті пригадуючи чиє імʼя він прочитав сімнадцять років тому, на аркуші поряд з діагнозом «саркома».

– Сідайте, не стійте. Це її улюблене місце в домі. - махнув рукою Харпер і його гість одразу опустився в мʼяке крісло багряного кольору, що від світла каміну, здавалося, теж горіло. - Довгими зимовими вечорами Софія обожнювала в ньому сидіти і вʼязати ті свої серветочки: круглій й квадратні, з тонкого і товстого мережива. Вони заполонили в домі усі столи, стільці, тумбочки і навіть полиці у ванній кімнаті. Уявляєте?

Харпер сьорбав алкоголь з напівпорожньої склянки і говорив. Лео мовчки слухав, не наважуючись перебивати. Відчувалося в голосі, як сильно чоловік тужить за дружиною.

– Уявіть лише, як я дратувався! - розсміявся Харпер. - Береш тюбик зубної пасти з полички, а та серветка падає у мокру раковину! Софія завжди говорила, що у мене криві руки! У мене! - він витер кілька сльозинок, що зібралися в куточку очей, пальцями. - Та я ж міг накласти рівненький шов на шкірку виноградини розміром з ніготь мізинця! Раніше міг…

Харпер важко зітхнув і на кілька секунд між ними запала тиша. 

– То навіщо ви мене шукали, Лео? - озвався нарешті чоловік.

Гість скинув з голови каптур і вогонь з каміну нарешті освітив його обличчя.

– Нам дуже потрібна ваша допомога, докторе Лі. - мовив той.

– Хай йому грець! - вигукнув раптом вражений Харпер. - Та ви ж зовсім на змінилися за всі ці роки! Як таке може бути?

– Я ще довго не змінюся, докторе Лі. Наш народ живе трошки довше за землян, але це зараз не важливо… 

– Ворен мав рацію… - з широко розплющеними очима кивав головою Харпер. Він навіть забув, що збирався зробити ковток напою зі своєї склянки. - Ви таки прибульці, так? З іншої планети прилетіли?

Лео не відповів. Він відкрив рота аби знову озвучити своє прохання про допомогу, але доктор Лі його перебив.

– Цікаво, що вас не беруть кулі… ви можете вибити металеві двері не торкаючись їх… а про допомогу просите такого нікчемного старого, як я! - посміхнувся той і знову зробив ковток міцного алкоголю, цього разу постукавши вказівним пальцем по склянці. - Вам не пропоную, бо ви за кермом. Але в холодильнику є трохи «Коли». Будете?

Більше ніж пити, Лео хотів хіба що їсти. З собою у нього було трохи води в маленькій скляній пляшці і сухпайок, що складався з кількох крекерів та жмені сухофруктів. Але можливості перекусити за весь день не було. Він хотів зробити все якомога швидше й так само швидко повернутися додому. 

І все таки чоловік тактовно відмовився:

– Ні, дякую… Ви єдиний, кого ми знаємо і кому можемо довіряти, докторе Лі! - мовив твердо Лео, ніби переконував його, що ніякий він не нікчемний. - Це все через неї. Через Налурі… я кохаю її і дуже хвилююся за її життя.

– Так, я памʼятаю… - урвав його Харпер. - Памʼятаю той день, коли ви зʼявилися на порозі госпіталю. Пам’ятаю, як відчайдушно намагалися її врятувати. Таке кохання рідко зустрінеш…

Він знову важко зітхнув та замовк на кілька хвилин. А коли знову почав говорити, то в очах вже стояли сльози. Помітно було, як важко чоловіку формувати потік думок в слова.

– В той день ми з Софією дізналися про її рак… - він крутив в руці порожню склянку, розглядаючи дно. - І якщо ви подумали зараз щось на кшталт: та це ж не вирок! Більшість онкохворих його успішно перемагають! То ні… нам дісталася саркома легень… рідкісна, агресивна і нещадна!

Проте, Лео взагалі нічого не думав. Він не знав ні що таке рак в цілому, ні що таке саркома легень зокрема. Єдине що він бачив і усвідомлював - це те, що чоловік навпроти виглядав глибоко нещасною людиною. Він втратив кохану дружину багато років тому і досі не міг справитися з горем - оплакував її кожного дня. В Лео важко стисло в грудях серце, бо на мить він уявив себе на його місці і зрозумів, що нізащо не хотів би пізнати такого болю.

– Софія прожила вдвічі довше, ніж нам прогнозували. Їй давали всього три місяці - померла вона через пів року. - Харпер раптом всміхнувся. - А все завдяки вам, Лео!

– Що?! - вигукнув той, не розуміючи до чого тут він взагалі.

– В той день ви надихнули мене! - поспішив пояснити доктор Лі. - Спочатку я пообіцяв собі за будь-яку ціну врятувати жінку, яку ви так безмежно кохали… а потім вирішив хай би там що, до кінця бути поруч з тією, котру так сильно кохав я сам…

Лео знову вражено слухав, доки Харпер давав волю емоціям та почуттям.

– Дружина завжди була обділена моєю увагою через роботу, бо я пропадав в госпіталі днями й ночами, інколи забуваючи, що в мене взагалі є особисте життя. Але вона була терплячою і розуміючою… завжди підтримувала мене та пишалася тим, що її чоловік рятує людські життя. Вона ні разу не жалілася, що я залишав її одну в порожньому домі на нашу чергову річницю, або скасовував спільні плани в останній момент… - Харпер зітхнув та знову витер пальцями очі. - От тільки в той самий день я зрозумів, як шкодую про все це… звільнився з лікарні і ми провели з нею найкращих півроку в нашому житті! Можете собі уявити цю паскудну іронію долі? Їй потрібно було захворіти, аби я просто опинився поруч…

Доктор Лі підвівся з крісла, підійшов до столу біля вікна і налив у склянку ще трохи алкоголю.

– То, що у вас сталося? - запитав він повертаючись на місце. - Розповідайте!

– Налурі знову вагітна і ми боїмося повторення минулої ситуації. - зітхнув Лео. - Я хотів би аби вона народжувала тут, на Землі. Проте, є певні складнощі - ми двоє втікачів… ще й злочинців для вашої поліції.

Харпер подумки підрахував скільки наразі мало би бути років жінці і зовсім не здивувався.

«Навіть якщо вони й живуть на кілька століть довше, то серед нас також є новоспечені матусі, яким трохи за пʼятдесят!» - промайнуло в голові чоловіка.

– Навряд чи я зможу допомогти вам, Лео? - озвався доктор Лі. - Я вже давно не працюю в лікарні і давно не практикую в хірургії, нажаль…

– Але ви єдиний, кого ми можемо просити про цю допомогу. - наполягав той.

– Я так розумію, на вашій планеті взагалі немає технологій аби провести навіть елементарну операцію? - чи то здивовано, чи то збентежено запитав Харпер, а потім усвідомив, що якби така можливість була, то цей чоловік не приніс би на руках помираючу жінку у госпіталь Сан-Марино.

У відповідь йому негативно похитали головою.

– Окрім пологів на Землі у мене була ще одна ідея. - обережно почав Лео. - Перенести вас, докторе Лі, разом з вашими технологіями у мій світ. Аби ви змогли допомогти їй там.

– Що? - вражено вигукнув Харпер. - Хіба це можливо здійснити? 

– Не знаю… - стенув плечима Лео. - Для цього ви повинні піти зі мною і самостійно оцінити ситуацію. Подивитися, що є у наших Цілителів, а що потрібно для роботи вам… про інше подбаємо згодом.

– Зараз? - не вірив у пропозицію чоловік. - Ви пропонуєте піти з вами зараз? 

– А навіщо втрачати час? - посміхнувся Лео. - Дорога не близька, а клопотів може бути чимало. 

– Навіть не знаю чи готовий я до такого… - завагався на мить Харпер.

– Тільки не кажіть, що у вас є більш важливіші справи, окрім як щодня стояти на кладовищі! - вдарив його словом той.

– Не ображайте її памʼяті, гаразд? - обурився чоловік. - Ви нічого про це не знаєте, аби вважати мене жалюгідним!

– Я не думаю про вас так, докторе Лі. - поспішив пояснити Лео, аби не здатися зовсім бездушним. - Ви скидаєтесь більше на людину у глибокому відчаї, ніж на жалюгідну. Але це не допоможе!

Лео показав пальцем на склянку з міцним алкоголем в руці Харпера.

– А я і не пʼю стільки, щоб допомогло! - розсміявся раптом він. - Знаєте, як до втрати свідомості, щоб напевно… кажуть, тоді точно стає легше. - трохи стенув плечима. - Я в це мало вірю. Хіба печінку розʼїсть швидше, а вона мені ще знадобиться!

Харпер знову підвівся з крісла та поставив недопиту склянку на стіл біля вікна.

– То що, полетіли? - махнув він головою у бік вхідних дверей свого дому. - На вашу планету… чи що воно там таке?