Розділ 17-й. Зцілення.
– Ні! Ні! Ні! - закричав Лео і кинувся до дівчини, що безвольно впала на пісок та почала стікати кровʼю. - Тільки не тепер! Не зараз!
Він хотів схопити свій одяг, дістати матрицю та звʼязатися з кимось, хто міг би допомогти - Емзаром, Доріусом, Танаімом - з ким небудь, але до житла Цілителів було задалеко, він би не встиг, а вона б не дотягнула…
– Водоспад… печера… туди… - прошепотіла Налурі, скільки було сил, торкаючись його руки.
– Що? Я не розумію… - у відчаї мовив хлопець. Він ледве не плакав. - Гаразд, добре… ти тільки тримайся!
Лео підхопив її на руки і помчав стежкою вздовж берега до іншого боку озера. Він справді не розумів навіщо це робить, але довірився їй, бо хіба мав ще якийсь вибір? Хлопець картав себе, що не вийшов з води раніше. Якби ж він тільки був поруч, на березі, цього б не сталося!
– Тримайся… не помирай… - шепотів він сам до себе. - Не заплющуй очі!
Налурі не відчувала нічого. Болю не було, тільки холод. Вона дивилася скляним поглядом в нікуди і кров, що повільно витікала з її тіла, залишала на землі червоні сліди.
Лео тим часом вибрався на валун біля водоспаду. Нарешті помітивши вхід до печери він пройшов між камʼяною стіною і потоком води з дівчиною на руках.
– Тут… нічого не видно… - звернувся він до Налурі.
– До кінця… - прошепотіла та і закрила очі.
– Ні, ні… прошу, тримайся! - він важко зітхнув. - Гаразд… гаразд… до кінця…
Хлопець ступив кілька кроків в суцільний морок не уявляючи, що він робить. Але вимушений був вірити. Крім віри нічого не залишалося. Рухатися стало як ніколи важко, місця було небагато і він ледве протиснувшись, раз за разом терся оголеним тілом об камʼяні стіни. Лео ще не відчував таких дивних нападів паніки. Темрява ніби огортала його з ніг до голови і неприємно тисла на очі. Проте, він все ж ішов, бо понад усе на світі бажав зараз лише одного: щоб та, котру він ніс на руках, жила!
– Ти не помреш… ти не повинна померти… - шепотів сам до себе хлопець. - Тримайся… прошу, тримайся…
Через кілька хвилин морок таки розсіявся. Лео помітив краплину світла і кинувся вперед швидше. Він не знав, що його чекає далі та що він мусить робити, але коли опинився в незнайомому місці і усвідомив, що крім дивного колодязя тут більше нічого не має, то одразу попрямував до нього. Мабуть, це те, про що вона говорила і куди їй було потрібно, подумалось хлопцю.
– Ми тут, ми на місці, Налурі… - він подивився на непритомну дівчину. - Ти чуєш мене?
Вона переривчасто дихала і продовжувала залишати кривавий слід на білосніжній підлозі. Він обережно поклав її додолу та опустився на коліна поруч.
– Що мені робити?! - відчайдушно вигукнув Лео і легенько потрусив її за плечі. - Що я повинен зробити?!
– Вода… - ледь чутно прошепотіла дівчина не відкриваючи повік. - Вода…
– Що? Яка вода? - не розумів хлопець. - Я не розумію… байдуже, гаразд…
В нього не залишилося вибору, Налурі помирала. Тож, не довго думаючи, він підняв її безвольне тіло з підлоги і перехилив через обідок колодязя так, щоб руки дівчини опустилися в середину. Його власні долоні були залиті кровʼю, бо раз за разом він намагався затиснути рану на її животі, яка була наскрізною, але це майже не допомагало. Лео навіть не мав уявлення чи допоможе те, що він зробив зараз, бо колодязь виглядав пустим і темним. Але раптом руки Налурі огорнула якась дивна на вигляд субстанція. Вона підіймалася вище і вище по тілу, світилася ніби метал, хоча була схожою на рідину. За лічені секунди субстанція покрила все тіло дівчини і так само швидко почала відступати. Коли процес закінчився від рани не залишилося й сліду. Про те, що її плоть була наскрізь пронизана мечем свідчили хіба що дірки на одязі і величезні плями крові з обох боків, але на фоні червоної сукні навіть вони виглядали кривим візерунком.
Лео від здивування відкрив рота. Він ще раз поглянув в колодязь, але крім пустоти і темряви так нічого в ньому і не побачив. Налурі сповзла додолу і важко дихаючи залишилася лежати на підлозі. Хлопець опустився поруч підтримуючи її за плечі.
– Будь ласка, отямся… відкрий очі… - лагідно прошепотів він. - Будь ласка… повернися до мене… я так багато хочу тобі сказати…
Він гладив волосся, щоки і шию залишаючи червоні сліди, але дівчина ніби спала.
– Я кохаю тебе… я ніколи в житті так сильно не кохав… я навіть не уявляв, що бувають такі почуття… повертайся, будь ласка…
Він міцно стиснув її долоню і поцілував у лоба, продовжуючи сидіти поруч.
Лео втратив лік часу, не уявляв і приблизно скільки вони провели в цьому місці, доки Налурі нарешті не прокинулася. Вона відкрила очі і хлопець голосно засміявся крізь сльози, що стояли в очах, а тоді міцно пригорнув її до себе.
– Ти задушиш мене… - прохрипіла дівчина.
– Ти жива… ти жива…
Хлопець нарешті випустив її з обіймів і підвівся.
– Як почуваєшся? Зможеш йти самостійно?
– Еее… та ніби нормально… так.
Вона підвелася і відчула, як трохи паморочиться в голові, але на ногах стояла міцно.
– Що це було? Хто на мене напав?
– Кайрос! І одразу втік.
– Кайрос? Чоловік Реї? - не повірила Налурі. - Навіщо це йому?
– Не знаю, але ми обов’язково зʼясуємо, обіцяю. - запевнив Лео.
– А тут? - вона показала рукою на колодязь. - Що сталося?
– Я й сам не зрозумів. - зітхнув хлопець. - Ти була непритомною і просила води. А тоді зʼявилася якась дивна субстанція і зцілила твою рану. Це було досить незвично. Я такого ще ніколи в житті не бачив!
Налурі подивилася всередину і завмерла від здивування: колодязь був абсолютно пустим і темним. Зовсім не таким, як минулого разу.
– Але… тут нічого немає… як же так? - збентежено мовила вона.
– Ага, немає… - озвався Лео. - Саме тому я й не зрозумів звідки взялася та дивна рідина…
«І куди зникла?» - подумала дівчина, але промовчала.
Вона торкнулася країв колодязя, провела долонею по камінню, проте - нічого. Серцебиття вже не було. Вона більше не відчувала присутність життя в цьому місці.
– Ходімо тоді. - сумно мовила Налурі і вони обоє направилися до виходу.
Хлопець допоміг їй спуститися з валунів біля водоспаду і підтримував за плечі, коли вони поверталися стежиною назад.
На піщаному березі він одягнув свою залишену форму, поклав до кишені плеєр, що валявся на землі і одразу звʼязався по матриці з другом.
– Танаіме, привіт. - мовив він швидко.
– Лео? Що сталося?
– Кайрос намагався вбити Налурі! Він втік.
– Що?! Вона жива? Де ви? - розхвилювався той.
– Все в порядку. Ми біля озера. Йдемо до житла Цілителів. Повідом Доріусу, будь ласка.
– Звісно, будемо чекати вас там. - обличчя Танаіма зникло.
Лео поглянув на дівчину, вона була бліда і скляними очима дивилася кудись вдалину, ніби думками літала не тут.
– Одягни, ти вся тремтиш… - прошепотів хлопець і накинув свого плаща їй на плечі.
– Справді? Я й не помітила…
Вона відчувала неприємну порожнечу всередині себе і не змогла би пояснити з чим вона повʼязана. Але образ незвичного місця з колодязем більше не переслідував її.
– Впевнена, що зможеш рухатися? - потурбувався Лео.
– Так, зі мною все нормально, дякую. - вона поглянула в очі навпроти і вперше зауважила їх надзвичайно дивний колір: яскраво-блакитний в середині та зі світло-карим обідком навколо зіниці. Раніше вона не помічала цієї особливості та глибини в його погляді. - Ти врятував мені життя, дякую Лео…
– Не варто… ходімо. - хлопець широко всміхнувся, проте Налурі не поспішала зрушити з місця.
– Зате тепер ти звертаєшся до мене на імʼя.
– Смішно… але не такою ціною… - зітхнув він.
Вони повільно пішли стежиною і дівчина щільніше закуталася в плащ.
– У тебе є прізвище? - поцікавилась вона раптом, сама дивуючись, як питання зірвалося з вуст. Як взагалі ця думка зародилася в голові?
– Еее… так. У всіх нас є прізвища. А що?
– Пробач, за дивне питання… просто відколи я тут, мені здалося, що ви ними не користуєтеся. - ніяково стенула плечима.
– Це тому, що в Долині всі більш менш один одного знають. - пояснив Лео. - Та й імена з прізвищами у нас формуються трохи не так, як там, де ти виросла. Вони більш хаотичні і не обов’язково однакові, навіть у членів однієї сім’ї. Їх призначення виразити індивідуальність кожної особистості, а не повісити ярлик.
– Справді? Це так цікаво! - посміхнулася дівчина. - То яке ж твоє?
– Мою матір звати Версавія Аманет, а батька - Атей Леонідас. Мене назвали Лео Аманет-Атей, а Раміїл навпаки - Атей-Аманет.
– Аманет-Атей… - прошепотіла Налурі. - Звучить химерно… але хіба химерніше, ніж все інше навколо мене?
Хлопець розсміявся.
– А інших ти знаєш? - продовжувала цікавитися вона. - Тих, кого знаю я.
– Ну, твій брат, до прикладу, перед тим, як стати Лайтвілдом, носив прізвище Доріуса. І всі знали його під іменем - Танаім Лейк. Інших Лайтвілдів ти й так знаєш, а того паскудника Кайроса я не памʼятаю.
Налурі зронила дзвінкий смішок, а Лео продовжував напружувати мозок, доки вони повільно крокували лісовою стежкою.
– Айріс Лінмей - вона залишила собі за прізвище імʼя матері. Кір Варна. Олімпія Ґрейтнес. Елам Амід-Айла. Емзар Туласі. Ілая Естер. Аолеон Яфетем. Мерелін Шем-Оз.
Дівчина уважно подивилася йому в очі і хлопцю здалося, що він бовкнув зайвого.
– Пробач, я перераховував усіх, кого ти приблизно можеш знати.
– Все гаразд, мене це вже мало турбує. - посміхнулася Налурі. - Тепер мене більше турбує, що я не запамʼятала жодного з них…
Тоді вони сміялися вже разом.
Біля дверей житла Цілителів на них вже чекали Емзар з Ілаєю, Доріус і Танаім, що тримав за руку Айріс. Налурі помітила їх переплетені пальці і приємне тепло розлилося тілом. Вона щиро зраділа й навіть не помітила, як розпливлася в щасливій посмішці. Проте обличчя інших виглядали стурбовано.
Доки Емзар з Ілаєю оглядали її в уже знайомій палаті, Лео коротко розповів присутнім про те, що сталося біля озера та в печері.
– Я почуваюся добре. - мовила зрештою Налурі. - Не потрібно так хвилюватися. Мені б на тренування піти…
– Ви втратили багато крові, на сьогодні ніяких тренувань. - зітхнув Емзар. - Я нічого не знаю про такого роду зцілення ран, але краще перестрахуватися. Ідіть до себе та відпочивайте, Ваша Величносте. І обов’язково гарно поїжте.
Вона вже відкрила рота і хотіла попросити його звертатися до неї просто на «ти», але тут заговорив Доріус:
– Лео, проведи дівчат до житла Хранителів Віри, а ми з Танаімом навідаємося до Маркуса та його сім’ї.
– Я піду з вами. - не погодився той. - Якщо Кайрос досі в замку, я вбʼю того гада!
– Саме тому ти з нами не підеш! - підвищив голос чоловік. - Потрібно розібратися, що відбувається. А тобі заспокоїтися!
Хлопець кивнув і неохоче виконав наказ.
Вони втрьох прямували по камʼяній доріжці, що вела до нового дому Налурі і дівчина по дорозі не вимовила ні слова. Вона зловила себе на думці, що внутрішнє відчуття порожнечі неочікувано закрило в душі всі замки та навіть перекрило доступ до серця. Так дивно вона не почувала себе ще ніколи в житті.
– Гаразд, зустрінемося на верху. - розуміюче всміхнулася Айріс, коли вони підійшли до будівлі і так само швидко зникла за дверима, даючи можливість двом іншим її друзям зостатися наодинці.
– Дякую… - зітхнула Налурі та простягнула Лео плащ під яким весь цей час ховала закривавлену сукню.
– Тепер ні на крок від тебе не відійду. - мовив хлопець глянувши на розірвану тканину в області її живота.
– Ти не зможеш постійно охороняти мене…
– По крайній мірі постараюсь… хоча б до того моменту, поки ти не отримаєш Вищу Силу і зможеш сама себе захистити.
– Лео, твоє зізнання в печері… це… - ніяково почала вона.
– Ти все чула? - здивовано перебив хлопець. - Ти ж була без свідомості!
– Ну, іноді навіть у комі люди здатні відчувати, що відбувається навколо…
Дівчина опустила очі, знову розглядаючи свої босоніжки, як і там на озері. Вона не мала ані найменшого уявлення з чого почати розмову.
Лео тим часом підійшов ближче і торкнувся її руки, провів долонею по передпліччю та вище до плеча. Легенько пригладив волосся, поправляючи неслухняні пасма. Налурі відчула, як шкірою пройшовся мовби вогонь. В неї ще ніколи не було такої реакції на звичайні дотики. Знадобилося кілька довгих секунд аби вгамувати те відчуття в тілі, що застало її зненацька.
– Мені страшно… - тихо мовила вона й відступила крок назад.
– Ти боїшся мене? - здивувався хлопець і забрав руку.
– Бути з тобою… - зітхнула дівчина та нарешті підвела на нього погляд. - Знаєш, я всього боюся, Лео… втратити тебе… або знову відчути біль зради…
– Втратити? - мʼяко всміхнувся той. - Ми всі щоденно ризикуємо життям. Це ще кого сьогодні намагалися вбити, не підкажеш? І я краще помру, ніж коли небуть зраджу тобі… за це точно не варто хвилюватися.
– Ще боюся осуду… - продовжила Налурі. - Знаєш, там на Землі я й досі офіційно у шлюбі і навряд чи зможу колись розлучитися. Скоріше за все, Адріан залишиться тут назавжди…
– Ти боїшся, що скажуть люди? - продовжував дивуватися хлопець її словам. - Бо мені насправді байдуже, що було у тебе на Землі. І байдуже, що твій колишній живе десь тут у замку. Це все немає абсолютно ніякого значення.
– Для мене має… - мовила вона і знову опустила очі.
– Добре, як скажеш… - твердо мовив Лео та відступив кілька кроків назад. - Не буду тебе змушувати.
Тоді згадав про дещо, дістав з кишені плаща плеєр і знову підійшов ближче. Взяв її руку і вклав його в долоню.
– Твій подарунок… - сумно всміхнувся хлопець дивлячись в очі тій, яку зовсім не хотів відпускати.
Але, зрештою, він таки зробив неабияке зусилля, щоб змусити себе обернутися і піти геть не промовивши більше ні слова. Все, що було сказано йому тут лише дрібні причини, відмовки аби полегшити удар. Насправді, дівчина його не кохала, і Лео дуже гостро усвідомив цей факт. Боліло набагато сильніше, ніж він коли-небуть міг собі уявити.
Танаім і Доріус постукали у двері покоїв Правителя Маркуса на третьому поверсі замку. Їм відкрила Мерелін. Дівчина мала блідий і хворобливий вигляд та мішки під очима ніби не спала кілька ночей.
– Дуже добре, що й ти тут. - мовив до неї Танаім і вловив підозрілий погляд Доріуса, який не зрозумів, що той має на увазі.
У просторій вітальні Маркус сидів за столом, пив чай і читав якусь книгу, а його дружина Наель вʼязала з товстих ниток дитячі іграшки у вигляді тваринок, які потім дарувала усім малюкам в їх Долині.
Обоє повернули погляди на гостей.
– Ваша Величносте, - вклонився чоловік. - Перепрошуємо за вторгнення, але справа термінова!
– Я вас слухаю. Що сталося, Доріусе?
– Стався неприємний інцидент. Кайрос напав на вашу кузину Налурі і намагався її вбити.
– Що?! - вигукнув здивовано Маркус. - Цього не може бути! Навіщо йому це?
Було видно, що він не лукавить і щиро вражений такою інформацією, як і його дружина, яка стояла з широко розплющеними від шоку очима.
– Проте, саме так і було… але чому? Теж хотів би це знати. - мовив Доріус. - Мої люди вже шукають його, але ніде не можуть знайти. В замку немає ні вашої матері Ланії, ні вашої сестри Реї, які могли б щось знати. Можливо, ви володієте інформацією, що зрештою тут відбувається?
– Ми з Наель також не бачили їх трьох ще з відучора, правда? - Маркус звернувся до дружини і вона ствердно кивнула головою.
– Їх не було ні за обідом, ні за вечерю. Але ми не надали цьому великого значення. І точно не очікували таких новин! - підтвердила жінка розвівши руками в сторони.
– Може, тоді вона знає щось про їх плани? - втрутився раптом Танаім показуючи пальцем на Мерелін, що мовчки стояла збоку. - Ти все таки близька подруга Реї, хіба ні?
– Мерелін? - озвався Маркус. - Вона весь час була тут, з нами…
– Пробач, Танаіме, але я не знаю де вони. - мовила дівчина кволим голосом. - І точно не знала, що Кайрос планував заподіяти шкоди її Величності, Налурі.
– Та невже? - лукаво посміхнувся хлопець. - Хіба ти сама не намагалася заподіяти їй шкоди?
– Що? - здивовано мовили в один голос Доріус, Маркус та Наель і подивилися на дівчину.
– Хіба не ти затягла її чоловіка в ліжко підливши аморелії? - продовжив тиснути Танаім не зважаючи на гострі погляди присутніх.
– Справді? - озвався Маркус. - А ми ще довго гадали, чому сестра покинула замок? Чутки ходили різні… зокрема те, що вона закохалася в якогось Воїна… - в ту мить він підозріло подивився на Танаіма. - Але щоб таке…
Правитель зміряв дівчину засуджуючим поглядом, але вона не звернула на це уваги, натомість уважно поглянула в очі Танаіму.
– Це моя особиста справа! Вона не стосується ні тебе, ні будь кого іншого… - Мерелін важко зітхнула і продовжила, доки всі очікуюче мовчали. - Останнім часом Рея стала закритою і особливо не ділилася зі мною ніякими новинами чи секретами, як було раніше. Але одного разу я почула, як Ланія з Кайросом обговорювали заключення якогось договору.
– Якого ще договору? З ким? - втрутився Доріус.
– Я справді не знаю, пробачте… - вона обвела поглядом присутніх. - Вони помітили, що я слухаю і вигнали мене з кімнати. Відтоді в моїй присутності Ланія була обережна в висловлюваннях. Вона не довіряла мені. Якби я знала про плани Кайроса, то не стала б приховувати це, повірте!
Дівчина говорила достатньо щиро, щоб сприйняти її слова серйозно. Всі на секунду задумались над новою інформацією і кімнату наповнила тиша.
– Доріусе, ми такі ж шоковані цією подією, як і ви! - озвався зрештою Маркус. - І я обіцяю тобі особисто, що не стану покривати чоловіка сестри. Ми обов’язково зʼясуємо, що вони втрьох замислили.
– Як почувається Налурі? - запитала Наель.
– Вона в порядку. - відповів той. - На щастя все обійшлося, Кайросу не вдалося здійснити задумане.
– Я сподіваюся, що ти і надалі триматимеш мене в курсі справ? - звернувся Маркус.
– Сподіваюсь, що наші Воїни якомога швидше знайдуть ваших рідних, Ваша Величносте. Тоді і дізнаємося правду. - вклонився Доріус та швидко покинув кімнату. За ним вийшов і Танаім.
– Ти їм віриш? - запитав хлопець, коли вони обоє вийшли на вулицю і замок опинився далеко за спинами.
– В нас немає вибору, Танаіме… - зітхнув чоловік. - Але мене більше турбує зовсім не це.
Хлопець мовчав, очікуючи, що скаже Доріус далі.
– Якщо Ланія й збирається заключити якийсь договір, то це не що інше, як союз з дарконами. І тільки такого паскудства нам ще тут не вистачало!
– Союз з дарконами?! - не повірив своїм вухам Танаім. - Невже вона здатна опуститися до такої підлості?
– Двадцять пʼять років тому, коли Ланія тільки прийшла до влади, в нас з нею вже була подібна розмова. - почав пригадувати Доріус. - Вона тоді намагалася залучитися моєю підтримкою і схилити на свій бік. Суть договору, про який вона замислювалася полягав в тому, що ми віддаємо дарконам Землю, а натомість вони не чіпають Саулейру.
– Та вірити тим тварюкам - себе не поважати! - вигукнув хлопець. - Хіба вона настільки нерозумна, що не усвідомлює цього?
– Ну, звісно! Саме тому я одразу заявив, що ні я, ні наші Воїни нізащо не підемо на такий крок і вона відступила від ідеї. На щастя, її влада була не довгою. Але тепер… не знаю, що на думці в цієї жінки і чого вона очікує…
Чоловіки поспішили до житла Воїнів. На них чекало багато справ. А тепер ще й багато клопоту.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!