Під сонцем Саулейри

Налурі розбудив дзвінок мобільного телефону, що лежав на тумбочці біля її лікарняного ліжка. Було вже по десятій вечора і жінка не помітила, як провалилася у тривожний сон. 

З моменту прибуття на Землю тривога переслідувала її постійно. Варто було відкритися дверям до палати, як Налурі здавалося, що зараз увірветься поліція, забере Лео та доктора Сандерс. А тоді ще й навідається додому до Харпера Лі, затримає його і Яіра з Ілаєю. 

Але минали дні і все йшло ніби спокійно. Живіт вже опустився, а малюк штовхався значно менше. Це свідчило лише про наближення пологів, через які вона також нервувала, варто було уявити, що й дитину в неї теж заберуть.

Лео весь час був поруч - підтримував, заспокоював і просто обіймав, коли вона цього так сильно потребувала. Зараз він, схоже, задрімав. Лікарняне ліжко виявилося доволі широким, аби поміститися вдвох. Ну, а решта палати, що мала окремий санвузол, диван з кріслами і величезну шафу-купе, взагалі нагадувала готельний номер класу люкс, якби не була нашпигована усім тим професійним обладнанням для підтримки життя породіллі та новонародженого.

Налурі потяглася рукою до телефону і зауважила дзвінок від доктора Лі. Але й ніхто інший телефонувати їй звісно ж не міг. Проте, в слухавці почувся стривожений голос Ілаї: Яір досі не повернувся додому. Жінка спочатку взагалі не зрозуміла про що та говорить, тож Цілителька швидко пояснила, що хлопець з ними не поїхав, а повернувся в госпіталь під приводом поговорити з батьками.

Налурі, звісно, здогадалася, що до її палати син так і не дійшов. Не було його і в Харпера. Паніка мала б охопити одразу, проте цього не сталося. Вона спокійно попрощалася і повернула телефон на тумбочку. Тоді розбудила Лео ніжними дотиками до обличчя - так, як робила це завжди - і швидко описала проблему, коли той розплющив очі. Знадобилося всього кілька слів, бо ж і описувати не було чого. Які там деталі? Яір зник. Все.

– Я спробую вияснити куди він подався! - мовив ще сонним голосом чоловік. - Ти тільки не панікуй, гаразд?

Проте, поганих передчуттів у жінки не було. Вона знала сина. Він хоч і запальний хлопець, ще іноді трохи впертий, та навряд чи став би шукати собі пригод на голову, навіть якщо подорож на Землю викликала стільки захоплення.

Лео поцілував дружину у скроню та швидко покинув палату. Крокуючи довгим лікарняним коридором чоловік обдумував з чого почати пошуки. 

Рецепція. Якщо хлопець повернувся до госпіталю, то тут мали б помітити куди він, зрештою, міг податися. Тоді - охоронець на парковці. Можна було запитати ще й в нього чи не бачив бува світловолосого юнака поблизу. Але все це при умові, якщо Яір не хотів зостатися непоміченим. Якщо ж хотів - шанси знайти його серед ночі де інде приблизно такі ж, як і серед кришталево-дзеркального світу Орімеди.

Проте далеко йти не довелося. Лео власне й до рецепції навіть не дійшов. Бо як тільки визирнув з-за рогу коридору - одразу помітив сина в компанії дівчини. Серед майже пустого лікарняного холу вони чи не єдині сиділи в дальньому куточку на дивані і жваво вели бесіду, то вигукуючи щось із захватом, то сміючись.

Світло вже було не таким яскравим (більшість ламп просто вимкнули), а на рецепції приймала нічну зміну зовсім інша адміністратор. Ніхто не звертав на них уваги.

Лео знадобилося кілька довгих хвилин аби усвідомити, що відбувається. Він, мов останній дурень, стояв і мовчки спостерігав за цією сценою. Погляди тих двох, ще зовсім здавалося б дітей, говорили самі за себе. І коли, нарешті, до чоловіка дійшло, що він бачить, то абсолютно протилежні відчуття - радість і смуток - одразу наповнили його серце.

– Яіре! З тобою можна поговорити хвилинку? - покликав Лео здалеку.

– Це мій тато. Я зараз. - мовив хлопець до Віри та підвівся зі свого місця. Дівчина лиш кивнула та посміхнулася йому услід.

– Яіре, синку, що ти робиш? - прошепотів Лео, коли той підійшов ближче.

– Еее… розмовляю з дівчиною. - щиро здивувався той. Це ж бо було таким очевидним, навіщо питати?

– Так, я бачу. Але хіба ми не домовлялися бути обережними, коли сюди йшли? Ні з ким не спілкуватися, ні про що не розпитувати, не привертати до себе зайвої уваги. - терпляче пояснював чоловік.

– Вона донька Мії Сандерс. Лікаря, що нам допомагає. - поспішив заспокоїти батька Яір. - Не думаю, що є якась проблема…

«То, он воно що! Це, звісно, не робить дану проблему менш критичною!» - промайнуло в голові у Лео.

– Я ж не дурний, Яіре. Ти так не вважаєш? - починав обурюватися він. - На що ти розраховуєш?

– Що? - здивувався хлопець, хоч і запідозрив: батько міг про щось здогадатися. - Я не дуже розумію тебе, якщо чесно…

– Забереш її з собою на Саулейру? Запропонуєш їй покинути свій рідний дім, матір, усе своє звичне життя? - наводив аргументи Лео. - Як на це відреагує твій дядько Маркус? Гадаєш, благословить? Що чекає тебе від такого союзу?

– Почекай, почекай… стоп! - вражено вигукнув хлопець, але вчасно схаменувся і стишив голос. - Хіба все те, про що ти говориш, має значення для справжнього кохання?

– Ти спілкувався з нею дві хвилини і вже говориш про кохання? - не стримався Лео. - Це ж смішно!

Проте, він не сміявся. Натомість розсміявся Яір.

– Коли ти зустрів маму тобі вистачило дві секунди, аби закохатися в неї. - хитро мовив хлопець. - Хіба не так все було? 

Лео важко зітхнув і заплющив, потираючи пальцями, очі.

– З тобою, звісно, важко сперечатися, Яіре. - поглянув він на сина якось аж занадто сумно. - Десь приблизно, як і з нею.

– Ну, не дарма ж я ваш син. - вставив свою ремарку Яір, але батько пропустив повз вуха.

– Але я гадав, що історія Мерелін та Адріана мала б тебе чомусь навчити. - продовжив натомість Лео.

– Тобто? - схоже хлопець не зовсім розумів, що ж йому намагаються втовкмачити.

– Як думаєш, скільки він іще проживе? А як буде почуватися Мерелін, коли коханий постаріє і помре у неї на очах? І їй доведеться жити без нього ще кілька сотень років…

Яір дивився на батька важким поглядом. В очах чомусь відобразився біль, ніби від неминучої втрати. Але хлопець мовчав, тож Лео продовжив свій повчальний, хоч і марний, монолог.

– Не дарма ж це заборонено правилами. Не тому, що хтось просто так захотів і вигадав. - зітхнув чоловік. - Твій дідусь Радемір колись дуже давно вже вчинив необдумано привівши Анну з Землі. І який у них був кінець? Не повторюй його помилок, синку!

– Тобто, ти вважаєш народження мами і дядька Танаіма помилкою? - Яір не міг повірити в те, що чув. - А я думав, що Вища Сила була призначена якраз таки для особи народженої між двома світами, хіба ні? Це ж ніби як Воля Небес…

Він багатозначно розвів руками в сторони.

– Я не це мав на увазі! - обурився Лео, бо відчув, як їх розмова перетікає зовсім не в те русло, що він сподівався. - Змішування крові, Яіре. Так, як і твій друг Макс… вони наполовину земляни.

Хлопець добре знав і про змішування крові, і про ДНК, і про те, чому шлюби між налурійцями та землянами викликали такий резонанс на Саулейрі. Бо все це вони проходили на уроках Вчителя Кімрана, як і багато чого іншого. Але слухати далі пояснення батька раптом стало напрочуд важко. Він відчув якусь гіркоту всередині себе і не зміг би одразу пояснити, чому йому було так прикро.

– Думаєш, мене не зводить з розуму, що вона може померти надто рано? - Лео махнув рукою кудись назад. Мабуть, у той бік, де знаходилась палата Налурі. - Або від якихось хвороб, про які наш народ навіть не здогадується, і які передаються генетично. А я нічого не зможу з цим зробити. Доведеться жити далі. Щодня прокидатися в світі, де немає її. Подумай про це синку.

– Знаєш, тату, якби я тебе не знав, то подумав би, що ти шкодуєш про свій вибір. - холодно мовив Яір. Йому захотілося закінчити цю важку розмову, розвернутися і просто піти геть. - Бо ж в мені та в інших твоїх дітях також тече земна кров. То може і ми проживемо менше, ніж тобі того хотілося б. 

– Що? Боже, та я зовсім не це мав на увазі, Яіре! - мовив вражено Лео, замислившись раптом над своїми словами і тим, який сенс вони могли нести.

Чоловік одразу про них пошкодував. Він сподівався, що розмова із сином справить геть інший ефект, проте вийшло те, що вийшло і годі було повернути час назад, аби навести якісь інші аргументи. Та Лео навіть не був впевненим чи він їх мав - ті, інші аргументи.

– Я зовсім не хотів, аби ти подумав, ніби я шкодую про вас чи про маму… - сумно прошепотів Лео не взмозі додати щось іще.

– Але у тебе добре вийшло, тож… - хлопець не закінчив фразу, а таки розвернувся і пішов, як того й хотів.

Він підійшов, до дівчини, що все ще його чекала та одразу підскочила з дивану на ноги.

– Пробач, не зможу показати тобі свій світ. - мовив він посміхаючись. - Сьогодні.

Яір сказав це лише тому, що у нього не було з собою захисного костюму для неї. Бо наміри його являлися, звісно, незмінними, не дивлячись ні на що.

– Це нічого. Може іншим разом... - відповіла замріяно дівчина стенувши плечима. - Хочеш, я покажу тобі свій?

– Дуже хочу… - Яір раптом поглянув кудись в бік, поверх її плеча. - Але, схоже, що тобі вже пора.

Віра повернула голову і помітила матір, що спускалася сходами з другого поверху, одягнена у верхній теплий одяг та вже збиралася додому. Мія дивилася на доньку може й не злим, але точно обуреним поглядом. Дівчина швидко схопила своє пальто і шарф, що все ще лежали на дивані і раптом відчула наскільки важка та довга розмова чекає її сьогодні. Але то все здалося дрібним й незначним.

– Ми ж… побачимось завтра? - боязко запитала вона, збираючись попрощатися.

– Звісно… - полегшено всміхнувся Яір. Він якраз хотів запропонувати те ж саме. - Чекатиму тебе тут. Бо іншого місця я, на жаль, не знаю. 

– Я прийду якомога раніше… - прошепотіла дівчина і обличчя знову загорілося вогнем. 

Хлопець потягнувся долонею до її руки і трохи схилився аби ніжно поцілувати, легенько торкаючись губами.

Не пройшло й тижня, як наступний Правитель Саулейри зʼявився на світ в одній з палат госпіталю Сан-Марино у місті Грін-Грейт на Землі.

Налурі народила швидко і легко, всього за кілька годин та без ускладнень. Допомога Харпера й Мії, на щастя, не знадобилася, хоч вони і були весь час поруч.

Ще через кілька днів усі новоприбулі на Землю гості разом із невеликим згортком на руках, вже сиділи в старому мерседесі доктора Лі рухаючись автострадою вздовж знайомого лісу.

Прощання було не довгим. Чоловіки потисли один одному руки, а Налурі обійняла Харпера, доки Ілая тримала малюка. Вона вже встигла подякувати чоловіку не менше сотні разів, тож цього разу утрималася від зайвих слів, аби прощання не було таким сумним.

Найцінніший «пакунок» вони несли засніженим лісом по черзі, не поспішаючи. Тож дорога виявилася вдвічі довшою, ніж мала би бути насправді. Але, зрештою, вони таки минули поляну повністю розриту до чорної землі, а тоді добралися й до невеликого озерця, що навіть не встигло замерзнути.

І доки Лео відкривав портал на Енвер, а Налурі тримала дитину, Яір відступив кілька кроків назад за їх спинами.

– Як перейдемо, я одразу звʼяжуся з Танаімом. - мовив Лео, доки портал виростав на його очах. - Почекаємо підкріплення перш, ніж рухатися далі. Бо йти через Серайю лише в чотирьох… щось мені не дуже хочеться.

Налурі розуміла його побоювання і кивнула на знак згоди, вважаючи це цілком доцільною ідеєю.

– Ось і все! Рушаймо. - махнув він рукою та покликав сина. Але той відступив ще на кілька кроків назад. - Яіре, ти чого? Ходімо!

– Я не йду. - твердо мовив хлопець. 

– Що? - не зрозумів Лео.

– Це якийсь жарт? - підхопила розгублена Налурі.

Ілая була людиною надто проникливою, тож одразу відчула, що тут назріває серйозна розмова і підійшла до жінки легенько торкнувшись її плеча.

– Давай мені його. - вона потягнулася і обережно забрала немовля у матері. - Чекатиму вас по той бік і одразу звʼяжусь з Танаімом.

– Дякую… - прошепотіла все ще вражена Налурі.

Вона навіть не повернула голови і не помітила, як швидко Ілая зникла з очей. Натомість, жінка пронизувала поглядом сина.

– Мамо, тату… пробачте мені. - обережно озвався Яір. - Але я залишаюся тут.

Лео зробив кілька кроків йому на зустріч, але хлопець відступив іще, тож він вимушений був зупинитися.

– Синку, якщо це через ту нашу невдалу розмову… - почав було чоловік, але не зміг закінчити фразу. Щось йому підказувало, що справа зовсім не в цьому.

– Яку ще розмову? - здивовано втрутилась збоку Налурі.

Вона, звісно, не до кінця була посвячена в те, що сталося. Бо коли Лео повернувся того вечора в палату дружини, то вирішив не турбувати її зайвими переживаннями, адже їх у неї й так вистачало. Про доньку Мії Сандерс - Віру - все ж розповів. Тільки мало вдавався в деталі, тож жінка не сприйняла ситуацію аж надто серйозно. Ну, розмовляв син із дівчиною - ну й що з того? 

– Ні, тату, це не через нашу розмову. І тобі не варто вибачатися. - поспішив запевнити хлопець. - Я знаю, що ти мав на увазі, справді. От тільки все це немає ніякого значення. Я зробив свій вибір раніше - як тільки її побачив. Віру.

– То це через дівчину?! - вражено вигукнула Налурі. - Яіре, ти в своєму розумі?!

– Ти обіцяла прийняти будь який мій вибір, пам’ятаєш? - посміхнувся він лагідно.

– Так, але… - жінка раптом пригадала, що повинна підтримувати сина, а не засуджувати. Вона на секунду замовкла і важко зітхнула. - Ти що, справді збираєшся залишитися жити на Землі?

Хлопець не відповів нічого, лише кивнув. В цю саму мить їй дуже хотілося кричати, плакати і кидатися предметами. Але ніяких предметів під рукою не було, сльози ніяк не могли зібратися в очах, а на крик вже фізично не залишилося сил.

– Ти хоч уявляєш з чим тобі доведеться стикнутися? - на превеликий подив для самої себе Налурі говорила спокійним розміреним тоном. - У тебе ж нічого немає, Яіре. Нічогісінько! Ні грошей, ні житла, ні освіти з роботою. Ти хоча б розумієш, як важко тобі тут буде? А без посвідчення особи - ти взагалі людина, якої не існує в цьому світі!

Проте, всі її спроби достукатися до здорового глузду сина були марними. Все, чого хотів зараз хлопець - обійняти на прощання батьків, але навіть цього не міг зробити - він просто боявся підійти ближче. Йому здалося, що вони схоплять його і силоміць затягнуть в портал.

– Бувайте! - кинув він наостанок і обернувся аби швидко податися геть - вийти з лісу тим же шляхом, прокладеним власноруч. В ту мить Яір пообіцяв собі, що коли небудь він обов’язково це зробить - ще обійме їх.

Кілька довгих хвилин, що здалися цілою вічністю, Лео з Налурі стояли мовчки та сумно дивилися вслід власному сину, що невпинно від них віддалявся.

Портал за спиною закрився одразу, як перейшла Ілая, тож Лео довелося відкривати його ще раз. І коли це сталося Налурі впала в обійми коханого не в змозі вимовити й слова. Проте, аби відчути її біль - вони не були йому потрібні.

– У нього є трансфер. І він обов’язково повернеться. - запевнив кохану чоловік.

– Якщо знайде дорогу назад… - прошепотіла жінка майже відчайдушно.

– Якщо захоче - одного дня він обов’язково знайде дорогу додому. Це ж наш син! - посміхнувся Лео та міцно тримаючи її руку здійснив перехід.

Яір вийшов на шосе, якраз тоді коли Харпер Лі перевіряв щось у багажнику свого старого, як світ, мерседеса.

– То що? Як відреагували? - поцікавився він у хлопця й закрив багажник витираючи долоню шматком якоїсь сірої ганчірки.

– Краще, ніж я сподівався. - посміхнувся той. - Але було болючіше, ніж я розраховував. 

– Не шкодуєш про своє рішення? - запитав чоловік.

– Хіба можна шкодувати про те, чого ще навіть не встиг зробити? - розвів руками Яір.

– Твоя правда! То тебе підкинути до міста чи як? - розсміявся Харпер. Він же не дарма тут чекав.

Доктор Лі був єдиним, хто знав про план хлопця і сам запропонував допомогу, пообіцявши зберегти таємницю. За що Яір був невимовно йому вдячним.

– Та мені б і пожити десь не завадило певний час… - набрався сміливості той.

– Знаєш, я завжди мріяв більше про доньку… Але немаю нічого проти й сина. - чоловік підморгнув і кивнув головою на дверцята автомобіля.

Тоді вмостився на водійському сидінні і дочекався доки сяде в авто Яір. Хлопець пристебнув ремінь безпеки та востаннє кинув важкий погляд на засніжений ліс і свої сліди - шлях, прокладений у білому снігу власними ногами. Харпер розвернув авто й разом вони рушили вперед до Грін-Грейту. Чоловік міг заприсягтися, що знав про що саме думав в цей момент його супутник.

– Не хвилюйся ти так! Якось зробимо тобі той паспорт! - вигукнув він якомога підбадьорливо. - В крайньому випадку скажемо, що всі твої документи, речі та й сам будинок - просто згоріли.

– І в це повірять? - здивувався хлопець дивлячись на Харпера. - Мене не посадять до вʼязниці?

– Чого б це? Хіба ти вчинив якийсь злочин? - на мить чоловік замовк. - Я з таким звісно ще не стикався. Але маю до сто біса знайомих, що завдячують мені колись врятованим життям, тож… спробувати варто.

Яір полегшено зітхнув та навіть посміхнувся.

– Але ти ж розумієш, що це лише початок? - озвався за кілька хвилин Харпер. - Ти мусиш вступити до якогось коледжу та здобути освіту, щоб знайти хорошу роботу. Аби мати змогу купувати їжу, речі, орендувати житло і пересуватися транспортом.

– Так, мені про це вже говорили… - відповів Яір усвідомлюючи нарешті, якими ж скупими були його знання про Землю.

– Вже знаєш, чим хочеш займатися, синку? - дуже по-батьківському поцікався чоловік продовжуючи вести авто трасою. 

– Насправді, окрім як битися з дарконами, я нічого більше не вмію робити… - зітхнув Яір.

– О, це нічого… на Землі дуже багато різних професій. І ти можеш стати ким завгодно. 

Такі слова досить вразили хлопця. Він навіть не одразу зміг відповісти. Бо ж у дома, на Саулейрі, він знав ким буде. Майже від самого народження. Просто знав і все. Йому ніколи не хотілося іншого. Він ніколи не уявляв себе кимось іще. Але тут, на Землі, йому давали вибір і це було дуже дивно. Бо вибір був, а бажання обирати - ні. Він навіть приблизно не знав, як це зробити.

– От що я тобі скажу… - продовжив Харпер скориставшись тишею. - Аби рятувати людські життя, не обов’язково тримати в руках зброю, Яіре.

– Якщо ви про цілительство, то у мене немає до цього таланту, нажаль.

«Та й бажання!» - додав він подумки, але промовчав.

– Лікарі не єдині, хто можуть це робити, повір мені! - розсміявся раптом чоловік. - Знаєш, люди насправді дивні й недалекі істоти. Вони постійно додумуються застрягати в каналізаційних люках, ліфтах і навіть на балконах власних осель. Ще люблять губитися у лісах та горах, особливо коли там снігу не менше, як до самого горла. Лізуть у водойми, випивши пляшку горілки, а то й більше, і стрибають між вагонами поїздів. А коли беруться гратися з вогнем, то все. Пиши - пропало. 

Яір вражено поглядав на Харпера, але той лиш посміхався та продовжував вдивлятися в дорогу перед собою і густий ліс по обидва боки від неї, що з кожним кілометром наближення до міста ставав все рідшим і рідшим.

– Тож, якщо вирішиш продовжити своє ремесло, у тебе буде безліч варіантів застосувати і свою силу, і свою зброю. - він кинув швидкий і серйозний погляд на хлопця. - Але обережно, гаразд? Тобі слід навчитися бути звичайною людиною.

– Дякую… - прошепотів все ще вражений Яір. Йому як ніколи стало легко й спокійно на серці.

– То що там Мія? - запитав Харпер після довгої мовчанки, що запала між ними на кілька кілометрів дороги. - Дозволяє зустрічатися з донькою?

– Еее… ну… - Яіру раптом стало ніяково. Він ще не обговорював цього зі своїм новим другом. Але схоже, що той добре спілкувався з доктором Сандерс, тож приховувати не було сенсу. - Вона ще відноситься до мене насторожено, але схоже не проти. Ми з Вірою не дуже поспішаємо, звісно…

– Це добре… Вони хороші люди, а ти в надійних руках. - всміхнувся чоловік. - Оскільки твої наміри серйозні, то при нагоді я «замовлю за тебе слівце» перед нею.

Яір не до кінця зрозумів, що означала та остання фраза Харпера. Мабуть, щось хороше, бо він відчув як тілом почало розливатися приємне тепло. Так, ніби його приймали в сім’ю. Тепер він матиме їх аж дві. Тепер його домом стане ще й Земля.