Розділ 18-й. Розмови.
Налурі зняла сукню, що так їй подобалась, і пожбурила в корзину для сміття, а тоді довго стояла під душем змиваючи з себе сліди крові. Вони текли маленькими потічками по шкірі, з голови, плечей, рук - там, де торкався її Лео - і ніяк не хотіли зникати.
Зрештою, загорнулася в мʼякий білий халат та залізла під ковдру. Ввімкнула подарований плеєр, але не змогла обрати жодної пісні, яку б хотіла зараз послухати - слова і мелодія здавалися такими ж пустими, як і порожнеча в грудях.
Тож, від злості вона запхала його в шухляду письмового столу, а сама вмостилася на широкому підвіконні і почала розглядати, що відбувається ззовні. Там вирувало життя і буяло літо. Але не спекотне, а тепле, мʼяке й приємне. Те літо за вікном було ніби із казки, з якогось ідеального світу - із самого Раю.
Через деякий час в двері постукала Айріс і зайшла несучи в руках велику тацю до верху заповнену їжею. Вона поставила її на стіл і тільки тоді Налурі помітила, що там помістився ще й чайник та дві чашки.
– Оголошую цей день «днем поїдання смачненького»! - урочисто виголосила дівчина, вмостилася на стільці і налила чаю в обидві чашки. - Ти пробач за вторгнення, але в мене особливе завдання від Аолеон, після того, що сьогодні сталося - бути поруч з тобою.
– Все добре, я рада, що ти тут. - загадково всміхнулася Налурі. - То ви тепер з Танаімом разом?
– Еее… так. - зашарілася Айріс сама того не очікуючи. - Це неймовірно, правда?
– Так, мені дуже приємно за вас. Коли це сталося?
– Буквально на днях. Я гуляла собі по вулиці в бік замку й думала про щось абсолютно буденне. Навіть не помітила, як він підійшов. Раптово і так близько. Думала, хоче привітатися. А він взяв і просто поцілував мене! Мовчки, не зронивши ні слова. Досі не можу повірити, що це відбувається насправді!
Вона ніяково опустила очі та всміхнулася.
– Я кохаю твого брата, Налурі…
– Я знаю… це справді чудово… бо він тебе теж! І дуже сильно. - зітхнула дівчина й знову повернулася поглядом у вікно.
– Ну, а у тебе що відбувається? - Айріс відпила трохи чаю. - Я маю на увазі з Лео? Ці неоднозначні погляди на вулиці… неможливо не помітити.
– Нічого такого… він зізнався мені в коханні.
– І ти називаєш це нічого? - вигукнула дівчина. - Це величезне щось! Почуття хоч взаємні?
– Не знаю… - опустила очі Налурі. - Я не впевнена, що готова зараз до нових стосунків.
– Ну, це цілком зрозуміло. Ти боїшся. Ти пережила невдалий досвід і остерігаєшся повторення ситуації.
– Подруго, ти читаєш мої думки! На Землі з тебе вийшов би чудовий психолог!
Айріс всміхнулася у відповідь на її слова.
– Танаім та Лео не з тих чоловіків, що можуть зраджувати, повір мені.
– Я знаю. Та й справа не зовсім в цьому… - завагалася Налурі. - Розумієш, я ж досі офіційно заміжня і навряд чи коли-небуть зможу це змінити.
– Офіційно - це на якомусь папірці десь далеко на Землі? - не стрималась Айріс. - Тепер хоча б зрозуміло, що тебе насправді турбує. І як я одразу не здогадалася…
– Саме так! А починати нові стосунки будучи в шлюбі? Ну, це не зовсім в моєму стилі… Особливо, коли мій чоловік живе он там, зовсім поруч. - вона показала рукою в вікно на будівлю замку, що височіла над іншими. - Я просто повернула йому обручку і…
– І розірвала ваші стосунки! - перебила дівчина важко зітхнувши. - Зрозумій, у нас зовсім інше відношення до шлюбу, ніж там, де ти виросла. Ми знаходимо ту єдину рідну людину у цілому світі і тримаємося за неї до кінця. Створюємо сім’ю - звʼязок, який благословляє Сам Творець, а не якась стороння особа у присутності свідків, яким на вас, по суті, начхати. І у нас, нажаль, немає установ, щоб видати листочок паперу з прізвищами і новим статусом.
– Це досить… незвично… - ніяково мовила Налурі, бо не змогла підібрати інших слів.
– Напевно… - стенула плечима Айріс. - Але скажи мені, що дає той папірець, крім як слова «офіційно» в устах інших людей? Може, захищає від зради? Приносить трохи вірності в сімʼю? Чи гарантує, що подружжя не покине один одного в хворобі, бідності або нещасті?
– Абсолютно не гарантує… Це залежить виключно від обох людей. - зітхнула вона.
– Ну от бачиш. - всміхнулася нарешті Айріс. - Тож викинь з голови всякі дурниці і починай нарешті жити своїм новим життям в своєму новому світі!
– Еее… а як у вас відбувається церемонія, ну… одруження? - поцікавилась Налурі.
– Це особливий момент для закоханих і в кожної пари він свій, особистий. Коли твій союз благословлять Небеса, повір, ти зрозумієш це. Але ми не робимо з такого приводу церемонію чи гуляння. Немає потреби.
Дівчині важко було осягнути сказане подругою. Така інформація вимагала довгих роздумів. Вона злізла з підвіконня і нарешті взялася до їжі та випила теплий чай. А коли закінчила, то знову захотіла говорити і слухати Айріс.
– Я думала про смерть… сьогодні, коли стикнулася з нею. - тихо мовила дівчина. - Маркус якось розповів мені, що ви живете в середньому триста років.
– І три дні. - підказала подруга.
– Так. То що ж ви робите в цей останній день, якщо знаєте про нього? Просто лягаєте і помираєте?
– Ну, десь приблизно так, але не зовсім… - всміхнулася Айріс. - Ми називаємо це «Перехід далі».
Налурі вражено вигнула брови і чекала продовження.
– Ми помираємо не від старості як такої, не від хвороб. Наші тіла звісно зношуються, сивіє волосся і зʼявляються зморшки, але на цьому мабуть все. Ми йдемо далі, бо відчуваємо, що прийшов час. Відчуваємо, що виконали свою місію у цьому світі і готові пізнавати інші у безмежному Всесвіті. Після фізичної смерті, наші тіла піддаються кремації, а Душа, Дух та Розум зʼєднуються з нескінченним Творцем, який і відправляє нас далі.
– Ти так розповідаєш, ніби пам’ятаєш свої минулі життя? - не перестаючи дивуватися запитала Налурі.
– Дещо пам’ятаю… частково. А дещо бачила в снах. Наш мозок - це ще один незвіданий всесвіт. Хіба тобі ніколи не снилися дивні сни?
– Вони були просто снами і все…
– Або спогадами. Як знати? - підморгнула дівчина. - Душі, що створені як єдине ціле також мандрують разом. І зрештою знаходять одна одну в кожному житті.
– Просто, вау! - видихнула Налурі.
– Тож не втрачай можливості дізнатися, що це таке. Дай йому шанс. І собі, звісно.
– Я… я повинна все добре обдумати… - прошепотіла вона. - Потрібен час, щоб відпустити минуле до кінця… це так важко…
– Ну звісно… - зітхнула Айріс непевним тоном. - А може тобою просто керує почуття провини?
– Еее… що? - не зрозуміла та. - Якої ще провини? Це ж ніби як мені зрадили, а не навпаки.
– В тому то й справа… пробач, але я так бачу. - посміхнулася дівчина. - І якщо у нас вже достатньо відверта розмова, то я скажу, що насправді думаю. А ти вже вирішуй чи ображатися на мене, чи ні.
– І що ж ти про мене думаєш? - якось аж занадто гірко зірвалося те питання з вуст Налурі.
– Ти ніби як не дуже й кохала того свого Адріана. І нізащо не змогла би знайти причину з ним розлучитися, навіть, якби захотіла. Бо загалом він і хлопець не поганий, і друг. І зрадити йому ти теж не змогла б, навіть якби закохалася в Лео ще раніше. Бо шлюб для тебе, то святе. І це все, безумовно, чудово!
– Я не дуже розумію, до чого ти хилиш… - прошепотіла вона, аби не перебити подругу.
– Але тут нагодилася Мерелін і забрала його собі. Дуже зручна ситуація, власне, бо тепер не ти той «поганець», що зруйнував стосунки. Ця дівчина зробила тобі послугу, а ти скористалася ситуацією і зраділа, що все вирішилось само собою так би мовити…
– Айріс, ти… - видихнула Налурі і замовкла.
– Ти картаєш себе за те, що не змогла покохати Адріана так, як він того заслуговував. Але найбільше почуваєшся винною, через те, що тобі стало легше, коли ці стосунки закінчилися. Я все сказала, тож вперед! Можеш вилити мені в обличчя отой свій чай. - дівчина махнула рукою на чашку, котру подруга так міцно стисла в руці, що от-от могла розчавити.
– Вона порожня… - процідила крізь зуби, не відриваючи погляду від очей Айріс. - Це вже робить мене поганою людиною?
– Поганою? Ні, не робить. - всміхнулася дівчина. - Ти повинна дати собі якийсь час постраждати і навіть зненавидіти себе. Але не надто довго, гаразд? Щоб не перейти бува в позицію жертви чи мучениці, чи що ви там люди так обожнюєте робити? Зрештою, ти повинна пробачити собі, закрити ці двері і рухатися далі. Повір, ми всі іноді стикаємося з подібним. Я знаю, про що говорю.
Налурі широко розплющила очі від здивування, набрала в легені побільше повітря і просто подивилась кудись поверх голови подруги.
– Ну, у всякому разі, так глибоко мене ще не сканували! - видихнула вона і розсміялася.
– Це мабуть тому, що я була Ученицею Аолеон, а вона на таких речах розуміється. - широко всміхнулася дівчина.
– Ні, це тому, що ти - це ти. Моя подруга Айріс. Прониклива, справедлива і завжди пряма.
– В наступному житті мрію народитися на Землі. - цілком серйозним тоном заявила вона.
– Що? - не могла повірити Налурі. - Ти збожеволіла?
Вона знову дзвінко розсміялася і дівчина не до кінця зрозуміла чому.
– Тобі доведеться не легко! Це не те місце, де хочеться жити.
– Чому? Люди такі чудові та емоційні… і Земля… вона неймовірна! - замріяно вигукнула Айріс.
– Земля може й так, а от люди… Ти явно нас з кимось плутаєш. - вона продовжувала широко всміхатися. - Емоції - це не подарунок, це скоріше наше прокляття! Суцільні нерви та й годі…
– Ну, не дізнаєшся, доки не спробуєш зробити крок у невідомість…
– Проте, я точно знаю заради чого варто народитися на Землі! - вигукнула Налурі і дістала з шухляди стола свій плеєр.
Спочатку Айріс не зрозуміла, що повинна робити, але подруга допомогла їй з навушниками.
– Музика… - замріяно мовила дівчина.
– Так. Цікаво, чому на Саулейрі немає музики? - запитала Налурі.
– Ну, у нас немає часу створювати музичні інструменти. - зітхнула та. - Ми куємо зброю.
– Справді… - опустила очі подруга. - Постійна війна…
Наступного ранку, коли Налурі вийшла на вулицю, біля дверей житла Хранителів Віри її вже чекав Лео. Він стримано привітався відводячи погляд кудись в сторону і не вимовивши більше ні слова, провів її прямісінько до спортивної зали тренувального корпусу, ніби особистий охоронець - мовчазний та суворий. Але займатися з нею не став. Натомість це знову доручили Олімпії.
Дівчина радо виявила, що попри їдке відчуття порожнечі в грудях, вона не втратила свою внутрішню силу і завзято тренувалася кілька годин поспіль - спочатку в приміщенні, тоді після короткої перерви на вулиці, тоді знову повернулася до зали.
Як і обіцяв, він не відходив від неї ні на крок. Тримався осторонь, але ні разу не подивився в очі.
Згодом прийшов Танаім і вони з Лео відпрацювали ще деякий час в парі.
Ближче до обіду в дверях зʼявилася Айріс та запропонувала усім разом пообідати й відпочити.
Проте, варто було їм відкласти зброю вбік, як просто нізвідки вигулькнула Ілая. Так раптово, ніби весь час стояла за спиною.
– Лео, привіт, можна тебе на хвилинку? - радісно всміхнулася дівчина і, нахабно взявши хлопця за руку, відвела його в сторону.
Налурі вперше зауважила, як тілом прокотилася хвиля безпідставної злості. Вона ніколи не ревнувала Адріана, чи то тому, що не було приводу, чи то тому, що їй було байдуже. Але порівняти досі незнайоме відчуття не було з чим.
Єдине, в чому точно впевнилася, що це неприємно і жахливо дратує. Спостерігати, як вони стоять разом, щебечуть і сміються, як дівчина поправляє своє і так туго заплетене волосся, як хлопець обдаровує її теплим поглядом - виявилося не з легких.
Через хвилину Лео таки відірвався від розмови і підійшов до друзів, що чекали лише на нього.
– Не зможу приєднатися до вас за обідом, маю справи. - мовив, як відрізав, нічого більше не пояснюючи. - Побачимось згодом.
Він пішов слідом за Ілаєю, ввічливо пропускаючи її вперед у дверях. Налурі в цю мить розізлилася ще більше, не помітивши навіть, як власні долоні стислися в кулаки.
В їдальні вона схилилася над тарілкою і довго переміщала по ній тушковані овочі біля злакової каші, ніби хотіла побудувати там будинок. Думками блукала далеко, не тут і не в тій печері, і ніде. Мовби серед порожнечі, що відкрилася в її грудях шукала щось видиме.
Танаім з Айріс сиділи навпроти неї за столом один біля одного і довго не наважувалися нічого запитати.
– Ілаї не байдужий Лео? - озвалася нарешті дівчина, аби так сильно не виказувати свій поганий настрій, але питання обрала геть невдале.
– Еее… та ніби ні. - стенула плечима Айріс.
– Хоча колись вони, здається, були разом. Зовсім недовго, може з рік. - озвався Танаім не відриваючи очей від своєї їжі.
Подруга штурхнула хлопця ліктем під ребра, але той, звісно, не зрозумів в чому справа.
– Тобто, я мав на увазі, що вони вже давно не разом. - додав він.
Айріс лиш саркастично закотила очі.
– Танаім мав на увазі, що Емзару знадобилася допомога, от Ілая й покликала Лео. - мовила вона.
Налурі сумно зітхнула, але вимушена була вгамувати почуття ніяковості, що раптом відобразилося на обличчі.
– Колишні коханці… клас… - вона зробила ковток води зі своєї склянки. - Чи не застарий він для неї?
– Якихось десять років різниці. - всміхнувся брат. - Це ж не сто десять!
Айріс, здається, в той самий момент наступила йому на ногу під столом, бо Танаім трохи смикнувся і нарешті подивився їй в очі.
– Що? - не зрозумів він. А тоді звернувся до сестри. - Ти чому така засмучена?
– Та все думаю про те місце… - Налурі вирішила швидко змінити тему розмови.
– Ти про печеру?
– Так. Памʼятаєш, коли ми прийшли туди вперше, я намагалася пояснити тобі, що відчуваю, ніби воно живе?
– Ти говорила, що колодязь заповнений водою… памʼятаю.
– Після вчорашніх подій, я перестала це відчувати. - вона сумно опустила очі.
– Еее… - Танаім не знав, що й сказати та як краще її підтримати. - До повноліття ще є час. Все може змінитися. Не варто хвилюватися…
– Хочеш, ми підемо з тобою туди разом? - запропонувала Айріс. - Візьмемо ще Лео з собою…
– Без Ілаї звісно… - всміхнувся хлопець.
Айріс знову закотила очі і поставила перед ним склянку.
– Танаіме, пий своє улюблене молоко. - лагідно мовила вона.
– Та я краще піду ще фруктів візьму.
І хлопець направився з порожньою тарілкою до іншого столу, де розміщувалась їжа. Айріс скористалася його відсутністю і прошепотіла до подруги:
– Хтось тут закохується і страшенно ревнує?
– Ні, ні… це зовсім не так. - почала заперечувати Налурі.
– Ну звичайно, якщо переконувати себе в зворотному, то процес також поверне назад… - підмітила вона з нотками іронії та мало не розсміялася.
Через хвилину Танаім повернувся і Налурі запитала у брата:
– Про Кайроса щось вдалося вияснити?
– Ніде не можемо його знайти. - відповів він. - Ні його, ні Ланії з Реєю. Вони втрьох ніби крізь землю провалилися.
– І ти гадаєш, Маркус нічого про це не знає? - поцікавилась Айріс.
– Доріус йому довіряє. - стенув плечима хлопець смакуючи соковиті великі черешні.
– Ну, Мерелін точно повинна бути в курсі їх планів! - озвалася Налурі.
– Повинна, проте безрезультатно… вона також нічого не знає. Але якщо вони десь і є, то точно не на Саулейрі.
Обидві дівчини важко зітхнули в унісон.
– Проте тобі, все ж, краще не гуляти на вулиці одній, гаразд? - звернувся він до сестри. - Нехай хтось завжди буде поруч.
– Це вже робить Лео… - відповіла дівчина і підвелася. - Я піду… еее… до зали.
– Відпочинь, ви ж добре потренувалися! - потурбувався хлопець.
Вона кивнула у відповідь, але все таки зникла за дверима їдальні.
– Танаіме, ти такий… не кмітливий, коли справа стосується почуттів. - всміхнулася до коханого Айріс, коли вони зосталися наодинці. З цікавістю розглядала його яскраво-зелені очі, такі неймовірно привабливі. - І як ти взагалі до мене…
Раптом вона обірвалася на півслові, глибоко замислившись про щось, буквально на секунду.
– То он воно що! І як я одразу не зрозуміла таку очевидну річ… - продовжила дівчина вже впевненіше. - Це ж Налурі тебе підштовхнула!
Хлопець торкнувся її рудого волосся, трохи поправив його за вухом і провів кінчиками пальців по щоці.
– Айріс, мене звісно шалено приваблює твоя загадковість… і твоя неймовірна проникливість… - всміхнувся він. - Але, якщо бути відвертим, то я не зрозумів жодного слова з того, що ти тільки що намагалася сказати.
– Коли ти так робиш… - вона зашарілася, відчула, як палають вогнем щоки, і ніяково опустила додолу очі. - Слова не потрібні, Танаіме…
Тоді швидко поцілувала його у щоку та вискочила з-за столу, залишаючи хлопця ще більш збентеженим, ніж за мить до цього.
Місце було сірим, нагадувало камʼяну пустелю і дихало смертю. Тут не було видно сонця, небо затягнули грозові хмари, але дощити не збиралося. Коли потрапляєш в такі місця, то відчуваєш ніби тебе покидає життя. Ніби життя тут взагалі не існує. Таким моторошним і неприємним здавався цей світ.
Істота, що самотньо стояла посеред пустелі чекала гостей та новин. Вона була б схожа на людину, якби не мертвотно бліда шкіра і чорні очі, що не мали ні зіниць, ні білків. Лиса голова ховалася під каптуром, яким закінчувався довгий балахон. Одяг теж віддавав чорнотою і болотним кольором. На поясі штанів кріпився гострий кинджал.
Через кілька хвилин до істоти наблизилися дві жінки.
– Що з дівчиною? - запитав даркон низьким гортанним голосом ніби мав хронічне запалення горла.
– Чекаємо новин від Кайроса. - мовила Ланія. - Він от-от має зʼявитися. Я б не прийшла з пустими руками.
– З тобою приємно працювати… - прохрипіла істота у відповідь.
Жінка не відповіла. За її спиною, тримаючись осторонь, нервово переступала з ноги на ногу Рея. Вона хвилювалася за чоловіка, але не пройшло й хвилини як він вискочив з порталу неподалік цілий та неушкоджений. Кайрос підійшов ближче.
– Я знайшов місце, де має проявитися Вища Сила. - мовив той. - Ви мали рацію, Ваша Величносте! Вона сама мене до нього привела, варто було лише постежити певний час.
– А дівчина? - нетерпляче запитав даркон.
– Вижила… - зітхнув чоловік і вловив незадоволені погляди. - Мені й так важко було до неї підібратися… але, здається, її змогли врятувати.
– Її потрібно позбутися! У нас мало часу! - закричала істота. - Коли проявиться Сила - буде вже пізно заключати наш договір, Ланіє!
– Зараз вона під постійним наглядом. Ми не зможемо цього зробити. - заперечив Кайрос. - Я сам ледве вибрався непоміченим із Саулейри.
– У нас є перевага, Валесе. - озвалася раптом Ланія. - Ми знаємо місце і день її повноліття. Тож справа буде легкою!
– Тоді не підведи. - мовив той.
– І ти стримай обіцянку. - нагадала жінка.
Валес кивнув і пішов геть у невідомому напрямку.
Кайрос нарешті обійняв дружину, що за весь цей час не вимовила ні слова, але відчувала тепер себе значно краще.
– Ти впевнена в тому, що робиш? - звернулася Рея до матері.
– Я лише хочу, щоб нарешті скінчилася наша війна… - важко зітхнула Ланія.
– Йому взагалі можна вірити?
– Вірити не можна нікому… але якщо є шанс покінчити з тим, що відбувається, то я скористаюся ним.
– Чому у мене таке відчуття, що ти більше хочеш влади, ані ж миру? - не здавалася Рея.
– Якщо ти передумала йти цим шляхом, дочко, то я тебе відпущу, але нашкодити нашим планам не дозволю!
– Я не збиралася відступати. Мені просто цікаво, що нас чекає?
– Нехай тебе це не турбує. - відповіла Ланія. - Ходімо, потрібно все підготувати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!