Під сонцем Саулейри

Ще Налурі пригадала той день, коли все закінчилося. Це був початок квітня, а дівчаткам якраз минуло трішки більше за їх перший рочок життя. Вона повернулася з тренування і привідкривши двері до кімнати Айріс, де перед цим залишила дітей на подругу, стала свідком картини, яка знову наповнила її тіло життям. Бо в тому, що вона побачила, життя було більше ніж в усьому іншому навколо неї. Навіть більше, ніж в ній самій.

Макс вчив Яіра грати у шахи, сидячи за столом та голосно пояснюючи правила. Майже двохрічний Саян бігав туди-сюди з маленьким деревʼяним мечем та весело сміявся. Айріс вчепилася в руку Танаіма так міцно, що навіть здалеку виднілися їх побілілі кісточки на пальцях. Він же перед цим був відсутній не менше місяця і схоже жінка не аби як скучила, раз за разом кладучи голову на плече коханого. Біля неї на дивані сиділа усміхнена Мерелін, жестикулювала руками та розповідала якусь історію, якої Налурі не розчула. Адріан тим часом пригощав усіх картопляними чипсами з великої миски. Власного виготовлення, не інакше - вона знала, бо впізнала ті снеки, і навіть стоячи у дверній щілині могла уявити смак спецій, які він завжди використовував. 

Ідеально в цю картину вписувався й Лео, що грався з дівчатками, сидячи на підлозі. Наель звʼязала для них не менше десятка різних тваринок і чоловік терпеливо розказував про кожну з них, весело посміхаючись. Проте доньки зовсім його не слухали. Вони кидалися до татка на шию, розштовхуючи іграшки, дзвінко сміялися та намагалися поскубати його волосся, вщипнути за вуха і дотягнутися до обличчя. Лео міцно їх обіймав, цілував крихітні ручки та лоскотав маленькі животики. Від цього дівчатка сміялися ще голосніше - викрикуючи раз за разом від радості.

Любов наповнювала кімнату аж до самісінької стелі. Налурі майже бачила її фізично й зовсім не помітила, як з очей потекли гарячі сльози, але саме з цієї миті відчула, як поступово її тіло почав покидати той нестерпний, їдкий біль. Моторошна істота внизу живота, що так довго мучила її своїми отруйними лапами-щупальцями, зазнала поразки. Вона була повалена додолу та вбита гострим мечем, на якому хтось Всемогутній вигравірував тільки одне єдине слово - «Любов».

Налурі зрозуміла, якої насправді допустилася помилки! Вона шкодувала, що не скористалася цим мечем раніше, але й картати себе за втрачений час не стала. Він потрібен був їй аби вистояв її біль, як нарив - і зник в одну єдину мить.

Звісно, в його обіймах це сталося б значно швидше, але вона занадто пізно це усвідомила. Тож, вже й не було сенсу побиватися за минулим. Налурі зосередилася лиш на моменті в якому жила.

Кілька днів жінка ретельно готувалася, аби зробити все якнайкраще. Вона чекала особливого дня. Одягла одну з тих суконь, що найбільше йому подобалися - червону, зі спідницею-тюльпаном нижче талії, та впевненим кроком пішла до озера.

Лео тоді сидів на піску на березі та просто дивився в далечінь, повністю поринувши в роздуми. Думав він тільки про неї. Хвилювався, молився та сподівався, що у неї все буде гаразд. До кінця не розуміючи, що вона відчуває, про що думає і що її тривожить, чоловік хотів лише одного - аби всі ті важкі переживання відпустили її серце та душу. Навіть, якщо його колишня Налурі до нього більше не повернеться - його це мало турбувало. Аби тільки вона сама була в порядку.

Лео не почув, як тихо й раптово вона підійшла. Та навіть трішки здригнувся, коли торкнулася його плеча.

– Привіт! Не купаєшся?

– Вода ще холодна… - стенув плечима чоловік.

Налурі опустилася поруч взявши його за руку, переплітаючи між собою їх пальці і Лео так здивувався, ніби то були її перші дотики до його тіла. Хоча, насправді, все саме так і було. Вона вперше, за більше ніж рік, що здався цілою вічністю, торкнулася його сама.

– Де дівчатка? - обережно поцікавився Лео все ще здивовано розглядаючи їх переплетені пальці.

– Наель викрала! - посміхнулася Налурі. - Вони з Маркусом вирішили влаштувати пікнік прямо серед бібліотеки. Сказала, раніше вечері не поверне!

– Як почуваєшся? - запитав Лео, але відповіді не послідувало.

– У тебе сьогодні день народження… - мовила натомість Налурі.

– Так… - зітхнув Лео намагаючись спіймати її погляд, але жінка раз за разом опускала додолу очі. Він знову подивився вдалечінь та посміхнувся. - Сорок пʼять… як говорив колись один мій друг - це не так і багато… 

– У мене дещо є. Ходімо? - запропонувала невпевнено.

– Подарунок?! - здивовано вигукнув той. - Це досить… неочікувано!

– Сподіваюсь, тобі сподобається. - вона підвелася не відпускаючи його руки і Лео рушив слідом. Його серце могло вилетіти з грудей, якби билося ще на крихту сильніше. До замку вони йшли мовчки, бо обоє боялися порушити цю тишу.

Опинившись в їх спальні чоловік зауважив, що скрізь приємно пахло квітами. А закриті шторами вікна майже не пропускали світла ранкового сонця. Налурі зачинила двері та попросила його сісти на ліжко. 

– Заплющ очі… - прошепотіла, нарешті розриваючи переплетені пальці. - Я швидко… - і зникла за дверима ванної кімнати. 

Коли вона зʼявилася через кілька хвилин, у Лео відвисла щелепа мало що не до підлоги.

Налурі стояла перед ним в спокусливій червоній білизні - з тонкого прозорого мережива, що заледве прикривало усі її принади. Вона навіть примудрилася зробити панчохи з підвʼязками на резинці, що кріпилися чорними ремінцями до пояса на її талії. Він знаходився трохи вище пупка та напрочуд сексуально підкреслював живіт. Бретелі бюстгальтера перехрещувались на грудях, тягнулися вверх та закінчувалися на шиї ще одним тонким поясом, що обвивався навколо неї.

Налурі трохи покрутилася на місці демонструючи все те мереживо ще й з-заду, а разом з ним і оголені, ледь прикриті клаптиками тканини, сідниці.

– Такого на Саулейрі не шиють! - вигукнув вражений Лео, коли до нього повернувся дар мовлення.

– І дуже шкода! Бо я витратила хто зна скільки часу аби склеїти все це до купи. - посміхнулася жінка та підійшла ближче.

Вона поставила одну ногу йому на коліно торкаючись сами лише пальцями.

– Сподіваюсь, тобі подобається… - прошепотіла Налурі запустивши свої руки йому у волосся. - І ти хочеш зняти його з мене якнайшвидше… 

Лео, й без того шокований, торкнувся пальцями до її щиколотки та повільно піднявся вище - під коліно - воно затремтіло.

– Ні! Я хочу… - мовив він стриманим голосом, пожираючи очима ту, до біса, спокусливу повʼязку на її стегні. - Хочу поговорити, Налурі… 

– Лео, коханий, не псуй момент, будь ласка… - майже благаючи зітхнула жінка. 

Він не стримався і потягнувся рукою до пояска на її животі, запустив під нього пальці і відчув як шкіра в тому місці вкрилася мурашками. Жінка тремтіла тепер вже усім своїм тілом.

– Я зіпсую його ще більше, якщо попрошу аби ти сіла поруч? - обережно запитав Лео.

Налурі розчаровано закотила очі, але скорившись опустилась біля нього на ліжко. 

– Ну, а тепер розкажи мені, навіщо ти це робиш? - він пильно розглядав обличчя коханої.

– Що саме? - вона здогадувалась куди той хилить, але до кінця не знала, як реагувати.

– Все це… - зітхнув Лео, показуючи на її вбрання. - Чому змушуєш себе робити те, чого не хочеш, аби тільки порадувати мене?

– Але це зовсім не так! - її вразило те, що він подумав, ніби то була послуга з її боку, а не щире бажання близькості. - Я дуже скучила за тобою, Лео! Навіть передати важко, як сильно…

– Пробач, просто… - він завагався. - Всього кілька днів тому ти навіть погляду мого уникала. А тепер ось це! Я не знаю, що мені думати… - трохи розвів руками в сторони.

– Гаразд… може здатися досить дивним поясненням, але… - Налурі поклала руку собі на живіт. - Мені більше не боляче, тому… 

Її думка обірвалася на півслові, а сам Лео навіть не одразу зрозумів, про що вона говорить.

– В якому сенсі? - перепитав він.

– Мій шрам… він більше не болить! - пояснила всміхаючись.

Чоловіку ніби по голові стукнули, коли він через кілька секунд нарешті усвідомив, що вона має на увазі.

– Тобто, ти хочеш сказати, що тобі було боляче?! Увесь цей час?! - вигукнув Лео мало не задихаючись. Він міцно стис її за плечі, але одразу різко відпустив. - Пробач, я навіть не здогадувався… 

– Я повинна була поділитися з тобою… це ти мені пробач… - зітхнула Налурі опускаючи голову.

– Але чому?! - ніяк не міг зрозуміти Лео. - Чому ти нічого не говорила?! Чому так довго терпіла?! Це ж фізичний біль, Налурі!

– Я не знаю… - розвела вона руками. - Я боялася! Спочатку відчувала страшенну провину, за все, що трапилося там, на Землі. За те, що ти опинився у вʼязниці…

– Що? - прошепотів Лео самими губами, вражено дивлячись на дружину.

– Потім мені було соромно! За своє поламане тіло, за його слабкість… ніби воно зробилося сухим та мертвим!

– Дурниці… - знову промовив тихо, даючи їй можливість говорити далі.

– Зрештою, страх… Я боялася, що ти можеш не зрозуміти, можеш відштовхнути мене… - зітхнула Налурі. 

Лео похитав головою важко перетравлюючи усі ці зізнання та просто нахилився вперед аби її обійняти.

– Відчуття провини, сором і страх… Ми стільки років разом, а ти й досі в мені сумніваєшся? - мовив він з неприхованими нотками образи та докору. - Гадаєш, я б зміг так вчинити? Покинути тебе наодинці з твоїм болем?

– Не в тобі, ні! Я знаю, що ти ніколи цього не зробив би! - Налурі відсторонилась від обіймів аби поглянути йому в очі та пояснити. - Я просто була дурною! Я сама в собі сумнівалася. Знаю, що потрібно було одразу все тобі розповісти, але… пробач мене, Лео… пробач, що змусила тебе пройти через все це, хвилюватися та чекати в невідомості… пробач, що так довго відштовхувала!

– Це пусте… все пусте… - він знову пригорнув її до грудей. - Як ти зараз почуваєшся?

– Зараз все добре… - посміхнулася Налурі в його теплих обіймах. - Дуже хочу тебе… хочу знову розчинитися в тобі, в твоїх думках… - мовила солодким голосом. - Але ти чомусь чиниш опір! - додала з награною обурливістю.

Лео дзвінко розсміявся та відсторонився від обіймів аби знову побачити її обличчя. Воно не було засмученим - і це його неабияк тішило.

– І як же це сталося? - запитав він вже серйозніше. - Як ти впоралась з болем? 

– Ти дав мені час, який був так потрібен і все минуло. - стенула плечима Налурі. - Тож, мабуть, це все таки завдяки тобі! Дякую, що не тиснув на мене… ти так терпеливо до мене відносився! Пробач, що завдала тобі стільки труднощів… і що змусила так довго чекати… 

Лео торкнувся її розпущеного волосся та заправив пасмо за вухо.

– Ох, ну ти й дійсно моя маленька дурненька дівчинка! - він нахилився аби поцілувати її в чоло. - Не потрібно просити пробачення. Все гаразд! Але обіцяй мені більше ніколи, чуєш? Ніколи так не робити! Ти можеш сказати мені абсолютно все! Я ж завжди тебе підтримаю! Завжди…

– Я знаю, Лео! Знаю… - вона схопила його за шию і обійняла самими долонями. - Я просто забула на мить, що в твоїх обіймах зцілилась би набагато швидше! Вони ж мої ліки - твої дотики! Поцілуй мене, чуєш? - з шаленим нетерпінням благала жінка. 

Він припав вустами до її губ не в змозі більше чекати. Спочатку ніжно, тоді пристрасно. І кожен дотик руками, пальцями до її оголеного тіла відгукувався в ньому солодким тремтінням. Обійми були такими міцними, що чоловік боявся залишити на її шкірі сліди. Раптом Налурі розірвала їх поцілунок.

– Ні! Почекай! Я ще трішки тебе подражню, можна? - прошепотіла звабливим голосом.

Вона скочила на ноги та знову покрутилася перед ним у тій спокусливій мережевій білизні.

– Ти просто зводиш мене з розуму! - вигукнув Лео й не стримуючись більше ні на секунду підхопив кохану на руки та вклав у ліжко.

– Кохаю тебе… - видихнула Налурі. - Хочу залізти до тебе в голову. Дозволиш?

– Авжеж… - ніжно прошепотів нависаючи над її обличчям та обпікаючи гарячим подихом губи. - Ти тільки обійми не розривай… 

– Більше ніколи в житті… - пообіцяла жінка.

– Ти зводиш мене з розуму! - говорив він тоді. Повторив і через сімнадцять років, лежачи на пласкому камені на березі озера. 

Налурі відповіла на поцілунок, нарешті повертаючись до реальності, залишаючи позаду спогади. 

– Знаєш, я нещодавно дещо бачила… - почала вона, коли Лео перестав бавитися зі шрамом на її животі та сів поруч. - Бачила, як Версавія гуляла з Максом… тримаючись за руки!

– Ого! Це ж чудово! - вигукнув Лео посміхаючись. - Сподіваюсь, Мерелін з Адріаном теж зрадіють. 

– Так, але… вона ще така юна! 

– Саме тому я й не хотів тобі розповідати дещо інше… - зітхнув Лео. - Здогадувався, як ти відреагуєш.

– Що саме? - Налурі піднялася на лікті аби мати змогу подивитися йому в обличчя. 

– Кілька днів тому до мене підійшов Ельман і попросив дозволу зустрічатися з Анною, уявляєш?

– Ельман?! - вигукнула вона вражено. - Тобто, той самий Ельман?! Хранитель Віри?!

Лео тільки обережно кивнув головою.

– Але ж він років на двадцять за неї старший!

– На девʼятнадцять. Та хіба це багато? - якомога спокійніше говорив чоловік аби лише заспокоїти жінку. - В моїх батьків різниця у віці двадцять один рік, та це не заважає їм досі бути разом та кохати один одного.

Налурі закотила очі й важко зітхнула.

– Весь час забуваю, що для Саулейри все, що вписується в рамки півстоліття вважається коротким проміжком часу. - мовила вона та знову опустилась на камінь, розглядаючи блакитне небо без жодної хмаринки.

Лео тим часом схилився над її обличчям маючи намір ще раз поцілувати.

– Тобі самій лише трішечки більше ніж півстоліття… - хитро посміхнувся він.

– На Землі це вже початок старості! - дзвінко засміялась Налурі. 

Він провів пальцями по її волоссю та шкірі вздовж щоки.

– Поглянь на себе! Ти зовсім не виглядаєш старою… - солодко мовив чоловік. - Немає ні сивини, ні зморшок… але хіба я кохав би тебе менше, навіть якби вони були?

– Хто зна… - вона поглянула в його блакитні очі довгим замисленим поглядом. - Може я помру набагато швидше за тебе…

– Що? - не повірив Лео та нахмурив брови. - Ти про таке думаєш?

– Іноді думаю… - сумно мовила жінка. - Гадаєш, я проживу стільки ж, як і всі налурійці? Двісті, триста, чотириста років?

– Сподіваюсь, що так! Бо скільки б часу нам з тобою не подарував Всевишній, я завжди буду мріяти про більше! - Лео нахилився ближче майже торкаючись своїми вустами до її, а тоді завмер. - Що це? Зморшка? Ось тут. - він провів пальцем біля її рота.

Налурі розсміялася, потягнулася вверх, торкаючись долонями шиї коханого та поцілувала його першою, трішки вкусивши за нижню губу. Грайливо і зовсім не боляче.

– Та я ж пожартував! - вигукнув чоловік притуляючись головою до її лоба.

– То що ти йому відповів? - запитала раптом Налурі повертаючись до суті їх розмови.

– Кому? - Лео вже навіть встиг забути про що вони говорили, так захопився думками про час.

– Ельману. - нагадала вона.

– Аа… так! - відсторонився Лео, знову сідаючи на камінь. - Він хороший хлопець. Я не проти їх стосунків. Але йому сказав, нехай спочатку дочекається її повноліття!

Налурі лише мовчки вигнула брови також підводячись та сідаючи біля нього. Вона відчула легкий тремор в долонях та пульсацію у скронях - голова раптом стала, мовби важкою каструлею.

– Гадаєш, занадто? - запитав він.

– Аж ніяк! Це досить по-батьківськи! - всміхнулася вона й махнула рукою. - Але вони не дочекаються…

– Можливо… - стенув плечима чоловік. - Проте, він дуже зрадів, що я не проти. А це лише підкреслює серйозність намірів.

– У всякому випадку це їх життя та їх вибір! - підсумувала Налурі і зловила неоднозначний погляд Лео, що готовий вже був вибухнути сміхом. - Гаразд-гаразд… про Яіра я теж згодна! Аж не віриться, що наші діти вже такі дорослі…

Жінка різко підскочила на ноги і заледве втримала рівновагу, схопившись за плече коханого. 

– Все добре? - Лео взяв її руку в свою й також встав.

– Так, це мабуть від плавання… - прошепотіла Налурі, тримаючись пальцями за скроню. Вона відчувала, як йде обертом світ навколо. - То що, повторимо? Цього разу я тебе обжену!

Вона обійняла його на мить за міцний торс і хитро посміхнулася. Гаряче тіло коханого трішки допомогло вгамувати запаморочення.

– Може, все таки обійдемо стежкою? - потурбувався Лео, махнувши рукою в інший бік озера.

Жінка потягнулася руками вверх, аби нахилити ближче до себе його обличчя, та поцілувала коханого в щоку. 

– Наздоганяй! - мовила вона й швидко пірнула у воду стрибнувши прямо з плаского каменю.

В Лео не залишилось вибору окрім як послідувати за дружиною. Він тримався трохи позаду, даючи їй можливість доплисти першою.

Але до протилежного берега Налурі ледве дотягнула. Вона вибралась з озера вже повзком і знесилено впала на пісок біля самісінької води.

– Ну от… тільки згадали за старість… - прошепотіла жінка важко дихаючи.

Проте Лео її не почув. Він швидко підбіг ближче та схилився над її тілом. Забрав з обличчя мокре пасмо волосся і помітив заплющені очі.

– Кохана, ти в порядку? - неабияк занервував чоловік.

Налурі не відповіла. Вона вже втратила свідомість.