Під сонцем Саулейри

Тревіс кермував чорну Тойоту Камрі дуже обережно, не тому, що позичив її у сусіда по кімнаті в гуртожитку, а тому, що коли він був ще десятирічний хлопчиськом його батько потрапив у жахливу ДТП саме через перевищення швидкості якогось ідіота на дорозі, якого ще й занесло на зустрічну смугу. На щастя, батько відбувся лише кількома переломами кінцівок та струсом мозку, але провів на лікарняному ліжку довгих три місяці. І оскільки Тревіс ріс без матері, його тоді доглядала бабуся. Вона була доброю жінкою і завжди дозволяла їсти багато цукерок. Тільки згодом він зрозумів, що нічого доброго в тому не було, звісно. Але бабусю завжди згадував з посмішкою та приємною ностальгією за дитинством.

Тепер Тревіс навчався на першому курсі місцевого медичного коледжу і часто думав про те чи справді він хоче бути лікарем? Чи то тільки тому, що так хотів його батько? Бо поки-що все це виглядало як занадто багато теорії з товстезних підручників, а практика більше схожа на те, що їх готують все життя бути санітарами в лікарні і не більше.

Але в даний момент, в цю саму секунду, коли за вікнами авто проносився засніжений ліс, а шосе було досить слизьким, він думав не про своє майбутнє, а про те, навіщо взагалі погодився поїхати з тими дурнями на ферму свого одногрупника аж за хто зна скільки кілометрів від міста?

Хлопця завжди дражнили однолітки, що він занадто правильний та порядний, а сам мовляв і «травки» ніколи не пробував. Тревіс не вбачав, що факт дорослішання настає тоді, коли «викуриш косяк», але юнацький максималізм взяв вверх і довести свою «крутість» таки випала нагода.

Ну, погодився він на цю авантюрну тусовку, і що? Ну, позичив авто в багатенького мажора-сусіда, і що? Ну, засунув до рота ту гірку гидоту, що далі? Чи стали вони поважати його більше? Навряд чи.

Але до всього доброго й недоброго тим кретинам потрібно було додуматися цмулити домашній самогон та палити косяки прямо в хліві - серед купи соломи, сіна та сухої кукурудзи, доки батько його одногрупника був у відʼїзді! Далі, по будь-якому банальному сценарію, мала б статися якщо не пожежа, то бійка, або куди гірше - пʼяна різанина, що не так важко й передбачити. А це не той досвід який потрібен був Тревісу у його житті. І наступного разу, коли хтось скаже, що воно надто коротке і потрібно спробувати все - хлопець впевнено відповість: «Не все!»

Тревіс потер лоба, на мить заплющив очі та важко зітхнув. Подумки він подякував самому собі, що вчасно втік з тієї ферми, доки його так звані «друзі» відволіклися на спір, що Фред заведе батьків трактор з першого разу, хоча сам ніколи й керма в руках не тримав. Тож, до всіх можливих варіантів розвитку подій додалося ще й очевидне каліцтво.

До міста залишалося приблизно півгодини його розміреної їзди, як раптом поперед авто хтось вискочив - прямісінько з лісу, прямісінько на дорогу - і Тревіс дивом зреагував надто швидко натиснувши гальма. Тойота зупинилася в кількох сантиметрах від ніг чоловіка, що тримав на руках… тіло?

У хлопця похололо в грудях, але вже через секунду він зміг розгледіти крізь скло, що то була тендітна жінка - у білій закривавленій нижче пояса сорочці. 

Він не злякався. Тревіс ніколи не боявся ні крові, ні травм, ні розірваних нутрощів. Він здогадався, що можливо цим людям потрібна допомога, тож різко вискочив з авто на морозне повітря та зробив кілька кроків вперед.

– У неї кровотеча! - вигукнув чоловік в темно-синьому плащі. Його ноги до колін були повністю в снігу, наче він біг по кучугурах не менше кілометра. - Нам потрібно якомога швидше до цілителів… еее, до ваших лікарів!

Слова застрягли в горлі, аби відповісти чи запитати хочаб щось. Тревіс тут таки, не витрачаючи ні секунди часу, відкрив дверцята і незнайомець швидко пірнув на заднє сидіння автомобіля разом із жінкою в його руках.

Сам хлопець намагався вгамувати всю ту бурю емоцій всередині себе, що почала розливатися тілом, мов пожежа. Він не знав розташування усіх лікарень в мегаполісі Грін-Грейт, але точно знав, що у передмісті є госпіталь. Він навіть памʼятав назву - Сан-Марино, і лиш приблизно памʼятав, де той знаходиться. Але як не напружував мозок - точно пригадати не зміг.

Було таке дивне відчуття, наче з голови висмоктали всі думки одним легким рухом. Проте діяв Тревіс досить швидко навіть попри їдку паніку в грудях. Це була його сильна сторона характеру загартована з дитинства. Він знову завів авто та втиснув педаль газу так сильно, як не робив цього мабуть ніколи в житті. Тремтячим пальцями потягнувся до смартфону, що лежав у лунці біля коробки передач.

– Сірі, ввімкни геолокацію та проклади маршрут до найближчого госпіталю. - занадто холодним тоном мовив хлопець та повернув смартфон на місце.

Той озвався роботизованим голосом штучного інтелекту та підказав рухатися прямо. Тревіс зауважив, що хвилин через пʼятнадцять вони доберуться до пункту призначення, якщо він буде мчати з тієї ж шаленою швидкістю.

«Що ж, це мабуть краще, ніж викликати екстрену службу, чекати її або рухатися на зустріч, чи переміщати поранену жінку з одного авто в інше десь на середині шляху… і може навіть швидше…» - подумав раптом хлопець та міцніше вхопився за кермо.

– Її поранило в лісі? - озвався Тревіс розриваючи напружену тишу стурбованим голосом, сам не усвідомлюючи чому цікавився.

– Ні, це кровотеча після пологів. - важко зітхнув чоловік на задньому сидінні.

– Моя мати померла під час пологів. Мене виховав батько. - вирвалося у Тревіса і він одразу пошкодував про свої слова. - Пробачте…

Проте той не відповів нічого. Він схилився над обличчям непритомної жінки та ніжно поцілував у чоло, а рукою міцно стискав її долоню. Хлопець зауважив це швидким поглядом у дзеркало заднього виду і неоднозначні відчуття та думки раптом наповнили його тіло й голову.

«Хто він? Вибіг з лісу… кровотеча після пологів? Де ж дитина? Може вони там живуть і вона народжувала вдома? Мабуть дорогу сильно замело і він не зміг виїхати самостійно… цікаво, чи є у нього зброя?» - промайнуло в голові Тревіса буквально за кілька секунд. Краєм ока він помітив на незнайомцеві чорну форму крізь привідкритий на грудях плащ - дуже схожу на поліцейську, але добре роздивитися не зміг. - «Він ніби й не виглядає небезпечним… очі добрі, хоч якісь дивні на колір. Таких я ще не бачив…»

Хлопець труснув головою щоб відігнати всі ті невчасні думки та постарався краще зосередитися на дорозі.

– Вона дихає? - запитав натомість Тревіс.

– Так. І серце бʼється, але занадто швидко! - голос його був стурбованим та якимось аж занадто різким.

– При кровотечі це нормально. Таким чином воно намагається компенсувати втрату крові, пришвидшуючи ритм. Тахікардія… - почав було базікати Тревіс, але вчасно зупинився, подумавши, що його убогі знання в медицині зараз нікому не потрібні. 

– Ви цілитель? Тобто, лікар? - запитав здивованим тоном чоловік позаду.

– Ще ні, але сподіваюсь, що коли небудь ним стану! - вигукнув хлопець і зрештою таки звернув із шосе при вʼїзді до передмістя. До госпіталю залишались лічені хвилини. - Ми вже близько, тримайтеся!

Доки Тревіс вивертав кермо ще кілька разів в різні сторони по майже безлюдних вулицях міста (сьогодні ж був вихідний і мабуть усі десь розʼїхалися, як це зазвичай відбувається), незнайомець дістав із внутрішньої кишені свого плаща якусь невеличку торбинку.

Хлопець не одразу розгледів що той намагається зробити. Він різко загальмував перед скляними дверима госпіталю - там де зазвичай зупиняються «швидкі» - і тільки тоді зауважив, що в лунку біля коробки передач, де лежав його смартфон, посипалося кілька великих самоцвітів та не менших на вигляд золотих камінців.

Роботизований голос штучного інтелекту якраз повідомив, що вони дісталися місця призначення. А Тревіс від здивування навіть встиг відкрити рота.

– Про це ніхто не повинен знати. - твердо мовив чоловік трохи нахилившись вперед до водія.

– Що ви! Не варто! - вигукнув й без того шокований хлопець. - Я б допоміг вам абсолютно безкоштовно!

– Це не за поїздку. Це за ваше мовчання. - наполягав незнайомець. - Допоможіть з дверима. 

– Так, звісно! - Тревіс мало не підскочив на місці подумки нагадавши собі, що в салоні авто продовжує стікати кровʼю жінка. Вискочив на вулицю та швидко відкрив задні дверцята. 

Коли дивний незнайомець зник за скляними дверима госпіталю, що автоматично розсунулися перед його обличчям, Тревіс знову опустився на водійське сидіння, важко зітхнув та кинув погляд назад.

Перше, що він сьогодні зробить - ретельно відмиє кров в салоні позиченого авто та ніколи й нікому не розповість про те, що з ним трапилося. 

Ще на минулому тижні він слухав довгу та нудну лекцію, що стосувалася лікарської таємниці й етики, то чому ж він має робити винятки зараз? Хлопець здогадувався, що дана ситуація навряд чи підпадає під таку категорію, але для самого себе вже прийняв рішення. Так само твердо, як вирішив й дещо інше, більш важливіше - він обов’язково стане хорошим лікарем!

До святкування половини століття Харперу Лі залишалося якихось півтора місяці. Коротко стрижене волосся на голові вже взялося легкою сивиною, а смаглява шкіра обличчя вкрилася дрібними поодинокими зморшками. Проте, святкувати він не збирається. Сьогодні Харпер дізнався новину від якої мав би взагалі розклеїтися! Але тут - у Сан-Марино - від його самовладання та стресостійкості залежало чиєсь життя, тож чоловік просто не міг собі дозволити подібну розкіш. 

Він вже відпрацював дванадцятигодинну зміну та поглянув на великий годинник, що висів над адміністрацією у холі - через пʼятнадцять хвилин він відправиться додому. Ще тільки перевірить і підпише листи призначень та деякі історії хвороб. Харпер схилився над текою біля стійки рецепції з ручкою в руках та краєм ока помітив, як в коридорі біля однієї з палат Мія поправляла крапельницю.

Мія йому подобалася - швидка, багатозадачна і напрочуд кмітлива. Якщо наполегливо вчитиметься - обов’язково стане хорошим лікарем. Не те що Крістофер! Попри свій природний талант той був таким підлабузником, якого ще слід пошукати. А ще він являвся не ким іншим, як протеже Бартоша - тож гіршого інтерна годі було й уявити.

Але, загалом, Харперу було байдуже. Сьогодні так точно. За роки досвіду і становлення в професії хірурга він став таким товстошкірим та цинічним, що іноді взагалі дивувався - як ще й досі його присутність витримують власні родичі, коли кілька разів на рік змушені запрошувати його на свята та навіть спілкуватися з ним?

Джессіка підняла слухавку після другого гудка і дзвінко затараторила збоку. Дівчина йому не подобалася приблизно так само, як і Крістофер, якого він постійно називав скороченим та вигаданим - Кріско, просто тому, що міг собі дозволити (бо називати його Криска - вже було б менш професійно).

Джесіка - добродушна та трохи наївна дівчина. Але «добра людина - це не професія» - часто любив повторювати Харпер. Він одразу сказав, що з неї медсестри не вийде! Сказав це ще до того, як вона запхала у дитячу вену дорослий катетер. Він мав передчуття щодо таких кадрів. Але дівчину не звільнили тільки тому, що Кріско попросив за неї у Бартоша. Цей закоханий дурник одразу почав «підбивати до неї клинці», що важко було не помітити. Тому дівчину й посадили за стійку рецепції та довірили всю ту купу паперової тяганини, сподіваючись, що й масштаби трагедії тепер будуть не такі великі.

Він помилявся. Переплутані страхові поліси, листи призначень та загублені історії хвороб приносили, звісно, менше шкоди, ніж якби Джесіка була медсестрою, але трохи більше скарг, ніж якби її не було тут взагалі.

Тож, згодом біля одного адміністратора посадили іншого - більш кмітливого і на трохи вищу заробітну плату тільки за те, що вряди-годи перевірятиме за дівчиною всю ту писанину іще один раз. Сьогодні її напарниця мала вихідний.

– Подай мені ще Стівенсона й Стенлі. - звернувся Харпер до Джесіки.

Вона різко підвелася з місця не встиг він закінчити фразу, але не ворухнулася. Прикипіла скляним поглядом кудись над його плечем та завмерла з відкритим ротом.

– Вони справа внизу лежать. - підказав Харпер, втомлено зітхаючи, махнувши рукою на стелаж з папками, теками та іншим добром. - Позаду тебе, Джесс!

Дівчина виставила вперед вказівний палець і Харпер нарешті зрозумів - щось відбувається прямо за його спиною. Він різко повернувся та навіть трохи підскочив від неочікуваності. Буквально у метрі навпроти стояв чоловік із закривавленим жіночим тілом на руках.

– Кровотеча після пологів! - вигукнув той. - У неї кровотеча після пологів. Допоможіть, будь ласка…

– Мія! Каталку! - швидко зреагував Харпер опановуючи первинний шок.

Але його найкраща учениця схоже побачила цих людей на кілька секунд раніше за нього, бо ще до того, як він її покликав - вже бігла довгим коридором пхаючи перед собою переносне медичне ліжко.

– Де «швидка»? Де дитина? - поцікавився Харпер потягнувшись вперед до дивно одягненого чоловіка. Він намагався обережно забрати з його рук жінку. Відповіді не послідувало, тож лікар одразу здогадався. З таким він стикався у своїй практиці, на жаль, неодноразово.

– Ви що, народжували вдома? - запитав він вигукуючи кожне слово з неприхованим роздратуванням.

– Так, вдома. - ствердно кивнув той. Хоч відповідь здалася якоюсь невпевненою.

Харпер якомога мʼякше поклав жінку на переносне ліжко, що якраз підкотила Мія. 

– Як давно почалися пологи? - запитав лікар у чоловіка навпроти, перевіряючи дихання та пульс на шиї непритомної. Він дістав з кишені медичний ліхтарик та схилився над жінкою заглядаючи в очі.

– Години дві тому. Може, дві з половиною - не більше. - швидко відповів той переводячи подих.

Мія тим часом почала розрізати ножицями закривавлену тканину її довгої сорочки, оголюючи ноги - теж всі в крові.

– Як давно вона без свідомості? - не переставав розпитувати Харпер проводячи огляд тіла.

– Трохи менше години. - послідувала впевнена тверда відповідь.

– Їй вводили якісь препарати? - лікар допоміг своїй учениці звільнити жінку від сорочки.

Відповіді не було, лише важке зітхання. Харпер випрямився та поглянув в очі чоловіка, що стояв і спостерігав за їх діями збоку. Той мовчав, ніби впав у ступор або пригадував. Важко було зрозуміти з виразу його обличчя. Лікар раптом клацнув двома пальцями прямо перед очима співрозмовника.

– Агов! Отямтеся! Я запитую - ви давали їй якісь ліки? Це дуже важливо!

– Еее… я не знаю… - почав той невпевнено. - Наші цілителі давали їй, здається, якісь препарати, щоб призупинити кровотечу… 

Харпер знову схилився над тілом.

– Коагулянти та… - почав було він, але різко замовк, знову кинувши холодний погляд на незнайомця. - Як ви сказали? Цілителі?

Йому й цього разу нічого не відповіли тільки якось невпевнено кивнули, стенувши плечима. Проте Харпер надто добре знав таку розгубленість та невпевненість в обличчях наляканих рідних. Він вже хотів було вилаятися, але вчасно стримався.

– Ці адепти нетрадиційної медицини, домашніх пологів та самолікування колись зведуть мене в могилу! - голосно крикнув натомість. - А ні, не мене! Власних рідних!

Чоловік навпроти все ще мовчав, мов набрав до рота води. Він дивився такими очима, ніби взагалі не розумів, що відбувається. Ніби вся інформація проходила крізь нього не затримуючись в голові.

– Ви хто? Чоловік? - запитав зітхаючи Харпер.

– Так, я чоловік. - кивнув той.

– Яка у вашої дружини група крові? - останнє, що збирався зʼясувати лікар. Більше затримуватись тут не було потреби. 

– Еее… я не знаю, пробачте… - розвів руками дивний незнайомець.

Харпер міг заприсягтися, що він от-от заплаче. Відчуття глибокого відчаю, що прямо таки зчитувалося з його обличчя гостро вкололо й власне серце лікаря. Він знову зробив спробу опанувати емоції та збирався за будь-яку ціну врятувати цю жінку. 

– Ви хоч щось знаєте?! - не стримався Харпер та додав крізь зуби. - Чоловік… 

А тоді схопився за ручки каталки та разом з Мією, що вже звільнила тіло жінки від білизни та накрила чистим білосніжним простирадлом до шиї, швидко поштовхав її коридором вперед.

– Готуйте операційну з Кріско. - звернувся він до учениці, коли до них приєдналося кілька санітарів, допомагаючи штовхати ліжко. Дівчина побігла вперед швидше.

– І першу негативну несіть! - вигукнув він їй услід.

Дівчина зникла за скляними дверима операційної.

Через секунду Харпер помітив, що дивний незнайомець у плащі весь цей час слідував за ними, а тепер ще й намагався пройти за каталкою у чисту зону. 

«Ну, і чому Джесіка його не зупинила? Не відволікла своїми папірцями-анкетами, як це часто буває?» - промайнула в голові думка, коли він черговий раз оглянув чоловіка з ніг до голови. - «Хоча, хіба такого зупиниш? Міцний та сильний, мов з каменю. Ще й, мабуть, наполегливий не на жарт!»

Харпер обернувся та поклав свою долоню на плече незнайомця перекриваючи дорогу далі. Той різко зупинився.

– Пробачте, але вам туди не можна! - наказовим тоном оголосив Харпер, даючи зрозуміти, що винятків немає. - Повертається назад до рецепції. Джесіка допоможе з оформленням документації та приведе вас в порядок.

Лікар кивнув на його закривавлені руки, мовляв, що слід було б їх помити. Але той не зрушив з місця.

– З нею все буде гаразд? - майже благально запитав чоловік. - Вона житиме?

Харпер важко зітхнув. Скільки разів йому задавали подібні питання в цих стінах? Скільки разів йому доводилося відповідати одне і те ж уже заздалегідь вивченим на пам’ять текстом?

– Це залежить не від мене… - почав було лікар. - Але ми зробимо все можливе, аби врятувати вашу дружину.

Незнайомець подивився в очі Харпера і той відчув, ніби його погляд дістає до самісінької душі. Йому раптом забракло повітря в грудях.

– Ця жінка - все моє життя. - мовив він таким тоном, ніби його слова являлись істиною, що не піддається сумніву. - Я дихаю, поки дихає вона.

А тоді просто розвернувся та пішов назад коридором навіть не дочекавшись відповіді.

Хоча Харпер й гадки не мав, що б він міг відповісти на цю фразу, бо здалося, що вона не потребує відповіді. За своє життя та лікарську практику він чув дуже багато різних зізнань в почуттях, в коханні та навіть у ненависті. В стінах їх госпіталю люди завжди ставали щирішими, ніж вони є насправді, хоча б іноді, хоча б на мить. Але такий погляд Харпер бачив вперше. І слова такі теж чув уперше. Йому раптом знову зробилося неймовірно важко на серці. Відчай підкотив черговою гіркою хвилею до горла і лікар доклав неабияких зусиль аби опанувати себе цього разу. Він же збирався зараз врятувати чиюсь дружину! Тому твердо взяв себе в руки та пішов робити те, що найкраще вмів.