Під сонцем Саулейри

Ближче до обіду повернулися Воїни. Налурі так ні разу й не вийшла з кімнати за весь цей час. І коли там зʼявився Танаім, аж підскочила від неочікуваності. Вона все ще сиділа над непритомним чоловіком. Побачивши брата подумала, що він зараз мав би бути де завгодно - з Айріс та сином, в житлі Цілителів - але точно не тут. Проте Танаім так легко не повірив, щоб друг раптом взяв та відмовився від ідеї йти у бій. Тож вирішив пересвідчитись - і не помилився.

– Налурі, ти ж розумієш, що твій вчинок - це одноразовий захід? - кинув він обурений погляд на сестру. - Чи ти зібралася присипляти його щоразу, коли він рватиметься до небезпеки?

Вона не знала, що відповісти, бо насправді над цим не думала. Тому просто кілька секунд мовчала, перш ніж сказати хоч щось.

– Як все пройшло? - її справді цікавив бій, вона хвилювалася за всіх і кожного, кого знала й не знала.

– Жахливо… але краще, ніж я сподівався. - зітхнув Танаім. - Даркони… вони й не збиралися цього разу захоплювати Земні Портали. Просто атакували нас моріоном та й по всьому!

– І? Багато… - вона хотіла запитати «загинуло», але згадала, що нова отрута спрямована на інше.

– Вісімнадцять на Сефірі та четверо з острова Рейвен. Їх вже ізолювали Цілителі. - він знову перевів погляд на непритомного Лео. - Нічого доброго ти не зробила, сестро… вважай, ми втратили його довіру. 

Налурі знала, що Танаім має рацію, але не шкодувала про вчинок. Особливо тепер, коли була хоч якась, хоч примарна можливість залізти до нього в голову та повернути спогади.

– Може, спробуєш? - кивнула вона головою на руки брата. 

Всередині зажевріла надія. Надія на Вищу Силу, на Світло Творця та Його Любов.

Танаім тільки втомлено підійшов ближче не сказавши нічого та взяв обидві долоні друга в свої руки.

Він заплющив очі та зосереджено намагався проникнути всередину. Це тривало недовго. Чоловік швидко здався і відступив.

– Нічого не вийде. - мовив аж якось занадто похмуро. - Схоже, він таки повинен бути при тямі.

– І ти нічого не бачив? - з останніми крихтами надії запитала Налурі.

Танаім лиш негативно похитав головою.

– Але чому? Я не розумію… - вона хапалася за брата, мов за рятівне коло, але розуміла - марно. 

– Свобода волі, Налурі… - спокійно пояснив Танаім. - Право вибору - це подарунок Творця, а не наша забаганка. Ніщо і ніхто, навіть Він Сам, не може змусити жодну людину прийняти Його Світло та Любов.

Всередині жінки зажевріла нова віра, що прийшла на зміну надії, яка щойно розбилася вщент. Вона ще сама до кінця не розуміла, що це, але вже знала, що не відступиться від задуманого. Якщо вибір повинен зробити Лео - він його зробить. Він кохає її - Налурі не сумнівалася. Вона твердо вирішила повернути його памʼять. 

– Ти знову підеш до Елама з Касією? - запитала у брата. 

– Так, і як тільки вдасться їм допомогти - відправлюся на Сефір. 

Вона зрозуміла до чого хилить Танаім, але все одно вражено подивилася в його очі до кінця не вірячи, що все це тепер знову лягає на його плечі.

– Більше двадцяти людей потребують моєї допомоги… - відповів він на її погляд. - Сподіваюсь, докладені зусилля не будуть марними…

– Але це… - вона не знала, як підібрати доречні слова. - Це дуже багато роботи і часу. 

Та продовжила фразу вже подумки: «Айріс… його знову не буде поруч…»

Танаім не відповів. Він кивнув головою та швидко покинув кімнату. А Налурі знову приступила до своїх спроб відшукати у випаленому полі хоч щось живе.

Ввечері до її помешкання боязко зазирнула Мерелін. Вона прийшла пересвідчитись чи опритомнів Лео, але той був без змін. Отже Яіра доведеться залишити з Максом ще на одну ніч. Налурі була дуже вдячна за її допомогу навіть в таких дрібницях, як просто потурбуватися про дитину - нагодувати, вкласти спати, відвести до Вчителя. Жінка цінувала їх дружбу не менше. Бо в свій час Налурі теж допомагала Мерелін, коли була така змога.

– Тільки не говори, що ти просиділа тут весь день?! - вигукнула здивовано Мерелін. - Не їла, не пила та, мабуть, і не спала!

Вона лиш сумно кивнула головою, не в змозі промовити й слова. Сила в її тілі не являлась чимось нескінченним. Потрібно було відпочити, але Налурі не знала скільки часу у неї ще є, доки він не прокинеться. 

– Може, принести тобі їжу сюди? - наполягала жінка, але у відповідь лише негативно похитали головою. - Гаразд, тоді побачимось зранку. Відпочивай! 

Як тільки за Мерелін закрилися двері Налурі знову взялася до справи. Але, опинившись серед поля, не встигла зробити й кількох кроків вперед, як уткнулася носом об скло. Точніше, об товсту скляну стіну, що сягала висотою прямісінько до неба. 

Там за склом хтось був. То стояв Лео, її Лео! Жінка аж відсахнулася і розплющила очі від здивування. На мить їй здалося, що він вже отямився і дивився на неї своїми очима, але ні - чоловік все ще мирно спав у ліжку. 

Налурі перевела подих та знову занурилася в свідомість коханого. Скляна стіна нікуди не зникла. Лео стояв по той бік такий, яким вона його памʼятала - ніжний погляд, лагідний вираз обличчя, очі сповнені щастя та усмішка - рідна, його щира усмішка. 

Вона торкнулася долонями скла - звичайне, тверде, трохи холодне, але неймовірно товсте.

Вона оглянула стіну і почала рухатися. Проте, куди б вона не побігла - стіна не закінчувалася. А коли нарешті зупинялася - Лео так і стояв навпроти, ніби ходила вона вздовж скляного циліндра колами.

«Отже, обійти тебе неможливо!» - подумала Налурі. - «Тільки розбити?»

Але й це виглядало дуже сумнівним планом. Чи змогла б вона пробитися крізь таке товсте скло? Жінка на кілька хвилин прикипіла очима до коханого та почала його розглядати. Але в зовнішньому вигляді нічого підозрілого не знайшла. На ньому не було синців, подряпин, травм. Звичайний одяг - білі сорочка та штани.

Вона нагадала собі, що це лише образ. Можливо таким його малює її власна голова і годі шукати зачіпок. Але раптом помітила, що Лео стискає в руці якийсь предмет. Він на мить пригорнув його до грудей ніби охороняючи та демонструючи наявність дорогоцінності. Але через товсте скло розгледіти, що то таке - було неможливо. 

Що ж, цього вона точно не могла уявити чи вигадати. Отже, той хто навпроти - справжній.

«Лео, ти тут? Ти мене чуєш?» - озвалася подумки Налурі, але їй не відповіли.

Він ніяк не відреагував, ні кивком, ні жестом, ніби дивився крізь неї, і жінка відчайдушно постукала по склу долонями. Звуку не було, реакції теж. Вона прийнялась бити кулаками, але ні чоловік, ні скло не реагували на її жалюгідні спроби пробитися, ніби не помічаючи присутності когось стороннього. Відчуття не було й у власних руках - вони не боліли навіть від найсильніших ударів.

Після кулаків до процесу підключилися ноги та коліна, але нічого не змінилося й тоді. Виснажена вона опустилася додолу та притулилася спиною до прохолодного скла. Лео так і залишився стояти непорушним.

Загалом він проспав майже півтори доби. Та вже на світанку дія аморелії почала поступово відступати. Чоловік трохи поворухнувся в ліжку і Налурі різко прокинулася. Виявляється, вона так і заснула у нього на грудях десь аж під ранок. Не відпустила його руки навіть тоді, коли той відкрив очі. 

Кілька хвилин Лео приходив в себе, не розуміючи де знаходиться та що відбувається. Повернув голову до вікна і різко сів у ліжку. Їй таки довелося розщепити переплетені пальці. 

– Котра година?! - вигукнув чоловік пронизуючи своїм холодним поглядом очі навпроти.

Але Налурі боялася відповісти. Вона здогадалася, що Лео подумав, ніби проспав всю ніч. Що буде, коли він довідається, який сьогодні день - краще не уявляти взагалі.

Але, здається, це неважливо, бо він й так зрозумів, що вже пропустив бій.

Жінка підвелася з ліжка, Лео теж скочив на ноги. Вона хотіла сказати, щось заспокійливе, підійшла ближче, але він раптово схопив її за плечі.

– Що ти зробила?! - закричав прямо в обличчя. - Ніколи більше так не роби! Ти мене зрозуміла?! 

Вона відчувала неймовірну силу його рук з якою він стискав її плечі, бачила його очі, наповнені люттю - дуже близько, але не злякалася. Не мала часу ні відповісти, ні хоч якось відреагувати, бо він відпустив її так само швидко, як і схопив - та покинув кімнату.

Налурі не мала навіть фізичних сил думати про те, що сталося. Вона страшенно хотіла спати після двох безсонних ночей. Провела під гарячим душем всього кілька хвилин і одразу забралася під ковдру.

Жінка знову стояла там, посеред сірого поля, перед стіною з товстого скла, але цього разу тримала в руках молот. Вона довго била ним по склу, а коли те пішло тріщинами і розсипалося на дрібненькі уламки - потягнулася до свого Лео та поцілувала його в губи довгим пристрасним цілунком. Як тільки чоловік відповів на її обійми та пригорнув до себе міцніше - Налурі усвідомила, що це лише сон. 

«Скоро прийде Мерелін, приведе Яіра… дуже хочеться їсти… треба встати та спуститися у велику залу…» - пролітали в голові думки одна наперебій з іншою. Але сон не відступав, Мерелін не зʼявлялася і жінка проспала аж до самісінького вечора.

Лео відправився на Інос.

Він не тямив себе від злості, тож перше, що зробив, коли вискочив із замку - направився до свого житла, схопив трансфер та попрямував до лісу. Не забув чоловік і про захисний костюм. Звісно, йому не хотілося помирати. Йому хотілося дати доброї прочуханки брату.

А ще, він просто не міг більше знаходитися в цьому місці, так близько до неї. Вона бачила того, іншого в його голові - і це Лео страшенно дратувало. Він заледве стримався, щоб не зробити їй боляче, коли схопив за плечі там, у кімнаті. Чи зміг би він її вдарити, якби той, інший не зупинив його? Про це чоловік не хотів навіть думати. Він так ненавидів себе за власне божевілля, що хотів втекти скоріше, не з цього місця, а від себе самого - втекти з власного тіла та, найбільше, з власної голови. Але гостре усвідомлення неможливості такої втечі сталося навіть швидше, ніж його фізична втеча на Інос.

Там Лео пробув аж три тижні, що здалися Налурі, ніби довгих три місяці. 

За цей час встигло статися кілька подій. Перша і найграндіозніша - Еламу з Касією видали нові матриці. Це означало, що Танаіму вдалося виправити «поломку» в їх ДНК спричинену моріоном. 

До них ще не повернулася внутрішня сила, але це вже, на щастя, не входило в його компетенцію, якщо можна так висловлюватися.

Це було їх особистим діалогом з Всесвітом і лише питанням часу. Скільки саме його знадобиться - тиждень, місяць, рік - ніхто не знав і не зміг би відповісти на це питання. Воїни приступили до тренувань та відновлення внутрішньої гармонії одразу після зцілення і виглядали цілком здоровими, щасливими та натхненними. Такими, яких їх завжди знали.

Танаім без зволікань відправився на Сефір - туди, де був потрібен іншим. Туди, де його чекали.

На Іносі також сталася подія. Даркони намагалися атакувати Воїнів біля стабільного Земного Порталу, але за останній час - лише один раз. Всі розуміли, що сили темряви роблять це не заради власне переходу. Три контрольовані Земні Портали на Саулейрі, були надійно укріплені та під постійною охороною. Тож робили вони це скоріше задля того, щоб знову застосувати нову отруту. А це означало загострення конфлікту на усіх лініях зіткнення, що спонукало Воїнів по всьому світу перейти в підвищену бойову готовність. 

Але сутичка на Іносі виявилася безуспішною і, зазнавши поразки, вони швидко відступили. Моріоном нікого не поранили. Лише один юний Воїн, якого звали Дарид, зазнав тяжкого поранення отруєним кинджалом в живіт. Його швидко передали Цілителям і Олімпія не відходила від ліжка друга ні на крок. 

Раміїл відколи прибув на Інос під приводом провідати батьків, ще не наважився з нею поговорити. Він не уявляв з чого починають такі діалоги, але ситуація сама підштовхнула його прийти у палату, де над непритомним тілом схилилася схвильована дівчина.

– Все буде гаразд. Він отямиться. - мовив обережно. - Це твій друг? 

– Так. - коротко зронила Олімпія.

– Знаєш, я довго збирався з духом… - почав було він затинанаючись. - Але, здається, мені потрібно спочатку розібратися в своїх почуттях… 

– Що? - вона так заглибилася у власні думки, що не одразу зрозуміла то чого той хилить.

– Я про те, що не варто було тобі покидати дім через такі… - він на секунду затнувся.

Але цього вистачило Олімпії, щоб відчути наче її облили холодною водою.

– Дурниці, так? - закінчила фразу. - Ти вважаєш, що достатньо мене знаєш, аби говорити подібні речі? 

– Я не це мав на увазі… - раптом збентежився Раміїл. Проте, насправді, він не до кінця знав, що хотів сказати. Тому просто опустив очі. - Мені дуже шкода, пробач…

Натомість дівчина лиш повернула голову, щоб зустрітися з ним поглядом та якось ніяково всміхнулася.

– Раміїле, я не розумію, що тобою зараз керує: почуття провини чи жалість до мене?

– Ні те, ні інше, просто… - швидко відповів він. - Просто я заплутався, розумієш…

– Так, розумію… це помітно. - зітхнула дівчина. - Але хіба я коли небуть навʼязувала тобі свої почуття? 

– Звісно, що ні… я навіть не здогадувався. - знову мовив він збентежено розводячи руками. 

– Тоді про що взагалі мова? - вона підвелася майже сміючись. - Якщо ти мене шкодуєш, то це дуже принизливо. Я не заслуговую такого відношення. А якщо почуваєш себе винним, через моє рішення покинути дім, то не варто. Мої почуття ні до чого тебе не зобовʼязують, зрозумів?

Хлопець стояв ні в сих ні в тих, з виряченими очима і гадки не мав, що відповісти. В Олімпії це викликало лише черговий приступ нервового сміху, який вона успішно придушила. 

– Розумієш, Раміїле… - продовжила дівчина скориставшись його мовчанням. - Любов, якщо вона щира звісно, передбачає, що ти бажаєш людині щастя за будь яких умов. І ти, як ніхто повинен був би мене зрозуміти, бо ж твої власні почуття до Касії… 

Але вона не закінчила, хлопець її раптом перебив. 

– Вони з Еламом тепер разом і… і я більше не збираюся втручатися, тож немає чого обговорювати.

Олімпія зловила себе на думці, що мала б зрадіти такій чудовій новині, але поглянувши в його очі, раптом відчула, що легше не стало. Той, кого вона так сильно кохала, виглядав абсолютно нещасним та розбитим.

– Що ж… - важко зітхнула дівчина. - Тобі й справді потрібно спочатку розібратися у власних почуттях…

Вона не дочекалася відповіді, натомість дуже швидко попрямувала геть з палати. Тільки опинившись за дверима житла Цілителів усвідомила, як різко прозвучали її слова. Але що вона могла йому сказати? Втішити? Це геть не те, чого вона хотіла. Жалість, почуття провини, співчуття - це не те з чого починають будувати стосунки. І Олімпії страшенно не хотілося, щоб він прийшов в її обійми лише тому, що потребував втіхи після нерозділеного кохання до іншої. Вона хотіла, щоб в його голові взагалі не існувало тієї іншої. Тому черговий раз впевнилася, що піти тоді та піти зараз - було правильним рішенням. 

Коротка стежка через підлісок привела до берега широкої річки - тихої та спокійної. Тут не було камʼяних виступів, валунів чи водоспадів. Річка текла собі повільно поміж суцільної рівнини навколо. По обидва берега росли невисокі дерева, кущі, трави, що любили вологу та болото. А болотистої місцевості на Іносі вистачало. 

Вона здалеку помітила фігуру чоловіка, що сидів на якомусь клаптику чорної землі, на самому краєчку ріки, там де трава переходила у воду і тонула в ній непомітно. А тоді підійшла ближче.

– Ховаєшся? - запитала вона посміхаючись, але вловивши його збентежений погляд, пояснила розводячи руки в сторони. - Я маю на увазі тут, на Іносі?

Лео подивився на протилежний берег, де поміж дерев пробивалося проміння ранкового сонця і вдихнув побільше прохолодного повітря. Над рікою ще стояв густий туман та виблискував маленькими зірочками від світла, що відбивалося у сірій воді.

– Досить непогане місце аби сховатися від усього світу, чи не так? - озвався зрештою чоловік. - Кому, як не тобі про це краще знати!

– Я не шкодую про своє рішення, але…

Вона не збиралася закінчувати свою фразу. Замість неї це зробив Лео.

– Але від себе не втечеш, правда? 

– Дивно чути таке від людини, що ховається за власною памʼяттю! - розсміялася раптом Олімпія. 

«Скоріше ховаюся від власного божевілля!» - подумки обурився він, але не став нічого говорити у відповідь. Йому було страшенно важко пояснити, що він аж ніяк не ховається за власними спогадами - але тільки тому, що довелося б переконувати в цьому скоріше самого себе, ніж співрозмовника навпроти. Тому Лео просто мовчав, продовжуючи розглядати водну гладь ріки. 

– Чого ти боїшся? - озвалася раптом Олімпія, ніби лезом розрізаючи тишу. - Стикнутися з самим собою? Але я знала тебе добрим, сміливим та люблячим… це зовсім не страшно заглянути всередину себе, Лео!

Чоловік раптом зронив кілька смішків собі під ніс. 

– Знаєш, я це вже чув не одноразово! Твої слова дуже схожі на лекцію, якою Танаім намагався почати мій процес зцілення… - він зітхнув та перестав посміхатися. - Я не відчуваю страху, щоб боятися… не знаю, що означають любов, щастя або, скажімо, відчай. Це все слова, яким надають значення лише наші намагання описати почуття та емоції. Тож, дарма стараєшся пробудити в мені те, чого немає.

Олімпія підозріло звузила очі аналізуючи його промову.

– Я не повірю, що даркони знищили в тобі все людське. Інакше ти б тут не сидів. 

Він не відповів, дівчина продовжила припускати, озвучуючи скоріше власні роздуми, ніж роблячи якісь конкретні висновки.

– Ти боїшся її присутності. І того, що вона робить з твоєю головою. Вона тебе бентежить, Лео, саме тому ти ховаєшся тут.

– Вона, вона… знову вона… - процідив крізь зуби тихо, відчуваючи лише теплий вогонь, що розливався тілом при згадувані жінки, яку він не памʼятав.

Олімпія засміялася, відмітивши про себе, як це очевидно. Адже навіть не згадуючи імені - вони обоє знали, про кого йшла мова.

– І тим не менше, саме вона без найменших коливань, кинулася на твій порятунок, ризикуючи…

Дівчина хотіла сказати «не тільки власним життям», але вчасно усвідомила, що Лео може ще не знати маленького секрету Налурі, тому додала зітхаючи:

– …власним життям.

– І про це мені вже говорили, Олімпіє. - мовив чоловік та зрештою підвівся на ноги. - Цю лекцію читав мені той, хто тобі так не байдужий… мій молодший братик…

Вона сумно опустила очі від розчарування. Що одна, що інша розмови видалися не з найкращих, але чого ще можна було очікувати? 

– А тобі варто було навчатися в Аолеон, а не в Доріуса. - засміявся раптом Лео. - Впевнена, що обрала правильний шлях у житті?

Він не чекав відповіді. Питання було риторичним. Чоловік віднайшов коротку стежку серед заростей високої трави та зник за деревами.

Олімпія в своєму виборі не сумнівалася. Вона залишилася одна на березі річки. Набрала в груди побільше прохолодного ранкового повітря та опустилася на вологу землю. Посміхаючись сонцю та ловлячи кожен промінчик, дівчина заплющила очі та поринула в роздуми. Вона уявила себе на мить Ученицею Аолеон, що обрала інший шлях у житті. Чи зустріла б вона тоді світло-карі очі хлопця, які забрали в полон її серце?