Мереживо снів

Відкриваю очі й намагаюся намацати телефон, аби поглянути, котра година. Третя ночі… І тут згадую про дивне місто й відчуваю, що по спині стікає крапля поту. Фух! То був лише сон, але тепер, здається, я не засну аж поки не перевірю своє відображення. Від згадки про дзеркало у моєму сні тепер навіть лячно подумати аби підійти до свого дзеркала у коридорі. Мабуть, доведеться його викинути.

Тихенько висовую ноги з-під ковдри і вислизаю з ліжка, намагаючись не розбудити чоловіка. Він завжди чує, якщо я навіть просто перевернуся. Але не цього разу. І це радує мене — не треба звітувати, куди і чого встала.

Навпомацки доходжу до ванної, але увімкнути світло — то позбутися сну на годину чи й до ранку. Тому вмикаю лише під світку у коридорі і, затуляючи очі від світла, заходжу до ванної.

Серце у грудях калатає, наче скажене, а я стою у нерішучості, заплющивши очі. Я просто боюся того, що можу знову побачити у дзеркалі. І, хоч розумію, що то був лише сон, та останнім часом я вже ні у чому невпевнена. Роблю глибокий вдих, видих, знову вдих і, нарешті, відкриваю очі.

Із дзеркала на мене дивляться мої сонні очі! Зітхаю з полегшенням, серце повертається на місце. Пригладивши скуйовджене волосся, виходжу з ванної і прямую до кухні аби попити води. Проходячи назад до спальні краєм ока поглядаю в дзеркало і бачу там те саме, що й уві сні — стару сиву жінку!

Я, ледь стримуючи крик, миттю залітаю до спальні і притуляюся до чоловіка у надії, що він захистить мене від цього кошмару. Він сонно бурмоче щось нерозбірливе і тут же засинає.

Раптом — яскраве світло засліпило мене... Відкриваю очі і намагаюся згадати, де я. Чи дома, чи ні? Розгублено роздивляюся навколо і починаю потроху розуміти, що я дома, у своїй спальні, а світло — то лише промінчик, що зазирнув у вікно і вирішив погратися зі мною, стрибаючи по моєму обличчу...

Відчуваю, як сильно болить голова, ніби хтось усю ніч бив поруч у барабан. Важко піднятися. Але треба. Встаю. Біля ліжка бачу записку від чоловіка. Як завжди, написана охайно, коротко і чітко: «Люба моя, я вважаю, що тобі треба проконсультуватися з лікарем щодо свого здоров’я. Я вже домовився. Буду чекати на тебе по обіді у кафе біля нашого будинку. Цілую. Твій чоловік.»

«Ну от тобі й маєш! Потурбувався він про мене! Дякую! А мене хто спитав? Ні!» Мене це дуже схвилювало, розсердило і образило, замість того, щоб бути йому вдячною. І, курсуючи вздовж і впоперек кімнати, жмакаючи його записку в руках, я роздумувала над тим, що він написав. Я завжди була схильною до того, що все приймала дуже близько до серця, а тут тобі таке.

Але що ж поробиш, все рівно він знайде спосіб, як мене відвести до лікаря. Останнім часом він часто наголошував на тому, що я на себе не схожа. Доведеться скоритися.

Я поглянула на годинник — ого! Треба було терміново збиратися.

Ми зустрілися біля кафе. Чоловік бачив моє роздратування і всілякими способами намагався мене заспокоїти.

— Люба, не хвилюйся. Я зовсім не вважаю тебе хворою, просто ти останнім часом стала погано виглядати, багато спиш, якась засмучена, але не кажеш, що в тебе болить.

— Та нічого в мене не болить! — зі злістю відповіла я і відвернулася.

— Ну от, знову! Люба, заспокойся. Ти просто пройдеш обстеження і все. Для нашого з тобою спокою... Так?

— Ну добре, так, я пройду це обстеження... («А куди ж мені подітися? Все одно ти душу виймеш — а свого досягнеш! Такий впертий…»)

Ми наблизилися до лікарні. Це була величезна будівля в районі нових будинків, таких сірих, високих і зовсім однакових, що й не відрізнити їх один від одного. Почав накрапати дрібний дощ. Я здивувалася цьому, тому що ще з годину тому мені у вікно світило сонце...

Потрібний кабінет знайшовся відразу. Я звернула увагу на те, як впевнено йшов мій чоловік коридорами цієї лікарні, одразу відчувалося, що він не раз бував тут.

— Ось ми й прийшли, — промовив він, відкриваючи двері в один з кабінетів, — проходь.

За столом сидів чоловік років сорока, кремезний і, здається, високий. На його довгому носі якось невпевнено сиділи окуляри, а на високому лобі відбивалося світло. Він відрекомендувався, запропонував нам сісти і відразу перейшов до справи...

— Добрий день. Я чув від вашого чоловіка, що у вас проблеми із самопочуттям...

— І так, і ні. — з розчаруванням відповіла я.

— А ви можете розказати, що вас турбує? — він намагався не звертати увагу на тон мого голосу і говорив підкреслено нейтрально. Це починало мене дратувати: я що — мала дитина, чи що? Чого зі мною розмовляти так, ніби я важко розумію те, що мені говорять?

— Я засинаю дуже швидко, сплю довго, а потім у мене болить голова...

Він задавав тисячі запитань, на які вимагав вичерпної відповіді, і я так стомилася, що вже не хотіла нічого, крім того, щоб піти додому і трохи відпочити.

Посередині нашої бесіди у чоловіка задзвонив телефон. Його терміново викликали на роботу. Він залишив мене саму, сказавши лікареві, що зателефонує до нього пізніше і дізнається про результати, а мені наказав взяти таксі і повертатися додому.

Наша бесіда тривала близько двох годин, аж поки я зовсім не втомилася і не сказала йому, що більше не можу продовжувати. Тоді він призначив мені дату, коли я повинна пройти обстеження і піднявся, показуючи, що розмову, нарешті, закінчено...

Я вийшла в коридор. Завжди, з самого дитинства, я дуже добре орієнтуюся у незнайомих місцях. Та не цього разу... Не знаю, що зі мною сталося, але, пройшовши декілька метрів вперед, я почала озиратися, бо не знала, в яку сторону мені йти. Коридор був геть порожній і запитати дорогу не було в кого.

«Оце тобі й маєш!» — розгублено подумала я. «Куди ж його йти?» Чогось хвилювання почало підійматися з глибини моєї свідомості, і, хоча я розуміла, що заблукати тут майже неможливо, але все ж таки не могла зупинити свій страх, яких при кожній зручній для нього ситуації тільки й робив, що підказував мені «Біжи! Біжи!» Ось і тепер він починав мені нашіптувати свої заповітні слова, плутаючи думки, не даючи можливості заспокоїтися і зібратися з думками. Ноги самі по собі починали прискорювати рух, ніби я їх зовсім і не контролювала, і мчали мене прямо по коридору...

Я намагалася пригадати дорогу, якою ми йшли до кабінету, але марно — тут все таке однакове, що, здається, неможливо зовсім без супроводу тут ходити. Але люди тут же є? Де весь персонал лікарні? Це незвично зовсім для таких закладів — тиша і немає нікого. Завжди у лікарнях метушаться якісь люди, персонал, а тут — нікого... Дивно... Дуже дивно...

Раптом згасло світло і, враховуючи те, що в коридорі зовсім не було вікон, які б виходили на вулицю, я опинилася у повній темряві. Отут уже страх зовсім захопив мене і я мчала коридорами, наштовхуючись на стіни, спускалася та підіймалася сходами невідомо куди, а він все нашіптував мені «Біжи, біжи!»

Так би все й продовжувалося невідомо скільки, але я з переляку бігла так, що нічого не відчувала, не чула і не бачила (ще й тому, що не було зовсім нічого видно), аж поки з розгону не налетіла на щось, що стояло в коридорі, майже посеред проходу. Це щось загриміло так, що нерви мої не витримали, я закричала щосили, і в цьому крику відчувався мій страх, безвихідь і паніка, що захопили мене і накрили з головою так, що й не дихнути. Я кричала, сидячи на підлозі, закривши очі і стиснувши голову руками так, ніби хотіла не чути власного крику...

Раптом повітря скінчилося і я відкрила очі — яскраве світло засліплює, а навколо мене метушаться люди у білих халатах — один говорить щось заспокійливим тоном, інший міряє пульс... Був тут і той лікар, у якого я була на прийомі. Він стояв трохи подалі і з цікавістю дивився на мене і щось записував у маленьку книжечку, весь час поправляючи надокучливі окуляри.

Я геть розгубилася. Питаю «Що зі мною?», а всі лише мовчать і краєм ока поглядають на мого лікаря. Потім підійшли двоє кремезних чоловіків з виразом повної байдужості на обличчях, взяли мене під руки, допомогли піднятися і повели коридорами...

— Куди ви мене ведете? Відпустіть! Негайно відпустіть мене! Чуєте! — кричала я їм, але відповіддю мені була лише тиша.

Я була дуже наляканою і почала вириватися, але мене тримали міцно, так, ніби знали, що буду вириватися. Сльози почали котитися по щоках. Та я не відступала і благала:

— Відпустіть... Чуєте... Будь ласка... Я втомилася... Більше не можу...

Вони мовчки переглянулися між собою і я відчула, що вони трохи ослабили руки. Я стала обдумувати план втечі… Здається, у мене був один шанс…

Мої кроки ставали повільнішими й повільнішими, ноги заплутувалися, я робила вигляд, що зараз втрачу свідомість, час від часу майже падала і мої охоронці постійно відволікалися. І ось я вигадала момент і вирвалася... Нарешті! Я вільна! Але ні... Ще радіти рано... Треба втекти...

Я пригадала, як бігла, коли мені було страшно. І приємне відчуття швидкості наповнило мене надзвичайною силою і я помчала, як птаха, а в голові, як завжди, лише одна думка «Біжи, біжи!» Назустріч мені пролітали коридори, якісь кімнати, сходи... Вниз, вниз, швидше, швидше... За мною женуться і чути стукіт ніг по підлозі... Ніхто з них просто не був готовий до мого ривку. Але чому вони так хочуть мене впіймати? І що це за місце? Чи можу я звідси вибратися, адже я зовсім не знаю, куди бігти?

На роздуми часу зовсім не залишалося, треба було тікати якнайшвидше, ще й враховувати те, що я не знаю дороги. Я намагалася про це не думати, і відчуття страху тепер допомагало мені, бо усі перешкоди я минала поки що з легкістю.

Ось і ще один поверх вниз, а потім ще... Треба ще швидше... І, хоча позаду не видно було нікого, я намагалася бігти ще швидше, щоб вже точно мене ніхто не наздогнав.

Ноги почали боліти від того напруження, яке я відчувала під час бігу — від страху і швидкості. Але зараз від цього залежало все — витримаю чи ні?

І ось, нарешті, по обличчю сковзнув легкий подих прохолоди — значить, десь попереду є вихід! Але... коли я підбігла, то зрозуміла, що марно раділа — на решітці, що закривала прохід, висів великий замок, а ключа, звичайно, я не прихопила.

— От нещастить, так нещастить!

Довелося розвертатися і шукати іншого виходу. І я знайшла — на другому поверсі в одному з кабінетів було відчинене вікно. Але стрибати — високувато... «Що ж його тепер робити?»

Вони знали чудово, що я ніде не подінуся, і тому й не поспішали. Але я не хотіла здаватися. Я почала заглядати у сусідні кабінети і знайшла відкрите вікно, неподалік якого була пожежна драбина — рятівний засіб для тікаючих з лікарні! Але до нього ще було дійти по вузенькому карнизу.

Адреналін зашкалював, тому я, попередньо зачинивши і підперши двері кабінету, вилізла через вікно і обережно стала пробиратися у напрямку спасіння. Ступала, тримаючись руками за стіну, повільно пересуваючи ноги і намагаючись не дивитися вниз. Аби тільки там нікого не було!

Вітер обдував мене, загрозливо чіплявся за волосся, сподіваючись на легку здобич. Та я не збиралася падати. Не сьогодні.

Добре, як кажуть, те, що добре закінчується. Ось і у мене все добре скінчилося. Я дісталася драбини і злізла на землю. Тепер — геть звідси! І якнайдалі! «Біжи,біжи!»

Добре, що хоч огорожу не замкнули, а то і тут не знала б, що робити. Але ось, нарешті, і вулиця. Я й подумати не могла, чим може для мене обернутися похід до лікарні. А чоловік казав, що просто пройду обстеження... Оце так обстеження...

Нарешті я повернулася додому, дуже стомлена, навіть знесилена, і, тільки перевдягнувшись, відразу ж заснула.