Мереживо снів

Я прокидаюся від поштовху — це чоловік сідає біля мене на ліжку. Я навіть і не помітила, коли заснула. Намагаюся пригадати, бо я лежу у своєму ліжку як зазвичай, але зовсім не можу пригадати, як і коли вклалася спати. Цим часом чоловік дивився на мене, таку сонну, розгублену і беззахисну. А я сиджу і кліпаю очима, приходячи до тями.

— Ти що, досі спиш? — стурбовано запитав він.

— Мабуть. Я навіть не пам’ятаю, як заснула. А котра година, що ти вдома?

— Вже десята. Я забув записник, а він мені потрібен. Ось і вирішив заїхати.

— Міг би мені зателефонувати, я б тобі привезла… — промовила я, а потім згадала, що кабінет чоловіка зачинений.

— Нічого, сьогодні ми з колегою їздимо. Він чекає на мене під будинком.

Після невеликої паузи він торкається мого лоба і, стурбовано глянувши на мене, промовляє:

— Ти не захворіла? Ти дуже бліда...

— Ні, ні, все гаразд. Мабуть, мені варто пройтися...

— Так, так, тобі обов’язково треба подихати, розвіятися. Піди, купи чогось смачненького. Ну, все тоді, бувай, люба. Телефонуй мені, якщо буде щось потрібно. А, до речі, я сьогодні буду пізно — у мене ділова зустріч, тому лягай спати, не чекай на мене. Я прийду відразу, як тільки звільнюсь.

— Добре. Бувай, любий!

Чоловік виходить, а потім невдовзі клацає замок, і це означає, що чоловік замикає двері. Знову сама, наодинці зі своїми думками, спогадами, здогадками. У тиші. Треба хоч музику увімкнути чи що. Повільно підіймаюся. Так, мабуть-таки треба прогулятися. Скільки ж можна спати? А коли я лягла? Щось так і не можу згадати. Ну добре, поки що це не важливо... Подумаю про це потім.

А поки що — обов’язкова ранкова запашна кава, що змушує мене прокинутися, і музика, яка надихає. Якась ніжна мелодія лунає з приймача, доки я заварюю каву, а потім сиджу біля вікна, присьорбуючи гірко-солодкий напій, спостерігаючи за людьми, які, мов мурахи, метушаться, поспішаючи у справах, не маючи часу на спостереження, на відпочинок. Так і живемо — хвилина за хвилиною, години за годинами, а там і день пройшов, а потім тиждень, місяць, рік…

Думки повертаються до мене. Але зараз зовсім не хочеться повертатися до тих питань, які турбують мене останнім часом.

Зібравшись, я виходжу на вулицю. Сьогодні чогось дуже людно і галасливо. Дивно… Зазвичай о такій порі людей на вулицях меншає, бо усі розходяться у справах, діти у школах, маленькі — у садочках. Лише іноді літні люди прогулюються у напрямку парку чи повертаються звідти. І в цей весняний день, коли ще не зовсім просохли калюжі, мені хочеться піти десь подалі від людей і цього шуму, туди, де б я могла посидіти й подумати, просто відпочити від усього.

Я прямую до парку, посеред якого є невеличке озеро. Це недалеко від нашого будинку. Спочатку широка доріжка, а потім лише невеличкі в’юнкі стежки, що ховаються між дерев, переплітаючись, виходять до озера. Я часом прогулююсь там, спостерігаючи, як зелене листя грає у сонячному промінні, як грайливий вітер ворушить довгі коси старезних верб, що спускають їх аж до води, а в озері плавають лебеді та дикі качки, вишукуючи собі чим поживитися.

Але зараз там ще доволі порожньо, а між голим віттям гуляє холодний вітер, шукаючи, за що б зачепитися. Йдучи дорогою, дивлюся, як машини на великій швидкості проносяться вулицею, і мені спадає на думку, що можна взяти машину і проїхатися десь за місто, вирватися з цього сірого гіганта. А чому б і ні? І, хоча я завжди боялася машин і дороги, зараз саме той час, коли душа тягнеться далеко, вимагаючи втекти кудись подалі аби не думати про те, що відбувається останнім часом.

Чоловік завжди дивувався, чому я ніколи не беру машину, адже це зручно. Він змусив мене скласти іспит і отримати права, купив машину, але вона і досі стояла на стоянці неподалік нашого будинку, мабуть, в очікуванні саме такої нагоди, як сьогодні.

Перевіривши, чи ключі від машини є у кишені, прямую за машиною. Сівши за кермо, я відчуваю, як до мене повертаються сили — і розумію, що мені сподобається керувати автомобілем, відчувати його силу, швидкість, рух. Але, перш за все, потрібно трохи згадати, як це робиться, адже без практики доволі важко змусити себе рушити з місця. Та декілька хвилин — і я усе згадую, що за чим робити, тож повільно, а потім вже впевненіше згадую доведені до автоматизму рухи, які поки ніби спали, а тепер я розбудила свою м’язову пам’ять.

Отже, швидше звідси! Якомога далі з міста, на природу! Машина повільно набирає швидкість, двигун задоволено ричить, але на міських вулицях дуже не розженешся, та й це дуже небезпечно і просто заборонено, тим більше велика кількість машин на вулицях змушує мене боятися. І, хоча це зовсім далеко від години пік, та все-таки краще виїхати подалі звідси.

А ось виїхавши з міста я дозволяю собі розслабитися і двигун гудить, набираючи швидкості... Вперед і вперед, все далі й далі дорогою, геть з міста, від галасу, пилу і смороду, від людей, від проблем, від думок... Швидше, швидше! Як же мені подобається це відчуття, коли машина (і ти разом з нею) просто летить дорогою, і музика грає, твоя улюблена музика, змушуючи всі думки відступати, і ти — вільна, наче птаха, без проблем і турбот! Швидше, швидше і швидше! І тепер я думаю, як я раніше боялася цього і не розуміла? Яке чудове відчуття швидкості й свободи!

Виїхавши за межі міста, машини трапляються все рідше. На дорозі майже порожньо, лише іноді трапляються поодинокі авто. Музику гучніше і швидше, швидше звідси! Далі й далі віддаляюся від міста. Величезні дерева схиляють свої гілки, утворюючи арку по узбіччю, крізь яку просвічує тепле яскраве сонечко. Легкий вітерець задуває у відкрите вікно. І мені стає так тепло і приємно на душі, що аж хочеться співати. «Швидше, швидше!» — співає моє серце разом з улюбленою музикою, що лунає на усю машину:

Інколи, ми мізерні і пусті,

Ми благаємо — пусти,

У ночі.

Інколи, ми сідаємо в авто,

Відчиняємо вікно,

Все одно.

Та на третій хвилині хмільної пісні

Зникають останні контури міста

На третій хвилині я бачу вітер

Я чую колір зеленого лісу… *

Раптом, у дзеркалі я бачу машину, що швидко мене наздоганяла і це привернуло мою увагу. Я спершу не надала цьому значення. Але авто їде одразу за мною, і не думає мене обганяти. Час починати тривожитись... Чи ні? Не подобається мені те, що мою самотність переривають, але треба спробувати позбутися цього сусідства. Їду я доволі швидко, тому вирішую трохи пригальмувати, щоб авто могло мене обігнати. Але цього не сталося... Дивно. Але що ж, не хочуть обганяти — не треба. Сама спробую відірватися.

Повільно набираю швидкість, добре, що дорожньої інспекції не видно. Але авто продовжує їхати прямо за мною, набираючи швидкість, так само як і я, повторюючи абсолютно усі мої маневри й не відпускаючи мене далеко вперед і не обганяючи. Серце починає битися швидше, думки переполошилися у голові... «Швидше, швидше...» Я мчу дорогою, як вітер, авто продовжує своє переслідування. Відчуття швидкості втрачає привабливість, яку я відчувала до цього. Це все викликає підозру, щось не гаразд, але не можу зрозуміти, що саме, чому ця машина переслідує мене і що їм потрібно...

Дорога погіршується, і я маю докладати вдвічі більше зусиль, щоб уважно та обережно вести машину. Шлях здається стрічкою, що кинули посеред дерев, так вона звивається та кружляє. Іноді трапляються доволі круті повороти та глибокі ями, швидкість потрібно зменшити, але я продовжую її утримувати, намагаючись придумати, що робити далі...

Переслідування ніяк не закінчується. Авто слідує за мною на близькій відстані. «Швидше, швидше!» — звертаюся я до своєї машини, наче вона може зрозуміти мої слова, наче може почути й чимось зарадити мені. Висока швидкість стає надто ризикованою на такій дорозі, бо покриття значно погіршилося і потрібно пригальмувати.

Але я не можу, страх захоплює мене, думки розбігаються, я розгубилася і не можу придумати, що робити, як діяти, мене ніби паралізує, а у скронях б’ється, пульсує кров, а музика, переплетена зі страхом та нервами, співає «Швидше, швидше!» Поворот, ще один, доволі глибока яма посеред дороги — все це змушує раз у раз скидати швидкість і гальмувати. У дзеркалі бачу темну машину, яка переслідує мене. Вона не відстає і не наздоганяє, так само повторюючи мої маневри, змушуючи нервувати.

Те, що я заїхала так далеко від міста мене непокоїть, тим більше ця машина за мною і не думає давати мені спокій. Починаю шукати місце, де б можна було розвернутися, аби повернути до міста і, нарешті, забути за це переслідування. Думка про те, щоб зупинитися і вийти з машини взагалі лякає мене, адже я не знаю, чого чекати від своїх переслідувачів. Машина мчить далі й далі, і я не можу розвернутися на дорозі так швидко, як хотіла б... Мабуть, дається взнаки відсутність досвіду водіння, і я сварю себе за те, що раніше не хотіла водити, але й за те, що сьогодні взагалі сіла за кермо. Гуляла б собі в парку й нічого б зі мною не трапилося, хоча хто його знає…

Я відволіклася на свої думки, задивилася ліворуч, намагаючись запам’ятати машину та роздивитися хоч якісь деталі. Але бачу лише темний силует за кермом. Коли знову подивилася вперед, то побачила, що проґавила доволі крутий поворот... Машина не слухається моїх різких рухів, і я вже нічого не розумію... Що відбувається? Де я? Де дорога? Потім чую скрип, різкий звук, брязкіт скла... І все... Думки відступають... Темрява ковтає мене і не хоче відступати... Останнє, про що я думаю, це чому та чорна машина переслідувала мене, і про те, що сьогодні я так і не знайшла своїх вчорашніх записів у джезві…

На цьому останній спалах світла і думок закінчується, темрява огортає і заколисує…

(* Пісня Darwin «Зелена фея»)