Мереживо снів

Мабуть, я все ж таки заснула. Але раптом прокинулася від дивного відчуття, ніби хтось спостерігає за мною, ніби чиїсь очі пильно дивляться на мене. Чийсь погляд завжди викликав у мене не дуже приємні відчуття. Навколо було так само тихо й темно. Та передчуття чогось невідомого ніяк не відпускало. Сон як рукою зняло, тож я сіла, спираючись спиною на холодну стіну, та намагалася хоч що-небудь розгледіти у цій темряві. Раптом переді мною почала з’являтися фігура, ніби утворюватися з світло-сірого диму, який просочився до моєї в’язниці з-під дверей. Людина, образ якої я побачила через кілька секунд, як виявилося, була мені добре знайома.

— Даро? Це справді ти?

Ловлю себе на думці, що це доволі смішно виглядає, якщо поглянути збоку: дівчина сидить і сама до себе розмовляє. Бо, крім мене, мабуть, цього ніхто б і не побачив. Трохи викликало занепокоєння те, що я не могла саме зараз зрозуміти, знаходжуся я у реальному житті чи у паралельному світі. Раніше хоч за наявністю магії можна було якось зорієнтуватися. А тепер думай, що хочеш. Бо магія, як виявилося, зникла і, вочевидь, повертатися поки що не збиралася. Мабуть, той пристрій, що я бачила, ще працює.

— Так, це я, — її образ розмістився посередині кімнати.

— І чому ти тут? Чому не думаєш, як нас звідси витягти? — я, хоч і розуміла, що людина сама не в змозі протистояти цілій армії демонів, та могла хоч попередити когось. Хоча кому вона могла це розповісти, якщо сам Голова у цьому замішаний? Я навіть уявити цього не могла кількома днями раніше.

— Я думаю якраз. Тобі треба погоджуватися — іншого виходу у тебе просто немає, — голос Дари звучав якось по-іншому, ніж тоді, коли ми бачились. Відразу я не звернула на це увагу, та тепер ця невелика різниця стала більш помітною. Правда, це можна було списати на те, що це була всього-лише проєкція, а не реальна людина.

— Ну чого це — вони не можуть мене вбити, бо без мене не відкриють портал! А раз так, то мають пристати на мої вимоги.

— Так вони вб’ють Артура, бо він байдужий їм, як і твої вимоги. І так ти станеш ще зговірливішою…

Я просто не можу повірити у те, що чую. І це говорить та, яка опікувалася закриттям порталу? Яка направляла мене, допомагала? Чи я тоді неправильно все зрозуміла? Вона говорила, що у моїх силах як відкрити, так і закрити його. Але я попросила, і вона розповідала про те, що потрібно аби його, все ж таки, закрити. А якщо ні? Якщо та книга лише обман? Якщо Дара бреше? Якщо вона теж на їхньому боці?

— Ну, по-перше, я не думаю, що смерть Артура зробить мене зговірливішою. Мені здається, навпаки. Хіба що Алекс хоче показати свою силу. А тоді інше питання: чи варте життя Артура того, аби зруйнувати цей світ, Даро? — я висловила зараз свою думку, до якої поверталася вже не раз останнім часом.

— Варте. Бо я знайшла інше пророцтво…

Це вже було цікаво.

— А от з цього моменту детальніше, будь ласка, — мене аж розпирало від цікавості. Скільки ж їх буде, тих пророцтв, легенд і всього іншого? І коли це, нарешті, скінчиться? Дуже сумніваюся, що ще один папірець щось змінить, але послухати варто.

— В одному давньому манускрипті говориться про те, що дитина Тієї, що Блукає Світами, та демона зможе відкрити портал у світ, де ми були створені, де немає хвороб та війн, голоду та смерті…

— Надто солодка казочка. І ти в це віриш? — мій голос був сповнений скепсису.

— Так! — Дара намагалася бути переконливою, бо бачила мою недовіру.

— Тобто ти говориш про те, що я повинна врятувати Артура аби народити дитину, яка врятує нас від демонів, які заповнять вщент цей світ? А ти не думаєш, що ми просто не доживемо до того моменту? — І що це таке задумала Дара? Щось мені почали набридати усі ці давні книги, пророцтва та все інше. Найбільше я хотіла повернути своє життя!

— Саме так! Демони, за тим же манускриптом, не зможуть пройти у той світ. А ми зможемо! Навіть ті, у кого вселяться демони, позбавляться від них при переході! Тільки так ти врятуєшся сама й збережеш життя Артуру!

— А якщо він загине, а вони відкриють прохід, то… — я ніяк не хотіла вірити у слова жінки, тим більше, що вони, на даний момент, були непідтвердженим та єдиним джерелом інформації.

— Саме так. Захисту не буде більше! І людство не виживе, бо нам ніде буде сховатися від них! — образ Дари був схожий на проєкцію, він мерехтів і змінював насиченість, час від часу то зникаючи, то з’являючись знову. У темряві він був схожий на привида, що викликало у мене усмішку. «Докотилися — я вже розмовляю чи то сама із собою, чи то з привидом…»

— Я не впевнена, що це правильний шлях, зовсім не впевнена… — у голові була повна каша, я ніяк не могла повірити у те, що говорила Дара, адже такої інформації ніде особисто не бачила. Але й Дарі я зараз не особливо довіряла. Бо Алекс був сильним магом, і це міг бути його останній хитрий хід, чергова пастка, яка б змусила мене змінити рішення. Це могла бути зовсім і не Дара, а лише образ, який він мені навіяв. І я не могла придумати, як це перевірити. Адже тепер я навіть не була впевнена у тому, що Дара з початку не працювала на Алекса, хоча вона не давала мені приводу сумніватися.

— Подумай ще раз, це єдиний шанс. Вранці усе вирішиться, і ти забудеш про це, як страшний сон.

Після цього образ жінки розвіявся неначе дим. А я так і залишилася у темряві наодинці зі своїми роздумами та сумнівами. Я не знала ні котра година, ні коли до мене прийдуть знову, тож вляглася, підперши рукою голову та намагаючись заснути. Це було досить складно за таких умов. Думки влаштували справжнісінький шабаш у моїй голові, та це ніяк не сприяло тому, аби розібратися у своїх проблемах. І тільки-но мені почало щось маритися, як я знову відчула чиюсь присутність поруч. Я підскочила, а сон відлетів, неначе його й не було.

— Люба, ти тут? — почувся тихий голос.

— Артур? Це ти? — я зробила крок назустріч голосу, намагаючись навпомацки зорієнтуватися у приміщенні. Нарешті я відчула теплоту його шкіри під своїми долонями. Я підіймалася вище, під руками відчувалося щось липке, мабуть, то була кров. Тож я перестала займати обличчя чоловіка аби не завдавати йому ще більше болю.

— Так, це я, — він важко дихав, але його шепіт я добре чула, бо він нахилився мені до вуха, трохи схилившись на мене.

— Нумо сядемо, любий. Мені так шкода, справді, що вони це зробили з тобою… — на очі почали навертатися сльози, а голос почав зрадницьки тремтіти.

— Тільки не плач, я тебе благаю. Не на те я випросився у охоронця, щоб ти плакала. Я хотів попрощатися…

— Що ти таке кажеш… Не дури… Ось побачиш, він тебе завтра відпустить, я відкрию той клятий портал, і ми забудемо про все це на якийсь час… Поки демони не захоплять нас усіх і не знищать… Але ми будемо разом, чуєш? — здається, я переконувала не тільки його, але й себе.

— Звісно, люба, звісно…

— І не думай про дурниці! Краще поцілуй мене!

І він поцілував. І витирав сльози, які залишали мокрі доріжки на моїх щоках. І обіймав мене, щось заспокійливо шепочучи, намагаючись розважити. І знову цілував. Здавалося, що це найщасливіший момент за останні кілька місяців, не зважаючи на обставини.

Він ніколи раніше не був таким… Це збивало з пантелику. Це не давало думати, планувати. Але я хотіла цього, я відчувала, що жити не зможу без нього, бо кохала. Кохала такого, яким він був завжди — заклопотаним, але уважним, ввічливим і серйозним, моїм захисником. Саме тепер я не вірила у слова Дари про те, що у ньому живе демон. Ні, цього просто не може бути! Чого б він тоді зі мною тоді так сюсюкався? А може усе, що казала Дара, було неправдою? Може це саме вона була зрадницею і працювала на Алекса з самого початку?

Це просто зводило з розуму: але міцні обійми чоловіка заспокоювали й насторожували водночас, його голос, такий близький і такий далекий, шепотів щось ніжне й приємне мені на вухо. Він був і поруч, і десь у іншому світі, але радувало те, що він вирішив провести цю ніч, ймовірно останню ніч у його житті, зі мною. Я плавилася під його руками, як свічка, стала м’якою, як пластилін.

— Не кажи їм нічого, люба, не роби цього, благаю… -його тихій шепіт зводив мене з розуму.

— Я не можу… Я не повинна вирішувати твою долю, долю всього людства. Це надто важко для мене! Я не хочу цього! — я відчувала себе, ніби мала дитини, яка от-от заплаче.

— Але ти мусиш… Маєш забути про все. І про мене, і про себе… і зробити те, що правильно! Бути сильною і рішучою! Це твоя доля!

— Ні! Я не хочу такої долі! Не вона обирає мене, а я маю обирати свою долю! Сама!

— Але так склалося, пробач… — його руки ніжно гладили моє волосся, притискали мене до себе, намагаючись надихнути мене, надати мені сил.

— За що? — мої сльози, що майже висохли, з його останніми словами з’явилися знову.

— Кілька хвилин ми просто сиділи, притулившись один до одного, заспокоюючи один одного… Раптом мені спало дещо на думку. Щось божевільне, на що Артур ніколи не погодиться, але це було єдиним шляхом…

— Коханий?

— Що, кохана? — я відчувала його гаряче дихання на своїй шиї. І не могла думати ні про що інше, а тільки про те, як усе вирішити. Але мені було так добре зараз, поруч з Артуром… Як би я хотіла відчувати це постійно, цю близькість, ці почуття. Біда, як не кажи, але єднає людей. Не знаю, чого хотів досягти Алекс, але те, що відбувалося зараз, я б ні на що не проміняла. Єдине, що мене бентежило, так це думка про те, що усе це може виявитися несправжнім, якимось маревом, сном, видінням… І мені не хотілося, аби це все скінчилося, нехай, навіть, це було б сном.

— Я знаю вихід. І це точно спрацює! Обіцяю. Усе буде добре. І ще не скоро з’явиться другий шанс на відкриття порталу… — мені так хотілося переконати його, що я скочила на ноги, нависаючи над Артуром, та заговорила гучніше. Емоції переповнювали мене, захоплювали, створювали вир, у який я була готова поринути з головою, не оглядаючись на життя, на свої бажання. Я просто змушена була… Іншого виходу просто я не бачила, бо його не було.

— Тихіше, люба, тихіше. Нас почують і мене знову відведуть у мою клітку. А я хочу побути з тобою. Я так скучив! І я хочу насолодитися останніми годинами свого життя.

— Я теж, любий, я теж… — я трохи заспокоїлася, та так до кінця не опанувавши себе, почала ходити від стіни до стіни, зважуючи усі «за» і «проти» того рішення, яке я збиралася озвучити Артурові.

— Ну то що ти там придумала? — його слабкий голос, здавалося, загорівся маленький вогником надії.

Я присіла біля чоловіка, ледь не наступивши на нього у темряві. Притулившись до нього, обвивши міцно руками його за шию, я тихо промовила:

— Ти маєш мене вбити!