Мереживо снів

Разом з охоронцями та артефактами я повернулася до Алекса, який нетерпляче очікував на мене, крокуючи від стіни до стіни коридору. Вочевидь, йому аж руки чесалися розпочати усе це.

— А ти саме вчасно! — задоволена посмішка промайнула на його обличчі.

— Ти мене підганяєш, але я геть зовсім не знаю, де той Портал шукати. Бо часу на його знаходження у мене не було, — я розуміла, що потягти час було б непогано, бо придумати щось розумніше ніж зробити так, як вимагає Алекс, я поки не встигла.

— А це не страшно! Ти думаєш, що я дарма прожив життя? І мій батько, і батько мого батька? Це було справою нашого роду! Ми присвятили цьому стільки років, вивчали, спостерігали, вистежували… І, як бачиш, досягли певного прогресу! — Алекс змахнув рукою у бік охоронців-демонів, які вірно служили йому, а потім впритул наблизився до мене, забрав сумку, уважно оглянув вміст і віддав їм. Тоді розвернувся і, вже майже на виході з коридору, кинув: — Я й без тебе знаю, де він!

На цьому він зник у своєму кабінеті, а мене повели до підвалу темними сходами та запхнули до тієї маленької кімнати, яка стала моєю в’язницею.

Я не знала, до чого готуватися. І не здогадувалася, чим усе скінчиться. Хоч так чи інакше, та усе йде не зовсім, як мені потрібно. Ідеального варіанту я все ще не бачила. Або міг загинути Артур, або Дара, чи обоє разом, або я… Та, якщо я відкрию портал, то загинуть усі… Дивно, чого це Алекс повірив мені щодо Ритуалу? Невже й Дара сказала те саме, що й я? То таки ж її проекція була наслана Алексом? Він і сам справжній демон, якщо придумав такий хитрий план, як переконати мене, до того ж діяв з різних боків одночасно.

Від неймовірного напруження останніх днів знову почала боліти голова. Та ще й нудота… Дивно, чи то їжа тут така, просто непридатна для звичайних людей, а тільки для демонів? Чим вони, цікаво, мене годують? До речі, згадавши про їжу, я почула як саме відкриваються двері. На порозі з’явилася велика фігура, за якою, як завжди, було світло, що заважало роздивитися обличчя.

— Пішли! — грубо прозвучало від прийдешнього. — На тебе чекають!

Ми піднялися сходами, кружляли темними коридорами та, нарешті, вийшли з підвалу. Мій охоронець підштовхнув мене до тієї кімнати, де ми з Артуром билися з демонами. На мій подив тут не було жодного сліду того, що сталося.

Алекс, побачивши, як я пильно роздивляюся кімнату, промовив із задоволеною посмішкою:

— Хороша робота, чи не так? — я не відповіла, бо не бачила у тому жодної потреби. Та у мені з кожною хвилиною перебування поруч із ним зростало палке бажання розірвати його на шматки. Я знову спробувала прикликати свої сили, та, на жаль, це не спрацювало й цього разу. Єдине, що мені лишалося — зіпсувати якимось чином ритуал. Аби ж тільки він повірив у мої слова!

Раптом у моїй голові щось ніби перемкнуло. «А якщо він читає мої думки?» І тут, як на гріх, я почула його сміх та побачила хитрий погляд, який видав усю його суть, яка полягала в тому, що я була дійсно права — він знав, про що я думала. І це було ой як мені непотрібно.

У очах потемніло настільки раптово, що я ледь втрималася, аби не впасти.

— Ну то що ж, почнемо! Приведіть тих двох!

— Як почнемо, якщо портал не тут? — у моєму голосі було не тільки здивування, але й обурення. Як він міг подумати, що портал знаходиться під його ногами?

— А звідки ти це знаєш, якщо кажеш, що й гадки не маєш, де він? — він кружляв навколо мене, гіпнотизуючи своїм важким поглядом.

— Логіка! — я не хотіла нічого розжовувати — нехай сам подумає своєю головою, нахаба!

— А точніше? — він зупинився навпроти мене, пильно заглядаючи у очі, від чого мені стало ще більше ніяково.

— Сам подумай. Де Атлантида, а де ми! Я ще повинна пояснювати? Ти ж казав, що усе знаєш! От і вперед! Вези!

— Так, я знаю, звісно! Я перевіряв тебе! — його сміх рознісся по кімнаті.

Він віддав декілька наказів і вже через кілька хвилин мене посадили в машину, де вже сидів Алекс, водій та охоронець. В іншій машині були Дара з Артуром теж разом з охороною. А ще я побачила, як охоронець закинув сумку з артефактами до багажника їхньої машини, перед тим, як ми рушили.

— Ти ж не утнеш яку-небудь дурницю, люба? — нудотно-солодким голосом промовив Алекс.

— Я.. тобі.. не люба! — лише процідила я крізь зуби. Алекс поглянув у відповідь і я відчула, як тіло наливається свинцем. Мабуть, знову якесь закляття, хай би йому грець!

А потім була довга дорога до аеропорту. Час від часу я закривала очі й мені верзлося казна що, від чого я раптово прокидалася, а потім засинала знову, не пам’ятаючи зовсім нічого зі своїх снів. Алекс остерігався мене, тож, аби убезпечити себе, щось точно зі мною зробив, бо я не могла поворухнутись усю дорогу. Тіло усе геть заніміло й біля літака я ледь не впала, коли виходила з машини.

Ще кілька годин приватним рейсом — і знову машини, які зустріли нас на злітній смузі. Я уявлення не мала, куди ми прилетіли, адже нікого не бачила й не чула мови, якою тут говорили. Та це нічого б і не змінило. Куди я подінуся без документів і грошей?

Розмовляти не хотілося, але й думки були під загрозою. Тому я намагалася просто мріяти про щось приємне, аби не думати про справи, про майбутнє, про Артура й Дару. Намагалася навіть мугикати якусь пісню, але це мені швидко набридло. Уявляю, як втомилися слухати це мої супроводжуючі, бо мені ж ведмідь на вухо ще у дитинстві наступив.

У шлунку знову почався якийсь шторм ще у літаку, про що я намагалася не згадувати аби він хоч трохи заспокоївся. А тепер, на землі, мене охопила нова хвиля нудоти. Я просто не могла собі уявити, як переживу подорож морем, коли ми підійшли до причалу.

Звісно, я раділа такій можливості, бо ніколи раніше мені не траплялося нагоди покататися на білосніжній красуні яхті з двома просторими палубами та зручними каютами з усім необхідним. Вітрил у яхти не було, та рухалася вона напрочуд швидко, мабуть через те, що рухалася вона за допомогою потужного двигуна, який ніс нас безкрайніми морськими просторами, наближаючи час ікс.

Я сиділа якийсь час у каюті, знову зачинена й знерухомлена, але радувало те, що якимсь дивом моє самопочуття покращилося, хоча я очікувала, що усе буде якраз навпаки. А тут я навіть задрімала, та, відчувши якийсь рух поблизу, миттю прокинулася, а сон як рукою зняло.

Алекс зайшов до каюти, тримаючи тацю з ароматними стравами. Лежачи на ліжку, я не могла розібрати, що то було, та, коли він поставив усе на столик і змахом руки звільнив мене, то я з жадібністю накинулася на їжу, геть забувши і про нудоту, і про усе. «Війна війною, а обід за розкладом», згадалися мені слова, які бабуся так любила цитувати. Аж потім, коли трохи наїлася, то згадала, що зовсім не пам’ятаю, коли востаннє взагалі нормально їла. «А ось звідки й проблеми зі шлунком, буває…»

Чоловік лише мовчки посміхався, дивлячись на мене. Лише трохи згодом промовив:

— Твій час настане через кілька годин. Мої спеціалісти усе вирахували. Сподіваюся, що ти будеш розумною дівчинкою. Пам’ятай, від тебе залежить доля двох близьких тобі людей. А, і ще одне… Я все чув… про Ритуал. Тому, я думаю, тільки твоєї крові вистачить для цього, чи не так? — його погляд, здавалося, випалює у мені дірку, наче лазер.

— Ні! — прошипіла я крізь зуби. — Тобто я сама нічого не знаю! Ти ж мені не дав часу усе вивчити як слід! Тепер сам думай! — от гад такий, підслуховує навіть думки!

— І знову я тебе чую! Думай тихіше, люба, якщо наступного разу схочеш вберегти свої таємниці. А, точно, ледь не забув — наступного разу не буде!

Він вийшов, а його нахабний сміх ще чувся десь у коридорі.

— Я тобі не люба! Та скільки можна повторювати! — я була зла на все й на всіх, на себе, на весь світ, на свою долю й на те, що нічого не змогла змінити. Але добре, що хоч Артур і Дара залишаться живі, й те, що вони мене не зрадили, хоч я й думала-передумала… Я так засмутилася від цих думок, що й їсти покинула, враз втративши апетит. Дякую Алексу за те, що хоч рухатися могла.

Кілька наступних годин поспіль я просто міряла кроками каюту, не в змозі заспокоїтися і придумати, як усе зіпсувати. Очевидним було те, що мені до часу, призначеного для відкриття порталу, звідси не вибратися. Бо посеред океану немає куди сховатися. А на корм акулам якось не дуже хочеться теж.

Думати тихіше я не могла, хоч і боялася, що Алекс усе чує. Крутилася десь у глибині думка, яка за останні кілька днів намагалася перерости у впевненість, та я не давала їй це зробити, бо, знову ж таки, боялася усе зіпсувати. Адже це могло й справді мене врятувати. Та й не тільки мене, що вже й казати, усіх нас. Але до певного часу, я боялася собі навіть зізнатися, що вихід, можливо, є. Але це, якщо вірити словам Дари тоді, коли я бачила її проекцію. Тільки б вона була права!

Двері відчинилися й двоє дужих охоронців вивели мене на палубу. Яхта спокійно гойдалася на хвилях, омита місячним сяйвом повного місяця, що, як та тарілка, висів на темному небі, всіяному міріадами зірок. На мить я аж заклякла від такої краси. Та легкий поштовх у плече швидко привів мене до тями та спустив з небес на цю грішну землю.

Алекс стояв у оточенні охоронців перед колом із запалених свічок, що мерехтіли жовтими вогниками, створюючи прямо романтичну атмосферу навколо маленького столика, де були розкладені артефакти. Та романтикою, на жаль, тут і не пахло. Збоку від нього на колінах та з ножами біля горла стояли Дара та Артур. Мене підвели до Алекса, який завів мене у коло, порізавши мені руку й нанісши якийсь знак моєю кров’ю у мене на лобі. А потім став читати якісь до біса незрозумілі слова, випроставши руки вперед та, мабуть, прикликаючи демонів.

— Ні, не роби цього, благаю! — не витримала Дара й отримала удар по голові, після чого вона впала та, мабуть, втратила свідомість. Артур лише одними губами щось шепотів, дивлячись на мене, вочевидь, повторюючи слова Дари.

Тим часом я спиною відчула, як від води потягло холодним повітрям, а поверхня, яка була, наче дзеркало, ще хвилину тому, почала змінюватися. Спочатку я побачила, як легкий вітерець, підіймаючись, почав утворювати маленькі хвильки. Та з кожною миттю, в той час, як голос Алекса ставав гучнішим, а полум’я свічок підіймалося все вище, вітер дужчав, підіймаючи все більші хвилі. Яхта почала розхитуватись, неначе усі демони аду намагалися вирватися звідти. Від цієї думки сироти виступили на тілі, тож довелося закритися руками, щоб хоч якось втримати тепло тіла на холодному пронизливому вітрі.

Раптом я торкнулася рукою маленького ножа, який ще вдома запхнула під ремінь. Невже не випав досі? Я геть зовсім за нього забула, а він мені був якраз потрібен. Все-таки мій план здійсниться!

Я дочекалася моменту, коли Алекс досягне найвищої сили голосу, ледь перекрикуючи свист вітру та шум хвиль, які вирували навколо судна. Як тільки я відчула, що моя інтуїція кричить мені «давай», то витягла ніж і, як би боляче та шкода мені себе не було, та я провела ним собі по долоні, стискаючи зуби щосили аби не виказати наскільки мені боляче. Адреналін, що наповнював мене, допоміг, та лише на мить. А потім хвиля жахливого пронизливого болю затопила мене і я закричала, вириваючись з кола свічок, які саме згасли чи то від моєї сили, чи від Алексової.

Він стояв і не міг ще кілька секунд зрозуміти, що сталося, і чому я кричала, як навіжена. Але цього мені вистачило аби зробити кілька кроків до борту й розправити над хвилями руку, з якої стікала кров.

І тут я відчула, як сила, набагато більша, ніж до цього, набирається у мене, наповнюючи немов сосуд, вирує по жилах, притуплюючи біль, змушуючи забути про все, з’єднатися з природою. Я відчуваю, як гаряче і як тісно стає енергії в мені, і як вона виливається зовні, яскравим світлом наповнюючи ніч та освітлюючи темні води. Раптом кришталева куля засвітилася від тієї ж енергії, а я продовжувала заповнювати нею усе довкола. Квітка маку, що самотньо лежала на підлозі, скинута вітром, раптом почала виростати, з’єднуючись з енергією кулі, а моя каблучка нагрілася і пульсувала, збираючи в собі сили артефактів і підсилена моєю кров’ю, та призивала мене до дій. Я бачила портал, який відкрився у кількох метрах від яхти, і спрямувала енергетичний промінь на нього. Через кілька секунд моє світло згасло, залишаючи неймовірну легкість та відчуття нереальності усього, що тут відбувається.

Алекс стояв із задоволеним виглядом якийсь час, спостерігаючи, як демони, яких він призивав, починають підійматися порталом. Але вже за мить його самовдоволена посмішка почала танути на очах. Він розвернувся до мене, ледь не сиплючи блискавками з очей:

— Ти! Це все ти! Що ти накоїла? — кричав він, слухаючи, як демони, що піднялися з глибин безодні, намагаючись вийти назовні, падають назад з жахливими криками.

Я підняла голову вгору. От тут вже була моя черга усміхатися задоволено.

— Як бачиш, твій план провалився! — мене аж розпирало від власної важливості. Але, насправді, мені пощастило, що слова Дари виявилися правдою.

— Як? Не може бути! Ти ж відкрила портал, але чому вони не можуть через нього пройти? Чому вони падають назад? Я не розумію!

— Ну, скажімо, ти не зміг усього передбачити! Я вагітна! І ця дитина допомогла мені запечатати Портал назавжди! І хоч ти створив проекцію Дари, намагаючись мене переконати здатися, та вона змогла потай її трішки переналаштувати й донести мені те, що насправді я маю зробити, але я вже здогадувалася про вагітність на той час, хоч і не була впевнена.

— Як таке може бути? Ніде у книгах про це не йшлося! — він досі не йняв віри у те, що й справді програв.

— Я просто довірилася своїй інтуїції! І Дарі! — я кинула погляд у їх бік і побачила, що Артур щасливий від такої новини, а Дара, яка вже опритомніла і знову стоїть на колінах, спираючись на Артура, посміхаючись, кивнула мені головою.

Раптом мене засліпило настільки яскравим світлом, що, здавалося, наче саме сонце зірвалося біля нас. Почувся звук вибуху, і мене відкинуло ледь не через усю яхту, а потім мене накрила темрява, що відносила мої думки кудись далеко. Та цього разу я бачила десь вдалині світло.