Мереживо снів

Через деякий час силюся відкрити очі, розуміючи, що знову заснула. Останнім часом такі швидкі засинання з занадто яскравими та реалістичними снами стали частішими. І це турбує. Мені стає важко розрізняти межу між реальністю і сном.

От і зараз, сидячи у крісла, я ніяк не можу згадати, що робила до того, як заснула тут. Починаю згадувати свій сон: дзеркало, якісь коридори і страшні звуки… Але радію, що це був лише поганий сон. Тож не буду навіть про нього згадувати — нехай забувається!

Чую, як у замку повертається ключ — чоловік повернувся з роботи. Миттю підхоплююся з ліжка аби встигнути заскочити до ванної. Не можна аби він бачив мене такою — розбитою, заспаною, млявою. Щойно зачиняю за собою двері, як чую голос чоловіка:

— Люба, я вдома!

— Я у ванній, зараз вийду!

Дивлюся на себе у дзеркало і розумію, що просте умивання не допоможе, треба щось кардинальне. Тому обираю контрастний швидкий душ, загортаюся у теплий халат і виходжу.

— Привіт! Ти, нарешті, вдома!

— Так, пробач… — він нахиляє голову, показуючи, як йому соромно.

— Нічого. Це ж робота. Наступного разу якось сходимо.

— Ти не ображаєшся? — чоловік обіймає мене і цілує у шию. — А знаєш… Одягайся!

— Що? Куди? — я спантеличена такою різкою зміною планів.

Чоловік випускає мене з обіймів і легенько підштовхує до спальні.

— Давай, у тебе десять хвилин!

— Ого! Ти думаєш, я Супермен? — питаю, відкриваючи двері шафи у роздумах над тим, що ж його одягти.

— Ні, ти — Супервумен! — сміється чоловік.

— А що мені одягти? Я ж не знаю, куди ми йдемо.

— Одягай джинси, кофтинку і побігли!

Я була трохи збентежена і зацікавлена водночас, тому витягла свої улюблені темно-сині класичні джинси та сіру кофтинку, накинула вітровку і вийшла вже через кілька хвилин, готова до вечірньої прогулянки. Чоловік дуже зрадів таким швидким зборам. Узявши ключі від машини, ми зачинили квартиру і вийшли на свіже повітря, наповнене пахощами весни, молодої трави, яка тільки починає з’являтися з напоєної вологою землі, свіжого листя, що повільно звільняється з обіймів бруньок. І так приємно мені, так солодко, так п’янко! Я просто щаслива — поруч чоловік, погода відмінна, і ми, нарешті, разом вийшли прогулятися, що останнім часом буває дуже зрідка.

Задаюся питанням, коли ми взагалі востаннє проводили час разом і не можу пригадати. Наче й час у мене є, але життя спливає, не залишаючи по собі навіть вартісних спогадів. Мій настрій псується, а прогулянка вже не виглядає так привабливо. Хочеться забитися у свою нірку, закутатися теплою ковдрою з чашкою ароматного какао, включити телевізор або музику і просто посидіти на самоті.

Чоловік помічає раптову зміну настрою лише трохи згодом, коли ми заходимо до якогось невеличкого кафе, розташованого на одній з центральних вулиць.

До цього я ніколи не помічала його, але потрапивши в середину, відзначаю, що мені тут подобається: навколо оранжевих столів розставлені зелені стільці, зручні диванчики гірчичного кольору з оранжевими подушками, тепле світло ллється з ламп над столами, а на стінах — зелено-оранжеві абстракції та дзеркальні малюнки. А ще — зелень! Її так багато, що уявляєш, ніби ти у саду. Вазони із зеленню розмежовують зони для гостей, а також закріплені на стінах, поличках та стоять просто на підлозі.

У залі доволі багато людей, але ми знаходимо столик у дальньому кутку і я зручно розташовуюсь на дивані, продовжуючи розглядати це неймовірне місце.

— Ого, як тут гарно! — нарешті я в змозі вимовити хоч слово після першого враження, яке захопило мене, змушуючи тільки дивитися, затамувавши подих і вбираючи у себе ці яскраві фарби.

— Я радий, що тобі подобається. А тепер давай щось поїмо. Я зголоднів!

Ми замовили салати, піцу та по бокалу білого вина. Чекаючи на їжу, розмовляли про різні дрібниці, погоду та раз за разом поверталися до чоловікової роботи, що займає так багато часу. Так як я сиділа обличчям до залу, то могла розглядати людей, як нас оточували. Але мою увагу привернула самотня жінка, яка сиділа за столом, перемішуючи ложкою чай чи каву у білій чашці. Щось вирізняло її від інших відвідувачів, щось невловиме, таємниче. Ніби якась сила оточувала її, і, як не дивно, та я якось бачила це. Жінка ж, ніби відчуваючи мій погляд, підвела на мене очі, чим змусила мене переключити увагу на чоловіка та підтримати розмову. Час від часу я потай кидала на неї погляд, та вона так і сиділа, зосереджено помішуючи ложкою напій.

А потім ми насолоджувалися ароматними стравами та смачним вином, і я геть забула за ту жінку. Лише коли чоловік на хвилину вийшов на вулицю аби переговорити з кимось по роботі, а я лишилася доїдати свій шматок піци, переді мною ніби матеріалізувалася та жінка й сіла навпроти. Її очі палали таємничим вогнем, пильно вдивляючись у мене. Я вже була не рада, що помітила її раніше й почувалася незручно через те, що пильно приглядалася до неї. Тільки у мене промайнула думка про те, що потрібно вибачитися, як вона, оглянувшись, промовила:

— Усе, що ти бачиш — не просто так! Усе реальне… занадто… для тебе… Але ти… важлива! Тікай від нього! — вона знову озирнулася у той бік, куди пішов мій чоловік. А потім продовжила: — І він не той, за кого себе видає! Біжи! Біжи якнайдалі! — вона підхопилася й зникла з очей так швидко, що я не встигла навіть нічого промовити, а тільки сиділа та кліпала очима, а серце, здавалося, аж захололо у грудях, та лише одна думка глухо віддавалася пульсом у скронях «Біжи!»

І знову це запалює кров, розганяючи по жилах, і я більше не можу спокійно сидіти, весь час прокручую у голові слова дивної жінки, намагаючись закарбувати їх у своїй пам’яті. Нарешті, приходить період аналізу, коли намагаюся співвіднести її слова з тими фактами, які маю. Але захмелений розум не може впоратись з таким складним завданням, тому продовжую неспокійно озиратися у нетерпінні та повторювати, наче мантру «Він не той… Біжи… Усе реальне… Ти важлива»

Шкода, що все хороше так чи інакше закінчується. Ось і цей вечір, який так чудово почався, тепер закінчувався тим, що переді мною постала загадка, яку я маю розгадати. Бо не можу жити спокійно, поки не довідаюся, що означали слова тієї жінки.

Невже вона просто не сповна розуму? Але чому тоді вибрала мене? Чому чекала, поки я залишуся сама? А якби чоловік не вийшов?

Нарешті він повернувся і, сплативши рахунок, ми могли рушати додому. Так як чоловік теж вирішив зі мною випити, то ми викликали таксі, вирішивши, що він машину забере завтра зранку перед роботою. Усю зворотну дорогу я мовчала. Від випитого вина вже не лишилося й сліду, бо загадкова зустріч змусила мій мозок працювати, розганяючи хміль і не даючи йому взяти гору. Це й добре, адже я б забула, що казала та жінка.

Але чи була вона? Таке дивне відчуття, ніби все відбулося уві сні, наче й не було того. Може, я забагато випила? Але подумки я продовжувала чути слова тієї жінки: «Усе, що ти бачиш — не просто так! Усе реальне…». І тепер тільки я можу вирішувати, вірити в це чи ні.

Правда лишався ще один варіант — потрібно було пильно спостерігати і занотовувати усе, що я бачу, чую, відчуваю. Стоп! Я ж, наче, вже записувала щось. Це було сьогодні вранці… Чи це мені наснилося? Але тут же знову спливли слова таємничої жінки «Усе реальне…». Добре, тоді буду виходити з того, що усе це і справді реальне. Треба перевірити записи. Здається, я їх поклала у джезву для кави. І ще одне — де все таки альбом з весільними фотографіями, який я так і не знайшла, відволікшись на щось інше?

Вийшовши з машини, я швидко попрямувала до входу у під’їзд, аби знайти ключі, поки чоловік розрахувався з таксистом. Ми піднялися додому, але у чоловіка знову задзвонив телефон і він залишився у коридорі, а я зайшла до квартири.

Мені спокою не давала сьогоднішня зустріч, але наважитись і перевірити свої записи саме зараз я не могла, тим більше, що мова йде про те, що у моєму житті все не те, чим здається. Та сьогодні доведеться задовільнитися лише тим, що придумати план. Пригадую і прокручую в голові раз за разом те, що зі мною трапилося, і кров знову закипає під дією адреналіну, коли пригадую і перегони, і свою нічну втечу, і тих однакових чоловіків у чорному, і лабіринт… То що, виявляться, усе реальне? Але — як? І головне — питання на сьогодні, до якого повертаюся знову — чому саме я?

Від цих тривожних роздумів мене відволікає чоловік, грюкнувши дверима. Я чую, як він заходить до свого кабінету — кімнати, де стоїть його робочий стіл, комп’ютер та полички з якимись папірцями, папками, книгами. Двері зачиняються і звідти лише лунає стукіт пальців по клавіатурі.

Я тільки тепер, аналізуючи кожну дрібницю, замислююся над тим, що цей своєрідний офіс чоловік завжди замикає. І тепер я думаю про те, як потрапити туди, бо це єдине місце, яке я не обшукала. Але треба чекати нагоди, бо не виламати ж мені замок?

Спати не хочеться, чоловік знову зайнятий, тож є трохи часу аби все-таки записати сьогоднішні враження від дивної зустрічі. Але, перш за все, наважуюсь на те, аби перевірити свою схованку. Обережно, аби не загриміти чимось, дістаю джезву з полиці, заглядаю і … так і стою, дивлячись у порожнечу!

Я була впевнена, що робила записи вранці та ховала їх саме сюди! Але тепер тут нічого немає… Як же так? Невже це мені лише наснилось? «Усе, що ти бачиш — не просто так! Усе реальне…» — так говорила та дивна жінка, та тепер я навіть не знаю, чому мені вірити. І кров знову швидше біжить по тілу, додаючи енергії для несамовитого пошуку. Не намагаючись ховатися, лише роблячи вигляд, що наводжу лад у кухні, я переставляю посуд на полицях, та мета моя зовсім інша — я повинна знайти свої записи!

Цей гуркіт привернув увагу чоловіка, який вже через кілька хвилин стояв на кухні із незадоволеним виглядом.

— Що ти робиш, люба?

Озираюся і прибираю волосся, яке падає на очі, шкодуючи, що не зав’язала його у хвіст.

— Нічого такого, трохи прибратися вирішила. Я тобі заважаю?

— Та трохи, щось ти розшумілася, вже пізно, сусіди ще прийдуть сваритися. Давай ти завтра закінчиш, добре?

Я мовчки киваю, абияк запихаючи усе назад по шафах і сподіваючись на те, що завтра буде час для пошуків і, звісно, для більш ретельного прибирання.

Чоловік повернувся до роботи, а я оглядаю кухню, у якій ліквідовано лише зовнішній безлад, а на мене з полиці дивиться домовик, якого чоловік подарував кілька тижнів тому, сказавши, що той повинен бути в кухні як оберіг. Тепер у мене з’явилося відчуття, ніби він стежить за мною своїми маленькими чорними очима.

Відганяючи від себе неприємні думки, я просто зварила собі й чоловікові какао, але він лише вийшов забрати чашку, посилаючись на якусь важливу справу, яку хоче закінчити сьогодні.

День закінчувався, але нічого, окрім нових запитань та сумнівів не приніс.