Мереживо снів

Обшукавши усі найтемніші закутки цього підземелля і геть нічого не знайшовши, мені довелося повернутися до того, з чого почала — пошуків способу повернутися. Я пройшла через те приміщення, де відбувався бій з демонами, і знову згадала своє здивування, коли повернулася й не знайшла нікого позаду себе. А як би мені хотілося вірити у те, що чоловік прийшов мене рятувати, не дивлячись на те, що він не міг, теоретично, сюди потрапити. От якби він і справді виявився хорошим! Адже у всіх, хто рятує світ, обов’язково повинен бути хтось, на кого він може спертися, хто йому допомагає, розуміє і підтримує. Але це було лише у фільмах та книжках, а от у житті все виявилося набагато складнішим. Та це дещо ускладнює мою задачу, адже я думала, що Артур таки перемагає свого демона, якщо Дара сказала правду. Але, виявляється, вона помилялася.

З такими думками я вийшла у той довгий коридор, де бачила запеклий бій. Він був так само мляво освітлений кількома блідими ліхтарями, що висіли на стінах, ледь освітлюючи невеликі його ділянки. Здавалося, кам’яні стіни розташовані настільки близько, що ось-ось і зімкнуться наді мною, ховаючи у своїй твердій холодній пащі назавжди. Звук моїх кроків відбивався від каменю й повертався назад, розходячись простором, наче хвилі у воді. Раптом на цьому фоні я почула якийсь дивний звук.

Зупинившись, я прислухалася. Та згодом зрозуміла, що дарма це зробила. Моторошний голос, як із самого пекла, кликав мене, благав повернутися, обіцяв допомогу, потім вимагав, погрожував, лаявся, то розходячись десятками різних голосів, то знову зливаючись в один, викликаючи зрадницьке відчуття страху, хоч як би я собі не наказувала перестати реагувати на подібні демонські витівки. А десь далеко за межами свідомості все ще жеврів вогник зневіри у себе, у свої сили, і оте тихе «Біжи!» виповзало зі свого темного лігвища, та я рішуче струснула головою, нагадавши про те, що більше не збираюся ні від кого бігати. Це підняло мені настрій, і я, більше не зупиняючись, попрямувала до виходу. Проте одна думка не давала мені спокою — один з голосів, які так лякали мене, був знайомим, та я ніяк не могла згадати, кому він міг би належати. Ще раз зупинившись лише на мить, аби підтвердити чи спростувати свої здогадки, я зрозуміла — це був голос мого чоловіка. І як я відразу не здогадалася! Я звернула на нього увагу майже відразу, тому що він відрізнявся від інших — він благав тікати…

І це було надзвичайно дивним і незрозумілим. Я, хоч і не збиралася панікувати, але, все ж таки, пришвидшила крок, та, здавалося, цьому коридору кінця-краю немає. І раптом на моєму шляху виросла перешкода — стіна була прозора, наче зроблена зі скла, а я налетіла на неї, так боляче вдарившись ногою, що аж зойкнула. Спочатку мене це здивувало, та потім я зрозуміла, що той, найголовніший, грається зі мною, намагається злякати. Усе, як говорила мені Дара. Можливо, я можу їй довіряти. Але що ж робити з Артуром? Гадки не маю. Але наразі у мене була інша проблема.

Розбити цю раптову перешкоду нічим я не могла — ні ногою, ні каменем, який знайшла тут же на підлозі. Обмацування її з гори до низу було марним — потрібно було шукати інший вихід.

Я розвернулася і, ступивши кілька кроків, опинилася перед такою самою перешкодою! І тут я зрозуміла, що замкнена між ними, наче у прозорій клітці! Та не час було втрачати впевненість та впадати у відчай. Потрібно було вибиратися, але як? Єдине, що спадало на думку — використати мої магічні здібності та розтрощити ці стіни. Що ж — варто спробувати!

Стала помічати, що вже, як за звичкою, закриваю очі та уявляю собі сонце та палаючий вогонь, усю можливу енергію, яка існує навколо мене, як вона біжить по моїх венах, вливаючись і наповнюючи моє серце і душу. І ось я відкриваю очі й стою, наче свічка, що готова спалахнути за найменшої нагоди, відчуваю силу, що наповнює мене. Нарешті, я вивільняю її, спрямовуючи на невидимі стіни. Удар, спалах, і я вже на підлозі, а навколо мене кружляє пил.

Та прозорі перепони не зникли, а лише засвітилися якимись червоними знаками. Мабуть, то їхнє демонське закляття, що було накладено на прохід. Саме воно й не дає мені пройти, я думаю. А десь здалеку лунає сміх того, хто допитував мене. Та мене не залякати!

Доводиться відкашлятись та обстежувати усе аж до сантиметру, щоб знайти місце, де були нанесені ті знаки. Можливо, якщо зітерти їх чи якось іншим чином пошкодити, то закляття буде знято, а я звільнюся?

Та під моїми руками на стінах оживають тисячі символів — залишки накладених заклять та битв, свідками яких стали ці кам’яні мовчазні свідки. Доторкуючись до кожного, я ніби відчуваю, для чого вони були створені й скільки болю завдали. Усе це крає мені серце. Я опускаюся на холодну підлогу, не в змозі продовжувати. Ні, я не можу, це надто болісно! Усі емоції хвилями накочують на мене, заповнюють зсередини…

Я не витримую напруження, і воно виривається назовні рясними сльозами, звільняючи мене від тягаря усього, що сталося зі мною, що відбувається прямо зараз, а також того, що ще має відбутися. Мокрими солоними стежками відмічаються вони на моїй холодній шкірі, спадаючи вниз та занурюючись у пил, що вже осів, і сірою ковдрою вкриває підлогу. Відчуваю, що готова здатися. Бо стіни — нездоланні, символи на них горять яскравим червоним вогнем, що ніби пропікає дірки у моєму серці. Все, що я могла робити зараз, це сидіти, притулившись до стіни, та витирати мокре обличчя, жаліючи себе.

Та раптом я відчула, що на підлозі, куди падали мої сльози, щось відбувається. Пил став підніматися вгору, закручуючись маленькими вихорами та відкриваючи на підлозі нові символи. Деякі з них запалювалися, і тут же згасали, інші, навпаки — залишалися яскраво світитися, передаючи світло, ніби по дроту, до інших, що були пов’язані між собою, чудернацькими плетіннями та візерунками. Поступово це світло дісталося й до символів, що продовжували світити на невидимій стіні, роз’їдаючи бар’єр, на якому один за одним згасали символи, відкриваючи простір.

Аж ось за перешкодою я бачу, як, ніби з повітря, з’являється Артур. Спочатку знову чую його голос, який благає тікати, а потім його рот кривиться, намагаючись зобразити щось на кшталт посмішки, а потім лунає той самий сміх. І ось він знову розтає у повітрі, ніби й не було його. Тепер я розумію, що то лише спроба демонів підірвати мою довіру до чоловіка, бо вони ж не знають, що я йому і так не довіряю. Але навіщо це їм, я здогадатися не можу. Поки що.

Недовго залишалося мені чекати в ув’язненні. Я піднялася, спостерігаючи за дивовижним явищем, яке розгорталося перед моїми очима. Сльози якось раптово висохли, а настрій вмить покращився. Ось вже й достатньо місця, аби я оминула цю перешкоду та попрямувала шукати свою книгу та вихід. Я вже зрозуміла, що чоловіка я тут точно не знайду.

Вибравшись зі своєї пастки, я попрямувала коридором далі. Здавалося, він стає усе вужчим, нижчим та ніби під нахилом, заводячи кудись глибше під землю. Та раптом я побачила поворот, за яким був величезний зал, посередині якого під величезною люстрою, у якій палали десятки свічок, стояв масивний кам’яний вівтар, на якому, вся у крові, лежала молода дівчина у білій сукні. Її світле волосся відкривало бліде обличчя, а з руки, що звисала з вівтаря, на землю капала яскраво-червона кров.

Я прожогом кинулася туди, ледь розгледівши усю жахливу картину, що розвернулася перед моїми очима. Я ж ніколи нікого не рятувала, що ж його робити? Доводиться згадувати усе зі шкільного курсу первинної медичної допомоги в екстреному порядку. Перевіривши на шиї пульс, лише з другого разу змогла відчути легкі та повільні удари. Розірвавши краї білої довгої сукні дівчини на широкі стрічки, я змогла туго перев’язати рани на її зап’ястях, звідки все ще повільно текла кров. Тільки закінчивши з цим, я поглянула на жертву. Зовсім молода дівчина була занадто блідою. Здавалося, що життя ось-ось залишить її тіло. Але не можна, так не можна, тільки не при мені й тільки не тут — у лігвищі демонів! Я намагалася привести її до тями, злегка плескаючи по щоках, відразу забувши, що я у своєму сні і що це, швидше за все, нереально. Та для мене мої сни завжди були занадто реальними.

Раптом її очі широко відкрилися, і вона сіла, дивлячись на мене страшними чорними очима, у яких, здавалося, поселилася сама безодня. Уся вкрита кров’ю, у білій сукні з кривавими слідами, та з чорними очима, які дивилися просто на мене не блимаючи, вона лякала мене до чортиків. Моє серце забилося частіше, в той час як вона пропалювала мене своїм поглядом, гіпнотизуючи, наче змія свою жертву, змушуючи застигати перед обличчям смерті. Вона спустила ноги з вівтаря, підняла праву руку і направила на мене, обплутуючи чорним туманом, з якого чулися голоси, які заспокоювали, намагалися відволікти мене, задурити голову.

Та я була зосереджена та готова до бою вже з того моменту, як тільки побачила оту безодню в очах. Я подумки створила навколо себе прозорий захисний кокон, ніби силове поле, яке не піддавалося зовнішньому впливу, поступово наповнюючи його світлом, яке було сильніше за її темряву. Накопичивши достатньо енергії, я виплеснула її за межі свого захисного бар’єру. Ця сила була настільки велика та потужна, що дівчина видала страшний звук, ніби з самого пекла, та безслідно зникла, не залишивши жодного сліду. А разом з нею зник і вівтар, і люстра, перетворивши величну залу на просту печеру. Лише тоді, коли світло згасло, я змогла роздивитися, де я опинилася.

Я стояла посередині печери з високою стелею, з якої звисали сталактити. Десь здалеку пробивалося ледь помітне, тьмяне сонячне світло, а звук падаючої води розносився по печері, відбиваючись від стін, стелі та підлоги, поступово згасаючи.

Біля моїх ніг було невеличке озерце, на дні якого я щось побачила. Навіть, не скільки побачила, бо тут було доволі темно, скільки відчула далекий тоненький голос, який звав мене. Я нахилилася й занурила руку у холодну воду, яка приємно охолоджувала мої, розпечені від нещодавнього виплеску енергії, руки. На дні заглибини я намацала щось тверде та доволі велике. Вхопивши, я повільно підняла це та витягла з води.

Переді мною була моя книга! Неймовірно! Я була просто вражена. Як же вона тут опинилася?

З книги потоками стікала вода, дзвінко падаючи на темну кам’яну підлогу.

Але, як же записи? Вода ж їж знищила, мабуть? Та, відкривши пожовклі сторінки, я побачила, що книга навіть і не намокла. Мабуть, вона була захищена особливим закляттям, і її не можна було знищити так легко. Це було найкращою новиною на сьогодні. Але поганою новиною було те, що я насправді не знала, чи моя це книга. Бо не встигла прочитати її тоді, коли відразу мені її розшифрувала та жінка з лісу. Але, судячи по малюнках, які я змогла роздивитися при такому тьмяному світлі, це вона і є.

«От тепер можна було і відправлятися додому. Головне, знайти місце, де мене ніхто не зможе хоч кілька секунд знайти, поки я засну, аби знову не вирвати мене до якоїсь іншої реальності. Я вже неймовірно стомилася від цих загадок. І коли я вже зможу про це забути?

Але розслаблятися не можна. Поки що. Поки у мене є місія і я її виконаю!»

Обійшовши печеру по колу, я знайшла невеличку заглибину у стіні, яку не було видно при вході до печери відразу. Скрутившись калачиком, я потім з десяток разів ще поміняла положення, намагаючись вмоститися на твердій підлозі так, аби було хоч трішки зручно, намагалася заснути. Нарешті, через деякий час, обійнявши книгу, я відчула, що сон відносить мене додому. Я була щасливою.