Мереживо снів

Коли я, нарешті, змогла приборкати й водну стихію, то впала на стілець, наче підкошена. Та хоча б мій учитель був задоволений, а то я й не бачила посмішки на його обличчі. Вже дуже він був якийсь суворий. Але воно, мабуть, того таки варте. Навчання називалося «Експрес-курс магії або навчись чи здохни!» Я обрала перше. І взагалі я завжди себе пам’ятала хорошою ученицею ще зі школи.

— Ну от тепер можна й повечеряти, — сказав маг, накриваючи на стіл.

Я підперла руками голову й через хвилину поринула у сон. Почулися крики, шум, дзвін розбитого посуду. Неохоче я відкрила очі. Виявилося, що це ніякий не сон, хоча я й справді задрімала.

Навколо мене точився бій мого вчителя з якимись людьми у темному вбранні. Повсюди було чути дзвін зброї, крики, лайку. Я сиділа немов статуя аж поки один з нападників не звернув на мене увагу. О, ні, тільки не зараз, благаю… Я так втомилася…

І тут я згадала про те, чому цілий день вчилася. Довелося згребти себе в купу й сконцентруватися, адже я могла допомогти. Коли я закрила очі, то почула скрик мага. Поглянувши у той бік, я побачила, як він сповзає по стіні на підлогу, а його сорочка стає червоною від крові… Наступним, що я побачила, відвернувшись від цієї жахливої картини, були очі, сповнені ненависті, а за цим — пекуче відчуття болю у грудях… У ось уже я й слідом за магом опиняюся на підлозі.

«А я ж могла допомогти… Як же так… Моя місія… Як же боляче… Як холодно…»

Я прокинулася від того, що відчула, як замерзаю. Намагалася до тягнутися до чогось, чим можна було б вкритися, та, помацавши навколо, я не знайшла нічого, тож довелося відкрити очі.

Яким же великим було моє здивування, коли я побачила, що сиджу на землі, притулившись спиною до стіни якогось кам’яного будинку. А надворі було так само темно, коли я прокинулася минулого разу. І десь далеко так само голосно гавкають собаки. І знову перші кілька секунд просто блимаю очима, намагаючись хоч щось розгледіти, та все марно, хоч і починаю розуміти, що відбувається. Повільно підводжуся, тримаючись рукою за холодний камінь стіни і відчуваю сильне дежавю.

Лише через кілька хвилин, коли очі остаточно звикають до темряви, я вже точно знаю, що була тут минулого разу, що усе відбувалося так само, як і зараз. І в даний момент я позаду будинку, а, пройшовши трохи вперед, опинюся на площі, куди сходяться вулиці, ніби промінці. І там буде темна постать, за нею женуться ще кілька, потім буде бій, а потім…

Усе, що раптом згадалося, наче блискавка промайнувши у моєму мозку, починає відбуватися так само, як і до цього. Я не розумію лише одного — що потрібно змінити, аби не померти.

Я вирішила ще раз прожити цей день так само, тільки витративши менше часу на примітивні вправи, а зайнятися більш глибоким вивченням магії.

Мій вчителя якось підозріло дивиться на мене, коли я з другого разу лише самим поглядом схоплюю усі свічки, які тільки пам’ятаю, де знаходяться з минулого разу, підіймаю їх у повітря, запалюю, потім змушую їх згаснути, потім ділю на групи, одні ставлю, інші тримаю у повітрі, а ще одну групу то запалюю, то загашую. Цього разу це вимагає набагато менше концентрації та енергії, і це радує.

Я вирішую поки не розповідати вчителю нічого про те, що це усе не вперше, думаючи, що цим можу все зіпсувати. Подивимось, чи зможу я без його допомоги попередити його і свою смерть. Тож час спливає, я більше тренуюся кидати предмети, а потім переходжу до підкорення водної стихії.

Коли настає час вечері, я виходжу у двір, сподіваючись побачити нападників раніше, ніж вони проберуться у будинок. Було б чудово нейтралізувати їх. Думаю, що це і є моєю головною задачею.

Позаду чую тихі кроки, а потім гострий пекучий біль у грудях. Мене накриває темрява, я падаю і ось вже не бачу нічого, окрім темряви…

Я замерзаю. Руки починають тремтіти, а зуби просто один на інший не попадають. Як же холодно! Відкриваю очі й сиджу, нічого не розуміючи, бо це те саме місце, де я прокидаюся вже втретє. Справжнісінький День Бабака*!

Тепер я згадую усе, що було попередні два рази. Обидва з них я загинула від зброї. Інстинктивно я потягнулася до місця, де мала б бути смертельна рана, але там нічого не було. Лише якийсь глухий біль, наче від давньої травми. Ну, хоч так.

Зволікати немає коли, треба рухатись. Намагаюся випередити переслідувачів, які женуться за темною постаттю, але не встигаю. Все йде, як і мусить бути. Здивувавши мага своїми здібностями, але нічого йому не кажучи ні про що, я продовжую вправлятися у магії, опановуючи мистецтво керування стихіями, методи нападу й захисту. Щойно маг заговорив за вечерю, я намагаюся сконцентруватися та поставити бар’єр навколо себе і його. Він же продовжує займатися приготуванням вечері аж до того, моменту, коли відчуває, як навколо нас повітря аж починає дзвеніти від енергії.

Нападники намагаються прорватися крізь мій захист, але марно. Я вперто продовжую утримувати свою захисну стіну. Мій учитель приєднується до мене, кидаючи енергетичні кулі у ворогів. Та їх занадто багато. У мене не вистачає сил аби втримати захист, руки починають дрижати, концентрація ледь тримається, а вороги усе ніяк не закінчуються.

Та раптом я відчуваю настільки сильний енергетичний удар, що він пробиває мій захист з такою легкістю, ніби його й не було. Я розвертаюся й помічаю, як до нас наближається жінка у темно-синій мантії, а під каптуром ховається яскраво-руде волосся, довгі пасма якого неслухняно вибиваються з одягу.

«Ага, значить, і у вас є маг. От воно що! А я думала лише зброя… Це вже погано»

Наступним, що я пам’ятаю, була енергетична куля, яка влучила в мене. Після того, як я опинилася на підлозі, то слідом за мною впав і мій вчитель, а зверху на нас сипалися уламки посуду. Останнім було те, що кришталева куля, яка скотилася звідкись згори, впала на підлогу й розбилася на друзки, осипаючи нас скляним снігом.

І тут у моєму мозку щось клацнуло. «Ось воно! Це ж кришталева куля, яка мені потрібна. А що там про неї говорила Дара? Що її можна отримати у дар, у спадок чи від учителя!», — подумала я. Це була моя остання думка перед черговою смертю.

Помирати точно неприємно. Вкотре прокинувшись, я миттю кинулася до мага і цього разу встигла йому допомогти розібратися з переслідувачами. Знову я вправлялася у магії, дивуючи своїми результатами учителя. Але, коли настав час перед вечерею, я, знаючи, де лежить куля, просто заховала її перед самим нападом. А потім був жорстокий та довгий бій, який ми знову програли. Їх було занадто багато. І, хоч я була вже вдвічі вправніша зі своїми магічними здібностями, та все ще ніяк не могла скласти конкуренцію тій рудій, яка приходила за озброєними і вбивала нас, якщо ми перемагали.

З цим потрібно було щось робити. До того ж терміново. Я не знала, скільки разів можу померти перш ніж остаточно зникну з цього світу чи помру. Почувалася я все гірше — мені потрібен був час для відновлення, але ось цього як раз у мене й не було. Цей день перетворився на «Щасливий день смерті»**, тільки різниця в тому, що зовсім він не був щасливим.

Прокинувшись наступного разу, я все таки вирішила не поспішати, а сісти й проаналізувати усе, що я знаю, чого не знаю, і прийняти рішення, що робити далі. Через кілька хвилин роздумів я зрозуміла одне — мага треба повідомити. Я відчувала, що без цього задачу свою я не зможу виконати, тож треба щось змінити.

Зустрівши мага після того, як він розібрався з нападниками, я прямо йому заявила:

— Тебе і мене вб’ють. Сьогодні. Ввечері.

Сказати, що він здивувався, я не могла. Наче він чекав миті, коли я це скажу. Глянувши на мене, він тільки махнув рукою, запрошуючи слідувати за ним.

— Я відчуваю, що щось змінилося. Час. Енергія. Матерія. Не знаю, щось. Розкажи, звідки знаєш.

Довелося розтлумачувати усе, поки ми йшли зовсім іншою дорогою, ніж було до цього разу, і вже через кілька десятків хвилин плутання слідів шляхом ходіння колами по різних закутках, вуличках та будинках, ми, нарешті, вийшли за місто й занурились у ліс.

— І чого раніше не розповідала про це?

— Намагалася вирішити проблему самотужки… Змінювала то одне, то інше, але усе було марним.

— Зрозуміло, — він зупинився перед невеличким отвором, який був замаскованим листям та гілками. — Звісно, вони й тут нас знайдуть, та не так швидко — буде час приготуватись.

— До чого?

— Як до чого? До бою, звісно!

— А я думала, що ми будемо тікати, — щось мені не хотілося вкотре померти.

— Ну, тікати будеш ти, а я буду битися. А потім теж втечу.

— Так вдвох у нас більше шансів на перемогу, бо я тепер сильніша! — я не хотіла аби він гинув через мене.

— Ні, ми маємо розділитися. Зараз ти підеш до мого будинку, поки там безпечно, і візьмеш кулю… Так, я знаю, що ти Подорожуюча Світами. Тобі вона потрібна, візьмеш, ти заслужила!

— Ще ні… Заслужу тоді, коли ми врятуємося.

— У мене є ще кілька сюрпризів для моїх ворогів, але ти маєш йти! Зараз же! — його очі блиснули, запалюючись вогнем злості.

Довелося йти до його будинку, дорогою сподіваючись, що вороги у цьому світі полюють не на мене, а саме на нього. І що він зможе відбитися від них… І що вони не знають, хто я і навіщо прийшла.

Я пересвідчилася, що біля будинку нікого немає, спостерігаючи та прислухаючись десь з пів години, а потім зайшла, розвіявши маскувальне закляття, як навчив мене маг, і забрала кулю.

Взявши її до рук, я відчула спочатку крижаний холод, а потім раптове тепло. Яскраве світло розлилося від центру кулі. Воно було таке яскраве, що мені довелося закрити очі аби не осліпнути. Треба придумати, як нести її так, аби ніхто не бачив цього світла.

Та раптом я побачила видіння. Це було як мить, яка відображає майбутнє, як спалах у мозку. Та я тепер знала, що маю робити. Мені потрібно було підготувати сіль за допомогою спеціального закляття, яке я тепер знала, і знову зустрітися з рудою.

Нашвидку запхнувши кулю у заплічний мішок, прихопивши сіль з кухні та кілька ножів, я вийшла з дому, повернувши маскувальне закляття на місце. Треба було поспішити, аби встигнути як раз на важливий момент.

Проходячи повз площу, я побачила ту руду відьму в синьому плащі, яка мала вбити мого вчителя. Автоматично промовивши слова закляття на сіль, я взяла її у руки й пішла повз ту кралю. Як добре, що вона нічого не пам’ятає. Та добре, що пам’ятаю я. Тепер потрібно було нейтралізувати її.

Я підійшла ближче, видаючи себе за просту недалеку селянку, яка ніби задивилася на її шикарну сукню та плащ. Тримаючи у руці сіль, я непомітно розсипала її довкола, коли із роззявленим ротом обійшла ту панночку. Ох, бачив би мене зараз якийсь режисер — точно у кіно запросив би відразу на головну роль!

Звісно, руда була збентежена моєю поведінкою. Спочатку просто дивилася на мене, але, коли я «випадково» перечепилася й ледь не впала на неї, то вона геть збісилася й наказала охороні відвести мене за ворота й кинути у лісі.

— Щоб я тебе тут більше не бачила! — зі злістю сказала вона, проте відкрита демонстрація магії, за словами мого вчителя, була заборонена, тож цим їй довелося обмежитися.

Я повернулася до мага у ліс і він ледь сам мене не вбив за те, що ослухалася його. Та після того, як я розповіла про свою витівку, він тільки похитав головою. Хвилини спливали, наближався час, коли руда знайде нас.

Раптом я почула хрускіт гілки недалеко від місця, де ми переховувалися. Ми влаштували пастку на землі, а самі залізли на величезне розлоге дерево, прикрившись маскувальним закляттям.

З різних боків до нашої пастки наближалися люди у темному вбранні, а трохи подалі виднілася яскрава голова тієї відьми.

Мій вчитель мовчки подав мені знак аби я сиділа тихо і не видавала себе, потрібно було ще трохи зачекати аби пастка спрацювала. Через декілька хвилин усі воїни були в межах дії пастки, тож учитель потягнув за мотузку і вони опинилися на дні величезної ями. Руда залишилася сама.

Вона крутила головою на всі боки, не розуміючи, де ж вороги, коли ми з’явилися перед нею. Вона звичним рухом підняла руку, викликаючи енергетичну кулю, та кидаючи її у нас. Але була дуже здивована тим, що нічого не відбулося. Вона намагалася зробити це ще раз, і ще, повторюючи автоматизовані рухи, та все було марно. Ми стояли неушкоджені, бо вона залишилася без своїх магічних сил через ту мою витівку на площі, де я обсипала її заговореною сіллю. Її обличчя виражало усю гамму почуттів: тут був і смуток, і злість, ненависть і біль, розчарування та здивування. Вона зрозуміла, що трапилося щось, що залишило її без сил, та кинулася навтьоки.

Мій вчитель змахнув рукою і руда вмить опинилася у залізній клітці, сиплючи у наш бік прокльони та лаючись. Та ми не зважали на це. Ми були раді, що усе так закінчилося.

— Ти врятувала мені життя, я тепер твій боржник, — вже м’якше промовив маг.

— А ви навчили мене усьому, так що ми квити.

— Добре, а кулю ти таки заробила, як і казала!

Ми попрощалися, і він побажав мені успіху. На цьому мій безкінечний день мав скінчитися. Я вклалася зручніше на підстилці з трави та листя у тому невеличкому укритті, куди привів мене вчитель, притискаючи до себе свій дорогоцінний артефакт, і сон відніс мене додому.

*«День бабака» (англ. Groundhog Day) — американська комедія, у якій головний герой потрапляє в так звану часову петлю.

**«Щасливий день смерті» (англ. Happy Death Day) — американський містичний фільм жахів про дівчину, яка проживає своє вбивство знову і знову.