Мереживо снів

Відкривши очі, я побачила, що лежу на своєму ліжку в кімнаті, поруч тихо дихає моя сусідка на сусідньому, а за вікном тихо прокидається ранок. Мені ніяк не вдається пригадати, як потрапила сюди після своїх нічних пригод у темних коридорах та зустріччю зі знайомою незнайомкою. Остаточно прокинувшись, я почала сумніватися, чи то дійсно відбувалося, чи знову мене почали турбувати мої реальні сни. Нажаль, розібратися у цьому надто складно, можливо, навіть, нереально. Я потрусила головою аби прокинутися остаточно. Вдома у цьому мені допомагала ранкова кава, а тут…

Моє серце стиснулося при згадці про дім… Артур, мій чоловік, навіть не подзвонив… Хоча, як би він додзвонився, якщо тут телефони не працюють. Та це мало б його насторожити. А якщо, раптом, його обманюють, говорячи, що я не хочу з ним говорити? А, може, він хотів мене позбутися чи просто тримати під контролем? Та й взагалі останнім часом він поводиться надто дивно. Це просто зводить з розуму…

Такі невеселі запитання прийшли у мою голову, але знову повернулися до нічних подій вже за мить. Бо дещо усе-таки наводило на думку про те, що це відбувалося насправді. По-перше, ліва рука, якою я вдарилася вночі, трохи боліла у місці удару. По-друге, коли я спустила ноги, аби взутися й вийти, то побачила, що капці, які стояли біля ліжка, були не такими чистими, як я очікувала. Добре, якщо це правда, то хто ж все-таки та жінка? І чому вона просила, аби я знайшла її? Можливо, у неї є відповіді на мої безкінечні запитання? Я почала прокручувати в голові те, що відбулося вночі, знову, але відповіді не було.

Голова гуділа від величезної кількості запитань і здогадок, що лише накопичувалися день за днем, але ніяк не вирішувались. Мені просто необхідно було прогулятися ранковим лісом і подумати, що ж робити далі... Місце було напрочуд дивним: спокійним настільки, наче кладовище вночі. І це справді лякало. Тут ніхто, мабуть, крім мене, не ходив. Я сама вешталася довкола, хоча й відчувала якусь незриму присутність весь час. Так, ніби за мною пильно спостерігали.

Я змінила нічну сорочку на улюблений спортивний костюм, привела себе до ладу: вмилася, почистила зуби та розчесалася у ванній кімнаті. Вона була доволі простора. Тут була душова кабінка та все необхідне аби почуватися комфортно. Ось тільки це, чомусь, зовсім не радувало.

А от з сусідкою явно було щось не так. Вона майже весь час спала, і навіть те, що я ходила по кімнаті, відкривала шафу, зовсім не завадило їй спати далі.

Вийшовши нарешті з корпусу, в якому мене поселили, я зупинилася й подивилася навкруги, шукаючи очима високу стіну чи будівлю, на яку я натрапила вночі. Дивним було те, що я побачила її у найвіддаленішому кінці території санаторію, там, куди йти було не надто довго, але вночі здалося, що вона була набагато ближча. Я не сумнівалася навіть, що це вона, але вирішила все ж таки перевірити. До речі, там мали залишитися мої сліди, тим більше, що я пам’ятаю, як зійшла з дороги. Але потім подумала, що то марно, бо згадала, як ноги м’яко ступали по опалій хвої, яка роками сипалася з височезних дерев, які хиталися від вітру та видавали якесь моторошне скрипіння та скреготання. Але двері я мала б знайти, бо вони нікуди б не зникли, а за ними той довгий і похмурий коридор. Нічні образи поставали переді мною настільки реальними, що у мене виникло відчуття дежавю. Єдине, що їх вирізняло, це освітлення. Радував той факт, що було не надто страшно, адже сонце вже з’явилося над верхівками могучих сосен і ласкаво пригрівало, даруючи теплоту й спокій.

Часу до сніданку у мене було достатньо, а на території не було нікого, тож я вільно могла займатися своїм дивним дослідженням.

Підійшовши ближче до стіни, я закрила очі, уявляючи, як це було вночі, й доторкнулася до стіни. Вона була холодна й волога! Спогади виринали один за одним, даруючи мені деталі пригоди. Я почала пригадувати, в який бік йшла, й повернула праворуч, не відкриваючи очей. Для підтвердження своїх думок щодо нічних мандрів, я підняла руку вгору й намагалася дістати краю, але не змогла цього зробити. Тоді продовжила свій шлях вздовж стіни. Справа просувалася дуже повільно, але відчуття були точно такі ж, як і вночі. Тож я вирішила відкрити очі аби продовжити пошуки дверей. Я дійшла краю стіни, потім повернула ліворуч… Виявилося, що це просто шматок старої огорожі, яка залишилися, мабуть, після зведення нової. Я обійшла стіну навколо, але ніяких дверей тут не було... «Дивно, для чого вона тут взагалі стоїть і чому її не знесли відразу? І, якщо це стіна, то тут не може бути дверей…» Проте я пригадала, що вони були добре приховані, тож повернулася на місце, закрила очі й ще раз обійшла навколо стіни... Нічого не змінилося — дверей не було. Як би я не обмацувала холодну вологу і вкриту мохом стіну, та ніде не могла відшукати той виступ, за яким знайшла вночі цеглину, натиснувши на яку, я потрапила в середину.

І знову в голові промайнула думка про те, що моя підсвідомість знову вводить мене у оману. Бо це було просто не можливим, адже у стіні, яка стоїть у лісі, ніяк не може бути продовження у вигляді безкінечного коридору, який я бачила вночі… Це розчарування роз’ятрювало моє серце, адже я так і не зрозуміла з того сну, де шукати мою загадкову та невловиму незнайомку на ім’я Дара. І, взагалі, я думала, що це не сон. Усе було настільки реальним!

Але тепер остаточно заплутавшись, я вирішила піти кудись подалі від цього місця, поспілкуватися з кимось, перестати думати про це хоч на мить. Але потім пригадала, що так і не додзвонилася чоловікові, тож мені треба було піти до головного лікаря й з’ясувати, як це зробити і чому ми тут не маємо ні з ким спілкуватися.

Я повільно йшла, м’яко ступаючи й ухиляючись від колючих гілок, що де-не-де спускалися ледь не до землі. Попереду виднілися охайні доріжки, яскраві клумби та підстрижені вічнозелені кущі. Але мене манила саме дикість лісу, цей спокій та музика вітру, що зароджувалася десь у верхівках дерев, там, де вітер говорить з деревами. Я на мить зупинилася біля величезної сосни, яку навіть не могла обхопити двома руками, та притулилася до неї спиною, піднявши голову вгору та намагаючись розгледіти хмаринки на небі крізь лапаті віти.

Пам’ятаю з дитинства, як колись у заміському дитячому таборі так само стояла біля сосен, відчуваючи, як їхня сила перетікає у мене, наповнюючи енергією. Я завжди любила сосновий ліс, його таємничість, той голос, що чуєш, якщо стоїш тихо і слухаєш. Саме тому, коли почула, що санаторій розташований у сосновому лісі, то погодилася, сподіваючись на відновлення сил та душевної рівноваги. Якби я знала, що це лише тимчасове полегшення, а навколо так само багато загадок, які змушують сумніватися у своїй можливості ясно мислити, то ніколи б не погодилася.

А ще, якщо розібратися, то будь-який психіатр, яких, як я зрозуміла, було тут вдосталь, міг би мене з легкістю записати до своїх пацієнтів. Бо з моїми дивними снами та схильністю потрапляти у незвичайні місця, якщо подумати, саме треба лікуватися. Так би сказали нормальні люди. Але тут щось більше. Я просто відчуваю, що навколо мене й справді щось відбувається. Щось набагато більше того, що я можу осягнути…

Невеселі думки супроводжували мене протягом усього шляху до головного корпусу, де я хотіла врешті-решт отримати доступ до телефону. Адже не вважала себе полонянкою тут аби не мати зв’язку з зовнішнім світом.

Коли я, нарешті, дісталася до головного офісу, то тут було так само порожньо, як і усюди навкруги: ані лікарів, ані бухгалтерії, ані приймальної. Одні білі двері, на яких висіла табличка із надписом «Головний лікар», були щільно зачинені. Отже, у мене нічого не вийшло із дзвінком — сказали, що немає головного на місці, от і все. І взагалі, що він тут нечасто з’являється.

Так завжди кажуть, коли хочуть когось спровадити. Скандал влаштовувати марно, бо вколять якесь заспокійливе — і буду лежати, як моя сусідка по кімнаті. А цього я зовсім не хотіла. Я прекрасно все зрозуміла, але нічого вдіяти не могла, окрім одного — розвернутися та йти займатися своїми справами.

Ранок промайнув дуже швидко й уже час було йти до їдальні. На цей момент у мене вже був майже готовий план, як зв’язатися з чоловіком. Я пішла до своєї кімнати аби трохи заспокоїтися та перевдягнутися. Моя сусідка так само спала на ліжку, як і тоді, коли я вийшла з кімнати. Це вже починало непокоїти, адже людині треба їсти, рухатися, жити, а не лежати весь час дровинякою та спати.

Я намагалася розбудити її, спочатку доторкнувшись легко до її плеча.

- Роксано, прокидайся! Час снідати!

Але реакції ніякої не було. Тож довелося сильніше її труснути за плече. Дівчина спала з безтурботним виглядом. Бона була схожа на янгола, що, втомившись від своїх справ, приліг на хмаринку та заснув. Її довге руде волосся було розкидане по подушці, утворюючи неймовірні яскраві візерунки.

Годинник на моїй руці пискнув, повідомляючи про те, що вже восьма ранку. Я залишила дівчину в спокої і почала перевдягатися.

Раптом я почула легкий шерхіт і розвернулася. Роксана встала, повільно пересуваючи ноги, ніби загіпнотизована, пішла до ванної, не говорячи ані слова. Я так і відкрила рота від здивування. От тобі маєш!

Закінчивши перевдягання, я заправила ліжко та поскладала свої речі, очікуючи на дівчину аби розпитати її, як вона себе почувається. Через кілька хвилин я почула, що вода в душі вже не ллється, а ще через хвилину до кімнати увійшла і сама Роксана. Вона остаточно прокинулася і вже не виглядала настільки дивно, як зразу. Та я все одно мала її розпитати про все.

— Доброго ранку! — промовила я, сподіваючись зав’язати розмову.

Вона глянула на мене так, ніби не впізнала. А потім якось невпевнено промовила:

— Доброго…

— Ти ж мене пам’ятаєш? Я твоя сусідка, вчора заселилася. Але ти майже весь час спала…

— Щось таке наче пам’ятаю. Так дивно, що я тут дуже міцно й довго сплю. Дома я страждала від безсоння, саме тому мене й привезли сюди мої батьки.

Тепер я могла добре роздивитися її при денному світлі. На вигляд їй було років вісімнадцять-двадцять. Вона здавалася надзвичайно тендітною, ніби порцелянова лялька — струнка й доволі висока з ніжною білою шкірою, довге руде волосся спадало на її плечі.

— Ой, треба йти снідати! Запізнюватися не можна! — перелякано скрикнула вона й ми попрямували до їдальні, зачинивши кімнату.

Дорогою я намагалася знову завести розмову про телефон і зв’язок, але вона, боязливо озираючись, притулила палець до своїх губ, а трохи згодом тихо мовила:

— Поговоримо після сніданку!