Мереживо снів

Після того, як ми вийшли з їдальні, Роксана потягла мене в один з найвіддаленіших куточків санаторію. Дорогою вона лише шикала на мене, коли я починала щось говорити. Нарешті, коли ми відійшли досить далеко від облаштованих доріжок та підстрижених кущів, та вона ретельно перевірила місцевість на наявність прихованих камер, хоч я не була впевнена, що вона на цьому знається, ми могли поговорити. У мене накопичилася купа запитань щодо цього місця за моїми спостереженнями, які я проводила вчора й сьогодні. Але розмова не могла бути надто довгою. Це було видно по моїй сусідці, яка явно нервувала, озираючись та прислухаючись.

— Роксано, розкажи, що тут взагалі відбувається?

— Ти ще нічого не зрозуміла? Нас присипляють аби ми не тікали й не думали дурниць. Тільки зранку дозволено прогулятися, а потім, в обід, все й починається.

— Що починається? Але як так? Я вчора нічого такого не помітила… — слова дівчини не на жарт мене турбували, та я й справді не помітила якихось дивних змін, окрім нічного блукання, але до цього я вже почала звикати, бо у мене таке й до цього місця бувало.

— Як не помітила? — Роксана пильно глянула на мене, на хвильку зупинившись. — А вночі як ти спала?

— Ну, я прокидалася, як мені здається, але тепер я не впевнена… Здається, то сон наснився дивний…

— От бачиш! Вони нам щось підмішують! Я теж бачу дивні сни щоночі, але не можу прокинутися аж до ранку! А потім усе скінчується, як по сигналу.

Я була здивована, але підозрювала, що так і є. Слова Роксани тільки підтвердили мої здогадки.

— То що, їсти нічого не можна, чи пити? — я намагалася з’ясувати, як же уникнути цього.

— Ні! Ти що! Тебе заберуть і накачають так, як одну з дівчат… як її… з тринадцятої… — вона знову почала ходити й озиратися, зупинялася на мить, била рукою собі по лобу й знову повторювала те саме, поки я не гукнула її. Вона виглядала розгубленою, наче не розуміла, що вона тут взагалі робить.

— Так що було з тією дівчиною, з тринадцятої? — я намагалася повернути її спогади.

— А- а, вона просто не прокидалася… дуже довго… як же її звали…

— І що далі? Чим все скінчилося?

— Її кудись забрали на швидкій… Більше її не бачили тут.

У моїй голові закружляли тисячі думок… «О, Боже! Треба звідси забиратись!»

— А ти знаєш, як звідси вибратись? Ти давно тут?

— Я… нічого не знаю… давно, мабуть… не знаю… хліб, їжу там, возять… машина, один водій… завтра буде якраз… нічого не знаю… О, моя голова!!!

— Тихіше, спокійно… заспокойся, все добре… — я намагалася повернути Роксану до тями, але, здавалося, що у неї в середині ніби спрацював перемикач. Тож більше нічого я від неї не могла добитися, тому довелося повернути її у кімнату, вкласти на ліжко та залишити, бо мене гнітило знаходження у кімнаті, тим більше, що я відчувала себе ніби у пасці весь час, ніби великі темні очі пильно наглядають за мною. Це гнітило й не давало спокою. Мабуть, Роксана була права в тому, що за нами спостерігали. Треба було знайти камери.

— От же ж халепа! — вирвалося у мене випадково. Та більше не можна нічого казати. Треба робити все, як і всі, та спостерігати пильніше за тим, як усе тут відбувається аби розібратися, де є слабке місце та як ним скористатися аби втекти з цього «санаторію».

Мене дивувало те, що Артур, напевно, знав, що це за місце, то чому направив мене сюди? Невже він таки з табору ворога, а тільки прикидався хорошим і моїм захисником? А, може це прикриття для того, аби мене не знайшли? Цікаво…

Але лишатися тут я більше не могла. А так як зв’язку з чоловіком не було, то мусила приймати рішення сама. Треба було подумати. «Якщо піти до головного, то скажуть, що його немає. Якщо попроситися додому, то відповідь буде одна, як я розумію. Лишається тільки втеча… Єдиним шансом може стати приїзд Артура, але очікувати цього не варто, я думаю. Доведеться щось вигадати.»

Цілий день я присвятила спостереженню. Я сідала то на одній лавочці, то на іншій. По території дуже зрідка хтось взагалі ходив, але відчуття, що за мною наглядають, не проходило. Та я не робила нічого підозрілого, просто прогулювалася доріжками біля корпусів, повертала до їдальні, потім проходила трохи далі до воріт, де сиділо двоє охоронців, на поясах у яких висіли чорні палиці.

На обіді я навмисно затрималася й вийшла останньою з їдальні, ніби щось відтирала зі своєї сукні біля умивальника. Це дало мені змогу побачити, як до будівлі під’їхала велика машина, що возила продукти. Водій, він же і вантажник, виліз і, гучно грюкнувши дверцятами, пішов відкривати кузов аби перенести якісь ящики до їдальні. Я саме проходила повз, наче випадково повернувши трішки не в той бік. Це дало мені змогу роздивитися весь процес розвантаження. Тим більше, я присіла неподалік від машини, розстебнула взуття і зробила вигляд, що зосереджено витрушую камінець, який туди випадково потрапив. Це дало мені ще декілька хвилин для безпечного спостереження. Потім я відійшла і попрямувала доріжкою, що йшла неподалік від воріт. Мені потрібно було переконатися, що машину не оглядають, бо це і був мій шанс на втечу.

Але все було не так добре, як мені б того хотілося. На виїзді машину відкрили її уважно роздивилися, що всередині. Тож я, розчарована, мала відступити від цього плану.

Залишилося ще одне — стіна.

Вона була високою, але цегляною, тож був шанс знайти виступи, в які можна було поставити ноги аби видертися на двометрову висоту.

Тож після провалу плану А, я почала вивчати нюанси плану Б. Гуляючи по периметру санаторію, я трималася ближче до стіни, намагаючись виявити слабке місце чи щось таке, що допомогло б мені втекти.

Такий ретельний огляд займав забагато часу, тож, подолавши половину відстані і наблизившись достатньо близько до свого корпусу, я звернула зі свого маршруту й пішла відпочивати, як це було написано у правилах внутрішнього розпорядку, що висіли ледь не на кожному стовпі.

Роксана знову дрімала на ліжку, її очі швидко рухалися під повіками, а губи час від часу ворушилися, ніби намагаючись щось сказати. Якийсь час я стояла, прислухаючись та придивляючись, але потім вирішила й собі лягти.

Саме в цей час крізь бурмотіння, схлипи й дихання сусідки я чітко почула ім’я «Дара». Мене наче током вдарило. Невже це був збіг?

Я зіскочила з ліжка й в одну мить опинилася біля Роксани, нахилившись і налаштувавши усі свої сили для того, аби розібрати щось ще.

Її голова металася по подушці, волосся обплутало її, але вона не прокидалася. Я боялася навіть дихати аби не порушити її сну. Яким чином ім’я тієї загадкової пані дізналася моя сусідка — залишалося лише здогадуватися. Здавалося, на цьому все скінчилося, дихання сусідки вирівнялося, а я розвернулася, щоб відійти від неї.

Як раптом вона схопила мене за руку! Я розвернулася, Роксана сиділа на ліжку із заплющеними очима, а за неї говорив чийсь голос:

— Знайди... Чуєш?... Знайди мене... Мене звуть Дара, запам’ятай! Слухай своє серце, промовляй моє ім’я й у тебе все вийде... Тільки вір!

Вона відразу опустилася на ліжко й тихо задихала, а в мене волосся на голові стало дибки, серце калатало від переляку, готуючись вилетіти з грудей. Я зробила кілька глибоких вдихів та видихів аби прийти до тями. Тихенько вклавшись у ліжко, я не могла перестати думати про те, що відбулося щойно. Я весь час прокручувала у голові слова, які почула вдруге за останні кілька днів: «Знайди... Чуєш?... Знайди мене... Мене звуть Дара, запам’ятай! Слухай своє серце, промовляй моє ім’я й у тебе все вийде... Тільки вір! Знайди мене. Дара. Промовляй моє ім’я. Дара… Знайди мене…»

Наступним, що я побачила, це те, як підіймаюся вгору, а, глянувши вниз, бачу своє тіло…

Перелякавшись, я ледь не втратила свідомість, але це лише мені так здалося. Як може душа втратити свідомість?

Я летіла під стелею коридорами санаторію, потім вилетіла назовні. Підіймалася вище й вище, аж дух захоплювало, настільки неймовірними були відчуття. Було так приємно почуватися вільною, але й неймовірно страшно, що я не зможу повернутися…

Тепер я бачила усю територію, наче на долоні… Ось їдальня, корпуси, головні ворота… А ось і кінотеатр, який дуже вирізнявся незвичним видом серед більш сучасних будівель. Я почала спускатися до нього і, врешті-решт, опинилася за дверима у величезному холі з мармуровою підлогою та великими горщиками з величезними пальмами.

Але й тут я не затрималася, а мене потягло у підвал, де за старими дверима був темний коридор. Тут відчувався запах сирості й плісняви, внизу хлюпала вода й бігали чи то миші, чи пацюки, а під стелею густими сірими сітями чіплялося павутиння.

«Таке собі місце… Не надто приємне…», — промайнуло в голові.

Це був старий тунель, що залишився ще з часів, коли тут був маєток якогось багатого пана, так мені розповідали на екскурсії по приїзді. Звісно, про тунель майже ніхто не знав, або забув, як часто це буває. Дивним лишається те, що цей прохід не був замкненим, а лише заставлений якимись коробками.

Після того, як я побачила це, то відчула, як повернулася у своє тіло, з грудей вирвалося повітря зі свистом, а я відкрила очі. Ще кілька хвилин я просто сиділа на ліжку, дивлячись перед собою й осмислюючи те, що бачила. «Невже це і є мій квиток додому? Невже це правда? Було б чудово…»

Проблемою була лише в тому, як потрапити до кінотеатру непоміченою.

Але тут на мене чекав сюрприз. Після вечері нам оголосили, що чекають усіх на перегляд фільму за двадцять хвилин. Ось воно! Я вже зібрала речі, поки моя сусідка спала. Пронести до кінотеатру я їх не зможу, а лишати тут не мала ніякого бажання. Тож вихід був один — потрібно було або перекинути їх через стіну, та невідомо чи знайду їх потім, чи буду тікати й не матиму часу на їхні пошуки. Тож треба заховати їх десь неподалік від кінотеатру й при нагоді спробувати переховати вже в самому приміщенні. Це був план на той випадок, якщо на вході стоятиме хтось із персоналу.

Після вечері усі розійшлися чепуритися до кіносеансу, а я цього разу була першою й встигла навіть сховати речі, а потім знову повернутися до кімнати аби разом з Роксаною піти до кінотеатру.

На моє щастя, на вході нікого не було, тож ми зайшли, а потім я сказала, що мені якось недобре й мені треба піти попити води й подихати. Після цього я вийшла, попросивши сусідку притримати місце і обіцяючи повернутись за кілька хвилин. Усі були схвильовані такою подією, а дехто тільки заходив і займав свої місця, у головному холі теж стояли й розмовляли кілька жінок, тому я вийшла й вже через хвилину знову зайшла, тримаючи свою сумку подалі від небажаних поглядів.

Але це було зайве — у холі вже нікого не було, тож я, скориставшись моментом, попрямувала до свого єдиного виходу — страшного й темного, вологого коридору десь у дальньому кінці будівлі. Він зустрів мене неприємним запахом болота. Дихати було дуже важко, сперте повітря вологими хвилями огортало мене з ніг до голови. Тим більше, що я хвилювалась через те, аби мою відсутність не помітили занадто рано.

Темний коридор хлюпав калюжами, по яких час від часу скакали тіні, які я ледь могла вирізняти через те, що очі повільно звикали до темряви. Наступивши на щось живе, яке відгукнулося страшним писком, я ледь не закричала, ризикуючи видати себе. Та все ж змогла опанувати себе і вже через декілька хвилин я стояла десь за межами санаторію посеред темного лісу й не мала жодного уявлення про те, куди йти далі.