Мереживо снів

Я відкрила очі й побачила, що на дворі вже почало сіріти. Через привідкриті штори виднівся краєчок неба, трохи прикрашеного рожевим кольором. Потягнувшись, відчула, що вже виспалась, тому вирішила, що саме час для прогулянки. Мені потрібно було розкласти усе по поличках, проаналізувати та прийняти рішення, що робити далі зі своїм життям, з усім тим, що я дізналася. Та й що робити у квартирі з людиною, про яку я так мало знаю, яка слідкує за кожним моїм кроком. Я не розумію, як тепер жити...

А взагалі я люблю гуляти ранком сонним містом, що повільно прокидається. Ці перші хвилини після сходу сонця завжди незабутні й неповторні. Темно-синє небо, яке запалюється сонцем, що підіймається з-за обрію, розфарбовуючи його червоним, поступово перетворюючи на рожевий, а потім жовтий. А згодом з’являється саме сонечко і настає день. Заради такого хочеться спеціально вставати раніше, виходити з дому, заховатися десь у парку чи у лісі, мочити ноги у холодній росі, спостерігати, як туман знімає свою бороду з дерев та кущів, а сонце запалює небо рожевим світлом...

Поруч тихо спав чоловік. Вчора ввечері я, так і не дочекавшись на нього, лягла спати, і навіть не чула, коли він прийшов, але будити його не хотілося, хоч мені й кортіло дізнатися його реакцію на проникнення до його кабінету. Але він, мабуть, передивившись записи, усе й так зрозумів. Єдиним питанням залишалося те, як він відреагує і що робитиме далі? Але зараз я тихенько вибралася з ліжка, прикрила двері до спальні й пішла до кухні, де швиденько зварила каву, вирішивши взяти її з собою, одяглася і вислизнула із квартири, якомога тихіше зачинивши за собою двері...

Надворі я відразу відчула на своєму обличчі легкий вологий подих вранішнього вітру. Це було так приємно, що хотілося якнайдовше затримати цю мить і насолоджуватися нею нескінченно... Трохи прохолодно, але тепла кофта й гаряча кава зігріють мене дорогою. Однак ця прохолода підбадьорює, додає енергії та розвіює негативні думки.

Та найкращими мої вранішні прогулянки були у лісочку, що був десь за двадцять хвилин ходьби від нашого будинку. Я відразу розвідала місцевість навколо і, побачивши його, відразу закохалась у це дивовижне місце. Чомусь воно мене приваблювало своєю дикістю. Цей лісок був не дуже густим, навіть і не дуже схожим на ліс, а, скоріше, на покинутий парк, який давно стояв у безладі, високі старі дерева росли як їм хотілося, стежок було лише декілька, й ті протоптані поміж дерев та кущів такими ж охочими до прогулянок, як і я. Але окрасою цього місця було невеличке озеро, що було посередині. На ньому можна було побачити диких качок, які плавали невеличкою групою, кричали та шукали щось, чим можна поживитися. На берегах росли чудові квіти, що тут, біля води, навіть у найпосушливіший рік, майоріли яскравими кольорами.

Я часто гуляла тут, хоча чоловік постійно сварився на мене, що це небезпечно, але я перестала говорити йому, де гуляю, та продовжувала сюди ходити...

Ось і цього разу, чоловік, звичайно, буде хвилюватися, але дарма. Ніколи нічого не відбувається, я просто гуляю, от і все. А потім я згадала про вчорашні події… Тепер я взагалі невпевнена, чи одружені ми, чи ні? Чому на фото тільки я? Чому зі мною відбуваються такі дивні речі? Питання залишалися без відповідей, турбуючи мене не на жарт, часто змушували мене сумніватися у собі.

Я йшла звичним маршрутом, весь час роздивляючись навколо й насолоджуючись прекрасними моментами. І ось, нарешті, я дісталася свого найулюбленішого місця в лісі — шматочка берега, що не заріс бур’янами, з якого відкривався дивовижний краєвид на озеро. Це ніби майданчик для спостереження, з якого видно майже усю поверхню води, дерева та кущі, що нахилили свої віти у воду, зарості очерету під іншим берегом... Тут я кинула на землю невеличкий килимок і хотіла випити кави.

Але сьогодні щось було не так. Я не могла зрозуміти, що саме. Було якось незвично тихо, пташки не співали, трава не шелестіла під ногами й, здавалося, що навіть вітер перестав літати навколо... Наче все затихло, очікуючи на щось незвичайне, щось таке, чого не повинно бути. Страх починав прокидатися в мені разом з відчуттям неминучості, тривоги... Я задумалась. Такі відчуття ставали звичними перед чимось загадковим щоразу, коли це відбувалося. Це вже було цікаво. І так, навіть, краще, я тепер можу приготуватися.

Аж раптом десь загуркотів грім... Повіяв сильний поривчастий вітер, і ставав з кожним своїм подихом все сильнішим і сильнішим... Набираючи силу, він набирав і голосу й завивав так, що аж мороз пробігав по шкірі... От тобі й маєш — прогулялася! А мені вже казна-що подумалося.

Це пояснювало все, що здавалося дивним — природа завмерла перед грозою. Шкода лише, що прогулянка не вдалася. Ну, нічого, будуть ще дні й гарні ранки, коли я зможу прийти сюди. Я на це сподівалася. Але тепер мені треба збиратися, бо дощ намочить. І, хоч я любила гуляти під дощем, та сьогодні був не той настрій і мені чогось саме не хотілося змокнути. Вітер розгойдував величезні дерева з величезною силою, пригинаючи їх до землі. «Треба поспішати!» — подумала я й піднялася, збираючи в рюкзак речі.

Я вийшла на знайому стежку й поспішила додому. Як тільки я відійшла достатньо від озера, то зрозуміла, що йду не туди, куди треба. Вітер наче сказився, рвав листя на шматки і у цьому буревії я, здається, заблукала. «Невже я помилилася? Невже пішла не тією стежкою? Як так? Треба вийти знову до озера, а там видно буде...» Так я й зробила — повернула назад, пройшла трохи, але... Коли б я вже мала дійти до озера, то не побачила нічого, окрім... лісу. Голова почала крутитися, а страх заполонив думки й не давав зорієнтуватися.

«Нічого не розумію... Як вийшло так, що я заблукала, бо ходила тут десятки разів, та й взагалі, я завжди знаходжу дорогу правильно, але... Як же це пояснити?» Таки щось дивне відбувалося тут зараз і мої передчуття знову мене не обманювали. Тільки от приготуватися до цього я не змогла.

Моя подорож тривала. Я повернула знову назад, в надії, що все ж таки вийду хоч куди-небудь. Адже ліс же не нескінченний... Пройшовши трохи, я побачила зовсім не ту стежку, якою щойно йшла. Наче стежки мінялися місцями, намагаючись спіймати мене в замкнене коло, щоб я не змогла вийти, щоб залишилася тут... Назавжди... Вітер лякав мене, жбурляючи гілки на землю, нахиляючи дерева до землі так, що вони іноді торкалися мене... Серце сповнилося страхом... І хотілося побігти геть звідси, туди, де затишно йі безпечно, де світить ласкаве сонечко, а спокій огортає тебе з усіх боків... Додому, хоч я тепер і не могла почуватися там, як вдома, але з двох зол ми обираємо менше. Там хоч, поки що, я не відчувала загрози своєму життю, а тут...

Але я продовжувала вперто рухатися вперед, намагаючись не звертати уваги на те, що відбувалося навколо мене. Було страшно, ноги самі хотіли бігти вперед, швидше від цього шаленого буревію... Але я не давала їм, не давала страху поглинути мене... Я йшла, закриваючи обличчя руками від пилу, що ніс вітер, від гілок, що падали на землю прямо переді мною, ледь не на мене. Величезні яскраві блискавки прорізували небо, ділили його не безліч яскравих уламків, грім супроводжував їх, лякаючи, охолоджуючи кров, що загрожувала зупинитися від страху.

Але я продовжувала йти... Зупиняла себе тим, що бігти не можна під час грози. В ідеалі потрібно взагалі десь лягти на землю, але паніка не давала залишитись тут. Краю лісу все не було видно, а стежка все вела й вела мене кудись, хоча вже повинна була скінчитися давним-давно, як і сам ліс. Щось дуже хотіло затримати мене тут, щось таке, чому не було ніякого пояснення. Якась сила, грізна й лякаюча, яка була тут зі мною зараз.

Я блукала вже близько години (мені так здалося), й раптом я почала помічати, що вітер затихає, віддаляється, перетворюючись на менш потужний. А блискавки десь вже кілька хвилин як не було, так само як і грому. Аж ось і кінець тієї стежки, якою я йшла. Нарешті! От тепер вже сама собі сказала «Біжи, біжи!» й побігла наввипередки з вітром і ніщо не могло зупинити мене, ніщо не могло завадити вибратися з цього жахливого місця...

Нарешті, я вибралася з лісу, і, думаю, що після такого мені навряд чи схочеться сюди прийти ще раз... Озирнувшись, я побачила, що над цим ліском густющі хмари, що закрили небо, а навколо — смуга блакиті, наче це все штучне, ніколи не бачила таких дивних хмар! А вітру тут геть зовсім нема!

Але зараз — додому! Більше не хочу ані прогулянки, ані природи.

Я дійшла додому швидше, ніж коли-небудь до цього, і, відчинивши двері до квартири та скинувши взуття, я побачила, що вже близько дванадцятої! Отакої! Мені здавалося, що я лише годину блукала там, а виходить — усі п’ять! Що це за таке? У голові не вкладалося, як це могло статися, але ноги підказували, що це правда.

А на телефоні — десять пропущених дзвінків... Чоловік не зрозумів, куди я поділася з самого ранку... І що ж тепер йому казати? І чи треба передзвонити взагалі, чи хвилюватиметься?

Але я вирішила грати до кінця, поки остаточно в усьому не розберуся. Тому передзвонила і, ніби нічого й не сталося, розповіла, що гуляла, бо не спалося. Після розмови я відчула неймовірну втому. Звичайно — я ж півдня блукала лісом, яке розміром з футбольне поле. Досі я не могла зрозуміти, як це все вийшло. Та зараз це було вже неважливо. Я відчувала, що сили залишають мене, й вирішила прилягти відпочити.