Мереживо снів

Деякі дивуються, як можна прокинутися такою втомленою? Але після своїх неймовірних пригод уві сні, таких як останнього разу, я не просто втомлена, я знесилена, розірвана на шмаття, розтоптана, розбита на друзки… І використання моїх надзвичайних здібностей вимагає надзвичайно багато енергії. І з цим необхідно щось робити, до того ж терміново. Потрібно знайти того, хто навчить мене це робити правильно і без таких надзвичайних зусиль. А то у таких пригодах вони вкрай як потрібні, а я не думаю, що інтуїтивно вже змогла досягти надзвичайних вершин у цьому мистецтві.

Тож, прокинувшись, перше, що я відчуваю, окрім втоми, так це шалене бажання поїсти. Такий голод, ніби я готова цілого величезного слона проковтнути відразу. Доводиться повільно піднятися з ліжка, неохоче струшуючи з себе залишки сновидінь, та помалу рушити на кухню, тримаючи у руках свою заповітну книгу, з якою прокинулася від цього неймовірного сну, по ходу поклавши ліхтарик та балончик на місце у коридорі. Усе, про що я зараз мрію — то смачна вечеря та теплий душ, який змиє з мене цю втому та трохи збадьорить, якщо зробити його трішки прохолоднішим. Але вечерю треба ще готувати, а мене так вабить та загадкова книга, бо стільки часу я з нею вожуся, але ніяк не можу прочитати, а це ж надзвичайно важливо!

Вирішую зготувати щось просте, але поживне, та щоб не займало у мене багато часу. Бо книга для мене — це найголовніше зараз. Саме у ній усе моє життя, моє призначення. Мабуть, уся моя доля залежить зараз від цієї книги. Але природні потреби, на жаль, ніхто не скасовував. Тож зупиняю свій вибір на каші, салаті та смаженому м’ясі. На щастя, у холодильнику є запас продуктів, з чого можна усе це приготувати. Артур, мабуть, ходив до магазину, бо я вже й не пам’ятаю, коли це робила. Отже, за пару десятків хвилин я вже можу зайнятися своїм дослідженням книги. Поки готую вечерю, то ледь стримуюся від того, аби не відкрити її, аж руки сверблять. Вона ніби жива, відчуваю, як говорить до мене своїм тоненьким голоском, який я відразу й не розібрала.

Хапаючи гарячу їжу з каструлі й навіть не сідаючи за стіл, однією рукою вже тягнуся до книги. На мить щось затримує мою руку від того, аби перегорнути першу сторінку. Якесь невідоме відчуття, ніби пересторога, ніби якась думка крутиться у голові та ніяк не може сформуватися.

Але я вже звикла довіряти своїм відчуттям та інтуїції. Тож завмираю над книгою, забувши про незакінчену вечерю. Раптом чую, як ключ у дверях повертається. Беру книгу та йду в коридор. Це дуже дивує мене відразу, та потім я згадую, що чоловік же мав повернутися з роботи. Але, все ж таки, я не очікувала, що він повернеться так рано. Щось це на нього не схоже, зовсім не схоже! І чого це раптом саме сьогодні?

І тут у голові знову зароджуються підозри. А раптом, то все ж таки він був у тій печері? Чи ні? Чи то демон грався зі мною, перекидаючись на мого чоловіка аби залишити мене без підтримки, без довіри, без захисту? О, Боже! Це просто зводить мене з розуму! Мені просто життєво необхідно знайти спосіб аби вирізняти демонів, інакше я просто зійду з глузду.

Артур, ледь увійшовши до квартири, кинув речі тут же на тумбочку та кинувся мені назустріч, обійняв і прошепотів на вухо:

— Я так скучив…

Його палкі обійми, гарячі руки, які міцно тримали мене, та тихе дихання ледь не звели нанівець усю роботу, яку я проводила над собою цілими годинами, умовляючи себе не розслаблятися. А тут я просто розтанула, немов свічка, у його руках. Це й не дивно, адже для мене, на відміну від Артура, усе було по-справжньому: весілля, мої почуття, усе моє життя з ним. Я все ще кохала його. І все було так аж до останніх місяців, коли почалися мої занадто реалістичні пригоди уві сні, до того, коли він мені зізнався, що просто охоронець, і до того, як Дара сказала, що у ньому теж є демон.

Але, нагадавши собі про план, який я мала, я опанувала себе, хоч це далося мені надзвичайно складно, та промовила ледь чутно:

— Я також, любий. Але у мене сюрприз! — я намагалася переключити його увагу.

Він трохи відсторонився, з цікавістю заглядаючи мені в очі, намагаючись прочитати у них, що ж то за сюрприз. Він якось відразу увесь зібрався, напружився, готуючись до того, чим я його могла здивувати.

Не дивлячись ні на що, він продовжував виконувати свою роль мого чоловіка, хоча йому й довелося зізнатися, що він лише охороняє мене. Але сьогодні, ще у кафе, у його очах я побачила блиск цікавості, якого раніше там не було. І тепер я можу сказати, що він точно помітив, як я змінилася. Ну то що, він ще не зовсім усе бачив. Я про себе аж усміхнулася, згадавши, як вправно сьогодні розкидала демонів у тому підземеллі.

— Чому ти посміхаєшся? — він зацікавлено продовжував дивитися на мене, очікуючи на сюрприз.

Я вирішила піти ва-банк.

— А пам’ятаєш ту книгу, яку я тобі показувала?

Його очі блиснули, і він, заінтригований, пройшов за мною на кухню, де я запросила його до вечері, а лише тільки трохи згодом продовжила:

— Тепер ми можемо її прочитати!

Він аж закашлявся. Мені, правда, була незрозуміла його реакція, чи це просто збіг? Та не треба себе умовляти, таких збігів не буває! Однозначно, він не думав, що я можу її прочитати.

— І що ж там написано? — він продовжував вечерю, намагаючись приховати свою цікавість.

— Не знаю, я щойно хотіла прочитати, але не встигла, бо ти прийшов.

Він прожував, трохи подумав, а тоді сказав те, на що я очікувала:

— А як же ти її розшифрувала?

Я готувалася до цього питання і, загадково йому підморгнувши, сказала:

— Мені допомогли.

Він не став з’ясовувати подробиці. Мудре рішення. Бо як би я йому це пояснювала — не знаю. Та, думаю, він і сам здогадався, як. Адже книга, що лежала на цьому ж столі нещодавно, була написана якоюсь тарабарською мовою, тепер мала звичний для нас вигляд і була зрозумілою.

Ми читали її з пів години, роздивлялися малюнки, намагаючись розібратися у послідовності того, що потрібно було зробити.

Єдине, що мене здивувало, це те, що ніяких квіток, кришталевих куль та обручок не було потрібно для ритуалу. Єдине, що тут згадувалося, це крапля крові Обраного. І все. Нічого, про що говорила Дара, тут не згадувалося. Все, що потрібно, так це знайти за координатами портал і крапнути краплю крові над ним у воду.

Я не йняла віри тому, що одна крапля може відкрити портал, але книга говорила інакше. Ми просиділи над нею кілька годин поспіль, намагаючись довести одне одному, що це правильний варіант. Але було ще одне «але»: чоловік нічого не знав про мою розмову з Дарою. І, звісно, він був не в курсі того, що вона вже розповіла мені про ритуал.

Але тепер я не знала, кому вірити. О, Боже, знову? І коли це все скінчиться? Невже не може бути просто? Ні, у мене ніколи так не буває. Треба обов’язково усе ускладнити. Крім того, що у мене тепер були дві версії, так ще і я зі своєю підозрілістю мала щось робити. Я мала зробити вибір.

— Слухай, нумо все-таки залишимо це на завтра. Я неймовірно втомився…

Чесно кажучи, я теж була просто вичавлена, а на годиннику показувало далеко за північ, тож я, прихопивши книгу, пішла до спальні розстеляти ліжко.

Коли я увімкнула світло і поклала книгу на тумбочку, то, повернувшись до ліжка, просто застигла, роззявивши рота від здивування: переді мною на ліжку лежала ще одна книга!

Я відчувала, що залишки здорового глузду просто залишають мене, а тому тихо покликала Артура, який прибіг, відчувши щось недобре у моєму голосі.

Я вказала йому на дві книги, які зовні були абсолютно однаковими, на перший погляд. Ми присіли на ліжку, увімкнули світильники та одночасно відкрили книги. Перші сторінки, що розповідали історію створення Клану хранителів і переповідали вже відому мені легенду, були повністю ідентичними. Та, дійшовши ближче до краю, ми почали помічати деякі розбіжності.

У другій книзі й справді йшлося про ті атрибути, необхідні для закриття порталу, які згадувала Дара.

— А звідки у тебе друга книга? — поцікавився Артур.

Ха, хороше запитання. Я ніби зависла, намагаючись розібратися, як це вийшло. Коротко пояснити чоловікові я це не змогла, то довелося розкривати усі карти й переповідати події сьогоднішнього дня. Треба віддати належне чоловікові — він умів слухати. На його обличчі не відображалось жодної емоції, він лише слухав, зовсім іноді щось уточнював, а в кінці підсумував:

— Отже, у нас тепер два артефакти. Один з яких ти знайшла у демонів у підземеллі, інший — в якомусь зі світів і тобі його допомогли розшифрувати. Історія у них однакова, але ритуали геть зовсім різні. Залишилося обрати — чому вірити.

— Так, задачка та ще, — я підтримала сумнів, висловлений Артуром, хоча давно повірила своїй інтуїції. Проте говорити про це чоловікові поки що не поспішала. Нехай буде у сумнівах, якщо, звісно, вони у нього є. Або ж нехай думає, що вони є у мене.

— Слухай, оце так головоломку ти мені підкинула, у мене вже мозок закипає… — сонно протираючи очі, промовив чоловік.

— Дякую, що вислухав і зрозумів. Залишилося лише обрати.

— Давай вранці пошукаємо щось на цю тему в інтернеті, а, раптом, щось та й знайдеться?

— Хороша ідея. Тоді на добраніч!

— Солодких снів, люба! — позіхаючи, промимрив Артур, намагаючись не заснути на пів слова.

Я ще кілька хвилин лежала, блимаючи очима, вдивляючись у темряву та дослухаючись до мирного та рівномірного дихання чоловіка. І, хоча мені усе й так було зрозумілим, та тепер головне, аби мій план спрацював. І мені все ще потрібен був захист і надзвичайні здібності. Тому, зануривши руки під подушку та заховавши свої найдорогоцінніші скарби там, де, здавалося, ніхто їх не міг би вкрасти, я відправилася у чергову таємничу подорож у своїх сновидіннях.