Мереживо снів

Я опритомніла у темній кімнаті. Навколо було тихо. У голові паморочилося, сил піднятися не було, тож я так і лежала якийсь час на холодній брудній підлозі, прислухаючись та кліпаючи очима, намагаючись розгледіти бодай що-небудь. Голова жахливо боліла, наче з похмілля. І тут я згадала за чоловіка.

— Артур?

Відповіддю була лише абсолютна тиша. І лише мій голос відбився від стін моєї в’язниці та луною прокотився по кімнаті, поступово затихаючи. Спогади останнього моменту перед тим, як я отямилась тут, були надто болісними й неприємними. Але було зрозумілим, що я у полоні. І я просто не уявляю, як почувається Артур, адже його зрадила людина, якій він довіряв. Чи це знову чергова гра аби дізнатися мої таємниці, аби вивідати те, що я знаю? Здається, ці люди готові на все.

Але, все-таки шкода, що ми не разом. Хоча розділити нас було розумним ходом, мушу визнати. Тепер мій чоловік стане відмінним інструментом у моєму приборканні в будь-якому разі. Вочевидь, його катуватимуть аби розповів, що знає про мене, про книги, про портал та артефакти… Або удаватимуть, що він переносить тортури, а я ж то просто людина, не з заліза зроблена і серце моє не з каменю. На що й розрахунок. А мене теж можуть мучити чи просто шантажуватимуть його смертю… Це у тому випадку, якщо він і справді за мене. Та чи варте його життя, моє чи будь-якої іншої людини долі усього людства? Я так не думаю… Мабуть, час прощатися з цим світом. Хіба що…

Мої роздуми були перервані звуком дверей, що відчинилися, й на мене полинуло світло звідкись з-за спини того, хто стояв у дверях. Обличчя я, звісно, роздивитися не могла, тим більше такі переходи від темряви до світла точно не сприяли цьому.

— Ну то що — очуняла? — чоловічий голос був грубим і незнайомим. — Ну то пішли, на тебе чекають! — піднявши мене на ноги, він вивів мене у коридор. А потім штурхонув мене поперед себе так, що я ледь не простяглася на підлозі, проїхавшись по ній обличчям. Роздивитися досконало його я так і не змогла, але краєм ока відмітила, що у руках він тримає величезну палицю. Та я була готова просто спопелити його навіть без зброї, лише самим поглядом. Та він лише насміхався з мене та продовжував штовхати.

— Давай, воруши ногами!

Думки в голові, наче спіймані птахи у клітці — літали так швидко, намагаючись придумати вихід. Звісно, магія відпадала, бо я вже спробувала і… нічого не відчула! Дивно, але я більше не відчувала енергії, яка стікалася до мене.

— Ні, ні, навіть не думай! У мене є чудова річ, яка блокує магію! Гарний винахід, чи не так? — він розреготався, наче прочитавши мої думки чи побачивши моє обличчя, сповнене розчарування та відчаю, і його гучний сміх луною відбивався від стін, затоплюючи мене. Порівнявшись трохи зі мною, він витягнув свою величезну руку й покрутив якусь круглу штуку з каменем блакитного кольору в середині, який був оточений візерунками зі сріблястого металу. Було схоже на якийсь чарівний пульт керування. Такого я не очікувала.

Я подумки вилаялася. Адже втрата магії зараз була дуже недоречною й не входила в мої плани. Хоча… я не дуже то на неї розраховувала, адже до останнього не знала, чи буду нею володіти у цьому світі. Але вона стала б хорошою перевагою у боротьбі. А так усе йшло за планом, як не дивно, і це радувало. Залишилося тільки дожити до потрібної дати, витримавши усе, що ці тварюки приготували на мою бідну голову. При цьому ще й правильно розіграти карти, аби все пройшло як по маслу. Треба було закінчувати з усім цим. Добре, що у мене було трохи часу на аналіз ситуації.

Ми спочатку йшли темними коридорами, потім піднялися сходами, що були ледь освітленими, і тому я ступала вкрай обережно, весь час відчуваючи гаряче дихання на своїй потилиці. Як же мені вже набридли оці темні приміщення! Ще один коридор і ось ми вже у доволі великій кімнаті, але так само погано освітленій, як і все тут. Здавалося, що демони просто терпіти не можуть світла. Але чомусь мені видавалося знайомим те, що мене оточувало. Щось невловиме є в цій обстановці, щось ледь помітне, та все ж усе це створює відчуття дежавю, що, ледь підступивши, вже знову ховається у глибини підсвідомості.

Посередині кімнати стоїть Алекс, весь у чорному, як той ворон, з вогнем в очах і злою посмішкою на губах, а перед ним на колінах — Артур. Його обличчя усе в подряпинах та слідах крові, руки зв’язані за спиною, волосся злиплося чи то від крові, чи від того, що його заливали водою, одяг весь пошматований та брудний. Мій мозок вже намалював картину того, через які тортури він пройшов. Я миттю лечу до нього й заглядаю у його очі, вимагаючи відповіді на запитання, які мучать мене. Та говорити багато нам не дадуть, це однозначно.

— Ти як? — опускаюся біля нього на коліна, гладжу його по голові, роздивляючись, наскільки усе серйозно. Та, на перший погляд, серйозних поранень немає.

— Нормально… Поки живий, як бачиш… Нічого їм не кажи… Я не сказав… — говорити йому неймовірно важко, але він намагається очима сказати те, що не може вголос. Та я поглядом намагаюся показати йому, що все буде добре, що ми обов’язково врятуємося. Важко було робити це, бувши не до кінця впевненою у тому. Але я намагалася приховати свій песимізм. Чомусь мені здалося, що він щирий, що він не бреше, а й справді на моєму боці. Чи то такий спосіб викликати жалість?

— Солодка парочка, так? — Алекс саркастично засміявся, а двоє охоронців відтягли мене від чоловіка й поставили на коліна навпроти нього. — Але ми ще подивимося, хто перший кого пожаліє! — він поглянув на мене, потираючи руки, підійшов ближче й підняв мою голову за підборіддя. — Ну що — ти перша? Врятуєш свого коханого? Чи хай йому грець? — він підняв руку, а разом з цим рухом і Артура, який ніби повиснув у повітрі, задихаючись та намагаючись звільнитися від магічної сили, яка душила його, тримаючи за горло. Та все було марно, він продовжував розмахувати ногами та хрипіти, а моє серце обливалося кров’ю. Я повинна щось вигадати, повинна врятувати не тільки світ від цих тварюк, але й чоловіка! Я не могла от так відразу здатися, бо це виглядатиме нещиро, ніби мені так і треба. Але я ще до кінця не продумала, як усе краще зробити. Алекс трохи зіпсував мій план, тож доведеться вносити корективи. А на це потрібен час, що у такій ситуації занадто важко, бо я ні про що думати не можу у ситуації стресу.

Алекс спокійно продовжував:

— То от що мене цікавить… Ці дві книги… Яка ж з них, так би мовити, «правильна»? Ми весь цей час знали лише про одну книгу. Але друга… Зовсім інша. І тепер переді мною дилема… З якою ти мені допоможеш, чи не так?

Він дивився мені просто в очі, тим часом завдаючи болі Артурові. Я не могла дивитися на його страждання, тож закрила очі.

— Дивись!

Та я ще дужче зажмурювалася.

— Дивись!

І тут я відчула магічний вплив, якому не мала сили протистояти. Очі просто пекли з середини й мимоволі текли сльози. Здавалося, що я зараз просто осліпну. Довелося відкрити очі.

— Навіщо воно Вам?

Його сміх розлетівся луною по приміщенню, Артур впав на підлогу, наче мішок. Мабуть, він був непритомний, на що я сподівалася. Бо найгіршим варіантом була смерть.

Алекс знову пильно подивився на мене.

— Миле наївне створіння! Влада — це все! Якщо саме я відкрию портал, то усі демони, які звідти прийдуть до нашого світу, будуть служити мені, як Повелителю. Я буду керувати ними, наказувати, що і коли робити. Це буде моя власна армія, здатна знищити усе й усіх, здатна підкорити світ. Та що казати — усі світи!

— Та то Ви так думаєте. Вони ж демони. Вони не стануть підкорятися людині.

— Як ти смієш! — його голос прозвучав так грізно, що я готова була просто провалитися крізь землю. Але я переборола свій страх і продовжила:

— І, до речі, я думаю, що у них немає вакансії на посаду Повелителя, бо вона вже зайнята!

Він почервонів від злості.

— Ні, вони визнають мене, бо я вб’ю будь-кого, хто стане на моєму шляху! Хай тільки хтось спробує перешкодити мені, побачить, що буде! І я не просто якась там людина! Я Верховний Маг!

— Хм, ніколи не чула про такого…

— Ти мені набридла! — він штовхнув ногою Артура, та той все ще був без свідомості. Трохи помисливши, Алекс закричав:

— Охороно! Заберіть їх, ми продовжимо завтра, — два величезні охоронці потягли кудись Артура, а ще два стояли біля мене, очікуючи на час, коли їм дасть знак Алекс, який продовжував говорити до мене.

— Я можу ще трохи погратися з вами, але я даю тобі часу лише до ранку. Якщо ти не розкажеш мені усе, що знаєш — я сам розберуся, а вас — вб’ю.

— Ха! Не зацікавили! — від несподіванки він аж витріщив очі, а я спокійно продовжувала. — Ми все одно не виживемо, хоч як не крути. Або Ви нас вб’єте, або демони, коли населять Землю, чи не так? І який мені тобі сенс розповідати?

— І що ти хочеш? Здається, ти зараз не в тому становищі, аби вимагати чогось!

— Можливо. Але можу сказати одне — часу розібратися з початку у вас не так то й багато, тому я вам і потрібна. Тож я хочу аби ви нас відпустили, і тоді я розповім усе, що знаю.

У відповідь пролунав гучний сміх, що громом рознісся по приміщенню.

— Ти мене за дурня маєш!

— Добре, відпустіть тоді Артура… — виходу особливо не було, але я розраховувала, що, якщо Артур буде на свободі, то й шантажувати мене не буде чим. — А я залишуся… І допоможу, чим зможу… — я важко зітхнула, опустивши голову, але краєм ока поглядала у бік Алекса, спостерігаючи за його реакцією.

— Хм… Хитра ти… Охороно! Заберіть! Поговоримо вранці! Тоді побачимо, як ти заспіваєш без усіляких умов! — його сміх знову лунав коридорами, доки мене тягнули до камери, у якій тримали. Я була засмучена, що не вийшло з першого разу того, чого я хотіла. Але, можливо, я трохи зарано погодилася на співпрацю?

Двері за мною зачинилися, голосно клацнув замок і я знову лишилася сама у темряві, наодинці зі своїми думками.