Мереживо снів

Відчуваю, як промінь сонця крадеться по моєму обличчю, заглядає під повіки й лоскоче у носі, намагаючись мене розбудити. Перевертаюся на інший бік у спробі втекти від світла та раптом відчуваю міцний аромат кави, що долетів з кухні. Прислухаюся, ледь відкривши очі та чую, як щось шкварчить і чайник починає свистіти, сповіщаючи про те, що час вставати. Підіймаюся та йду до кухні, ледь пригладивши волосся та накинувши свій коротенький рожевий халатик, що висів на спинці стільця біля ліжка.

Чоловік саме розкладає сніданок: рум’яний омлет, шматочки помідорів та бутерброди з сиром пахнуть просто неймовірно. Я уявляю ще й наскільки це смачно, що аж слина починає активно виділятися.

— Привіт, любий! — підходжу та обіймаю його за шию.

— Привіт, — розвертається обличчям до мене і цілує, — виспалася?

— Так, дякую! А котра година?

У нас ніде немає годинників, бо вони мене страшно дратують своїм цокотінням.

Чоловік дивиться у телефон:

— Майже десята. Нумо снідати! А то я вже зголоднів!

— Аромат просто чудовий!

— Я старався.

Ми сідаємо за стіл, продовжуючи спокійну, неквапливу бесіду то про одне, то про інше. Нещодавні події відступають на задній план, хоча поступово я повертаюся до думок про них. Але намагаюся на цьому не зосереджуватися аби не зіпсувати собі день. «Подумаю про це потім», — даю собі установку і продовжую насолоджуватися сніданком.

Та чим більше я намагаюся не думати про те, що зі мною відбувається, тим сильніше думки про це намагаються повернутися до мене. Чоловік помічає зміну мого настрою.

— Чого засумувала?

— Ні, нічого, просто задумалася.

Він бере мене за руку, підносить до вуст і цілує зі словами:

– Не люблю, коли ти сумна чи хвора, чи просто погано почуваєшся. Ти тоді сама не своя. Як от нещодавно було.

— А коли саме?

Він на мить замислився. Мені було важливо з’ясувати це, адже у мене були великі сумніви щодо того, що зі мною відбувалося. І ті сни були дуже дивними. Та і не сни, як-от тоді, коли гуляла під дощем. Тож не було сном, я була впевнена на сто відсотків. Але щось змушувало мене сумніватися у тому, що зі мною все добре. Чи хтось хоче, щоб я так думала?

— Та позавчора, наприклад. Я з роботи повернувся, а ти сиділа біля ліжка з порожніми очима і дивилася у нікуди. Тоді ти так і не сказала, що сталося.

— Я не знаю, просто вийшла гуляти, а там такий дощ, я повернулася. І чогось мені стало так сумно…

— Не треба, щоб тобі було погано. Може, заведемо собаку? Буде тобі про кого піклуватися?

Тепер була моя черга замислитись.

Чому він заговорив про собаку, а не про дитину? І взагалі… Стоп… Щось з моєю пам’яттю, мабуть. Чому я не можу згадати нічого про наше весілля? Дивно… Десь були фото, треба їх переглянути. Це дуже, дуже дивно…

— Ну, то що скажеш?

— А, ти про собаку? Вибач, знову задумалась. Ні, дякую, не треба мені собаки. Я останнім часом погано сплю, а то ще рано прокидатись вигулювати.

— Я з цим міг би допомогти, якщо хочеш. Аби ти тільки була щаслива.

— Ні, не хочу тебе обтяжувати, тобі ж на роботу…

— Але пообіцяй, що подумаєш про це, добре?

— Добре.

Ми закінчили снідати. Я прибирала на кухні, а чоловік пішов у свій так званий «кабінет», аби закінчити якусь термінову роботу. Через деякий час я почула телефонний дзвінок, а потім на порозі кухні з’явився чоловік у своєму темно-сірому костюмі й білій сорочці.

Він підійшов і поцілував мене, збираючись йти.

— Вибач, люба, мені треба на роботу. Термінова справа. Без мене — ніяк. Намагатимусь швиденько, — він дивився на мене, ніби очікуючи якоїсь бурхливої реакції, а потім продовжив, так і не дочекавшись її. — Може, сходимо кудись повечеряємо?

— Добре. Так і зробимо! Зателефонуєш, коли мені збиратися.

— Так, люба! Бувай! — Він обійняв мене і прошепотів на вушко: — Не сумуй!

— Добре, не буду.

Я зачинила за ним двері й, закінчивши прибирання на кухні, пішла до вітальні, де, як я пам’ятала, лежали фотоальбоми. Але, оглянувши шафи, де на поличках було багато різних книжок, чарівні статуетки та жодної нашої спільної фотографії (що мене здивувало), я зрозуміла, що альбомів тут немає.

Я сіла і задумалася, намагаючись зібрати уламки своєї пам’яті докупи. Мабуть, зі мною щось сталося нещодавно, адже я майже нічого не пам’ятаю з недалекого минулого. От дитинство, так, я добре пам’ятаю лагідний мамин голос і дужі руки батька, коли він мене обіймав. Пам’ятаю, як вони разом вели мене вперше до школи. І свою першу вчительку, яку я просто обожнювала, теж добре пам’ятаю.

Потім ще навчання після школи. І свою найкращу подругу — Мел, яка завжди сміялася, наче пташка якась — теж добре пам’ятаю. Ми часто ходили з нею по магазинах і вона дуже довго міряла усе підряд, а потім ми йшли, так нічого і не купивши. Але дорогою додому знаходили якусь крамничку, що притулилася на розі вулиці, чи навпаки — у якомусь невеличкому будинку, і там купували перше, на що падав її погляд.

Ех, гарні були часи! Безтурботні, щасливі, веселі! А потім? Пам’ятаю, що на останньому курсі універу я зустріла хлопця. Як же його звали? Думай, думай! І чому мені так важко його згадати? Він був італійцем, здається. Як же я могла забути, адже не так багато часу минуло… Скільки? Скільки ж то років назад? П’ять?

Ой, моя голова! Що ж це таке? Різкий головний біль ніби пронизує голову, і, здається, що вона розірветься на тисячу шматочків! Йду на кухню, дістаю таблетку з аптечки та запиваю водою. Деякий час сиджу за столом, поклавши голову на руки. Згодом вже почуваюся краще та йду продовжувати пошуки.

Але, обшукавши вітальню, спальню та ванну, я починаю замислюватися, куди могли подітися альбоми з весілля. Вирішую, що зателефонувати чоловікові буде найкращим варіантом, хоч і не люблю турбувати його такими дрібницями.

Тепер шукаю телефон та кляну свою дурну голову, адже не можу згадати, куди поклала його. Коли врешті чую звук розрядженої батареї, що й допомагає відшукати телефон під кухонним куточком.

Набираю номер чоловіка, але у відповідь чую лише тишу. Повторюю операцію знову, ефект той самий. Лише за третім разом на тому кінці чую довгі гудки, а потім різкий голос чоловіка:

— Алло!

— Привіт, любий. Вибач, я, мабуть, невчасно…

— Я трохи зайнятий, так, але хвилинку для тебе знайду, — його голос пом’якшується.

— Я хотіла перебрати наші весільні фотографії. Здається, ми декілька забули роздрукувати, от, хотіла перевірити.

— М-м-м, дай подумати, я десь їх недавно бачив… Почекай, люба. Пошукай ще, я тобі передзвоню, вибач, маю терміновий дзвінок на іншій лінії.

— Добре… — кажу я розгублено, але на тому кінці чоловік вже поклав слухавку.

— І де ж ті фотографії? — раптом промовляю вголос сама до себе, а потім вже подумки додаю: «Ну от, ще й сама з собою розмовляю. Геть з глузду з’їхала!»

У розпачі йду на кухню й ставлю на плиту джезву, аби заварити собі кави. Трохи прогрівши її, звичним рухом сиплю на дно трішки цукру і чекаю, доки він почне перетворюватися на карамель, потім додаю чайну ложечку кави й трішки ванілі, заливаю холодною водою і ставлю на плиту знову, чекаючи на момент, коли можна буде її перемішати та вже за хвилину насолоджуватися міцним ароматним напоєм. Цей процес змушує мене перемкнути увагу, відірватися від пошуків та марних спроб згадати те, чого, як мені здалося, я взагалі не знала.

Я сідаю на підвіконня у кухні з горнятком кави та продовжую роздуми. Найлогічнішим поясненням усього, що зі мною відбувалося, було те, що я потрапила до якоїсь аварії та втратила пам’ять. Та ще й, може, вдарилася головою, тож звідси й поганий сон та самопочуття. Але тоді чому чоловік нічого про це не каже? І мають же лишитися якісь сліди?

А якщо раптом я встану завтра і не пам’ятатиму сьогоднішнього дня? Колись навіть фільм такий бачила. Як же він називався? От горе, і цього згадати не можу…

Добре, якщо так, то чому я пам’ятаю останні сни? Чи й не тільки сни?

О, бідна моя голова! Вона зараз просто розірветься від усього цього. Але треба щось робити. Але що? І чому сьогодні день такий: повно запитань і жодної відповіді?

З усіх думок найкращою здається одна — записати сьогоднішні події й те, що пам’ятаю взагалі, і покласти там, де тільки я знайду і зможу прочитати. Тож вирішую так і зробити.

Записування деталей — доволі нудна справа і займає багато часу. Але раптом лунає телефонний дзвінок, лякаючи мене, бо я вже й забула, що чоловік обіцяв передзвонити. І я відволіклася й так і не знайшла альбоми з фото! Точно!

— Так, любий! Ти звільнився?

— Хіба що трішки. Вибач, знаю, що обіцяв побути сьогодні дома, але робота з’явилася дуже важлива і термінова, маю затриматися. Ти не образишся? Ми ж збиралися повечеряти, я знаю…

— Ні, ні… нічого, давай іншим разом.

— Ти не сумуєш? Чим зайнята?

— Та нічим особливо. Але так і не знайшла тих альбомів. Ти не згадав?

— Вибач, був зайнятий, навіть і думати про них забув. Давай я прийду і разом пошукаємо?

— Добре.

Ми прощаємося і я продовжую свої записи. Але тепер постає питання про те, куди їх сховати? Я ходжу по квартирі, уявляючи себе завтра, намагаючись передбачити, що робитиму і куди заглядатиму, аби розмістити там записи. Та все уявляється якимось ненадійним. Єдине місце, на яке я дивлюся в останню чергу, то маленька джезва, що стоїть у шафі наче й на видноті, та користуюся нею лише я, адже чоловік ненавидить каву. Тож був шанс, що вранці, коли дістану її, то знайду обов’язково. На цьому варіанті я й зупиняюся. Охайно складаю аркуші, на яких дрібним охайним почерком описала усі останні події й те, як я їх сприймаю, усі запитання, які мене тривожать, і поміщаю їх у джезву.

День ще й не думав закінчуватися, тож у мене ще залишається доволі багато часу на пошуки альбомів, що стало для мене вже нагальною справою, адже не могла ж я просто їх викинути? Чи комусь віддати? Їх потрібно було знайти обов’язково. Адже фотографії, то така неймовірна річ, яка може багато чого розповісти і про тих людей, які на них зображені, і навіть про тих, хто робив їх.

Я ще раз обнишпорюю усі можливі місця, де б могли зберігатися альбоми у всіх нормальних людей: шафи, полиці, комоди, ящики у столах. Потім переходжу і до нестандартних: за диваном, під ліжком, під шафами та тумбочками. Але все виявляється марним — їх ніде немає, і це спричиняє нове хвилювання.

Втомившись від безплідних пошуків, сідаю у крісло, підбираю під себе ноги, закутуюсь улюбленим пледом та вмикаю телевізор, намагаючись забути про сьогоднішні негаразди.