Мереживо снів

Раптово я прокинулася, відчуваючи якусь несподівану тривогу. Серце калатало, як навіжене, ледь не вискакуючи з грудей. Холодний піт вкривав шкіру, а горло стискалося так, ніби хтось тримав мене за нього, не дозволяючи зробити бодай хоч один ковток повітря. Мабуть такий стан був через те, що мені наснилося. Чи через останні події? Зараз це було не важливо. Наразі мені було чим зайнятися. Мені потрібні відповіді та відпочинок від тих карколомних пригод, які починали втомлювати!

Я вмилася та привела волосся до ладу. На годиннику — третя. Треба було щось поїсти. Гріючи обід я раптом згадала, що хотіла упорядкувати усе, що знаю, що відбулося, що бачила й чула. Тож, покинувши їсти, поклала перед собою аркуш паперу і замислилася. «А з чого усе почалося? Так, найперший дивний сон був про перегони. І склалося враження, що за мною хтось гнався. Далі я гуляла під дощем. І це було надто реальним для того, аби бути сном. Що було дивного? Однакові чоловіки, які з’являлися біля мене настільки раптово, що привернули увагу до себе й налякали. А далі що? А далі я знову тікала. Вночі. Не бачила від кого чи від чого, але відчувала… Спочатку здавалося, що це знову сон. А виявилося, що то було насправді… А ще я шукала фотографії з нашого весілля. Так… я їх знайшла у чоловіка в кабінеті нещодавно. Але дивним є те, що на них я бачила тільки себе… І з цим я поки не розібралася. Що це — фальсифікація? Чи сон? Потрібно ще раз на них поглянути.

А далі я блукала у лабіринті. Після того, як пройшла крізь дзеркало у коридорі… Маячня! Такого не буває! Це точно був один з моїх дивних снів!

Мені пригадалась зустріч із дивною незнайомкою у кафе, а її слова закарбувалися у пам’яті назавжди: «Усе, що ти бачиш — не просто так! Усе реальне… занадто… для тебе… Але ти… важлива! Тікай від нього! — вона знову озирнулася у той бік, куди пішов мій чоловік. А потім продовжила: — І він не той, за кого себе видає! Біжи! Біжи якнайдалі!» І чому вона сказала це? Невже мій чоловік — насправді не мій чоловік, а ворог? Дивно, чому тоді він про мене так піклується? Якби хотів щось зі мною вдіяти — вже не сиділа б я тут і не розмірковувала. Але навіщо тоді він слідкує за мною? І де записи, які я ховала у джезві? Теж поки не знаю. Але потрібно його запитати. Але він, як завжди, на роботі. Вчора й сьогодні ми майже не спілкувалися. Треба з ним серйозно поговорити й розставити всі крапки над «і».

Так, а що ж далі було? А-а, точно! Я потрапила в аварію, і знову ж таки через переслідування. Якась машина слідувала за мною і я запанікувала… Це точно було реальним, а от те, що я була у вогняній печері не могло бути насправді. Мабуть, я просто була без свідомості після аварії і просто марила, поринаючи у глибини підсвідомості, страхів, спогадів та думок… Шкода, що я не запам’ятала номерів машини, було б легше…

Потім я блукала на якійсь виставці моментів свого життя… Там були такі дивні картини, які ніби вказували мені на щось важливе. Ото так дивний сон! Мабуть, моя підсвідомість теж втомилася і від снів, і від питань, які мене мучать, і від переслідування та страху.

Потім чоловік вирішив мене закрити у тій лікарні… З якої я втекла якимось дивом… Чи це мені наснилося? Невідомо. Це ще один пункт, про який треба запитати в нього.

Останнє, що пам’ятаю, це обшук кабінету й буря в лісі. Ну що ж — хоч із цим, начебто, все зрозуміло.

Підсумовуючи згадане, роблю висновок, що першим завданням, яке потрібно зробити, це поговорити з чоловіком. Як не крути, а з ним пов’язано більшість подій, що трапилися зі мною. І у нього точно є відповіді на ці питання. Друге, це ще раз потрапити до кабінету і уважно все ще роздивитися. З дозволу чоловіка чи без — різниці ніякої, мабуть.

Нарешті я хоч якось упорядкувала свої думки, факти й здогадки, вишикувала їх у одну лінію й зрозуміла, що робити з цим. Але турбувало те, що все-таки події були надто фантастичними як для простої дівчини, що жила таким нудним життям. І чому все так змінилося невдовзі після весілля?

Проходячи повз кабінет чоловіка, мені здалося, що двері відчинені. Я підійшла й штовхнула їх. Вони повільно відкрилися з легким поскрипуванням. Це мене дуже здивувало, бо чоловік завжди їх зачиняє. Але чого дивуватися, якщо я вже там була і нічого не знайшла? Цього ж разу цікавість та здивування від такого повороту змусили мене переступити поріг знову, подумки радіючи від того, що це було якраз тим, чого я хотіла. Мабуть, чоловік змирився з тим, що я тут вже була, або подумав, що я сюди більше не схожу заходити після нещодавнього візиту.

На столі лежали якісь папери, вкриті дрібними літерами. Піднявши один аркуш, я розібрала лише кілька слів «передбачення», «охороняти», «супровід» та «небезпека». Усі інші слова були або надто нерозбірливо написані, або настільки дрібно, що потрібен був мікроскоп аби їх прочитати. Але що ж означало те, що я розібрала? І хто це писав?

На наступному аркуші була копія сторінки з якоїсь книги: трохи пожовкла і з дивним шрифтом, текст якої супроводжували малюнки жінки, що тримала у руках квітку маку, а за нею було зображено величезні ворота, з яких лилося проміння. Підписи до малюнку були виконані якоюсь чудернацькою мовою, тож прочитати їх я не могла.

Розглядаючи малюнок і сторінку, я намагалася здогадатися, що це таке, але жодної думки з цього приводу не приходило мені у голову. Тож, відклавши ці дві сторінки, я поглянула на наступну і завмерла від подиву: на ній схематично було замальовано майже усе, що трапилося зі мною протягом останніх днів! Тільки на цих малюнках щось мене змусило затриматися і придивитися уважніше. Я крутила цей аркуш то в один бік, то в інший, перевертала догори дриґом, навіть намагалася дивитися на сонце, але нічого більше не побачила, тому відклала убік. Але щось змусило мене знову поглянути на нього — і тут мене осінило: один з малюнків був зайвим! Але стояв він чогось не на початку чи у кінці, а в самісінькій середині аркуша. На ньому знову ж таки було зображено якийсь прохід, який спочатку здався знайомим, але, придивившись, я побачила, що його було помічено з одного боку: маленька квіточка ледь вирізнялася серед інших дрібних деталей.

«Так. Це вже цікаво. Усюди я бачу цю квітку. Дивно. Це дуже-дуже дивно. Але мені вже потрібно змиритися з тим, що відбувається і перестати дивуватися. Так. Це буде розумним рішенням. Зараз мені потрібен спокій і зосередженість, і я знайду відповіді на усі питання, як би складно це не було.»

Продовжую розбирати аркуші один за одним і бачу якісь рахунки, список телефонних номерів, а потім все раптово закінчується. Всі інші аркуші ідеально білі і порожні. Складається враження, що зі мною хтось грається. До чого тут купа білих аркушів? Мабуть, чоловік підготував для наступних нотаток. Збираю усі аркуші. Намагаючись скласти їх так, як вони лежали. Але розумію, що навіть і близько не пам’ятаю, що за чим було. Хочеться махнути на це рукою і залишити так, як є. Але потім закриваю очі і зосереджуюсь. Переді мною постають невпорядковані образи оточуючих предметів, які кружляють і неймовірному танку, то ховаючись кудись углиб підсвідомості. То виринаючи назовні, поступово складаючись, ніби пазл, у зображення кімнати. Відкривши очі, складаю усе так, як щойно побачила і, задоволено поглянувши на стіл, мимоволі посміхаюся.

Вирішую перевірити шафу і ящики стола знову. Пробігаюся рукою по корінцях книг і навмання дістаю одну з них. Темно-зелена обкладинка прикрашена золотавим візерунком та підписана якоюсь невідомою мовою. На першій сторінці бачу той самий малюнок, як і на одному з листків. Ага! Так ось звідки була та копія! Дивно, що я витягла саме її, але, мабуть, усі мої відчуття зараз настільки загострені, що інтуїція сама направляє мене у потрібний бік.

Але усі інші книги, які я витягаю, виявляються лише муляжами — темні міцні обкладинки ховають лише порожні аркуші від початку до кінця. Те саме і з папками, які знаходжу тут же.

Тоді вирішую використати ту саму техніку зосередження. Заплющивши очі, я перебираю у голові усі можливі варіанти, і мені спадає на думку, що вони просто містять прихований текст, який потрібно виявити якимось чином. Перше, що мені згадується — це подивитися на світло або ж нагріти над свічкою.

Перший спосіб не дає нічого, а от другий… На сторінці під дією тепла починають з’являтися літери, які складаються у суцільний текст. Завмираю від нетерпіння, чекаючи, поки зможу його прочитати, сподіваючись, що зможу це зробити. І ось — нарешті! Букви перших рядків вишикувалися в очікуванні, поки я розкрию їхню суть.

Очі самі пробігаються по рядках рівних літер, руки поступово зміщують сторінку над вогнем, аби дати можливість мені прочитати те, що було приховано від сторонніх очей. Слова складаються у рядки, переходять у абзаци, що збираються у сторінки… Одну за одною, гортаю їх, жадібно ковтаючи історію, історію, що написана про мене…

Я й не помітила, що зачиталася, зазираючи в глибини таємниць. Помітила лише, що свічка, над якою я читала, майже згасла, а очі почали боліти від напруження. Я загасила свічку.

Історія скінчилася, а далі йшли якісь уривки, спогади та замальовки, які вже не було сенсу перечитувати, бо я, нарешті, усе зрозуміла. Ну, майже.

У цій книзі говорилося про жінку, що народилася 10 березня 1982 року, коли усі дев’ять планет вишикувалися по один бік від Сонця, що призвело до того, що вона має здатність бачити паралельні світи, а також може відкрити людям прохід між ними. Також вона має надзвичайно розвинену інтуїцію і бачить енергетичні субстанції, може спілкуватися з духами, розуміти тварин та багато чого іншого. Але не це вразило мене найбільше.

За неї відбуватиметься битва сил добра і зла, бо демони хочуть, аби вона відкрила прохід між їхнім світом та усіма вимірами у певний день, аби вони захопили їх, підкорили людей та зробили своїми рабами. Сили добра усіма способами повинні захистити її аби не допустити краху людства.

На шкірі знову виступив холодний піт, адже я народилася саме у цей день! Перед очима пронеслося все життя й те дивне, що відбувалося зі мною з дитинства: якісь темні образи лякали мене і я не могла спати без світла, весь час мене переслідували якісь негаразди, травми та нещасні випадки. Мама мене називала своїм «нещастячком» дуже зрідка, боячись накликати ще більші проблеми, хоч їй було непереливки, поки я зростала.

Коли я вийшла заміж, мама значно повеселішала, адже думала, що за мною буде кому приглянути. А, може, просто сподівалася, що з моїм переїздом усе зміниться. Але тепер постає цілком логічне питання: на чиєму боці мій чоловік? Він мій охоронець чи наглядач, який просто тримає мене у полі зору аби я не втекла?

І ще одне не давало мені спокою: чому вирішили, що ця хранителька — саме я? Я ж не одна народилася у цей день у цілому світі! Чи вони спостерігали за усіма, хто народився у цю дату? І цим можна пояснити те, що мене поки що не чіпали? А як же аварія? А якби я у ній загинула, то, теоретично, хто від цього виграв би? Адже я знаю тільки те, що отримають сили зла, якщо я відкрию прохід. Але що з добром? Що отримають вони?

Голова почала боліти від нових запитань, які одне за одним поставали переді мною. І тепер я зовсім не була впевнена в тому, що хочу питати чоловіка, на чиєму він боці, адже хто знає, якою буде його реакція, і до чого це призведе. Тому зупиняюся на тому, що поки що треба буде просто спробувати змінити тактику. Відтепер переходжу від ролі жертви, якою почувалася останні кілька тижнів, до ролі мисливця! Годі ховатися — настав час змін! Ми ще подивимося, хто кого!