Мереживо снів

Я сплю чи ні? Ось перше питання, яке я стала собі задавати, ледве відкривши очі. Намагалася прокинутися, навіть щипала себе за руку для цього. Але чи це діяло, я ніяк не могла зрозуміти.

Ось і цього разу знову те саме питання — сплю я чи ні? І де це я взагалі?

Навколо якісь темні, ніби порожні, будинки. Широкі вулиці з нерівним асфальтом, оточені величними каштанами, що розкинули свої віти над дорогою. Магазини, кафе і кіоски, які стоять зовсім темні. Мабуть, дуже пізно, і усі порозходилися по домівках, зачинивши на ніч усе. Так схоже на моє рідне місто! Але якщо не придивлятися, не порівнювати знайомі місця з тим, що перед тобою. Щось воно видається не зовсім знайомим... Вулиці, начеб-то, ті самі, але щось із ними не те, щось не так, але що? Треба роздивитися уважніше усе навколо... Якийсь тихий голос прокрадається у мою голову, наказуючи кудись йти, поспішати, ховатися. Намагаюся відмахнутися й не дослухатися до нього, але не можу. Він поступово пробиває мою байдужість, сколихуючи спокій і врівноваженість. Поспіхом заштовхую свій страх назад і йду далі.

Взагалі-то мені подобається світло неонових вивісок вночі, ліхтарі, світло яких ледве дістає до землі, щоб освітити хоч малесенький клаптик, відблиски фар у нічних вітринах, що теж освітлені і яскраво прикрашені... Але тут, у цьому дивному місті, мені якось зовсім неспокійно і незатишно.

І тепер я зрозуміла, що ж було не так! Не було цих вогнів — ні на стовпах, ні у вітринах, ніде... І усі будинки виглядали якось занедбано, неначе забули про них і давно не ремонтували, не фарбували. Начебто і місто моє, а наче й ні. Бачу якийсь рух у віддаленні, але усе навколо все одно виглядає якимось неживим, покинутим. У моєму різному місті завжди було людно ввечері у центрі. Але, якщо це місто схоже з моїм, то пройду ще трішки, може там більше людей буде та можна буде запитати, що це за місце.

Знову відчуваючи дивний холод і голос у своїй голові, я намагаюся йти швидше аби куди-небудь сховатися, не люблю я темних незнайомих місць. «Швидше, швидше!» — весь час підганяю себе аби забратися кудись подалі.

Я пішла у напрямку до центра міста. Тут тепер з’явилися якісь будівлі, яких раніше ніколи не було. «Дивно, і коли це вони встигли збудувати? Я ж наче нещодавно тут проходила і не бачила нічого схожого на це!» І, до речі, вони чомусь працювали вночі. Це видно було по входу, що був освітленим, на відміну від решти будівель. Вирішую зазирнути сюди у пошуках хоч кого-небудь.

За яскраво освітленим входом без охорони чи ознак наявності людей, був довгий, майже зовсім темний, порожній коридор. Він закінчувався прямокутною просторою кімнатою з невисокою стелею, освітленою лише невеликими світильниками у кутках. Стіни тут і у коридорі були не обклеєні шпалерами чи пофарбованими, як завжди, а обтягнутими темно-червоною тканиною, що створювала доволі моторошну обстановку. Особливо якщо ти тут сам вночі, а людей геть зовсім не видно, а твої повільні й обережні кроки ніби зникають серед цього червоного кольору, що розливається навколо, наче кров.

У кімнаті усі стіни завішані картинами, ходять якісь люди (нарешті!), роздивляючись їх, всі кивають головою, вітаючись, коли проходять повз мене. Мене це дуже дивує, адже нікого зі знайомих тут не було, скільки б я не придивлялася до оточуючих. Чи, може, когось знаю? Обличчя всі якісь ніби знайомі й водночас — ні. Починаю теж роздивлятися картини, що ними було заповнено весь простір на стінах. Усі вони різного розміру, переважно прямокутні, у золотавих різьблених рамах, які дуже стильно виглядають на червоному тлі стін.

І тут вже дійсно було чому дивуватися... На більшості з них я впізнала... себе... Ось я сиджу за кермом машини... Тієї, на якій потрапила в аварію… І погляд такий переляканий, неначе привида побачила. Може, це якраз момент перед тим, як я вилетіла з траси? А ось я разом із чоловіком у кафе, де зустріла оту дивну жінку... І знову я — з книжкою у руці, мабуть, вдома. А ось ще одна, яка викликала просто цілу бурю у моїй душі. На ній було зображено вишиту квітку, яку я знайшла у Задзеркаллі й поклала до рукоділля. До речі, треба її пошукати й роздивитися, чи справді хоч вона існує, чи я її бачила уві сні?

Це було схоже на виставку, присвячену моєму життю. Або ж хтось чи щось давало мені якісь підказки чи вказівки, які, ніби розсипані пазли на столі, ніяк не складалися докупи. Це дуже і дуже дивно… Я дивилася і дивилася на ті картини, приглядаючись до найменших деталей, але все ще не бачила, на що вони вказують. На інших картинах було зображено ще якихось людей, які були мені зовсім незнайомі, але чомусь здавалися трохи схожими на мене, ніби були моїми родичами...

Я майже усім тілом відчула глибоку тишу, що охопила все і всіх навколо. Це змусило мене завмерти, затримавши подих, хоча й не знала, що ж таке відбувається... Дивлюся навколо, а люди підходять все ближче й ближче. Аж раптом всі почали плескати в долоні, дивлячись на мене... А я стою, розгублено оглядаючись на весь цей люд, і не могла зрозуміти, що ж коїться і чому.

У голові весь час відлунням повторювалися слова тієї жінки з кафе, але я не могла зараз їм вірити. Я була впевнена, що цього разу це все-таки сон... І хотіла провалитися крізь землю від цієї уваги, але було б добре навіть просто втекти кудись подалі. Аж тут я поглянула ліворуч — і краєм ока побачила, що тут є вихід ще до однієї кімнати, на дальній стіні якої висіло дзеркало. Я вирішила пройтися туди аби більше не відчувати сорому і ніяковості від цієї пильної уваги до моєї персони, адже досі не розібралася з тим, що тут роблю і чому сюди потрапила, хто ці люди і чому мене так радо тут вітають?

Хоча потроху я починала розуміти, що доріжка моїх снів чи не снів, а таких собі пригод, веде мене кудись, де я маю дізнатися, що ж зі мною відбувається. Іноді я починаю думати, що просто з’їхала з глузду і живу у якомусь одній мені відомому світі. Раптом до мене приходить інша думка «А, може, я померла?» О, ні! Тільки не це! Геть, геть, не можна такого думати!

Тим часом я повільно перемістилася у кімнату з дзеркалом, поглянувши на яке, я зрозуміла, що воно точнісінько таке, яке висить у мене у квартирі, і через яке я колись потрапила у Задзеркалля. Тепер я знаходилася навпроти нього, і, поглянувши на себе в це дзеркало, не побачила свого відображення! На мене дивилася зовсім стара жінка із довгим сивим волоссям, що хвилями спадало на плечі, вкриті фіолетовим шарфом з тонкого напівпрозорого матеріалу поверх чорної сукні прямого крою трохи за коліна...

Я заголосила щосили, так, що вуха заклало і, здавалось, що всі рами на картинах порозлітаються від мого крику... Якнайшвидше з цього будинку! Далі! Далі! «Біжи! Біжи!» Тепер я бігла від себе, від свого обличчя, від свого віку, від усього цього, що так лякало мене, від того, що побачила у тому дивному будинку... «Невже ж це я? Як же можна? Я ж... Я ж молода і гарна...» Була... Так, саме тепер я відчула, що вже не мчу, наче вітер, а ледве пересуваю ноги... І серце важко стукає у грудях, хоче стати зовсім, та ще не час, видно, йому відпочивати...

Плентаюсь далі, дихати не можу, голова вернеться. Тепер я розумію, що ж змінилося у місті, і чому я бачу його не таким, як раніше. Бо воно постаріло, як і я, змінилося, і тепер виглядає, як стара жінка, що колись була молодою і гарною… Шкода, що я не пам’ятаю, як і чому це так швидко сталося. Не пам’ятаю майже нічого… А думки плутаються, як і ноги, які ледь переставляю. «Ні! Цього просто не може бути! Я просто сплю! Зараз прокинуся — і все минеться!» Намагаюся заспокоїти себе, але, дивлячись на свої зморшкуваті руки, які дрібно тремтять, розумію, що й справді змінилася.

Ось чому люди там, у залі, здавалися мені й знайомими, й незнайомими водночас... «Біжи, біжи!» — досі наказую собі, та мої ноги відмовляються йти, а по очах стікають маленькі солоні краплинки, залишаючи на обличчі мокрі доріжки. «Так, ніхто вже нікуди не побіжить...На жаль…» Так гірко, так образливо, що хтось закреслив усі мої спогади про життя, усі щасливі й нещасливі моменти, усі дивні речі, що трапилися останнім часом. Тільки так я можу пояснити те, що нічого не пам’ятаю, крім того, що була ще зовсім молодою кілька днів тому.

Дуже гірко й сумно, але треба йти далі... Чомусь це на рівні підсвідомості ніби закладено прямо у мене в мозку. Але куди тепер? І навіщо? Що я тут взагалі роблю? Де мій затишний дім? Мені здалося, що я зовсім загубилася серед цього дивного знайомого-незнайомого міста... Я розбита і розгублена, з втраченим минулим і, вочевидь, майбутнім. Стара і слаба, не потрібна нікому…

Попереду якась будівля, розташована майже повністю під землею, згори якої виднівся лише дах у вигляді скляного купола, привабила мій погляд. «Однаково, я не знаю, куди йти і де знайти притулок. Зайду-но подивлюся...» Я почала повільно спускатися вниз сходами... Раптом, я послизнулася і відчула, що падаю... Намагаюся вхопитися за що-небудь, але поруч лише гладкі чорні стіни й немає ніякої опори... Я стрімко падаю вниз... І все... темрява...