Мереживо снів

Силюся відкрити очі... Не можу… Але треба... Дуже спекотно і хочеться пити... Ледве розплющую їх... і закриваю знову... Друга спроба...

Переді мною кам’яна стеля, осяяна червоним світлом. Повітря сухе і гаряче, що час від часу прокочується хвилями, пробираючи до кісток. Відчуття таке, ніби вони, як і усе моє тіло, плавляться десь усередині, ніби я потрапила у якусь гігантську піч. «Де це я? Як я сюди потрапила? Я ж наче їхала на машині... Нічого не пам’ятаю...» Намагаюся піднятися, ноги не слухаються, але я говорю собі «Так треба» і встаю, хитаючись, ледь не втрачаючи рівновагу, шукаючи опори, але так і не знаходжу її, та все ж вирівнююся...

«Краще б я цього не робила!» — промайнуло в голові. А переді мною величезне вогняне море, що простягається так далеко, що не видно й краю... Посеред цього палаючого простору простяглася невеличка доріжка, що виступає над червоним полум’ям лише на кілька метрів... Я ж стою на невеликому виступі, від якого вона й починається. Більше тут я не бачу нічого... Лише вогонь і стеля... Тільки спека... Тільки одна доріжка...

Підходжу ближче до краю. Виявляється, не так усе й погано, як спершу здалося — вогонь палає десь далеко внизу, але це не робить перехід безпечнішим. «Треба йти...» — лише одна думка, бо інших варіантів у мене просто немає. Я розумію, що залишившись тут, просто висохну без води у такій спеці. Але мозок кричить: «Стривай! Не йди! Згориш!» Я вперто роблю крок вперед і тільки тепер повністю розумію, наскільки тут спекотно і задушливо. Роблю ще крок... «Не дивись донизу! Тільки не дивись донизу!» Ще крок і ще... Добре, що хоч це поки що виходить... Ще крок... Нога зривається і я ледве втримую рівновагу... «Обережніше!» — наказую сама собі і рухаюся далі, ступаючи повільніше і уважніше, крок за кроком пересовуючи ноги наче робот.

Вогонь внизу, мабуть, великий. Але дивитися не дуже хочеться — бо відразу уявляєш собі, що буде, якщо туди потрапити. Ні, краще про це не думати взагалі. Краще ні про що не думати... Йти собі поволі й обережно ставити ноги... Хочеться швидше дійти до кінця, але поспішати не можна...

Червоне світло засліплює очі 1 вже не можна дивитися під ноги, жар підіймається й огортає тебе з ніг до голови, а ти мусиш іти далі, щоб вижити, щоб дійти до кінця, щоб побороти себе... Думки розірвано літають у голові і ти чітко бачиш собі лише одне — кінець, якого не видно, якого хочеш досягти, а твоя головна мета — вибратися звідси, подалі від цього справжнісінького пекла, де б воно не було. Тому швидше і швидше намагаюся йти, але не можу — будь-яка помилка може коштувати життя...

Доріжка вузенька, але пройти можливо. Підіймаю очі вгору — там лише відблиски вогню грають на високій темній стелі. Дивлюся навкруги — там лише відблиски вогню... Скрізь і усюди... Повітря гаряче і здається червоним, воно ніби саме палає, і колір довкола змінюється від темно-червоного до яскравого жовтогарячого і, навіть, білого. Спостерігати цікаво, але стояти не можна... «Швидше, швидше!» — лише крутиться у голові. І ти починаєш рухатися вперед знову, вдивляючись в далечінь у надії побачити там кінець цих страждань...

І ось, раптом, переді мною постає вже не одна доріжка, а дві... Ось тобі й маєш! І що далі? Якщо я оберу не той шлях, то чи зможу повернутися і піти іншим? Я стала на роздоріжжі. «Довірся своїй інтуїції...» Так, так... Я заплющую очі і уявляю собі обидва шляхи...

Здається, треба йти ліворуч... «Чи, може, праворуч?» Ні, піду ліворуч... «Точно?» Так, так... Йду ліворуч... А серце калатає від того, що шлях може бути не той, що треба, і невідомо, чим все це може скінчитися... А у голові шаленіють думки, танцюють, наче скажені, не дають спокою і тривожать... Але, найголовніше, що тепер, після тієї дивної зустрічі, я не можу просто сказати собі, що це все мені сниться, бо зовсім у цьому не впевнена. Але йду далі.

Ліворуч, далі і далі. Намагаюся йти швидко, але обережно. Але виходить не надто квапливо. Навкруги все ще гаряче і спекотно. Язик вже присох до піднебіння. Під ногами — гаряча стежка, яка веде мене до невідомого кінця, якщо він, звісно, тут є. Але треба вірити у найкраще і сподіватися, що ця стежка — вірна. Стояти ніяк не можна, навіть зупинятися — адже ноги навіть крізь взуття добре відчувають той пекельний вогонь знизу.

Отак собі думаючи, йду далі... Поволі полум’я починає стихати, і ніби відчувається подих свіжого вітру... Невже це воно? Невже довгоочікуваний кінець? Але ні, це тільки здалося, це тільки спраглий мозок малює знайомі образи... Переді мною, як у пустелі, малюються далекі міста з високими вежами, ріки, каравани, але я розумію, що то нагріте повітря грає зі мною. Йду далі... «Швидше, швидше звідси! Давай!» — підганяю себе подумки. Але продовжую свій шлях у тому ж темпі, бо стежка все ще вузька.

Стеля дедалі стає ближчою, а доріжка підіймається все вище над вогняним морем. Де-не-де з’являються інші острівки серед цього моря вогню, і це здається мені кращим — може, щось зміниться, або ж закінчиться все це колись? І я рушаю далі, спрагла, втомлена і змучена, а острівки з’являються все частіше. І ось, нарешті, переді мною відкривається стіна печери, біля якої вже немає вогню, а лише вузький і темний прохід. «Швидше, швидше!» Не можу дочекатися, поки скінчиться ця стежка, поспішаю, готова ризикувати аби швидше забратися звідси...

Але обережно, пам’ятаючи про можливі небезпеки, ступаю у темряву — таку приємну для стомлених полум’ям очей, таку вологу і прохолодну, що дихати так легко, як ніколи... Не зважаю на те, що не бачу майже нічого, поволі йду далі, обмацуючи стіни і обережно ставлю ноги, щоб, бува, не потрапити до якоїсь ями. «Вже досить з мене того, що я, мабуть, потрапила в аварію через свою неуважність... Але коли це було? І як я тут опинилася? І скільки я вже тут,»

Здається, що я побачила ніби відблиск десь далеко у темряві, і ноги перестають слухатися голосу розуму, вони самі несуть мене до жаданого світла. «Швидше, швидше! Біжи!» Але ні, не можна, треба бути обережною.

Але ось поворот і ось воно — жадане світло! Нарешті! Переді мною відкривається чудовий краєвид — височезна гора, з якої вниз падає вода — така бажана, така смачна! Набираю повні долоні цього животворного дива і п’ю, закриваючи очі від насолоди...

Відкривши очі, бачу перед собою свого чоловіка, що стоїть наді мною з чашкою води.

— Де це я? — питаю, раптово сівши на ліжку.

— Тихіше, тихіше, заспокойся, люба, все гаразд, ти у безпеці... Але тобі треба полежати...

— А що трапилося? Де я? — продовжую розпитувати, озираючись навкруги.

Мене оточують пофарбовані у блакитний, але якийсь вицвілий, колір стіни, з яких місцями обсипається фарба, біла стеля, а за вікном — високі дерева, що своїм зеленим віттям затулили сонце, тому не дуже зрозуміло, котра зараз година.

— Все добре... Ти у лікарні... Сталася аварія... Ти не впоралася з керуванням і вилетіла з дороги... Але все вже позаду... Не хвилюйся... — намагався заспокоїти мене чоловік.

— Але чому я нічого не пам’ятаю... Мені снився такий дивний сон... Вогонь... Спека...

— Ти втратила свідомість від удару...

— А коли можна додому? — голосом, сповненим надії, запитала я. Я з дитинства просто ненавиджу лікарні... і лікарів теж.

— Скоро, люба, скоро. Тебе обстежили і начеб-то не знайшли нічого серйозного, лише кілька синців і все. Всі дуже дивувалися, і казали, що ти в сорочці народилася... Але остаточні висновки робити зарано...

— А що з машиною?

— Та не думай зараз про це, люба. Я все владнаю. Її полагодять...

«От так справи... Нічогенька вийшла у мене прогуляночка...» В очах чоловіка читався смуток, і я зрозуміла, що все одно він мені нічого про аварію розповідати більше не буде. На тому розмову було закінчено, чоловік вийшов поговорити з лікарем, а я залишилася сама роздумувати про нещодавні події, пригадуючи усі деталі. І машину, яка переслідувала мене я теж пам’ятала. Але нічого поліції довести не зможу, адже навіть номера пригадати не можу…

Через кілька годин мене все ж таки відпустили додому, але строго наказали декілька днів відпочивати і не вставати з ліжка. І, звісно — ніяких хвилювань...

Приїхавши додому ми повечеряли, але все було дуже дивно — тихо, незвично. Чоловік ніколи ще таким не був... Я вагалася запитати його про це. Потім мені неймовірно схотілося спати. Можливо, у лікарні мені давали якесь заспокійливе. Таке відчуття, ніби тиждень не спала. Я вирішила, що завтра обов’язково поговорю з чоловіком. І ще вирішила для себе, що буду записувати все, що зі мною трапляється, бо відчувала, що так буде краще, бо я зможу хоч з кимось розділити свої враження... Стоп! Я ж, наче, вже кілька разів намагалася це робити, одного разу, навіть приховала папірці у … джезві. Але потім їх не знайшла, хоч була впевнена, що вони мали там бути. А чоловік надто зайнятий роботою, а тут іще я зі своїми дурницями... Ні, йому казати нічого не буду... Поки що... З цими думками я заснула...