Мереживо снів

Перед очима постають темні образи, ледь осяяні місячним світлом — машини, будинки, магазини, ліхтарі, дерева. Тихо і порожньо. І майже зовсім темно. Я все ще не зовсім прокинулася, тому відразу не можу зрозуміти де я і як опинилася тут. Думки повільно наповнюють голову. Де ж це я? Чоловіка поруч не бачу, я сама. Стою посеред вулиці у домашніх штанях і футболці. Дивно, я ніколи так не виходжу з дому.

Спогади про вчорашню прогулянку, дивних однакових чоловіків змушують тривогу піднятися з глибин, де вона спала. Вона прокидається, виростає і вже заповнює усю мене від голови до п’ят.

А десь позаду — ледве чутні кроки й шепіт... Тихий низький голос… Ні, навіть не зовсім голос, а якесь гудіння чи бурмотіння… Почуття страху перехоплює дух... Першою думкою є втеча. «Біжи, біжи!» Але куди? Навіщо? Не можу нічого вдіяти, бо ноги не рухаються, страх накочується хвилями, раз у раз охолоджуючи кров і підіймаючи волосся на голові.

Вулиця лише де-не-де освітлена, навкруги темно й тихо, а повітря сповнене пахощами літньої ночі. І я сама, а за спиною кроки, що ось-ось наздоженуть мене... Не маю сили обернутися, стою, ніби заціпеніла. Але силоміць змушую себе почати рухатися та подивитися на небезпеку все ж не ризикую. Прискорюю рух, кроки за спиною прискорюються теж, ще швидше, і ще... Думай, думай, що робити!

Думати й бігти дуже важко, страх наздоганяє, але мозок все-таки працює. Так, є ідея! «Біжи, біжи!»

Біжу якнайшвидше і повертаю за ріг вулиці... Біля будинку бачу чийсь забутий велосипед, що самотньо притулився у тіні будинку, ніби чекаючи на мене. О, це саме те, що треба! Швидше, швидше! Сідаю і їду, кроки позаду ніби потроху віддаляються. Так чи ні? Не можу озирнутися, м’язи ніби скуті міцним залізним дротом, ноги ледь натискають на педалі й весь час з них зісковзують, змушуючи мене весь час напружуватися, аби не зупинитися або не впасти. Раптом чую позаду якісь дивні звуки... Вони лякають мене, бо я зовсім сама серед ночі й розумію, що сподіватися на чиюсь допомогу марно. І це відчуття самотності та розгубленості ще більше жахає мене, ще більше заважає думати. Швидше, швидше!

Але не можна швидше, просто не можу... Змушую себе думати, згадати, чому і як я опинилася на вулиці серед ночі сама. Невже я ходжу уві сні? Раніше ніколи такого не помічала, та й чоловік не казав. Думаю, що він би знав, якби так і було. Але на цьому думки знову плутаються, а страх, що на хвилину відступив, знову нагадує про себе, заповзає під одяг, охолоджує шкіру і викликає тремтіння. «Швидше, швидше!»

Намагаюся обернутися і хоча б щось побачити... Адже не можу зрозуміти, чи те, що я чую, то лише плід моєї бурхливої уяви, чи й справді щось намагається наздогнати мене? Мчу повз тихі темні будинки, ліхтарі вже не світять, тому лише бліде місячне сяйво освітлює мій шлях, лише трішки допомагаючи мені. Тіні від дерев, машин та будинків у цьому світлі виглядають як гігантські темні фігури, що тільки й чекають, аби накинутися на мене й ковтнути, закидаючи у свої темні нетрі.

Раптом відчуваю, що вже не їду, а лечу, і далі темрява... Вона огортає, заспокоює, заколисує… Але це лише на деякий час, на одну мить. І знову мозок працює... Відкриваю очі й намагаюся швидко піднятися, вернеться голова... Навкруги все ще темно, та бачу, що стою обабіч дороги, а поруч велосипед... Намагаюся його підняти, але одне колесо викривлене, тож залишаю його там. Якийсь час не чую нічого і починаю радіти. Аж раптом — звук, різкий, пронизливий, наздоганяє мене, холодом обливаючи мою спину і голову, заповнюючи мене від кінчиків пальців до кінчиків волосся. І знову в голові лише одна думка — «Біжи!»

Зриваюся з місця, знову швидко, але не достатньо, все ще відчуваю слабкість після падіння, але адреналін робить свою справу. І от вже знову біжу не відчуваючи ніг. Просто ворушу ними ніби не з власної волі, ніби хтось керує мною, а справжня я сховалась десь всередині, наче маленька дівчинка, і чекає, доки все скінчиться...

Далі й далі, все ще потроху прискорюючись, дослухаюся до шуму крові у вухах, який перекриває всі інші думки й заважає почути хоча б що-небудь. Треба шукати вихід, треба... Але як і де? Що робити, коли нічого не бачиш, нічого не чуєш, майже не дихаєш, і біжиш так, що здається ніби летиш, але все одно відчуваєш щось за спиною. Ніби хтось дихає холодом тобі у потилицю, хтось настільки моторошний, що холодний піт вкриває твою шкіру. І хоч рухаєшся швидко, та все одно здається, що йдеш пішки, і тебе от-от наздоженуть…

Коли ж бачу — якась людина їде назустріч на скутері, зупиняється зовсім близько від мене й заходить до під’їзду одного з будинків. Але до чого це мені? Може, гукнути та попросити допомоги? Але поки я думала, чоловік зникає і шанс втрачено. А може, він залишив ключі? Ось мій вихід! Вперед! Швидше, швидше! Треба перевірити, чи пощастить мені.

І мене не зупиняє навіть думка про те, що це – злочин, що за це мене можуть покарати, зараз мені байдуже. Хоча раніше я б ніколи такого не зробила б. Але зараз порятунок — це все, чого я хочу. Адже як я можу зупинитися, коли вже ось-ось мене дожене щось таке, що наганяє жаху, змушуючи бігти через місто, тремтячи від страху і намагаючись знайти собі притулку посеред ночі, чи просто втекти, сховатися і чекати, невідомо чого чи кого. Я присипляю своє сумління обіцянкою, що при першій же нагоді залишу скутер так, щоб його знайшла поліція й повернула власнику.

Але треба поспішати, я не маю зупинятися ані на мить. Дарма, що стомлена, що хочеться спати, що вже не знаю, що робити й де себе подіти... Нічого, лише б тільки протриматися до ранку, тільки до ранку. І я маю собі це нагадувати, аби не зупинятися. І чому саме до ранку? Мабуть, десь у книзі прочитала, що усі жахи закінчуються з першими півнями. А може, спробувати себе розбудити? Так, хороша спроба, але, на жаль, нічого не відбувається. Дивно і досі незрозуміло, чи сон це чи ні. Але що поробиш — треба рухатися! І коли вже той ранок настане? Піднімаю очі вгору і на сході бачу ледь рожевий краєчок неба… У душі здіймається маленька хвилька надії. Вона слабка й квола, та з кожною миттю зростає й міцнішає.

Мені пощастило і ключі на місці! Сідаю на скутер і їду. Волосся розвивається, наче переможний прапор. Холодний вітер до болю ріже очі, які миттєво починають сльозитися, та обдуває мене, і я починаю знову тремтіти. «Швидше, швидше!» — підганяю сама себе, знову і знову набираючи швидкість, ризикуючи вилетіти з дороги. Повз мене ніби пролітають зовсім порожні знайомі й незнайомі вулиці, дивні темні будинки, і на все це дивиться лише блідий місяць, що виглядає з-за хмари, з цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається тут, у темній глухій пустці.

Лише за кілька хвилин приходить розуміння того, що я ніколи раніше не їздила на скутері, та й у машині завжди намагаюся сидіти позаду, адже дуже боюся дороги. А тут мчу, і почуваюся так, ніби робила це щодня! А це може означати лише одне — я сплю. Але ж який страшний той сон!

Якийсь час не чую й не відчуваю нічого, і в моїй голові зароджується думка про те, що нарешті все вже скінчилося. Але трохи згодом я знову відчуваю страх, той самий, що гнав мене вперед, не давав спокою, і я чую тепер лише свій внутрішній голос, охоплений ним — «Біжи!»

Намагаюся заспокоїтись і подумати, знайти якийсь вихід із цього становища. Але думки не хочуть складатися докупи, а сам вітер розвіює їх по дорозі й не дає зупинитися на чомусь більш-менш вартому уваги. Вулиці, будинки й дерева так само пролітають повз мене, як і раніше. Здається, що я птаха, яка поспішає додому, щоб сховатись від негоди... І тут мене ніби громом вразила здогадка — додому! І чому раніше я про це не могла подумати?

Так, звісно, треба додому, бо все ж таки це мій дім, невже той жах зможе й там дістатися до мене? Там чоловік, там міцні двері... Так, так, треба обов’язково потрапити додому. Але як? Де ж це я?

Починаю мимоволі роздивлятися навколо — якась зовсім незнайома місцевість. Що це за район? Вночі важко впізнати, де ти знаходишся, особливо якщо навкруги ще не досить видно. Сірі тіні обережно дивляться на тебе своїми страшними очима з кожного темного кута, з-під кожного дерева, звідусюди, де можна заховатися. Але небо вже починає сіріти, і це добре. “Зазвичай всі нічні жахіття закінчуються, як тільки сонце підніметься над землею», — так, я пам’ятаю і знову нагадую собі про це. Так і хочеться потерти очі або вщипнути себе ще раз, щоб прокинутися, та я знаю, що це не допоможе, я це вже намагалася зробити. Але усе й насправді таке реальне, що просто не може бути сном, це просто неможливо, хоча й досі не розумію, як я опинилася на вулиці посеред ночі. Я відчуваю, що все це реальність, всі мої відчуття справжні, а ще я почала відчувати біль у правому коліні. Мабуть, забилася, коли впала з велосипеда.

І в цей час зблідлий місяць на небі сховався за хмаринку, і тепер навкруги лише сірі тіні, що вилазять звідусюди. Треба забиратися з вулиці! Біда в тому, що мені досі невідомо, де я. Але якщо подумати? Весь час я їхала прямо, тож можна спробувати повернутися хоча б на те місце, звідки починала. Якщо я його згадаю... А далі буде видно. Варто спробувати. Намагаюся подолати свою паніку. Розвертаюся і набираю швидкість. «Швидше, швидше! Вже близько!» Але звук і страх все ще женуться за мною, не відриваючись ні на крок, не дозволяють мені перепочити. Кров холоне і серце стає... І лише одна думка панує в голові «Біжи!»

Лечу, лечу, ось вже і знайомі вулиці, ще трохи — і я у безпеці, так, ще трохи... Ось уже і початок нашої вулиці, сусідні будинки просто мерехтять перед очима. Хоч би не проїхати! Скидаю швидкість, зупиняюся біля під’їзду і, кидаючи посеред вулиці свій транспорт, біжу сходами нагору — до безпечного сховища. «Біжи, біжи!» Ось і мій поверх. Занурюю руку в кишеню і звичним рухом дістаю ключі. Тихо підхожу до дверей, озираюся і прислухаюся — ніби-то все тихо. Відкриваю двері, захожу до квартири, зачиняюся на всі замки. Потроху калатання у грудях вгамовується, кров припиняє свій шалений біг, дихання заспокоюється, але напружені ноги не можуть ступити й кроку. Кілька хвилин я стою, притулившись спиною до дверей й важко дихаючи. А там, за ними, відчуваю холод і неспокій, що тягне свої руки до мене, намагаючись дістати через двері.

Але я радію, що вдома. Так, і справді — мій коридор з великим дзеркалом, у якому я бачу ледь помітні обриси свого обличчя з шаленими очима та розпатланим довгим волоссям. Жахливий вигляд! Добре було б виспатися! А тепер добре було б виспатися! Світло не вмикаю, щоб не розбудити чоловіка. Але він все-таки прокинувся і, не відкриваючи очей, запитав:

— Чого це ти не спиш? Котра година?

Не знаю, що й відповісти, бо, здається, те, що зі мною трапилося, було надто дивним і якимось нереальним. Часом я думала, що сплю, але ж втомилася так, як ніколи, і була перелякана, і ніяк не думала прокидатися. То що ж, це дійсно не сон? Я до останнього сподівалася, що сплю. Але ж я не можу чоловікові розповідати про це зараз. І тому стиха промовляю:

— Та спи, спи. Мені води захотілося попити. Я вже лягаю.

Тихенько вкладаюся у м’яке ліжко, очі закриваються самі. Тільки тепер я дійсно відчуваю, наскільки стомилася. Цікаво було, котра година, але сили піднятися і подивитися на годинник мені не вистачає. «Як добре, що все так скінчилося. Але, все ж таки, як я потрапила на вулицю серед ночі? Навіщо?» Ця думка була останньою перед тим, як мій мозок вимкнувся.