У Позачассі

Розлючений Знахар вийшов з під’їзду будинку, де ще кілька годин тому був бажаним гостем. А тепер його мало не виштовхали, і хто?! Катька, яка не може прийняти жодного рішення без нього?! І де взялася та Аліса, вона ж сиділа і не просто так сиділа, певно, вона щось запідозрила.

– Курва! – сплюнув чоловік різко крізь зуби. – Треба подумати, куди далі… – сказав собі.

Надворі вже стояла ніч, і найлегшим було набрати когось із знайомих, що проживали у місті, і пообіцяти своє товариство і послуги, але виглядати жалюгідно бажання не було. У того, хто надав би прихисток, виникло б купа непотрібних супутніх питань, довелося б збрехати, і репутацію псувати не хотілося.

Знахар давно забув, що таке справжня дружба чи почуття. Одержимий бажанням стати сильним магом-чарівником, нехай із допомогою темних сил, він з часом перестав зважати на такі поняття, як щирість, доброта, справжність. Він знав, що може силою взяти усе, що заманеться. І на все є відкуп.

О! Блискавкою у голові промайнула ідея.

Знахар набрав номер таксі, і коли неподалік зблиснули фари, азартно потер руки.

–Начувайся, люба квітко, – подумки звертаючись до Каті, злісно посміхаючись, Знахар відкрив дверцята авто.

–На цвинтар, – твердо оголосив водієві, той аж витріщився від несподіванки.

–Це жарт? – таксист вирішив перепитати, але Знахар так красномовно блиснув на нього очима, що не чекаючи повторного підтвердження таксист натиснув на газ.

Дорога була пустою, нічною, Знахар думав про те, що він хоче зробити з Катею. Підкорити її волю? Але ж вона стане ніби зомбі, а зомбі з часом набридне… Зв’язати її думки і почуття навколо нього? Примусити покохати? Примусити… Примушувати не хочеться, але що вдіяти. А може хай вона стане невдахою і її життя піде під уклін? І вона схаменеться, приповзе просити вибачення і благати його, рятівника, мовляв, візьми мене, милий, я була неправа, каюся.

–А це непогана ідея! – вголос промовив Знахар, а таксист ще більше напружився.

–Вибачте, ви до мене? – перелякано спитав таксист.

–А ти не підслуховуй! – агресивно огризнувся Знахар. – Далеко ще? – потираючи з нетерплячки руки горе-маг аж нахилився вперед, видивляючись, де таки вже почнеться територія кладовища.

– Скоро приїдемо, не хвилюйтеся. Не спізнюємося? – спробував пожартувати, але пасажир очевидно стрьомний, раптом, псих, атмосферу розрядити не вдалося.

Таксист додав швидкості.

Аж ось почав виднітися паркан, а за парканом туї, пам’ятники, огорожі, хрести.

–Спини тут! – владно скомандував Знахар і таксист підкорився. Свиснули гальма – Що там набігло?

– Чотириста.

– На! – Знахар лишив на сидінні п’ятсот гривень, – Решти не треба, відкупився! – дверці хряснули, і таксист ошелешений таким пасажиром, зірвався з місця, лише сліди лишилися від коліс.

Повітря було прохолодним і якось особливо тягнуло сирістю. Знахар закутався у свою не таку вже й теплу куртку і посунув на територію кладовища.

Він йшов і весь час бубнявів собі під ніс, що Катю треба провчити, треба давно уже її взяти, зробити їй дитину, і хай вона буде прив’язана малям до скону до нього, бо зв'язок цей уже ніколи не обірвати, хіба що смертю. Себе вона навряд вб’є, щоб звільнитися від залежності, житиме абияк, поки не набридне йому.

Але смерті Каті насправді Знахар не хотів, він хотів любити її тіло, він прагнув, аби дівчина сама у ньому розгледіла привабливого, сильного, мужнього чоловіка її мрії.

–Абрада! – сказав чоловік і спинився.

Перед ним була могила, вінки на могилі ще були майже новими. І лише живі зів’ялі квіти свідчили про те, що подія уже відбулася кілька днів тому.

Знахар подивився по сторонам, і присів біля могили.

Роздумуючи уголос над тим, що ж все таки треба зробити з Катею, він і не помітив, як навколо нього цікаво зашепотіло.

–Ти його знаєш? Поглянь, який відчайдух!

–Ким він себе уявив тільки?

–Хто він такий, щоб турбувати душі в нічну пору?!

Цей шепіт спочатку був заледве чутним, аж потім листя на кущах і деревах все більше і більше шурхотіти.

–Ти поглянь, який недоумок, припхався, іще й думає, що у нього талант!

–Але і совісті не має, по ночам турбувати мертвих, ніби дня не було.

–Точно, сказано ж давно, сутінки спадають – геть іди звідси!

Шурхіт ріс. В далечіні пугукнула сова.

Знахар оглянувся, ніби злодій, дістав ножа, зрізав шмат підкладки з куртки і почав у тканину пальцями набирати землю з могили.

Пу-гу! Пу-гу! – почулося ближче.

–Та свій я, свій! – невідомо кому відповів Знахар, чи то сові, чи для заспокоєння власних нервів.

–Який же ти свій, як чужий! – почулося за спиною. Знахар зібрав усю волю у жменю, аби не впасти зо страху на місці. – Я з тобою говорю, встань і повернися.

Чоловік встав, руки були брудні від вогкої землі, у одній з них у світлі місяця виблискувало лезо ножа.

–Ну, з ножем на мене йти справа марна, чого припхався?

–Справа є, маю виконати.

–Я тобі давно казав, що не твій шлях, яким ти йдеш.

–Ну, казав, але тут ніяк без магії, тому й прийшов.

Знахар дивився у пустоту, дерева шуміли листям, хоча вітру не було.

–Спокою, чуєш, спокою вони хочуть вночі.

–Так, спокою, так, звісно. – Знахар кивав, погоджуючись, крадькома ховаючи до кишені згорточок із землею.

Тієї ночі Катя спала дуже погано. Снився Знахар, він гнався за нею, і намагався ухопити. Він волав, що вона хай начувається, і погрожував іншими словами. Він кричав, що вона має народити йому дитину, він благав, щоб вона зняла і більше ніколи не носила натільного хрестика. Катя обливалася холодним потом і збуджено дриґала ногами, прокидалася, хапала повітря, обличчя було мокрим від сліз і гарячим. Дівчина йшла на кухню, пила воду, читала молитви, запалювала свічки перед образами, і під ранок таки заснула.

Катя вирішила твердо, що завтра розповість все Алісі, що вона налякана, і не знає, як бути.