У Позачассі

Павло і справді навчився жити інакше. Ніколи особливо не ганявся за грошима, а коли заробляв, то часто купував багато чого на подарунки.

Аліса прийшла до нього, то був вечір на чужій квартирі, він винаймав її, і малював на кухні, цей вечір… був настільки різноманітним, що Алісі важко було розібратися, де реальність, а де правда. Її уява і пам’ять розходилися, Аліса вела щоденник і занотовувала те, що відчула тоді, проте щоразу новий і новий запис був у чомусь схожий і не схожий на інший, він не передавав те, що було насправді, дівчина плуталася і губилася у відкриттях, які вона зробила для себе.

***Щоденник Аліси. Павло.***

Мовчання втиснулося в простір,

А ти здирав із мене светр,

І я тобі – «не треба, досить!»,

А ти – вперед…

Я гладила кінчиками пальців його скроні і хміліла від його погляду. І ми були одні у цій жасминовій ночі на чужій квартирі, чужі, і водночас знаходилося щось спільне у нас, воно було у повітрі, беззвучне і без запаху. Жасмин дурманив нас, і ми піддалися.

–Не ходи до води, – говорив мій погляд, спиняючи. – У тихому омутові чорти водяться.

А він не вірив. І ішов, провокуючи усі мої найсміливіші думки.

Коли я увійшла у простір, де був він і його настирний інтерес – відчула, щось змінилося. У мені? У мені, безперечно. Та і в ньому, він знає краще.

–А ти спробуй не іти сюди, – тихо промовила подумки я, але спостерігала наступальні повільні кроки, жести, інтонації.

Ці кроки були спокійними, наче величезний кіт (тигр) своїми лапами крадеться м’яко і впевнено.

–Схибиш… – шепотіла про себе нечутно, і спостерігала подальші дії.

Але він не чув. Він не знав нічого про мене, як і про те, що я теж розумію всю невідворотність можливих варіантів.

Я взяла за руку і повела. Я кинула нитку, і він пішов, як за ниткою Аріадни. Безсоромно дивлячись у очі, я не ховалася, але і не тиснула.

–Светр зніми,– сказав він.

–А спідниці не задерти? – парирувала я.

–Можеш, якщо хочеш, – бешкетно відповів він.

–А що я маю ХОТІТИ? – з притиском на останньому слові спитала я.

–Божевілля, – спокійно промовив він, замовкнув і усміхнувся, піднімаючи очі догори, багатозначно і загадково..

Ці стіни бачили різне і чули, а мені було однаково.

–Ходімо на дах! – промовила я і провела руками тілом від шиї, торкаючи грудей, схрещуючи руки на грудях.

–Слова оманливі, – промовив він, – дії – правдиві.

Я сама підійшла і доторкнулася його волосся.

Він встав переді мною.

Говорити не хотілося, хотілося мовчати, неквапливо сміливо торкатися, цілувати, обіймати і не спішити. Наплювати на усі умовності і правила. Бути. Я – є, отже, я – існую.

Я хотіла щось дотепне сказати, а він закрив мої вуста поцілунком. От нахаба – подумала я, але потім все те вивітрилося, цілуватися смачно умів.

–Тсс. Тихо. Навіщо брехливі слова, – прошепотів, вивчаючи реакцію, заглядаючи у очі, душу, роздягаючи думки, а не тіло.

Ми вийшли сходами на дах, і зорі стали ще ближчими.

–Ось там, поглянь, то Лебідь, – показав він, обіймаючи мене ззаду лівою рукою за талію, а ось там – Оріон.

–Ти – астроном?

–Я? Астронавт, – рука ковзнула правим плечем і торкнулася долоні, яку він підняв і я прокрутилася навколо себе, наче у танці.

Помічаю тебе, відчуваю тебе, втрачаю себе – видихала я, коли він притиснувся до мене у поцілунках і обіймах.

Все утікало з-під ніг, цей дах, небо і зорі.

Не спиняйся! – говорила подумки, а сама плила-плила-плила.

Колись ти пригадаєш цю ніч – линуло у моїй голові. Я розчинилася у зоряному пилі, жасмині і літній ночі.

Цей светр був недоречним цієї ночі.

***

«Запали мої зірки – і не сходь з орбіти!»

Липневий аромат не у липні, а наприкінці червня закономірно. Спекотні дні, важкі і тягучі ночі, коли пітнієш і не можеш заснути від жару. І пригода з ним була такою жаданою.

Це було,як вийти у вікно. Якась мить невагомості, яку важко спіймати, і приземлення. Але на відміну від того усього – приємні переживання і політ думок.

Торкаючись вустами моїх рук, він знав, що не вистою. Він схопив мене за талію і рвучко притиснув до холодильника.

–Що ти коїш? – мої щоки пашіли, вуста ворушилися ледве чутно, але насправді у голові звучало інше – не зупиняйся. Жінки бувають такими – говорять одне – роблять інше. Тобто, як ти можеш так себе поводити, якщо я не погодила? Тобто ти думаєш, що я тут раз і все, без бою? Не така я!

Але, насправді, все було гра. Мені хотілося, щоб мої ноги сплелися у нього за спиною, тримаючи і втискаючи моє тіло у опору, і втискаючись у мене усім своїм єством. Гаряча, зовні і всередині, я смакувала ці танці з бубном і його чергові кроки.

– Не треба! – категорично сказала я, уважно дивлячись у очі. Чи відступить?

– Тобі сьогодні більше треба, аніж мені, – парирував він, не випускаючи мене з рук. Був правий, навіщо пручатися, але як вирахував?

– Ти помиляєшся, – блефувала я. І обманювала його, себе, і розуміла, що це все просто симуляція, паралельна реальність і вигадка. Варто відкрити очі і все вивітриться. Але сон не минав.

Його рука ковзнула на мою сідницю, пройшлася стегном і опинилася під шовком халату.

–Ти повинен спинитися, – знову блефувала я. Стоячи, як укопана. Не тікала. Спостерігала.

Що було у мені – я є, я тут, я – існую.

Що було у ньому? Я скучив за жіночим тілом, я хочу відчути, не думаючи, що далі, бо далі нема. Про яке далі можна мовити, коли нема часу до того, як торкнувся руки, і після всього.

Зрештою, він смачно цілується. Зрештою, під халатом нічого нема, зрештою я теж хочу згадати, що таке хотіти, цілуватися уже згадала.

У голові крутилася абракадабра…

–Гі де Мопассан, – чогось промовила я, коли він підкрадався внутрішньою стороною ноги.

–Мені ближчий Шопенгауер, – промовив він.

О, Боже, зараз точно почне мені тут втирати те, що я можу прочитати у Вікіпедії, – промайнуло.

А я більше люблю Дор Блю – вдаючи зовсім дурепу, промовила і він відсторонився.

–Полюбляєш цікаві слова ? – посміхався, і був справжнім.

–Поважаю інтелект і принципи, – промовила я.

Здається, цей дор блю все зіпсував… трясця!

–Почекай, – промовив він і пішов. Повернувся з аркушем паперу і олівцем.

Взяв за руку, і посадив на табуретку. Крутячи головою, примірюючи, підійшов і розпустив волосся.

Знову поглянув.

Намалюй мене отак, – оголюючи плечі і груди сказала я.

Сьогодні я буду твоєю музою, інколи це краще за секс.

Я замовкла. Поглядала, як він на мене дивиться, сконцентровано, уважно, і думала про своє.

А дор блю я не надто люблю, камамбер кращий, але яке то має значення у цій липневій ночі, де я – муза.