У Позачассі

На трасі було людно. Одна з вантажівок стояла обабіч дороги. Сутінки, все миготіло від вогнів фар і синіх підсвіток спецмашин. Дівчина ще була притомною, вона лежала неподалік вантажівки, яка кілька десятків хвилин тому збила її. Водій не побачив пішохода, не очікував пішохода на трасі у таку пору доби. Ніч. Зима. Замети. Треба було бути геть скаженою, щоб пішки іти трасою, не боячись. Але Руна не боялася і шла. Руна, то не її ім’я, а скоріше нік, нікнейм, «поганяло», псевдонім, кому як до вподоби. Руна висока, струнка, молода, довге чорне волосся і великі очі, блідість шкіри і тонкі зап’ястя. І трохи напухлі вуста, коли дівчина зосереджено думала, то вона їх гризла, тому майже завжди взимку вони були обвітреними. Руна давно займалася практиками, які вигадала сама, але часто стається так, коли починаєш тягти за ниточку, то вона клубок розкручує щодалі сильніше і з’являються нові теми, питання, аспекти, які хочеться вивчити, обговорити, дізнатися. У Руни у її власній релігії, схожій на секту, навіть вже були послідовники, і вона потайки пишалася тим, що є адептом нової течії розвитку людства. Руна збирала своїх вірних і вони разом концентрували енергію, запити, знаходили відповіді на питання. Цікавість затягувала все далі і далі. І от в один з вечорів дівчина вирішила піти сама на місце окультних практик на Видубичах.

Хто цікавиться містикою Києва, той напевно зрозуміє, що на Видубичах розташована одна з найвідоміших місцин – Лиса гора. Гора, відома шабашами і чутками про жертвоприношення, оспівана містиками, істориками, письменниками. Гора звала і манила Руну. Вона вийшла з метро і подалася лабіринтом підземки, інтуїтивно вгадуючи шлях. Телефон зрадливо памкав, попереджаючи, що батарея ось-ось розрядиться. Відступати було нікуди. Руна вирішила спитати, чи можна зарадити батарею у найближчому з відчинених кіосків у переході. Хлопець продавав телефони, і йому було трохи скучно, день видався не надто успішним для торгівлі, тому коли дівчина постукала у скло вітрини, зрадів хоча б якомусь відвідувачеві.

–Доброго дня, – привіталася Руна і посміхнулася, щоб здатися привітною. Усі її думки полонила гора, тому треба було все робити швидко.

–Доброго, красавица, што інтєрєсуєт? Могу чєм-то помочь?

–Так, будь ласка, можна я у вас телефон підзаряджу, я вам заплачу, батарея геть сідає.

Продавець зміряв оцінюючи дівчину з голови до ніг, проводячи поглядом знизу до гори схвально прицмокнув і сказав:

–Канєшно, какіє вопроси?

Дівчина віддала телефон і погодилася зачекати хвилин 15–20, а потім продовжити свій шлях.

У переході стояти на одному місці було прохолодно, тому вона вирішила, що ходитиме взад-вперед від краю до краю одного з рукавів підземки.

Продавець теж розумів, що торгівлі сьогодні не буде, бачачи, що дівчина ходить туди-сюди, вирішив запропонувати випити їй кави.

Задзвонив телефон:

–Дімон, ти? Здарова, брателла, я еще на точкє. Да–а–а–а–а, нєт торговли, ага! Но тут єсть коє-что поінтєрєсней. Нє гоні, брат, нє угадал. Красівая дєвушка!

За п'ятнадцять хвилин Дімон був вже на Видубичах. Дімона завжди любили дівчата. Високий, гарної тілобудови, міцний, з красивими білими зубами. Він явно був кращим від Івана. Але Іван розумів, що Дімон може і «поділитися». Уже бувало, на Дімона висли дівки, а Іван примазувався і самому щось вломлювалося. Тому якщо є секс у Дімона, у Івана теж шанси непогані. Лишалося знайти лише ще одну подругу. Або ж поділити Руну.

Дівчина нічого не підозрюючи, ходила туди-сюди переходом, тому Дімон не показав спершу, що з Іваном-продавцем вони давно знайомі.

–Дєвушка, ваш тєлєфон зарядился уже на 25 процентов, ви єщьо хотітє подождать? Ілі достаточно?

Руна підійшла до кіоску.

–Достатньо, вважаю, скільки я Вам винна?

–В такой холод батарея садітся бистро. Надо єщьо би нємного. – Дмитро органічно влився у діалог.

–Я розумію, але маю справи, та й холодно чекати.

–Ето поправімо. Прєдлагаю випіть кофє і согрється.

–Мені затримуватися не можна, ще далеко додому вертатися.

–А куда вам єхать?

–За місто.

–Ето по дєлам?

–Так, у справах і додому.

–Давайтє так, я вас угощаю горячим напитком і потом ви єдєтє куда надо, я даже могу подбросіть на машинє, – Дімон змовницьки підморгнув.

Холодно було, вже правда хотілося зігрітися гарячим лате. Але виявилося так, що кава у найближчій ятці скінчилася, Іван запропонував дьорнути гарячого глінтвейну.

Руна погодилася, бо таки зимно і зігрітися не завадило б.

–Ой, якось паморочиться голова, – Руна приклала долоні до очей і потерла, з надією, що таки стане легше і легка поволока, яка окутує її, піде геть.

–Нічєго, всьо будєт хорошо, – Іван дивився, як дівчина помалу підходила до пограничного стану.

–Упс, – підхопив під руку хвацько Дімон, – дєвушка, нє пугайте так.

–Мені правда не по собі, можете мені віддати мій телефон і я поїду додому, – силуючись промовила Руна.

Іван погодився принести телефон сюди, до виходу з підземки, поки вони піднімуться нагору, може там дівчині стане легше.

–Давай бистрєє, єйо тєряєм. Братан, на фіга било столько сипать? – Дімон і Іван вантажили непритомну Руну у авто.

–Госпаді, сколько тєбя учіть? Надо било полпорциі, а нє всю. Что тєпєрь, тєло нє шевелітся, что бабу із секс-шопа єбать.

–Ти про надувную? Ага, точно. Но зато натуральноє всьо і тєпло.

Руна прийшла до тями, коли стало холодно, десь на околиці міста, вона збагнула, що сталося, і їй стало боляче соромно і гидко водночас. Руна мала до того статеві стосунки і не була святою. Вона спала, звісно спала, коли того бажалося, і була відкритою і справжньою до кінця, їй здавалося, що вона на краю нових змін людства, бо усі оті домашні окультні практики робили її винятковою і щирою з всесвітом, людьми, собою. Вона б не пожаліла свого тіла і тепла для чоловіка, який би мав шляхетність і сміливість про це заявити, а ось ці покидьки, які скористалися її тілом… вони не викликали нічого, крім співчуття і огиди.

–Уроди, я вас знайду, живими чи мертвими, ви посягнули на те, на що не мали права посягати, – Руна спересердя плюнула на землю.

Ярина, охоплена жахом, стояла поруч, вона бачила усі ті події і не могла нічим зарадити, бо Голос заборонив втручатися за будь-яких обставин.

–Врятуй, врятуй її!

–Це не в моїх правах!

–Це в моїх правах! – Освальд взявся нізвідки, високий і кремезний, з довгим волоссям, він нагадував Ісуса, його обличчя видавало благородство, очі випромінювали тепло і любов.

–Я тебе знаю, чоловіче, що прийшов зі східного лісу! – промовила Ярина і здивувалася, звідки у неї знання про це.

–Авжеж, знаєш, усі ви приходите не по першому колу у життя і намагаєтеся пройти наступний левел. Ви самі собі обираєте рівень складності, самі тренуєте дух. Ви навіть приблизно знаєте які за складністю екзамени здаватимете, але потім у буденній рутині забуваєте про це все і вже котитеся по накатаній. Ви щодня робите вибір на користь того, що називаєте добром і злом, ви створюєте самостійно егрегори, сподобляючи себе Творцю, дієте на енерго-інформаційному рівні, взаємодієте і помиляєтеся. Руна… Вона направду дуже далеко зайшла, вона загралася у щирість і відкритість, і цим була покарана, але найгіршим покаранням буде те, що Дімон носій СНІДу, він це ретельно маскує і нікому не говорить, проте це так. Якщо Руна лишиться живою, вона буде поступово помирати, мучачи усіх рідних своєю хворобою.

–Освальде, милий Освальде, – вмолилася Ярина, врятуй її, адже ти можеш.

Освальд глянув на Ярину, погляд спинив її внутрішні страхи, переживання, спинив внутрішню молитву і діалог. Заспокоїв, ніби малу дитину. І їй стало якось навіть байдуже, неприродньо байдуже.

–Життя – це дар. Нехтувати ним – то нехтувати усіма законами Синдикату. Ці закони розроблялися до нас і будуть після нас, не залежно від того, кому скільки відміряно. Поглянь!

Ярина побачила чітко картину, душа Руни стояла перед шахівницею і була дещо налякана.

–Ти мала бути готовою до цього! – чоловік, що зліва грав у шахи, звернувся до душі.

–Але це якось сталося блискавично! – зіщулилася душа, нагнула голову…

–Чому соромишся? Знаємо все! Нема чого соромитися, – лагідно заспокоїв той, що справа гравець у шахи.

–Ти була гулящою! – випалив лівий і зареготав.

–Ти прагнула любові, – сказав правий.

–Я любила усіх, і чоловіків і жінок, – зізналася душа і заплакала…

–Содом і Гоморру забула? – вишкірився лівий, – тобі ж в назіданіє було дано Писаніє і інші історії з осудом такого роду стосунків.

– Я шукала любові всюди, де тільки могла, – виправдовувалася колишня Руна.

–Так, усі її мотиви зводилися до недовіри до чоловіків. Врешті чоловіки, які її обманули і привели її сюди, обманом хотіли її тіло.

–То й що, нехай не була б такою пристрасною і справжньою, а то сунулася зі своєю всеохоплюючою любов’ю, – лівий не вгавав і аж підскакував, не забуваючи тим часом рухати шахові фігури.

–Нема такого закону, щоб за любов убивати було дозволено, – заперечив той, що справа.

– Невже я заслужила бути самотньою? Невже то було б найбільшим благом для мене, мого досвіду і тіла? Невже кожна людина, яка має тіло, має бути недоторканою і почуватися брудною, коли займається коханням?

–Щось ти там говорила за почерки? – хіхікнув лівий.

–Так, у кожного чоловіка, жінки, з якими я перетиналася, з якими мала осягнути любов, у тому числі і тілесну, я знаходила щось особливе. У кожного з моїх коханих був свій почерк. Хтось був сором’язливим і торкався несміливо мого тіла, що аж мурашки бігли, ніжно, лагідно, ніби вперше, ніби воно – прекрасна ніжна квітка. Інші напористо і якось навіть зухвало шарпали одяг, пристрасно впиваючись у вуста, владно беручись за волосся, підкорюючи, і це було грою. У кожного з них був свій запах і смак, темперамент, зріст, колір зіниць і шкіри. Я намагалася осягнути це розмаїття, я намагалася відродитися під час оргазму, бачила зорі і чула шепіт небесних світил.

–Ахахаха, – зареготав лівий, – вона чула шепіт світил, намішила, а небо у діамантах не бачила?

– Ти права, у кожного свій почерк, – спокійно мовив правий, – ти направду шукала у тих втілених душах відлуння себе… ти направду вірила, що ота відкритість тіла, серця, вона має тебе привести до чогось цінного і цікавого.

– Шльондра! – не вгавав лівий – Потаскуха! Брудна сучка! Як можна її виправдовував, а, ти? Це неподобство! На низи! До лярв і паразитів! До них!

Він закашлявся, наскільки розійшовся з тим судом.

–Ні, я не згоден, вважаю, доречним буде дати ще один шанс, дати перепочити і обрати іншу долю, пройти ще раз випробування земним досвідом, – той що справа заперечив лівому. На цукерку, вона від кашлю, – простягаючи лівому партнерові по шахах цукерку, сказав правий.

–Ну якщо ти не ку-ку, то хай собі йде! На наступному колі точно до низів загримить. Взявши цукерку, лівий зацмокав, вдоволений тим, що горло відпустило.