meowluox.

боротись з собою

за досвід страждань,

триматися міцно

за болю ковток.

лиш це не дозволить

примарі піти,

минулого дотик

подовжить на мить.

чіплятись за рани,

тривожити знову,

все саботувати

без краю по колу.

не вірити близьким,

в любові слова,

бо тільки розвагам

цінність віддана.

збережена вірність

самотності й холоду

кинджалами в серце

заділа струну.

від пітьми жаданої

ніц не залишилось,

до мене тягнулося

декілька рук

ніжних, турботливих,

готових зігріти,

не дати сховатися,

впасти, піти.

і монстри всередині

тихо гарчать,

їм теж не вистачало

цього прийняття.

чорні щупальця заздрості й люті

груди стискають до хрусту кісток.

мавши благословення її поцілунків,

посміла ти здатись, злякавшись зірок.

вела через пекло довірливе серце,

солодкі слова, мов кинджалів поріз.

як можеш тепер намагатись все стерти?

дорога до неї закрита навік.

тепер теплі пальці її в мóїй долоні,

стискаю їх ніжно — я впасти не дам.

дивися на відстані, раджу — звикай,

бо більше не матимеш шансу покори.

ну, спробуй добитися янгола всмішки,

ти швидше згориш під світла дощем.

я бачу, наскільки тебе вивертає,

змирись. тепер я — її теплий безпечний Едем.

моя

до кісток

і до серця крихкого,

в солодких обіймах цей стукіт п'янить.

залізти під шкіру,

одним цілим стати —

ця спрага в очах

так пасує тобі.

моя

безроздільно.

шепочеш, як любиш

мене, ледь торкаючись

шиї рукой.

бешкетною всмішкою

межі руйнуєш,

радіючи, як я

втрачаю контроль.

з нас двох саме ти —

всіх спокус дияволиця.

мій янгол,

мій світ.

(я завжди аж за край

драматично-слабка)

хтось інший торкнеться

душі теплих струн,

не мої долоні

стискатимуть ніжно

зап'ястя тонкого

вишукані згини.

я руки на талію їй покладу,

своє повертати —

мій обраний борг.

(та можливо це я

обіймаю чуже,

розцінивши любов

дозволом перетнути

дратуючий,

прозорий між нами

кордон.)

нехай животворне

сонячне світло

постане суддею та свідком в пітьмі —

я обираю щастя простори

й свобідної волі солодкі плоди.

для кожного власний

вготований шлях,

і я обіцяю його поважати.

лунають слова —

контракт на губах;

а сонце, всміхаючись,

мажучи світлом

прощального променя,

благословенно

підпис зоставить

на блідих щоках.

прозора вода

із краплею крові

спроможна без болю

вбивати серця.

отрута по венах

курсує поволі,

на попелу залишках

трон догорав.

токсин не жорстокий —

він ніжно катує,

турботливо,

мляво

чуттів позбавляє.

смерть дуже проста,

лиш спалах один —

немає потреби

старатись втекти.

від крові брудної

хворіють думки,

це гірше за гибель,

отрутою дану.

контейнер страждань,

шовків ран і болю

не вмістить у собі

любові ланцюг.

і власне ображене

досвідом серце

нової отрути

ковток створить дозу.

чи треба спинитись?

причину хоч дай.

лиш привід один

опустити цю зброю.

не можеш.

бо все це навколо —

дзеркал чистих гра,

всі й кожне — однакову

ліплять картинку.

і скільки захочеш

поверхні міняй,

допоки не виростеш —

марні всі спроби.

зроби іншим ласку —

і скигли тихіше;

ти, зрештою, завжди

з собой сам на сам.

не знаєш, як краще

почуття описати?

без паніки, адже

ніхто не питав.

талант тепло сяє,

так тішить тебе!

як мило,

ти диво,

та іншим начхать.

сховай свою всмішку,

тримай спину рівно,

поводься спокійніше,

ти не в садку.

для чого ці сльози?

ти вже не дитина —

нікому не вигідно

ділитись теплом.

самотність — фортеця,

так було завжди,

укріплюй паркани,

любов не прийде.

ах, як же цікаво

тебе приручити,

на повідці

за собою вести.

подачки уваги

недбало кидати,

в очах світлих бачити

вірність і біль.

людський егоїзм —

назавжди переможець.

цей вплив — абсолют,

не зрівняєшся з ним.

хіба комусь треба

шукати духовне?

краще для его

піднести вінець.

стань стервою, люба,

пручатись не слід.

ти знову і знову

удар пропуска.

нанось його перша,

пройдися кістками

і смійся скажено —

цей світ у кінця.

—

я іноді вірю в подібне,

коли накриває печаль

розпачливо-сірими хвильми;

така вдала спроба,

я майже здалась,

та в мене в крові —

безглуздої впертості

полум'я;

й віра в людей,

у цей світ

і в себе.

я знову сильніша

за темряви спів.

засніжені стежки несуть таємниці,

запрошують тихо ступити на них.

люди спішать зачинити всі вікна —

подейкують, біси спускаються в ніч.

як тільки тьмяною вуаллю затягне

холодні ліси і будинків дахи,

на вулицях чується тихе скуління —

візерунки тіней заграють зі свічей.

місцевих дітей цим повір'ям лякають;

і шепіт глухий «стережись вечорів»

у кожній родині за столом лунає —

немає сміливців розвіяти міф.

сніжинки пухнасті лягають спокійно

на чорну, як смоль, створінь грізних шерсть,

і вищир слизьких від отрути зубів,

блискучих на світлі, вітає всіх жертв.

гарчання вібрує напруженим горлом,

сліди на снігу шлях додому вкладуть.

щоночі ярчук патрулює кордоном

села, захищаючи спокій живих.

вся нечисть ховається в темних кутах,

є ризик великий попастися псу —

назначений захисником цього краю,

він стереже кожну землі версту.

і часто ж бува — наречеш ти нечистим

того, хто здається всім спільником зла,

та глибше у речі дивитися варто,

бо зрештою, власну пітьму ми плекаймо сповна.

—

ярчук — міфічна істота в українських народних повір'ях — пес з вовчими іклами, якого боїться нечиста сила — відьми, чаклуни, можливо навіть диявол.

нерівне биття

червоного серця

залишить відлуння

в кімнаті тьмяній.

я бачила погляд,

прикутий до мене —

розпачливий спалах

крихких почуттів.

до пастки потрапив,

не встиг озирнутись —

ти волю віддав

із душею разом.

не знав, що в цих водах

орудує демон?

зжере твою сутність,

лишивши ніщо —

підбори її йдуть твоїми кістками,

і гострою всмішкою

дражнить лиса.

лиш хвора залежність

тобі тут належить,

ну, спробуй зірватись

з її повідця.

готовий весь світ вкласти

до її ніг

за гострий кошачий погляд

крізь пухнастість вій.

полиш ти надію торкнутися губ,

вона лише з Лордом розділить amour.

хитаючи стегнами,

втече на світанку,

примару парфумів

залишить на згадку.

більш не зможеш кохати

інших жінок,

лиш нею ти мариш,

отримавши

тільки

ковток.

вирвати серце

і вкласти побожно

до алтарю,

честь мистецтву віддавш.

кров'ю стікати,

божевільно всміхатись;

мені треба

більше,

глибше поріз.

я витягну з себе

емоцій примару

і в дар всім живим

присвячу

власний біль.

софіти на сцені,

всі очі прикуті

до тих, хто життям

торгувався на втіху

усім глядачам,

сп'янівшим від смерті,

життя,

вина,

лиха.

усмішка яскрава,

очі скляні,

вистава завжди

продовження має.

голодні зітхання

і галас підбурень,

дозвольте хоч мить

тиші млявих обійм.

поету не стало

жалітись на біль,

його кожну краплю

вкладаю в рядки.

колись

зійде сонце над театром тьмяним,

а поки

танцюй,

розважай,

яскравіше

сяй.

ніжний сніг вкриває ланіти,

пухнастії вії тремтять від туги.

кришталики сліз блимнуть в сонця софітах —

у серці бушує відчай пурги.

тут небо нерідне — тиснЕ до землі;

і хмари, неначе свинцеві кати;

немає морських буйно-вільних просторів.

все втратила за ніч; безглузда це сповідь.

жити доводиться зараз і тут,

хапатися жадібно, миті ковтати.

ніхто не зупинить плин жорсткий часу,

залишиться вірити у вищі плани.

знаходити спокій у сонця теплі,

заново вчитись людьми надихатись,

себе віднайти серед пилу хрестів

в'язкого минулого тисяч могил.

звинувачую тебе в брехні,

стискаю пальці до крові в долонях.

вже котрий вечір — лязкіт війни,

не став, ma chère*, це дуло до скроні.

ти проклинаєш мене, звинувачуєш,

я кричу, що ненавиджу слабкості.

твоя брудно-коралова сукня

так дратуюче зваблює фарбами.

підійдеш трохи ближче, хитаєшся.

я мовчу, дивлюсь холодно, з іскрами.

з твоїх губ зірве вітер обІцянку

«я ніколи тебе не полишу».

розсміюся розпачливо, голосно:

«mon bonheur**, твої мрії наївні, як

кришталеві сріблясті метелики —

їх зжере без жалЮ моє полум'я.»

ти похмуро зітхнеш, не здивована

тим, як наші стосунки руйнуються.

темний вишкір не стримаю холодно,

як очікувала ти на щось інше?

ми — брудні дзеркала без заслону,

сам цей бруд ми і транслювали.

звинувачувати когось — безглуздо,

якщо в себе сміття не прибрали.

стільки болю, численних страждань

ми могли б пережити спокійно,

але гра наша лиш почалась —

її ціллю було розплатитись

перед власним пораненим Я.

за зневагу, потворну ненависть

ми карали себе, розіп'явши

душу на алтарі до суду.

біль не може весь час оминати,

він природній для жителів всіх.

та страждання — то вибір свідомий,

зроби інший, ma pauvre actrice***.

—

*ma chère — моя дорога;

** mon bonheur — моє щастя;

*** ma pauvre actrice — моя бідна актрисо.

все мине,

не озирайся,

проживай цей клятий біль.

в минулому порожньо —

демони пляшуть

на його могилах,

просто полиш.

скільки гіркого

під ребрами носиш,

троянди в'януть

у тому саду.

мертві стосунки,

можливості,

долі,

сльози коштовні

ти ллєш дарма.

підводься,

ти знаєш,

попереду рай;

стискай

свої пальці,

жадаєш овацій;

прийди і повідай,

крізь що ти пройшла.

я вірю,

я знаю,

тобі остогидло;

розчарування

скрипить на зубах.

б'юсь об заклад,

твій голод нестримний

дряпає серце,

саботує твій шлях.

прийняти всіх бісів —

дорога терниста.

у владу Вежі

потраплять усі.

та вийшовши з шторму,

примружившись сонцю,

ти усміхнешся:

«весь біль вів сюди».

тільки мистецтво і вино,

а потім танцювати до світанку.

спрямуймо долі рух веретеном

і вип'ємо життя злоте до краю.

тікати від залежностей грайливих,

щоб тільки опинитись перед ним.

ховатись від кохання в барах хтивих,

сміятись всесвіту — «ніхто не дожене».

босоніж бігти вдовж річкових суден,

всміхатись прохолодному піску.

розвести руки, ловлячи губами вітер,

й влетіти прям в обійми ‚маяку‘.

почути тихий сміх над головою;

у горлі калататиме палке

червоне серце, в обладунках грізних —

єдиним буде його імпульс — утекти.

щодалі, то безпечніше; не зможуть

бурштину очі приховати страх.

«свою свободу й незалежність

нікому більше я тут не віддам».

стежка хвиляста заведе до лісу,

на небо спуститься туманна дрімота.

дерева доброзичливо закличуть —

«залишся з нами». їм нема кінця.

пройти, зі страхом озиратись,

не слухати, що прошепоче дим.

хотілось до кінця століть лишитись,

та голос усередині застиг.

не місце їй у темряві й тумані,

поверхня сонця закликає крізь

енергетичне поле, розділя весь простір —

тут і завершиться примари компроміс.

засяяло яскравим чистим світлом

закуте в сталь коштовну серце вмить.

вишуканим смарагдом засліпило,

вказало вихід з штучної пітьми.

і ось шкіри торкнулось чисте сонце,

весь світ відкрився для її очей —

в них сяяли іскринки перемоги;

вона невпевнено зробила крок.

навпроти досі стояв він.

вона яскраво засміялась.

і скільки не тікай від почуттів —

наздоженуть.

хід долі не переламати.

сльози ланітами донизу стікають,

ключиці палають гарячковим вогнем.

краплини солоні опалюють шкіру,

розбила крихке ніжне серце собі.

вогниста істерика горло стискає,

я сумувала за жаром отруйним.

не можу дозволити собі кричати,

кусатиму губи із присмаком крові.

прошу, не торкайся. не треба уваги.

тепер бачу ясно, наскільки ж дурне

й м'яке моє серце. в пітьмі я блукала,

солодку ілюзію залишиш рубцем.

важливий урок на майбутні дороги —

назовні немає могутніх богів.

шукати їх марно у людях достойних,

тебе віднесе до чужих берегів.

заморські коштовності не підійдуть —

від кожної морок брехні та невдач.

не впишуться цінності в мапу твою,

це сяйво не втримає курс на Олімп.

чужі маяки проведуть нас до пекла,

підступні чудовиська точуть ножі.

божеств не існує за межами серця —

лише твоя віра ств𝒐рить вогні.

спалахує кожен у різних місцях,

освітлює п𝒊тьму, теплом огортає.

вст𝒐яти важко й сміливим бійцям —

б𝒂йдуже серцю, як рани зашиє.

бог дійсно існує, і, повір, не один —

ховається в дзеркалі звичним туманом.

живе він під ребрами шаром тонким,

тільки всередині орієнтир той.

оголена шия, зап'ястя тонкі,

червона помада і всмішка яскрава.

ловлю я губами повітря морське,

чи будемо разом, я досі не знаю.

ти граєш зі мною, прекрасна, n'est-ce pas?

дурне серце бронюєш приблизно на вічність.

шкода, що мій погляд тобі рідним не став,

язик обпіка гіркота. непокірність.

відмова коритися примусам долі,

мій меч стікав кров'ю вогняних перешкод.

як відчуєш палаючих тих храмів сморід,

знай, я палю сансари веретено.

наш десятий аркан не послабить цю нить,

ми приречені поруч блукати, кохана,

я боюсь цього звернення, час все горить,

ми ніколи не будемо більшим, це карма.

подай знак, чи я можу наблизитись ще?

поможи віднайти ключ до серця твого.

хотіла забути, та просить чудес

душа. вперто скиглить і хоче тебе.

якщо ти жартуєш, прошу, зупинись,

примарні цілунки горять на плечах.

бо тебе я спіймаю, потрібен лиш час,

а як обійму — не дозволю втекти.

мої руки в крові ворогів,

чи я все ще хороша, кохана?

вірне лезо зрубило купу життів

під с𝒂ме коріння, без жалю.

не дивися на мене, благаю.

ти і досі не бачиш мене.

ніког𝒐 не щадила я, спалюй

на багатті — відьомськ𝒆 серце зле.

чому сяєш коханням, чарівна?

чим змогла я тебе притягти?

горло стисне нашийник залізний —

грубим псам не дозволять втекти.

мої руки створили для битв,

не для ласк і прелюдій, любове.

зуби скаляться гостротой вбивць,

від укусів янгол мій не застогне,

а помре в страшних муках.

я цього не дозволю і крапка.

відмовляюсь тримати слова на вустах:

«твоє сяйво лікує мою лихоманку,

розбиває броню, засинає під серцем

чорним ніжним котом, що залишитись хоче.

стань для мене бажанням оголитися смерчем

й всі нещастя твої зруйнувати вогнем.»

втомлена посмішка ліс освітила —

кохання, здається, не тільки про кайдани.

не вважай мене доброю й ніжною, мила,

та для тебе готова подолати цей рівень важкий.

«не йди поки спати, залишся зі мною,

ще хоч би хвилину в обіймах цих теплих» —

слабкий шепіт з губ, поцілунок у скроню.

не стримати в ніч почуттів бриз таємних.

боялась пірнути в новий ураган,

він лякав, наче вперше, збивав мене з ніг.

минуле тягнуло на дно, я блукала,

серце кров'ю стікало, захлиналася в ній.

ти т𝒂кож лякала мене, не збрешу.

хто дозволив тобі знов вогонь запалити

в напівмертвій душі, де нічого, крім мук?

до мозолей на пальцях пишу т𝒐бі листи...

...і одразу спалю. не відправлю рядки,

що написані не чорнилами — кров'ю серця мого.

минула моя залишила страх ним кохати —

завжди в ранах від інших, по м'язах мороз.

мені страшно прийняти, що втрачаю контроль,

вірним псом сиджу в тв𝒐їх ногах — скажи «геть!».

не дай вірити в щирість, зміни свою роль,

якщо граєш — не більше, не тягни цей момент.

«я хочу й буду любити», — розказала би морю,

та чужина сміється, душить і полонить.

мені боляче буде. та хіба я не вст𝒐ю?

любов варта страждань, не обрізати нить.

темний досвід кричить: «міркування ці — помилка, стій!»

проте жити від страху більше я не бажаю.

спину рівно, лиш серце — гідний мій орієнтир,

дійсне кохання злом ніколи не стане.

увесь світ подолаю, дістануся Дому.

ти чекатимеш, правда? не дозволь сподіватись дарма.

в мене стільки історій, стільки хочеться розповісти,

а поки в уяві моїй

ми удвох поряд і

мовчимо.

в одній руці стискаю перо, а в іншій — меч.

пишу вірші, прозу, листи,

огортаю любов'ю, підкоряю смерчі...

шрами ховаю — «світи».

сідайте зручніше, беріть всю байдужість —

я почну розповідь нудну свою,

як воїн — дитя моря, лісів й революцій,

свій шлях до мети мечом зі сталі проклав.

його руки в крові — ворогів, друзів, власній.

його очі горять — в них вогонь лихих днів.

ноги міцно стоять на землі — не втечуть, приймуть бій,

щоб одного дня дістатись рідних берегів.

зуби скалить хижим оскалом,

ричить, наче звір, відчайдушно кидається вбік.

він один, його вибір не знайомий зі страхом —

до груді притискає помаранчевий самоцвіт.

«світи та борись» — голос зривався завжди.

ці маяки так далеко, йому не дійти!

«потони в цьому жалю» — шепоче чужак, —

«нехай забере життя твоє буря.»

прокинувся воїн, підняв очі до сонця —

воно м'яко гріло крізь хмари пухкі.

«не лише гострий меч — твоя славетна зброя,

запусти світло в серце, дослухайся до сліз»

дорогоцінні краплі по кривавим ланітам —

змивають весь бруд з серця й шкіри, рятують.

сіль дере рани, кривить лице гримаса зневір'я.

«я був собі ворогом» — судинами тече люта ртуть.

казки завжди мають щасливий кінець —

наш герой знайде щастя, дістанеться моря.

воїн цей — моє відображення в дзеркалі вірне,

а значить, і я не погоджусь тонути в жалю.

крила свободи тягнули на дно

хаотичних обставин і в'язких думок.

золото пір'їв не простить помилок,

мечем долі карає, беручи у полон.

цей воїн упертий. короля не признає.

на коліна впаде лише в разі поразки.

голову вище — і вперед, за метою,

дух мятежника в ньому — підвищились ставки.

«дурень ти, гордий наш самогубець!

підкорися чужому мечу, не дуркуй.

біля ніг монарха славу й успіх здобудеш,

а відмова принесе лиш задушену смерть.»

на це воїн тихо всміхався —

гостро, холодно, ніби усмішка — сталь:

«якби ж я так гидко за життя це чіплявся,

вбився б сам швидко й болісно — така в мене мораль.»

затихали всі пани, відходили подалі,

проте жах цей тремтячий заважав утекти.

на них пильно дивились два озера-вулкани —

яскравий бурштин палав лютим вогнем.

шкіряні чоботи трощили кістки ворогів,

срібний меч розчищав всі дороги до цілі.

небезпечний оскал, погляд жорсткий, шалений —

воїн йшов проти всіх, хто готував кайдани.

кров'ю недругів лицар плямував обладунки.

байдужо зітхав, стираючи червоне з ланіт.

очі палали яскравіше, наче

море крові та трупів — найцінніший трофей.

він горів, як багаття в купалову ніч,

він спалив все минуле, порвав ланцюги.

вільна птиця розправила крила. бойовий клич...

та кохання могутніше за королівські тортури.

під ребрами вибухнув солодкий біль,

післясмак апельсинів воскресив вбите минуле.

кривавий безжалісний шлях позбавив надій,

та прозоро-блакитне море звихрювало серце пожухле.

на слабких ногах воїн йшов до води,

бліді губи тремтіли, глотку стиснули сльози.

солоні краплі, солоне море, сіль на шкірі, на зброї —

поцілунки вітру загоювали рани.

бурштинові вулкани яскрилися дивом,

жага самостійності й вбивств поступово вщухала.

лицар обронив меч на пухнастий пісок,

опустився на коліна поруч з ним і схилився.

рука впевнено зависла над серцем у німій клятві,

в обіцянці довірити життя, волю, силу, тіло й думки.

лагідним, бурхливо-спокійним морем поцілований,

дух воїна знову палав обраною покірністю.

жоден король не схилить його перед собою,

жоден монарх не заволодіє цими духом і вірністю.

біло-спокійні хвилі блимнули німою усмішкою.

«ви подарували мені мету найсвітлішу.»

сонце підіймалося небесним полотном.

«світи, воїне бравий, захищай — не руйнуй.»

твердий погляд темно-солодкого меду

нарешті дізнався, що ж таке є «кохання».

як важко почати.

як важко пірнути,

відкритися серцю, цей голос почути.

«горіти, щоб гріти,

їм в бурю світити —

в піщану, морську, грозову, всіх відтінків.»

"інструмент", — шепоче хтось другий.

вуха закриваю, тремчу від туги я:

«замовкни, неправда, я більше, ніж це!»

"собі нагло брешеш", — сміється в лице, —

"візьми своє серце, мій сонячний Данко,

віддай його людям, врятуй бідні души."

«я відмовляюсь, це буде нечесно!»

заплакала раптом, смак гіркий відчувши.

як дивно змінилося все в одну мить —

раніше пишалась теплим мерехтінням.

вела за собой, зігрівала спасінням,

призначенням бачила цей простий принцип.

тепер на колінах, я зовсім одна.

світ бачу спотвореним, лячним, холодним.

"це твоя доля", — голос жорстокий.

«мені дуже страшно» — і знову війна.

нестерпно, та вірю я кожному слову.

цей голос болить, скаженіє, волає.

«чи, може, ілюзія?» — підіймаю вмить зброю,

та сили на постріл в собі не відчуваю.

«дитя моря й зірок, йди за грою гітари,

Юпітер і Ріґель — твої маяки.

послання моє відправляю вітрами,

склади цей екзамен, вчини навпаки —

молилась на Місяць, просила любові,

яскраво світити хотіла для всіх.

закохалась у дзвін тепла всмішки чужої,

жадала дарувати щастя і сміх.

згадай, душа бога, прокинься від сну!

твоя ДНК пам'ятає про силу,

дива, які можуть прогнати пітьму,

і щастя — іскритиметься любові блиском.

бажання твоє я тобі подарую,

але це випробування тебе перевірить —

чи зможе медаль цю вогнисту прийняти

без болю й жалю твоє серце барвисте?»

очі пекло, повідомлення вщухло,

голос Всесвіту в серці моєму затих.

воно билося рівно, спокійно, ледь чутно,

ламало м'які ребра від вдихів важких.

і тоді зрозуміла я всі ці слова,

усвідомлення боляче гризло кістки.

«усе, що бажала, було вже в мені»

чую ноти мелодії моєї душі.

інструмент? можливо, частково,

та ніхто не обмежить жаги до життя,

у неба блакить задивилась казкову —

«я хочу світити, моя це мета».

море моє, скажи, як не тонути в тобі?

як під контроль почуття свої взяти?

я потребую тебе, я так скучила крізь довгі роки,

але ти мене, янголе мій, навряд пам'ятаєш.

скільки таких вже, як я, погубив,

а скільки погубиш поглядом синім?

твоя недосяжність — моя параноя,

не дай вірі згаснути, я хочу до тебе.

(але ж ти не чуєш; твій шум — моя зброя.)

могутність твоя — то моє нетерпіння,

ти завжди, мій скарбе, мене надихало.

давало опору і крила... а потім штовхало:

«ти тільки пилинка, слабке і мляве творіння,

ці глибини, повір, не стануть для тебе спасінням.

така мила й налякана,

(-врятуй мене-)

(-добий мене-)

я кричала

від страху, самотності...

від твоєї байдужості:

«не дай мені впасти! я вірю твоїй непідвладній могутності!»

а ти тільки холодно й пильно дивилося.

стукіт коліс по залізній дорозі

бив через вуха у камери серця,

з твоїми словами лунав в унісон:

«не очікуй багато, дитя прибережжя,

не в'яжи свою душу підступною, злою залежністю.

ця отрута в тобі замість крові гарячої, жвавої.»

застигла без сил — знов перед роздоріжжям.

навіщо мене ти, о боже, покинув?

не знаю, що буде наступної ночі,

я чую, як кров істерично регоче:

«твоя доля — це Башта, шістнадцята карта.

ви з нею так схожі, вона відчуває,

запрошує тебе на танець повільний,

уважно, принцесо, ці чари не згинуть.

довірся своєму спокійному голосу —

всередині мірно шепоче "не бійся, зроби

останній свій крок, віддайся ти пафосу.

життя нецікаве без драми і сліз."

змивай макіяж і виходь на пісок золотий.

дозволь сірим хвилям сказати — "на тебе чекали".

не тони в цих бажаннях любов віднайти,

і тоді вона знайде тебе, схопить м'які легені,

добереться до серця і скрутиться змієм тендітним.

(не сплутай любов з одержимістю демоном скритним.)»

ніжний, світлий поклик моря видерне з липких думок —

«бачу, зоряне творіння, дух твій істину знайшов,

не будуй сліпих надій — все крихке, немов кришталь,

віддавай кохання світу, не з'їси ти все сама,

теплі промені любові тіні проженуть з кутка.

не тримайся ти за інших, навіть я колись піду,

тільки внутрішнє багаття освітить твою пітьму.»

я стояла перед морем, хвилі цілували шкіру.

сльози цілували шкіру — зігрівали, берегли.

«почуття — спалахи молній, але, янголе мій, більше я не сама!

навіть коли в чатах порожньо, моє серце стучить недарма.

воно жадібно, в'юнко сміється. б'ється сильно, від болю не гине.

цей світанок я бачу чарівний

як початок нової ери.»