Валентина

Форматувати – це єдина терапія.

Знести пошкоджені всі файли й підозрілі.

Щоб я нічого не згадала – все спустошить!

Все тільки нове, а старе відправить в кошик!

Звичайно, пам’ять значно зменшиться в об’ємі.

І все здаватиметься, наче сни окремі.

Слідкуйте…, вірус так і пнеться у програму,

Бо інсталюєм «Почуття» – то буде драма!

Ви скористайтесь «Перезапуском» для мене

В меню задач де кнопка «Пуск» напевне

Буду оновлена я просто бездоганна

Поступлива, спокійна і слухняна

І я забуду що таке «нестерпний біль»

Серед людей і їх жахливих божевіль

Слова забуду «сум», «нещастя», «все втрачай»

Хоча забуду слово «радість»… то й нехай

Форматувати – це єдиний шлях вперед

Що накопичилось – один клік на «delete»

Та знову вірус той.. троянський… як знущання…

А називається так гарно він: «кохання»

Всі ці меси за здравіє…упокій…

Круговерті…

Вій, мій вітре, сильніше вій

Проти смерті

Бо без тебе не видно ні неба ні зір…

Чорні діри…

Вій, мій вітре, так треба, вір…

День офіри…

Дощ періщить, як із відра…

Страх і сироти…

Вій, мій вітре, бо вже пора

В щось повірити…

НІЧ КОХАННЯ

Світ розлетівся

На сотні мільйонів друзок

Плавився простір,

Стікав, як розпечена лава.

Пекло і рай,

Крізь завісу із болю і пусток,

Міцно сплелися

У центрі святого анклаву.

Треба вдихнути…

Повітря забракло… А втім

Несамовито кричали

Від болю, любові, надії…

Блискавки били…

Гримів безперервно грім!

Наче це смерть і народження

Найголовнішої мрії.

То підіймалися в небо,

То падали вниз!

Серце бриніло

І тіло ловило нірвану.

Дотики… дотики…

Лагідний, ніжний бриз…

Входження!!! З’єднання!!!

Виверження вулкану!!!

Всі запевняють: кохання, amore…

Вирубка мислячих йтиме «під корінь»

Шкіра з волоссям дибки стає…

Цивілізація, як вона є.

Шлях у минуле крізь ДНК…

Ллється із горла суміш липка…

Іроде, Іроде, що ж ти накоїв?!

Перше століття… Перші герої.

Дівчинці й жінці не треба і пут

«Хмизу побільше!!! Паліть їх!!! Ату!!!

Древні знання нам шкідливі! Уб’єм!»

Середньовіччя, як воно є.

Чуєш останній чийсь видих і вдих?

Вже не бунтують… Дух волі затих.

От тільки вітер тут скиглить… Руїни…

Голодомором мовчить Україна.

Нігтик дитячий роздряпує стіну.

Дайте востаннє вдихнути дитині!

Сльози котилися в Смерті з-під вій…

Мила Софі, то є вибір не твій.

Кожне століття сповнено жахів.

Диби, скафізми, палі і плахи…

Ядерний гриб ширить нутро своє.

Цивілізація, як вона є.

Армагеддон наступає на п’яти.

В небо підносяться душі розп’яті.

У Еволюції - равлика кроки.

«Встигне – не встигне» - гадають пророки.

«Вибір Софі» фільм режисера Алана Пакули по однойменному роману Вільяма Стайрона. Головну героїню Софі, яка попала у концентраційний табір нацистів у Польщі в роки 2-ї світової війни, поставили перед жахливим вибором. Кого із 2-х її дітей залишити живим, а кого відправити в газову камеру. (примітка автора)

Просто віддай мені срібні краплинки дощу,

І парасольки кульбабок, де сонце і легіт…

Я хочу пити із неба блакить досхочу…

Просто віддай мені зоряний пристрасний шепіт.

Спрагу віддай, що тамується із джерела.

Не сироти моє серце забравши пісні,

Музику степу, де в танці пливе ковила…

Не відбирай світ отой, що я бачу у сні.

Просто віддай, що забрав і від мене піди…

Сміх ще віддай. І назовсім забудь пережите.

Ти так боявся вдихнути із щастям біди,

Що й не помітив, коли перестав просто жити.

Дивляться в вікна пронизливі очі.

Знову не сплю я посеред ночі.

Блимають зорі хитрі, як Локі.

З іншого світу вчуваються кроки.

Не розбереш, де реальності грань…

Вибухи в мозку, мозок як твань.

Замість зчитати нову інформацію -

Мозок впадає відразу в прострацію.

Дайте дрімоти, дайте покою,

Екзопланету із пеленою!

Наче я гола Всесвітом лину…

Всесвіт алярмом б’ється в судини.

Пані Безсоння як же Вас жаль!

Винайти б швидко чудо-вуаль.

Дати б вам бідній трохи спокою.

Сну, відпочинку, або хоч запою.

Щоб відключити системи чуття,

Так щоб заснути до забуття…

Донечка ночі… моя колежанко,

Ляж, задрімай зі мною до ранку…

З чорних дір демони втупили очі

Знову не сплю я посеред ночі.

Нарешті Липень увімкнув веселку.

Ввійшов так непомітно, наче кіт.

Пшеничним колоском, як оберегом,

Він все вартує і рятує світ.

Ох, Липень, та й гарячі ж твої діти,

Народжені у спеки на межі!

Вразливі дуже, ніде правди діти.

То ж бережи їх, Липень, бережи!!!

Так, як колись…

Злетіти…

Не змогла.

Нема крила!!!

Невже нема крила?!!!

Цей Всесвіт…

Зорі і…

Одне крило.

Воно було!

Ти ж пам’ятаєш, що було?

Мій любий,

А якщо удвох…

Ну… як тоді?

Впадемо?

Не зарадимо біді?

Ти пригорнись крилом

Душею…тілом.

Обіймемось міцніше…

По-ле-ті-ли!!!!

Сірий, старенький вже котик, пухнастий Мурко́ на батареї розлігся і гріє спину. Сниться йому село, бабця Марія і дід Марко́, хатка із цегли і молоко козине. А ще Чорниш, хоч і песик, а все-таки – друг… Грубка тепленька, годинник у хаті і груша. З другом у сні оббігають грушу навкруг…

І кожний раз у цю мить їхню радість рушать. Кожного разу хвиля стіною стає

І забирає бабу і діда, песика й хату… Кожного разу кричить хтось: «Живі тут є?!» Груша спасінням стає, бо висока й крислата. І кожний раз він із дерева дивиться вниз. В воду стрімку, де весь світ зникає. Кожного разу він бачить зловісний і чорний блиск. І… просинається… й сховок навкруг шукає.

Дівчинка гладить кота і питає: «Що знов? Бачив Каховську…? Давай, я тебе зігрію». Котик розказує їй про бабусю, її любов…Очі в мутній воді…і сам він на груші… в воді по шию. Котик розбурханий не заспокоїться: «няв та няв»…Дівчинка знає про що він…Бо бачила лихо. «Який же він виродок той, хто це горе наслав!» - кота обійнявши шепоче і плаче тихо. Котик притих. На дівчинку дивиться пильно. Пахне із кухні хоча й не козиним, але молоком. Хочеться котику їсти нестерпно, сильно, але він спочатку оближе подрузі сльози шорстким язиком.

Журнал Nature Neuroscience оприлюднив власне дослідження, головним результатом якого став доведений ученими зв'язок між шизофренією і творчістю. (З Інтернету)

Я – вітер, що мчить

До палючого Сонця

Я – колос, що визрів.

Смертельний я стронцій.

Я неквапом лину

До Альфи Центавра

Там день мій вчорашній

І там післязавтра.

Я з криками падаю

В моря пучину.

Акули…мурени…

Та я не загину.

Мені конче треба

Пройти в Задзеркалля

Там в сукні весільній

Я буду на балі.

Занадто чутлива я!

Лікарю, ні!

Не треба колоти

Нічого мені.

Легка як пір’їнка

Не маю ваги.

Весь Всесвіт створити

Мені до снаги.

Ви шкодите дуже

Важливим процесам.

Шприцом не страхайте

Творить поетеса.

Її душа закохана шалено

Чекає тихо біля ешафоту.

Душа завжди так вірила натхненно,

Що тут знайшла свій дім, свою свободу.

Душа не вірила, що ненависний кат

І є той Ангел, що кохання дарував.

Він обіцяв їй зорі, безліч свят…

Тепер він меч із піхов діставав

Він убивав граційно, зі смаком…

Серед людей він не вважався боязким,

Але відскочив, як пронизаний жалом…

Душі вмираючої погляд був жаским.

А що душа? Розтанула, як сніг,

Повстала Феніксом Душа із праху…

Убивця й Ангел – дві сутності в одній

Знову розрадив і повів… на плаху.

Відпусти маленького… Не тримай

Бач, йому не треба вже ні ковтка…

Це повітря згорене… Ти вдихай…

Не вини себе… Смерть – метка.

Та й облиш ти Бога вже… Не кляни.

Бог війну не чує там… Може спить…

Дихай, рідна… Пахнуть тут полини…

Знаю, що нестерпна прощальна мить…

Твій маленький янгол вже серед хмар.

Вільний… посміхається… не болить…

В тебе ж на повторі весь час кошмар –

Без кінця балістика в дім летить.

***

В згарищі шукає щось, як мара…

В небо як та чаєчка все ячить:

«Якщо сина звідси ти вже забрав,

Як міг його маму тут залишить?!!!»

Я - Дніпро, Маріуполь, Буча,

Кривий Ріг, Соледар, Херсон...

Моє серце - рана болюча...

В ньому стогони і прокльони...

Все стікається з кров'ю в аорту.

Місяць лютий весь час - в мені...

Не втекти від страшного ескорту

Душ, розтерзаних в орчій війні.

Кровоточать вирвами рваними

Підло вкрадені в нас життя.

Турнікетами стягуєм рани ми...

Злість корисніша за виття.

Буде свято в нас... Перемога...

Буде біль...Пам'ятаємо всіх...

Треба йти... Знов сирена, тривога...

За стіною - дитячий сміх.

18.01.2023

За секунду до розлуки

Ти тримав мене за руки

За хвилину до прощання

Я порушила мовчання

Говорила про погоду,

Що вже вітер дме зі сходу,

Що ідуть до нас морози…

А в очах стояли сльози.

Ти ж у вічі так дивився…

Ти до вуст моїх схилився…

Провідник сказала «їдем»…

Я безтямно бігла слідом.

Мій соколику, мій милий!

Не сказала, про важливе…

Не сказала, не зуміла…

Буду сильна…буду сміла…

Лише дірку, що на серці

Затулю, вдягну я берці,

І піду шукати дрони…

Мій рубіж це оборони.

Ох, Музо, ти прийшла? Та знов невчасно.

Сідай в куточку, люба, посиди.

Що кажеш? А.. натхнення, творчість, щастя?

Так, так… давай, сюди ти арфу поклади.

Мені ще трішки треба тут, на кухні,

Лиш посуд вимити і наварить борщу.

А ти вже зачекай, (бо день же будній)

Поки білизну я прополощу.

От вже і вечір. Темно… зорі…небо.

Давай же , Музо, надихай мене!

А де ж вона?!!! Втекла?!!! Невже?!!! Це ж треба?

Зрадлива дівка! Це їй не мине.

Отак візьму і затаю образу.

Я і без Музи миті слави відсвяткую.

Вірш геніальний напишу. Вже є і фраза:

«О, мить прекрасна…Ну а коли капусту пошаткую?»

Пережити б цю ніч,

Де в’язкий і тягучий ефір,

Без єдиного відблиску зір.

Час, як спалахи свіч.

Де в’язкий і тягучий ефір,

Кожен видих і вдих –

Це розрив, перфорація, штрих.

І нуртує всередині звір.

Без єдиного відблиску зір

Згіркло-приторна темінь на смак.

Життєлюбство бунтує: «Не так!

Це ілюзія, чуєш? Повір!!!»

Час, як спалахи свіч.

Сонця промінь сполохає тінь

І насіє весняних прозрінь…

Пережити б цю ніч…

Ми пройшли крізь всі

розділові знаки:

знаки оклику,

запитання і коми.

Ми вели війну,

відбивали атаки.

Сіпалися між рідним

і невідомим.

Смакували каву,

а потім – текілу.

З головою гарячою

і холодним серцем.

Вибирали кохання

яскраво-біле,

а воно виявлялося

чорним герцем.

Ми ділили істину

на твоє і моє.

Жонглювали правдою,

як жонглер – кульками.

Ми сп’янівши кричали,

що щастя є!!!

Та воно чомусь схоже

на мильну бульку.

Ти не чекай

Не жди її, втікай!

Вона , як вірус

Влізе в твою душу!

Вона ілюзією мічена,

Що РАЙ

Це - пекло

Із одного слова «мушу»

Вона вся страхом

Виболіла геть

Вона іде

Поміж вогнів і мряки.

Шепоче як причинна

Слово «смерть».

За нею проростають

Чорні маки.

Не стій,

Біжи від неї поскоріш.

Не вір тим посмішкам

Лукавим, таємничим.

Поки не пізно

Ти зв'язок цей ріж.

Тобі від неї боронитись

Буде нічим.

У ній всі біди

Зібрані в одне

Вона й тебе

Заразить божевіллям.

Її життя,

Як те кіно сумне…

У ній покора

Б’ється із свавіллям.

Біжи від неї

Не чекай, не жди.

Бо, не дай Боже,

Ти її приручиш,

Тоді вже точно

Не уникнути біди

Тоді твоє

Падіння – неминуче!

Якщо не хочеш

Їй весь час служить –

У тебе шлях є у житті…

І небо!

Біжи, прошу тебе,

Біжи… біжи…біжи!

Повір, я знаю…

Знаю все про себе.

"Пані не слухає, келих за келихом

Перехиляє та все у нутро,

Косу закинула, мугикає пісеньку – їй все одно!"

«Нетвереза пані Смерть» Шон Маклех

О, пані Смерть, Ви знову зовсім п’яна.

Для чого Вам текіла чи коньяк!?

Ви ж, начебто, така жорстока панна.

Невже до смерті не звикнете ніяк?

Дивіться, панно, скільки в світі горя!

Людське життя в жорнах війни і зла.

Для вас тут вистачить і смерті, й крові, й болю.

Цим доля щедро землю полила.

Тож, пані Смерть, впивайтесь до нестями.

Для чого вам те бренді чи вино?

Людське життя крихке, як порцеляна.

Від Вас нам вберегтися не дано.

Сказала Смерть: «Гордитися тут нічим

Жахи ці – то заслуга не моя.

Наприклад, матір – стареньку рідну матір -

Кийком забили. І то ж була не я.

Чи, може, я маленьке немовлятко

Свою кровинку - в яму вигрібну?

Це ви все, люди, така «розумна» раса

Не можете закінчити війну!

Ви ж наробили вже знарядь для смерті,

Що вистачить і для наступних рас.

А час спливає, йде. І в круговерті

Сансари він працює проти вас.

Вже план по смерті виконано вами

На сотні літ. Самі собі кати»

Смерть злісно глипнула. Не очі – чорні ями.

Сьорбнула з келиха й продовжила плести:

« Я тут нікому більше не потрібна

Мене відправлять зовсім в інший світ

Та ще й клеймо поставлять відповідне

Мовляв, «не вміє…» зіпсують родовід.»

Ох, пані, пані, серце рвете моє.

Бо хтозна, пані, то чия вина.

Невже ж звичайної ми смерті недостойні?

Налийте, бармен, і мені вина.

Я озирнулася – убивці, генерали

Цим бар життя заповнений ущерть.

Від їх облич так моторошно стало

Очима їхніми сміялась нагла смерть

Ох Осінь, мені так жаль…

Приречена ти на холод.

В твоїм падолисті печаль

Виконує перше соло.

Всі люблять її врожаї,

Всі люблять її злотокосу…

Не люблять журботи її,

Не люблять вітрів суголосся.

Я з нею уже на ти.

І ми однієї крові.

Поміж веремій, суєти

Розбризкує фарби казкові.

В нас з нею нуртує щем

За вічним і безумовним.

Коли вона плаче дощем,

Мій сум проростає сповна.

Посестро, Зима льодяними

Руками сковує сни…

Та вір, все ж проходять зими

Із лагідним співом Весни.

Мій Ангел шепоче:

«Іди і борися – вперед

Убий нерішучість»

Спаси і помилуй, Отче!

«Поспалюй мости,

зруйнуй все минуле вщент

І прийде щасливе майбутнє» -

Мій Ангел пророчить.

І я все руйную,

палю споконвічні мости.

Мости ці тендітні й міцні одночасно

між мною і мною.

А хочеться їх відродити,

спасти, зберегти …

Та Ангел нашіптує в вухо:

«Ну, будь же твердою!»

І стерла я пам'ять,

забула я пахощ отав,

Повірила в святість.

А він… забажав, бач, офіри.

У трансі стогнав він

і радісно кров смакував…

А ще запевняв мене

«Всім воздається по вірі!»

І вірила в праведність…

Щем закарбовував яро!

І світлого Янгола слухала я,

як намісника Бога

Учитель і учень –

така нерозривна пара.

Не знала вже хто я,

не гриз вирішальний здогад.

Колись мимоволі побачила я

в особистих речах

У Ангела грим (білу фарбу)

й журнали із порно.

«Оптична ілюзія .

Це через сльози в очах»

А потім , як блискавка

«Господи, Ангел мій – ЧОРНИЙ!

Неба пухнасто- пломбіровий простір.

Осінь позвала літо у гості

Смаком морозива, кольором винним

І ароматом степу полинним.

Щось приховали хащі ожини.

Рветься із серця радість дитини.

Тягнуться в небо петунії цвітом

Для поцілунків з райдужним літом.

Літечко, літо, куди ж ти не йди,

Що ж ти від мене втікаєш туди,

Де полуничним несе ароматом,

Де вся земля, як веселкове плато,

Де вибухають квітковим салютом

Клумби, степи... А мене несе в Лютий...

Лютий із грудня до першоцвіту

Ти не барися, я жду тебе, Літо.