Всі вірші

Поміж піруетів, спектаклю Оцей, наче спалах в моменті,

обкутавши тіло у біле якесь і смішне покривало.

У клоуна ще у кишені лишились аж дві сигарети...

Якщо уявити логічно - то це ще і досить чимало.

І носик червоний, пропитий неначе, не зняв в роздягальні,

грим білий розмазав, чорнющую туш по обличчю,

та в клоуна ще десь лишилась одна сигарета принаймні,

і це не погано зовсім, а десь навіть до гарного ближче..

Натомлений блазень, на сміх глядача він так легко зриває.

Зриває, зривав би навіки колись, а найперше тепер!

В пожмаканій пачці зовсім сигарет вже немає...

І клоун подумав: "А нащо?" і очі заплющив, помер!

Їбиголова, їбиголова

Чорна-чорна

Землиця

Баба, баба їбиголова

Ноги порізані, бульби

Під сонцем...

"Не хвате!"

Їбиголова, їби

Смерть на підході,

Рух, рух

Їбиголова

Де б його, де

Заховатись та щоб

Не побачила

Більмами зрячими

Страшними

Хай йому грець, їбиголова.

Запахло ялинкою свіжо в кімнаті,

Вогник гірлянд на стіні мерехтить,

Різдвяні свята величають у шатах –

Білий сніжок до нас знову летить!

Все Місто утомить гуляння барвисте,

Вітер пісні колискові знесе.

Дитячий сміх і рідні разом всі близько,

Що ж за тривога у серці росте?

Зима на порозі – і свято, і рана,

Давить на серце невидима сіть.

Що далі, тим більше здається обманом

Світло у вікнах, що ще мерехтить.

Свічки воском плачуть, плекають надію;

Тіні морозні проходять крізь нас.

Реальність, мов попіл, згасає без сліду,

Немов щось забуте промовить «Не час».

Вогні мерехтять, але світ мені схожий

На поле, засіяне срібним дощем.

І кожна іскринка у небі тривожить

Про завтрашній день, що під вічним мечем.

А чи готові ви до того,

Щоб стати частиною усього мого

Всього що стало моїм життям,

Що заробляло на хліб митцям,

Що лікувало поранені серця,

Підбитого на рингу борця?

У мене нема нічого,

Крім сили духу бойового,

Крім того, що на зламі доріг,

Дає сили йти далі як би ти не міг,

Тримає у купі однодумців

З палаючими очима мов у безумців,

Отож, читачу -бідна я,

Бо лиш слово то зброя моя.

Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,

У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.

Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.

Що стугонить в лілейних картах стегон

В м'яких, пастельних, глянцевих мазках.

Безкрайній вир галактики безсоння в твоїх долонях

Світ — космічний пил, і креше сонце з білого захмар'я

Жагу і ллється цвітом золотим, дощем, любов'ю, радістю

Потоком, скуйовджена звивається весна

І п'є захланно, пристрасно, мов поле

Яріє від духмяного питва.

Ти вся зі світла, безуму та шалу, плодів землі, примхливих голосних,

В рядках силабо-тоніки, що перса вкрива неначе складками хітон,

Спадаючи в пахкий липневий жолоб, серпневий обрій, випита любов.

Терпка, цитринно-юна, полохка, м’яка волоссям

Мов карпатський килим, устелений чорницями і повен

Тепла твоєї шкіри. Тінь скрадлива,

Тремкий кришталь, знайома й непізнанна,

Небесний сум, проєкція всього,

Що є, в чуттєву хлань, захланну повінь

В прекрасний образ повні, всіх чеснот

Піднесеного серця над серцями, мережа слів

Натхненна і проста, палахкотиш жаркими язиками

Святого полум'я і обпікаєш там

Мої слова, що сходять у мовчання.

23.10.2023

Я радію, коли ти згадуєш про моє існування хоча б на секунду

Тому що довго тягнеться період пустих думок від твого А до мого Б пункту

Місця наперед вибрані, квитки давно куплені

Ми обираємо тих, кому підсвідомо довірились у минулому житті

Я ніколи не вмів малювати, але змалював тебе красиво

Так виходить тоді, коли душа поглинається тілом уміло

Найголовніше те, що ілюзорні ескізи викликають ейфорію

Новий день подарує нові фарби, аби здійснити вчорашню, здавалось, далеку мрію

Минулась буря роздумів твоїх,

Ти все порозкидав догори дриґом.

З нудьги напишеш безсердечний вірш,

І злість бере, що їх вже ціла книга.

15.10.2023

І сидячі на підвіконні згадаю я минулий рік.

І закололо щось у грудях,

І сльози полились з очей.

Не повернути те минуле,

Нажаль змінилось все тепер.

А як збирались на коляду не забуду я ніколи.

І ходячи по секенд хенду збирали ми костюм циганики.

Я не забуду як горілку налили нам в одній з хатин,

І як ті гроші ми ділили

І як сміялася тоді

У вас товар, у нас купець.

Віддайте доньку під вінець.

Вона красива, молода,

Із вами досить пожила.

Тепер же ж у нову домівку

Пустіть із сином-зятем дівку.

Чи відпускаєте? Відпускаємо!

Наречений в нас козак,

На всяке діло він мастак.

Коли не так щось – все поладить

І помайструє і порадить.

Хлопчина красень – молодець.

Бажаєш йти з ним під вінець?

Наречена? Бажаю!

А ми невісточку в родину

За рідну приймемо дитину.

Ні словом не проймем, ні ділом.

Тож обнімайтеся сміливо.

Та із весіллям не баріться.

Бо час вже й випить, як годиться!

Пора вже? Пора, пора!

(Квітень 2014 р.)

прозора вода

із краплею крові

спроможна без болю

вбивати серця.

отрута по венах

курсує поволі,

на попелу залишках

трон догорав.

токсин не жорстокий —

він ніжно катує,

турботливо,

мляво

чуттів позбавляє.

смерть дуже проста,

лиш спалах один —

немає потреби

старатись втекти.

від крові брудної

хворіють думки,

це гірше за гибель,

отрутою дану.

контейнер страждань,

шовків ран і болю

не вмістить у собі

любові ланцюг.

і власне ображене

досвідом серце

нової отрути

ковток створить дозу.

чи треба спинитись?

причину хоч дай.

лиш привід один

опустити цю зброю.

не можеш.

бо все це навколо —

дзеркал чистих гра,

всі й кожне — однакову

ліплять картинку.

і скільки захочеш

поверхні міняй,

допоки не виростеш —

марні всі спроби.

Хіба то сон,

Що зранку знищить сотні доль,

Переоре мінами кілометри поль

Хіба то сон?

Зловіщий ракет потік

Спробує знищить культурний вік

Замахнеться на сновидіння немовлят

Як маньяк з "Мовчання ягнят"

Та не брудни сльозами очей

Ще буде попереду спокійних ночей

Коли тривога не рветься до вікон

А зараз хіба то сон?

Хороший вірш - як почуття, як спалах

Годину тому я спіймав рядки на хвилі

Тепер же навіть на улюблених каналах

Не можу повернути риму

Перемикаюсь, злюсь

У намаганні підібрати слово

Перейменовую усіх оцих "малюсь"

І так ходжу по колу

Хороший вірш - завжди страждання

Лиш пропустивши через м'ясорубку серця

Всі наші зустрічі і розставання

Рима (чи шо я там шукав) повернеться

Покинь обладунки свої в кімнаті з товстої романіки,

Свою недолугу, видовжену тінь спускаючись долу

У внутрішній дворик з колодязем,

замок порослий травою між кам'яною бруківкою, покинь

Куртуазний апостроф розкішних жіночих грудей

І готичне небо,

І хлюпіт зі жмені сонця в сто тисяч монет,

Що падають сяйвом на озеро і на

вайлуваті пагорби.

Ніщо так не тішить, як біло-червона зворотниця,

Перед пустинним станційним двором в закапелках подорожі,

І темно-зелений ліс розчахнутий залізним полотном просмоленими шпалами.

Куди ти ідеш з багажем, валізами, клунями, скринями,

Гектарами збіжжя на прогнилому стерні,

Зі скиртами душ, тримаючи в оберемках снопи,

Куди ти ідеш тасуючи в пам'яті старезні афіші небес,

Атласні подихи віяла гри в залицяння,

Крик юності, що темними хвилями

Розростається темно-зеленим лісом,

Осідаючи відголоссям в яру?!

Сумуєш за тишею, шахами, неспішним читанням

Воскового часу на полиці твоєї нудьги.

Колись ти гортав гуляючи вітром по саду енциклопедії,

Але тепер сотні книг силкуєшся прищепити до молодого саду історії,

До п'ятого виміру приміських воріт.

Озираєшся, а за тобою прохолодна,

Стіна лісу, байрак з чагарниками та

Краплі світла, що вихоплюють тонку павутину угорі та безліч комах.

Покинь великий міф, як покидав неонову вивіску нічного кафе,

Солодкомовного Катулла, античні трагедії,

Літописи середньовічних келій, готичні

Страхопудала ґарґулій, романи на світанку пізнання,

Друкарські станки, листи Флобера, задушні подоли

Палких повітряних куль,

Вибухи спраглих гармат імперій,

Канкан голоду, бурлеск і страх війни, аж до

Виворотної сторони античної трагедії.

Дочитай щоденники пропахлі газом і кров'ю,

Витри п'яти від червоної фарби, що

Привели тебе до білого полотна перфомансу

І знову до війни.

Ти вийдеш з цього темно-зеленого лісу.

І побачиш знайоме сонце шерехате пекучим шафраном твоїх слідів.

І ти дивитимешся на його першу прозору сльозу

І я не знаю чи варто тобі молити його

Про забуття.

Завтра ми знову повернемося до сонця,

А ти підносиш руку із мечем правди над перилами вечора

Щоб поставити зарубку пам'яті його неповторності.

02.09.2022

Цикл “Не вір словам”

№3

(1)

Відколи витримуєш біль, немов пляшку вина?

Попервах не здавалась – збирала в кулак

Будь-які почуття. Йшла робота – сяк-так:

Все чекала від нього хоч згадку.

Нарешті бриніло в Signal: «Моя мила! Бліндаж

Крок за кроком обжили. Продуктів і дрів –

Необхідного вдосталь для перших часів.

Поки – тихо... А ти що творила?».

Хутчіш відписала – й півдня муркотала під ніс:

«Не голодний та цілий. Уник стрілянин...».

Потай запал вертався до млявих судин –

І приймалась до праці, зухвала.

(2)

Поволеньки звикла... Неспокій губила в душі,

Поринаючи млосно в рутину. Крадьком,

Лише зрідка дивилась – озвався рядком

Або ні? Раз мовчав як могила, –

Застрявши на фронті, і тиждень кволіла за ним.

Проте згодом – з'явився: «Підвів телефон...

Не хвилюйся: відправили в тил батальйон.

Тож приходжу до тями... Ти ціла?».

Потому щомить відправляв SMS. Мов дитя, –

Їх приймала зі сміхом... Давно ж не була

Так щаслива! Втім доля – нещадна та зла,

Заходилась крутити сюжетом:

(3)

Він знову в осердях боїв, ти – лишилась одна,

В незнанні... начеб сонях – у пору дощів.

На початку забулась – впадала то в гнів,

То журбу, то раптово молилась.

Домашні забили тривогу. Притьмом звідусіль

Огорнули в тепло та підмогу... Хтось там

Утішав: «Це не вирок, голубко. Військам

Теж везе – і вертають здорові».

Під їхнім крилом подолала зневіру та млість.

На додаток коханий страхи притлумив:

Так затято писав про атаку й прорив, –

Що повірила в успіх надміру...

(4)

Однак незабаром похід обернувся в провал:

Від знемоги солдати применшили рух –

Вмах неприятель кинув резерв і потух

Стрімко наступ. У церкві бабуся

Поставила свічку за нього й бригаду. Саму –

Розпинали дедалі сильніш – прочуття...

Вдень утроби торкалось лихе сум'яття́,

А в ніч марився вибух снаряду.

(5)

Зненацька військові попали в облогу – і бій

Виглядав ніби пекло... Відтіль ні новин,

Ні чуток. Де-не-де між хитливих годин

Воскресав перебíг діалогу, –

Але повсякчас обривався в негожий момент,

Зоставляючи в путах нервових судом...

Ще доба – і зв'язок припинився цілком:

Тепер долю вирішував Божий Закон.

Ми говоримо очима

І гарячими сплетіннями рук

В такі моменти приходить рима

І народжується новий звук

Ми теревенимо лиш усмішкою

І ніжними дотиками плечей,

Коли гуляємо бруківкою

Не жаліючи недоспаних ночей

Ми розмовляємо без слів

За нас все скажуть душі

Коли ти коси мені плів

Серед кохання моря суші

Ти як ковток води у спрагу

Як шум прибою у ранковій мглі

У нашу особисту сагу

Не даєш пробратись тьмі

Ми дотиками перешіптуємось,

Що голосніше слів звучать

Теплими почуттями гріємось,

Бо люблячі душі горять

Ми говоримо очима

І гарячими сплетіннями рук

Розмова закоханих ледь вловима

Як вірного серця стук

Дитина-яблучко підріс, рожеві стали щічки.

Вже час дізнатись про життя, змінити хибні звички.

Тепер красу не приховати зеленню листочка,

Тож, слухай пильно про загрози нашого садочка.

По-перше, гусінь, гість підступний, повзаюче лихо,

Пересувається як тінь, підлазить дуже тихо,

Щемливо скиглить, як безхатькам в світі жити скрутно,

Відволічешся і «хрум-хрум» зсередини вже чутно.

Єдиний вихід для плода — утришия прогнати,

Та певний час свої кордони пильно захищати,

За кілька днів нахаба йде до іншої домівки,

Стареньку пісню заведе, шукатиме лазівки.

По-друге, діти — це створіння дивної природи,

Не розрізняють кольори і не бояться шкоди,

Їм що зелене, що мале, що з черв'яком укупі,

З'їдять спокійно всіх, хто є, найбільш шкідливі в групі.

Від них рятує висота і діє маскування,

Якщо зустрінеш павука, домовся про сприяння,

Чи можна птаха попросити чорним окропити,

Це бридко трохи, ти, проте, спокійно будеш жити.

По-третє, вітер і його скажена жінка злива,

Розумний з ними діалог провести неможливо,

На землю яблука летять від сварок безкінечних,

Води й повітря, в поєднанні дуже небезпечних.

Я раджу вправним юнакам качати плодоніжку,

Щоб в безнадії все одно знайти свою доріжку,

Якщо ти знаєш, що впадеш, то розгойдайся краще,

В садочку і для тебе є щось дійсно підходяще.

Ти можеш ранки зустрічати, лежачи на даху,

Або в компанію зазвати спритного мураху,

В малиновім кущі дражнити тучну їжачиху,

Придумати нову якусь для себе знатну втіху.

Ти знай, що вибір є завжди і виключень немає,

Що шлях до щастя не лише крізь терен пролягає,

А там де страшно та цікаво жде тебе зростання ,

Найголовніше, вір в себе! Порада ця остання.

10 листопада 2024

Я стала світ духовний відчувати,

Гріх так як раніше вчиняти.

Знання нові мене змінили,

Мої негативні установки на позитивні підмінили.

Летять листочки із дерев,

Все сумно так стоїть.

І дощик з даху капає,

Летять пташки у вирій.

Ну, якщо нам поглядіть на те,

Що дала нам осінь,

Червоне листя із дерев,

Вже сиплеться охоче.

Така ось осінь чарівна,

Усім приносить диво.

А листя все кружля, кружля

І падає красиво.

– Написано в дитинстві.

Зелені очі твої, мов молодий зелений ліс, що приховує таємниці природи,

Як тільки погляну у них - впаду до зеленого гаю, де співають німфи серенади свої.

Вії твої, мов дерева,

Де кожна гілочка - це думка про тебе, а кожен листочок фантазія, що вітром здіймається.

І очі твої все ж прекрасні, як кожна усмішка у якій ховається цілий світ.

Світ, де панують лише щастя, спокій і світло,

Де кожне слово – мелодія, а кожен погляд – ключ, що відчиняє ворота до раю,

Де пахне кавою й свіжими квітками.

В обривках поетичних слів

Криється знудьгована втома

У купі недописаних рядків

Вона почувається як удома.

Шукаючи примарний дотик музи

Блукаю у стежках чужих творінь

І мовчки мрію писати без паузи,

Щоб подарувати людям більше своїх видінь.

Та душу прискіпливого поціновувача

Не купити кількістю видань

Його цікавить роль випробовувача

І глибина та повнота твоїх пізнань.

Теє піднесення так легко сполохати,

Тож бережи свою натхненну мить,

Не дай сірій знемозі її зламати

Тобі в мистецькій вічності ще довго плить

Іноді, щоб перемогти,

В полоні опинитися мусиш.

Дати полонити думки,

І розум, і серце, і душу.

І виграти просто ніяк

В цій сердечній війні.

Тільки тоді стане твоя,

Коли вирішить — тепер ти її.

Будувати - мистецтво.

Так само, як і ламати.

Користуйся останнім і точно своє візьмеш.

Якщо межі свободи - це межі твоєї кімнати,

зроби так, аби власна кімната не мала меж.

Так, авжеж, агресивна деструкція досі в моді,

але козирі краще притримати на руках:

усі двері та вікна стоять на двозначному коді,

одиниці й нулі вже просіли в кількох місцях,

та і так, що лиш варто прикластись у чверть зусилля -

і шпарини, мов рани, розкриють свої вуста:

за одним поцілунком видніє зелена миля,

а за іншим - твоя перемога і твій Рейхстаг.

Серед альтернатив, що тебе оточили ззовні,

обирати убогу реальність - це моветон.

Гни шаблони,

та прям об коліно,

реальні й умовні,

випускай заіржавілі орди своїх відьом,

що були золотими у еру вогню та пилу

і лишились такими на рівні своїх ідей.

Диво - ні.

Та принаймні на магію ми заробили!

На якусь визначнішу за чітерство у pool_day.

Поки цідиш крізь зуби стандартну ранкову каву,

справжнє хакерство відбувається у житті,

наче хвіст, що мотає собакою вліво-вправо,

даючи зрозуміти, що правила вже не ті.

________

Наше небо залишили древні аеростати -

вони просто боялись потрапити під арешт;

як ходити крізь стіни - це кожен повинен знати,

навіть змучений рікша з республіки Бангладеш.

Якщо межі свободи - це межі твоєї кімнати,

тоді я засікаю, як швидко ти звідти втечеш.

Забулись образи на тебе,

Коли я в холодній стою…

Переймаюсь більше за себе,

Але душу досі даю.

Тобі все одно – ти в землі,

Я – назовні покиш.

Коли час мій стане в золі,

Прошу – мене не залиш!

Не залиш у темряві й сморді,

Що живим не власно тепер;

Не споглядай на моїй морді,

Що за життя я помер…

Я друзів найкращих знав,

Що не зрадили та не втекли.

Чужих дружин я кохав,

Які не відмовили, а плекли…

Від буденного та земного

Я часто подалі іду.

Від великого до малого

У віршах своїх віднайду!

Яка я для тебе,

Та певно "щегольська Каріна",

Не там не сям,

Не в Амстердам,

Навіщо разом ми з тобою,

Коли не чуємо прибою.

Стума невпинно крокує в серце моє,

Круки здійняли галас раптово.

Ти знав, що так буде,

Наша зустріч вже неминуча.

Ти чарівна́ доки я пам'ятаю твоє імʼя.

Доки очі твої залишаються в моїй пам'яті,

а обличчя приходить до мене вві сні.

Доки не можу викинути тебе з голови.

Кожен день шукаючи серед натовпу,

все частіше про тебе згадуючи,

не можу забути ті солодкі вуста,

що переслідувать будуть щоночі у снах.

Не можу я більше берегти тебе в пам'яті.

Та ти поселилась в єстві моїм намертво.

Частинка тебе, завжди, поряд зі мною,

й не буду я більше бачить покою.

Чарівність твоя, що зали́шиться в пам'яті,

з часом розві́ється пилом десь в Арктиці .

Болітиме довго й до самих кісток,

та ти для мене тепер лиш ніхто.

Вітер міняє свій напрямок

Та чи зможуть і люди змінитися?

Час минає, а ми ті ж самі монстри з усміхненим обличчям.

«Під здоровим глуздом кожен розуміє, тільки свій власний».

В.Ключевський

Хто може побачити у старій

В темній хустці, в куртці поношеній,

Жінку енергійну, яка поспішає на завод

Або в поліклініку, на півтори ставки,

Щоб виховати своє чадо.

Хто може розглянути у старому

Робочого сталеливарного,

Що у зміну випивав води цебро,

Прощаючись зі своїм здоров'ям,

Все заради чада.

Розгорніть будь-яку збірку поезій –

Вірші це круто!

У ній ви знайдете десяток словоплетінь,

Про те, як дорогі тата та мами…

Старих чадіки кинули,

Визначивши життєвий рівень:

На самопорятунок.

Все було не так як написано. Дні і ночі тягнулись не реченнями та абзацами,

Роки проминали так само, як минають сьогодні,

І та ж сама різниця була між хатинами та палацами,

Як і різниця між ситими та голодними.

Мечі рубали шоломи, сікли обладунки, арбалети стрімко прошивали стрілами

Серця, так само, як кулі прошивають груди

На полі бою. За віру, землю, тиранів, визволення і нове життя.

Гралися у любов шляхетні, носили перуки,

Стягуючи корсет і помираючи від білил,

І тягнулася пісня вишивкою розпускаючи плахту, скидаючи руки,

Розкладала рядами лакованих пішаків,

Що дивом, чи долею ставали фігурами.

Попри все. Дні і ночі видавались такими ж довгими та безконечними.

Довгими та безладними,

Траплялися революції, повстання, голодомори, бомбардування міст,

Вересень гуркотів танками, літаками, бенладенами

Історія вручала потертий лавровий лист,

Безнастанно народжуючи нових тиранів.

Книги говорили про ідеали, малювали героїв, світи, освячували любов,

Дні і ночі проростали новими смоковницями,

Заростали травою руїни які покривав асфальт,

Місто оживало новими коханцями під старими куртизанками

І от

Знову сходило сонце,

І випалювало дитячий альт.

09.09.2023