Всі вірші

Яка вона? Тендітна? Незбагненна?

Легка, мов весняний поступ по землі.

Овіює любов’ю, тихим вітром,

Заколисує солодким співом у сні.

Торкається чола губами ледь відчутно,

Медовий блиск її очей занурює в негу.

Дурманить ароматом шовкового волосся,

Дарує серце прямо й ніжно — на виду.

Заманює в п’янкі повітряні обійми,

І в млоснім мареві зникають всі жалі.

Розпалює бажання, сни та мрії —

І летимо у безмежний простір, де тільки ми.

13.09.25

І як у серці з'являється любов?

Які сполуки чи закони керують мною?

Коли просто поява поруч наповнює моє серце добротою.

Історії смішні, повчальні линуть за келихом вина, чи чаєм.

І тане злість і втома дня у безтурботних діалогах.

Балкон, кухня й коридори,

Точки зіткнення не прямі

Ми всі тут сміялися, ми всі тут жили.

//Для дівчат з 810-812 кімнати, від вашої сентиментальної сусідки.

Жовтизна

Для вечору - ми сонця жовтизна

відбиток тіней - стінам і перилам

я сотні слів крізь косність літ пізнав

та жодне з них мені не говорило,

шо так безслідно ввійду в рубіжі

де креслено нулями нас як ями

як збіжжя в терні жорнов чи ножів

падемо і прооремо низами

ті тропи, де і люта борозда

лиш відблиск неживого більше серпа

і серце перекопаний плацдарм

працюючи натужно та інертно

Для вечору - ми сонця апокриф

відбиток тіней зморщених без маси

нас відтиск своїм маревом покрив

і в цьому обезболенні гримаси

злітають і ми знов живі, живі..

лиш стіни в кут біліють і перила

пусті слова..маленькі і німі,

так ніби перша смерть лише заговорила

а ми за нею повторили, та й пусте..

мов брижі час розстелений на пульсі

лякають лампи з кріпленням у стель

лякають звуки згущені у русі

бо в тому всьому - сонця жовтизна,

відбиток часу котрий вік не змити..

а може я і слухати не знав

за смужку, а не тільки говорити?

тому і стінам вірив, шо рвались

тому й перилам руки в ніч залишив

шоб повернутись! Хоча б раз, колись!

хоч раз прошу, лише хвилину, лише

секунду, коли сонця жовтизна

вмалює коло кинуте на тіні

то буде порух, ледь помітний знак

і в тій холодній, вибіленій зміні

відбиток тіней рухне і пройде

зітреться шар і в землю попрямує

прощай навіки непрожитий день

прощай від того, хто тебе не чує

і тінь від стін і марево перил

застигли у крові вогнем мозаїк

бери цю фарбу, всю її бери

розлий на сонці, он у тому залі

де світло тіней боре самоту

де вечору росте німе забрало

де тіней скону гибіє мотуз

де всього так багато, шо аж мало

там жовтизна пʼянить, жива, жива!

І тіні стін говорять про відбитки..

прощання серця - розуму жнива

нанизані на край сліпої нитки

шо зшила землю і людське - в одно.

17.8.25

Стану на коліна, до землі вклонюся

За своє життя вкотре помолюся

За рідних всіх людей дуже я боюся

До Матінки Марії з проханням я схилюся.

Нехай вже ті тирани скоріше розберуться

А путінські кати нарешті схаменуться.

Злі усі серця до Бога навернуться

І промені любові у душеньки ввірвуться.

Настане день, і зможу в минуле повернуться

Здавалося тоді, що сенс життя у русі

Що станеться, якщо я помилюся?

Як зміниться життя, якщо віддамся я спокусі?

А радість лиш у тім, що за ніч відісплюся

Почую зранку голос рідної матусі

Чоловіки додому зможуть повернуться

З'єднаються серця, які були в розлуці.

3

В гаремі неба між зірок

купався місяць в морі слави.

І не зважав,

що хмари шовк

свій ткали,

прагнучи забави.

Здавалось місяцю, що світ

йому за світло вдячний буде.

Та тільки хмар важкий політ

в пітьмі розрізнювали люди.

Згадали місяць злим слівцем

поодинокі перехожі.

Мабуть,

хто має свій гарем,

думками з місяцем цим схожі.

2.

В риштованні вікна

сонний місяць застряг.

Він промінням до дна

мого серця досяг.

Небо – місячний рай,

де немає негод.

Вітре! Ніч розхитай!

Небо клич до пригод.

Я втомилась від дум

під надзором ночей:

в них – застояний сум –

дня тривожний трофей.

Мабуть, швидше мені

треба вітру ковток,

щоб не стряг у вікні

цей набридлий жовток.

Шторам волю я дам:

хай заступлять думки.

І віддам себе снам.

Їм я вірю-таки.

Лікували ж не раз

дум безвихідь і страх.

Місяць здався,

погас...

Я погрузла у снах.

1.

Стиглим окраєчком смутку

місяць прокрався у дім,

Сперся зухвало на лутку:

докору стільки у нім.

Наче б то совість для нього –

Бранка безмовно-бліда.

Хоче дістатись до всього:

в душу, либонь, загляда.

Зорі підморгують наче…

Зрадою чи співчуттям?..

«Тиша ніколи не плаче! –

кажуть. – Для себе затям.

Безліч бажань погоріло

В сяйві ночей отаких».

Ніч протверезить уміло

і найхмільніших.

Усіх…

Цвіт магнолій оцей вже торішній.

Він опав лиш учора, проте…

На планеті цій праведно-грішній

Тільки штучне постійно цвіте.

А красі, що в реальному світі

І радіє, і плаче, й болить,

Подаровано лічені миті,

Але варті ці миті століть.

Весiльна жартiвлива пiсенька. Березва.

Йшов попiд тином,

Бачу - гарненька, стоїть дiвчина,

Та й, молоденька.

Другий день бачу,

Чи то вдається?

Iнша фiгура, серце не б'ється.

Не тiї очi! Не тiї брови!

В тебе як крила,

В неї пiдкови.

Не та статура, не те волосся...

Нащо те щастя менi здалося?

Пiдiйшов ближче...

А моя мила, замiсть та й себе,

Другу посадила!

Не так смiється,

Не так зiтхає,

Та ще й iз носа бульби пускає...

Де ж моя мила, гарна, ладенька?

А замicть неї - цея чудненька!

Ю. Це

Зачувши шум моря

Німі ми вночі

Невблаганно суне туман вдалечінь

Ми можемо йти

А можем плисти

Для нас нема горя

Ми разом прості

Для кого ці люди

Будують мости

Ми їх попалим

Як будем іти

І ти безталанно танцюєш вночі

Суне туман вдалечінь.

Немає світла, а на вулиці темно,

почалася тривога, не внутрішня,

а повітряна, і одразу стало страшно

захиталося моє підвіконня.

Вибух. Знову, ще один,

посипалося скло..пощастило

що не на обличчя, бо йокнуло

Щось в серці, і мене не поранило

Бо я встигла.. вибігти в коридор

там стіни товстіші, і умовно безпечніше,

я не знаю скільки пройшло годин,

але для мене ця ніч-вічна.

Я не вірю в бога але молюся,

щоб прийшов мир,

спокій...

і я просто лягла спати без страху.

Ми хотіли розбити парк,

але вміли тільки саджати садки.

Ми розбивали райце

і випускали нові й нові парки.

Але виходили тільки садки.

Вони купчилися, заповнювали затісну

землю, громадились на обріях.

Сади і сади садів, і сади садів над садами.

Ми стали злими й нетерпимими,

і несмішно називали себе

садистами.

Ми оточували себе парком,

але поставали в новому садку.

І коли ми збудували, нарешті, парк

і поснули, втішені, то вранці

підняли обличчя до вивернутих корчів,

що стирчали до останнього обрію.

В червоних лініях я несла почуття провини

Ними я хотіла виправити себе

Я караю себе болем

В червоних лініях я намагалася знайти спокій

Але знаходжу лише біль

Ці лінії мене душать .

Ніби мальовані нотні стани

Прямі, зі своїм характерним ДНК

В ньому заховані мотиви

Довіри і бажань.

Чистий захват і вдячність

Малюють синусоїди.

Прямі, що перетинаються більше ніж раз.

Природа почуттів ірраціональна

Чому ж я можу назвати всі ті гачки

Яким зачіпили серце моє ?

Давай пообіцяємо якось зробити щось безглузде.

Просто щоб повеселитися,

Просто щоб було про що розповісти.

Запишемо тік ток, зробимо новий тренд

І поїдемо на річку, на Купала пускати вінки

Поїдемо до столиці куштувати солодку мівіну

Зробимо своє власне Кабаре.

Просто давай будемо жити.

// Присвята подрузі на ім'я Саша

На узліссі, край села,

Бандуристка заспівала.

Струни — мов роса зела,

Її пісня — вічна слава.

Пальці грають, мов весна,

Голос — чистий, мов криниця.

У піснях живе вона,

Доля, радість і зірниця.

Про козацьку честь співа,

Про любов і про тривогу.

Бандура звучить жива,

В кожній струні — рідна мова.

Гей, бандуро, дзвінко грай,

Серце хай у світ летить!

Бандуристка — рідний край,

України гордий мить.

Спочатку було слово,

Мов пісня у тиші нічній,

Що розривало простори світу,

І серце тримало в своїй.

Потім — стук у двері,

Несмілий, мов перший страх,

Чи то надія? Чи то печаль?

Хто там чекає в пітьмі?

Слово шепоче мовчки,

Двері скриплять в темноті,

Стук — то кроки часу,

Що лунають на самоті.

Спочатку було слово,

Потім — стук у двері.

А далі — життя,

Що між рядками —

І тиха надія в імлі.

Змию сліди, зійдуть сніги

Проллють дощами сльози.

Кохаєш чи ні? Тільки скажи...

Я піду, нехай інша носить

Усю цю локшину, що навішав на вуха,

Бо ж вмієш лиш говорити.

А я вірила, й слухала, і уявляла

Як поїдемо разом у гори.

Але ти... всього лиш базікало і брехун.

22.06.2025

на висоті десяти метрів

вітер торкається перших листочків

десь дуже глибоко під землею

коріння вібрує

і під корою

незворушною зовні

як і завжди

сік струменить догори

під моїм поглядом вибухають бруньки

ноги у теплу землю вгрузають

притули

ти себе до стовбуру

задля сповільнення лету думок

надто високо вгору

надто глибокол вниз

затримка дихання на межі

всліпу пошук поверхні

зупинити гойдалку

зістрибнути й завмерти

слухати

що з-під дуба

що з-під кореня

надходить

відчувати долонями жорстку кору

той хто всередині

будь мені за опору

М М О І

П

попіл

Походеньки

С-С-Світінки

Фу. Tour

Амур

НеДо

Соrе Ом

Г

Біси

Чо

рт

и

Я жив тобою, єдиною моєю,

Тобі вірші писав,

Про тебе лиш говорив.

А ти ішла, не помічаючи:

Ні мене, ні мій біль,

Коли я говорив... ти йшла поспішаючи...

Для тебе я був, мов тінь.

Я наче є, ще живу..

Та для тебе давно не існую.

Знала б ти, як щоночі

Себе я не шкодую,

Лиш знала б, як тяжко мені

Засинати без тебе...

Знала б ти, як тяжко в цій темній млі

Шукати промінь світла.

Те, що для мене було лише початком,

Для тебе — сувора крапка,

З холодним остатком.

А знаєш...

Щось всередині мене раптово згасло.

Життя стало без барв.

Сни більше не сняться.

Мрії — розлетілись...

А знаєш...

А я досі пам'ятаю твій погляд:

Ніжний і такий щирий.

Наповнений розумінням,

але без взаємності...

Я не серджуся, правда, я просто сумую.

Ти — мій непрочитаний вірш.

Ти — моя непочута пісня.

Ти — історія, що сховалась між сторінками.

Ти мій загублений Всесвіт...

А знаєш... я не тримаю зла.

Бо любов — це не змушувати,

у вічі брехати,

любов-це почути

І мовчки... і без образ відпустити.

Так, а що для нас є та любов?

Любов — це коли стихають буйні вітри.

Коли вони не мчать так сильно, як колись. Це хмари що стали світліші, Чисті, майже прозорі, немов зіткані з наших дитячих здійснених мрій.

Любов — це поспіхом помічати  Кружляння птахів у небі.

Любов — це блукання в нетрях почуттів. Бо сьогодні ми рідні, а завтра вже чужі.

Любов це помічати дрібниці.

Це бачити втомлену посмішку.

І шукати слова там де їх нема.

Це розуміти все один поглядом.

Це чути спів там де лунає тиша.

Ні, я не пишу вірші

Я просто блюю словами

Вірші це гній, що виходить

Із серця старої рани

Ні, я не пишу вірші

Все навпаки із ними

На час якийсь ці паскуди

Мої руки роблять своїми

Ні, я не пишу вірші

Принаймні, не хтів би, справді

Хоча і кожній римі

Я щиро й відверто радий

Ні, я не пишу вірші

Я ними кричу і ридаю

Вбиваю себе до смерті

А потім знов оживаю

Ні, я не пишу вірші

Вірші самі мене пишуть

Щоразу, як біль на серці

В душі моїй коли тиша

Ні, я не пишу вірші

Колись писав, давно дуже

Зараз на них дивлюся

А вони очі мружать

Ні, я не пишу вірші

Просто не можу спинитись

Бо кожен рядок чекає

Своєї слушної миті

Ні, я не пишу вірші...

У неділю гомоніли

добрі люди на селі,

всі збирались на весілля

з головою на чолі.

Лиш хлопчина ся збирає

не гуляти — в довгу путь.

Серденько його страждає,

хоче дівчину забуть.

От і став він до порога,

і настала мандрів мить.

Бачить раптом: близ дороги

дівчина його стоїть.

Не його — вже інший має

за заручену давно.

Через неї він страждає,

хоче йти, і все одно

Чи на захід, чи на південь,

хоч за море-небокрай,

де чужий співає півень,

будить там чужий він край.

Мовить дівчина: “Куди ти,

друже мій, зібрався йти?

Знаєш — маю заміж вийти,

чом не хочеш ти прийти

погуляти, відпочити,

побажать мені добра?

Є й тобі в нас їсти й пити,

ну, куди тобі пора?

Він — у відповідь: “Не знаю,

у яку дорогу йду,

десь спинюсь за небокраєм,

десь роботу я знайду.

Лиш подалі щоб від тебе,

щоб забути наші дні.

Кликати мене не треба,

не потрібен я тобі.”

“Ти образився, я знаю,

що не вибрала тебе,

та не злись, прошу, благаю,

не тримай образ за те.

Ти ходи з людьми гуляти,

і на мене подиви,

а в дорогу йди вже завтра,

а то краще не ходи.

Знайдеш дівчину тут іншу

і сподобаєшся їй,

покохає та й ще більше,

аніж я, гарненький мій.”

“Чоловік тепер твій гарний,

нині ним мені не буть.

Лиш — з минулого примара,

ти мене тепер забудь.

Ох, нащо я закохався,

в серденько тебе впустив,

і з тобою зустрічався,

ой, нащо для тебе жив?

А мене ти не любила,

дозволяла лиш кохать,

серце на друзки розбила,

ой, якби ж зарання знать!

А тепер звеш на весілля,

бачити, як з іншим ти?

Ох, мотузку б та й на гілля,

чи до річеньки піти,

щоб взяли мене ті води,

щоб не бачити мені,

як належить твоя врода

іншому... та тільки ні!

Я піду звідсіль далеко,

і знайти мене дарма,

тільки долетять лелеки

з мого рідного села.

Ну, скажи, хіба замало

я тебе в саду любив,

чи не так тебе, кохану,

на своїх руках носив?

Чи хіба тебе зрадливо

всім своїм єством кохав?

Чи не так в тебе, можливо,

твого серденька прохав?”

А — вона: “Ну, що ти, милий,

хай усяку люблять так,

як любив мене красиво,

просто... тільки ти простак.

За собою ти не маєш

ні грошей, ані двора,

а мій наречений, знаєш,

він багатший... ой, пора!

І нема балакать більше

в мене часу... хочеш — йди

Тільки знай: у мене — інший,

і до мене не ходи!”

Прошуміла тая днина,

рік по тому вже минув.

Думати вже про хлопчину

кожен, мабуть, і забув.

Мов, здавалось, забарився,

де він є — ніхто не знав,

та раптово — раз! — з'явився

до рідненького села.

Із грошима — не ледащо!

Сумка з крамом чимала.

Дівчину привіз ще кращу,

аніж тая, що була.

На лице — така вродлива!

І швидка, мов той мангуст,

щоки, мовби стигла слива,

просять поцілунків з вуст.

Попрохав хлопчина брата,

щобза милою гледів,

вийшов на хвилину з хати

і... колишню враз зустрів.

“Ой... привіт! Ти повернувся?

Ой, який усім сюрприз!

Чи від страху ти пригнувся,

чи мов до землі приріс?

Мов і бачити не радий,

після довгих сотень днів?

Може, і не хочеш знати,

через мене ж ти забрів

у краї чужі й далекі...”

“Ні, мені вже все одно.

Час пройшов та й немаленький,

хоч пірни на серця дно,

не знайдеш тебе вже нині,

лиш у спогадах лице

і ота погожа днина,

як пішов звідсіль... на це

не відповідай нічого,

тільки... хочеш — розкажи,

як жила ти після того,

а хоча... що хоч кажи.”

“Як жила... не дуже добре,

чоловік мені тяжкий,

серце в нього як хоробре,

то на тих, хто більш слабкий.

Він давно вже не цілує,

і горілку трохи п'є,

і до когось все ревнує,

і, бува, рукою б'є.

Відчуваю запах зради,

як би тільки довести?

Ох, сама уже не рада,

нащо згодилась піти

заміж я тоді за нього...

Вже й нічого не хочу,

і багатства навіть того,

вже б, здавалось, відлечу

хоч у поле, за колосся,

та він там мене знайде,

схопить міцно за волосся

і назад та й поверне.

Ах, як мріяла-хотіла

відлетіли, де є ти,

але — ба! не маю крила,

не змогла тебе знайти.

Ти ж не одинокий більше,

час дарма не витрачав

і привіз додому іншу,

серце їй своє віддав.

Ах, мов ніж по серцю вдарив,

мовби з нього ллється кров,

і не ти мене поранив,

та воно розбилось знов,

тільки той раз по твоєму

вдарила, пустивши з рук,

а тепер відчує щему,

гострих, невимовних мук

вже моє... що наробила!

Винна я в усім сама.

По одному серцю била,

а потрапила у два.”

“Ти хіба тоді не знала,

що робила на що йшла?

Бачила, що вибирала,

що хотіла, те й знайшла.

Закріпила на сі дишло —

спробуй лиш тепер злети!

Захотіла заміж, вийшла,

от тепер там і сиди!”

Загуділо у неділю

знов цілісіньке село,

позбирались на весілля,

до хлопчиноньки того.

Кожен з них тепер те має,

що хотів, за чим хто гнавсь.

Хто не любить, той страждає,

Без кохання щастя — зась.

Жаб'ячих ніжок, крильця кажана

Щоб бути для нього до скону одна.

З дівчатами поночі ще ворожити

Щоб в злагоді й мирі з коханим прожити.

Таке воно дійство на свято Купала

Знайти свою квітку дівчина бажала

Гучні хороводи стрибки через костру

Віночок у річку пускали із мосту.

Бажали дівчата зустріти єдине

Але щоб до віку і міцну родину.

Щоб зіронька з неба у ночі світила

Хай буде у поміч вся темна сила.

А як парубоче кохати не схоче

Хай мавка до смерті його залоскоче.

Тож жити чи вмерти йому вибирати.

Хай знає як відьмочку тяжко кохати.

Маланки - Васильки

До струмка піду я,

Там зозуля кує.

Скільки років щастя?

Хай напророкує!

Дівка молодайка

Василя зустріла...

Півнями строкатими

Рушника розшила.

Васю - Василеньку! -

Кличе Василинка.

В молодого хлопця

В'ється вже чупринка.

Ой, піду по воду

До дальнього броду...

Тай спитаю в верби,

Чи не втрачу вроду?

Ю. Це