Всі вірші

Квіти польові напрочуд запашні Їхнє різнобарв*я-колорит краси Це строкаті маки ніжні пелюстки І ромашка біла десь у низині Тут васильки й звіробій Від хвороб лікують всіх І волошки-оченята В житі причаїлись мов дитята Також мальва при дорозі І медунка жовта У безкраїм лузі Квіти польові - це наш оберіг Як дарунок Божий Стеляться до ніг. автор Лідія Педик 23.06.2024 р.

Коли знедужає близька людина Твоє серце рветься від жалю Ти не в силах щось зробити Щоб зарадити цьому Увесь нестерпний біль його Прийняти хочеться на себе І безліч теплоти й турботи Віддати потайки йому І ти звертаєшся до Бога Зі щирими словами каяття З проханням милості у нього За дороге тобі життя. автор Лідія Педик 15.06.2024 р.

А ромашки у полі цвітуть Край дороги біліють ростуть У їх ніжна біла окраса А в середині сонечко ясне Може квіточка і непримітна Та намагається кожному бути привітна Пелюстки її ніжні й тендітні Мов весільний віночок дівчини Жовтий колір - ознака тепла Поєднання любові й добра А ромашки чудово цвітуть І радість усим нам несуть. автор Лідія Педик 18.06.2024 р.

Шкільні роки, вони найкращі Це безтурботні на проліт роки Це перший дзвоник Перший вчитель І той єдиний класний керівник Вона була нам друга мама Перші цифри й перші букви Ми так виводили, старались Читали по складах слова Щоб мова правильна була А згодом в старших класах Ще цікавішого й повчального Нам вчителі розповіли Шкільні роки-це безліч друзів Що залишились в пам*яті твоїй А ще це однокласники мої Ми поріднись назавжди І щоб не сталося в житті Вони найкращі мої друзі Та вже і випускний не за горами За десять років спільного навчання Ми стали сесрами й братами І покинули гніздечко як ті ластів*ята У світ широкий розлетілись Свою доленьку шукати. автор Лідія Педик 31.05.2024 р.

Дивлюсь я простір І думки мої линуть Туди десь далеко В незвіданий край Вони мов ті діти Тихесенько просять - Ти нас на самоті не залишай Думки не знають що час плине І дуже швидко плине,як вода Вже не повернути ті часи Які були нам дорогі та милі Усе у Вічність лине Десь туди за край А може це той простір І є наш незвіданий рай. автор Лідія Педик 23.08.2024 р.

Ти грішний, я – святий,

Ти сильний, я – слабкий.

Слова твої – свавілля,

Мої ж – далека миль.

Ти – спогади, паління,

А я ж – твої сліди.

У спектрі божевілля

Залишились самі.

Я – ближчий Богу, вірно?

А ти, все ж ворог мій,

Ніколи не позбудусь

Думок цих, Боже мій.

Я – почуття повільні,

А ти – такий прудкий,

Вчепився в мене різко

Та раптом відпустив.

Ти – горе, я – надія,

Та якось навпаки

Я все ще так жалію,

Що дав собі піти.

Твій голос – низький тембр,

Але ти замовчав.

Здається, з цих істерій

Лиш я один кричав.

Ти завжди тут, для мене,

А я – як завжди пил:

Я можу бути з кожним,

Але все ж не твоїм.

24.08-14.09.24

Буде відомо, як колись давно,

Здається, понад двісті років тому.

На цій землі, писав і жив Франко,

Легенда українського фольклору.

За покликом душі, складав вірші,

Крізь темряву та непорозуміння.

Зійдуться всі перехресні стежки,

У підсвідомості нового покоління.

Заграє пісня, справжнього творця,

Що працював до смерті, без зупинки.

Час не забуде, світлі образи митця,

Його скарби, то є римовані крупинки.

Досі блищать і човен той пливе,

Крізь століття, у пошуках свободи.

Слава Франка безслідно не мине,

Вона залишиться у пам'яті народу.

Бачення правди є у творчості його,

Він каменяр великого розмаху.

Не відступає від світогляду свого,

На сторінках міського альманаху.

Духовний спадкоємець Кобзаря,

Вулкан ідей, прокинувся вночі.

Нескорений характер бунтаря,

Що завжди йшов навпроти течії.

На рівень світового розуміння,

Він прагнув вивести літературу.

Для того, щоб наступні покоління,

Не забували про свою культуру.

Та пам'ятали, як колись давно,

У праці розчинявся попри втому.

На цій землі, писав і жив Франко,

Легенда українського фольклору.

13.06.24

Ти ніц не хочеш з тим робити

Ти думаєш що не поможе

Там крихітні струмки по тілу

Тут безталлана дурна молодь

І нездоланна велич світу

Ти думаєш що не поможе

Вони ще дужче в себе вірять

Дурна і марна суча сволоч.

Без вітру стяг твій майорить..

У місці тім, де тиша і відпустка.

Приходить побратим, поговорить,

Про те, що у душі все більша пустка.

"Ми завжди перші, нащо зволікання?

Ніхто із нас пощади не благав.

А зараз, ці прохання-підписання,

Щоб ти посмертно вже героєм став.

Які до біса підписи збирати?

Кому довести? Ти і так герой.

Найкращі перші йшли все віддавати -

Сергій, Сашко, Марко й Дімон.

Тій Матері, що поховала сина

Вже, певно, горя більшого нема.

За лічені хвилини стала сива,

Коли кортеж під'їхав до села.

І знаєш що, тобі геть не пасує.

Та чорна стрічка в правому куті.

Зізнаюсь, брате, так тебе бракує

Слова для мене зовсім не пусті.

Піду вже, чуєш? Час нас не чекає.

Ще йдуть бої на східнім рубежі.

Тобі тут, мабуть, тиша набридає,

А там, нестерпно хочеться її."

© Maria Pavlishina

Будуть чари Сонцем гомоніти,

Як піти степами аж до лісу,

Де травневі відізвуться квіти –

Світ суниці, вітер де пронісся.

Де душа безмежно розквітала!

Так щасливо! Вірити б у щастя.

Де зоря, яка ночам є дана,

У сузір’я Лева заплелася.

Оживає доля. Бо напевно:

Нам вбачати Космосу свічада –

Це любити перше одкровення –

Нам на крилах линути! Бо правда –

Це спитати у душі, що зорі

Прагнуть так красиво височіти,

Як світання нас покличе вгору –

Де поезій золотих завітів?

До мистецтва, віршів і натхнення,

Як життя пригорнеться до неба

Квіткою блакитною. Й черешня

Стане ягіддю, якій потреба

Плід солодкий знову дарувати.

І пізнати, що краса любові –

Це упасти проліском на п’яти,

Бо у пролісках – душа діброви.

Бо очима синіми привабить

Знову небо і планета знову

Пригорнеться до світань в кульбабах,

Як згадалась мрія ця казкова –

Нам ступати травнем Батьківщини,

Як вона всміхнеться так щасливо!

Ніжно, трепетно. Моя єдина,

Квітко-доле, душе, Сонце дива.

Ти постанеш мріями і віршем,

Як душа про небеса розкаже:

«В променях твоїх купаюсь. Ніжно

Пригортаюсь до світань найкращих...».

09.08.2024. 14:19.

Як що від дощу опустила ти крила.

І з човна від шторму зірвало вітрила.

Не хнюпся, не ний, не журися мала.

Знов стане в пригоді старенька мітла.

© Андрій Абрамов (Onra Onra).

Кохання здатне зцілювати душу.

Загоїть те, чого ніхто не бачить.

В часи тяжкі - це якір непорушний.

Воно рятує й так багато значить.

Воно в обіймах ніжно розіллється,

Коли від болю розриває тіло.

В обох у грудях в такті ніжно бʼється

І зігріває віддано і вміло.

Воно здіймає на землі цунамі.

Дає повітря, сповнює легені.

Кохання буде крокувати з нами

Там, де руїни і бої смертельні.

Воно, мов промінь, в темряві зневіри,

Розтопить серце, відігріє руки.

І залатає всі болючі діри

В душі, що на війні пізнала муки.

Кохання може з ями підійняти

І за спиною знову будуть крила.

Бажаю вам так віддано кохати,

Щоб почуття в біді обох зцілили.

Автор: Ольга Киця

По твоїх венах нишкають ноти.

Вони грають в мізках, в серці, в душі.

В моїх венах нишкаєш ти...

Лазиш, зриваючи віхоть моїх таємниць

"Музика"- ось ,про що думаєш ти.

"Її бліді уста" - усе, що кружляє в моїй голові

Твої холоднії руки ласкають мене,

Знаєте, так, для простоти

А я... Дайте секунди упиться любов'ю.

Ну, не для себе, це для віршів.

Зізнання мережити у словах,

Що вишиті в серці та на чолі.

Та й годі з вас, і так хватає.

Розкажу їй потім, що це модне тату

О пані Насте! Пані Насте!

Добридень, як ви там

Чи чуле сте?

Хлопець один сидить сам

До мен прийшла сумна про нього звістка

Надпис: як вас упізнати?

Пише ви його серця правителька

Сумно його дружині,як тут не сконати?

Пише ви його послали

В дуже дальню дорогу

І напевно в список мертвих записали

Подружилися з його дружиною

Тепер не ясно хто чия коханка пахне її улюбленим пирогом з малиною

А він знов пише яка ви поганка

*З нею розмовляє кіт і вона відьма з каре*

Мала б я крайку

Мала б зелену

пішла б до садочку

Зустріла б паночку

А та крайка

А та крайка

Гарна, вже пре гарна

І така і така прям на мене ладна

А вона й під силянку

Й навіть під спідниченьку

Якби мала зелен крайку То б пішла до гаю

А куди мені іти як її не маю

Підіймається сонце

Споміж твоїх очей

Напевно так це

Запах ночей

Що лишились на нас

Намалюй щось на моїх пластирях

Ти занадто часто думаєш про "вас"

Тож думай про нього що він в пустирях

І намалюй мені бодай зірочку

З тебе хороший антибіотик

Я знаю ти хочеш сісти у першу електричку

Але дозволь ще дотик

Вплети волошку мені в волосся

Я й досі пахну собою, пахну зливою

Давай гуляти в полі серед колосся

І заснемо десь під нивою

Крізь сон до тебе я прийду,

і руку тихо простягну.

Візьму долонями долоні,

та поцілую ніжно скроні.

Усмішку в пам'ять збережу,

і знов, мов квітка, оживу.

Торкнуся вух, очей та шкіри,

солодким ти стаєш зефіром,

що тане ніжністю в губах,

зникає біль, вщухає страх.

І затишок приходить знов,

жевріє тіло, стигне кров.

Наприкінці яскраве світло,

де фарбами усе розквітло,

і стежку, що веде, знайду,

й крізь сон до тебе знов прийду.

(03.07.24)

Старе село лишає слід по собі.

На все життя з дитинства, юних літ.

І справа не в селі, а у особі.

Що сокотила перший мій політ.

І я не я і хатки потемніли

І вулички звертають не в той бік.

Кудись роки мої на завжди відлетіли.

І цим нещадно вкоротили вік.

І вже м'яча ганяють інші діти.

Жалить кропива п'яти не мої.

У річці юність більше не узріти.

За нею в лісі плачуть соловї.

Лиш тіні ходять в вечір під тинами.

Не наче щось шукають на осліп.

Я бачив юність що біжить стежками.

Її хлопчина ще не вклав у сніп.

© Андрій Абрамов (Onra Onra).

Дід старий немає зуба

Весь кривий, як гілля дуба.

Міх із досвідом на плечі.

Це усі дідуся речі.

Лиш кота у друзях мав

Щоб зажуру відганяв.

Кіт муркоче в руки треться

Аж серденько швидше б'ється.

Дід сідає і гадає

Тут зажура підступає.

Що кохав колись дівчину.

Солоденьку як малину.

Але що гадать не склалось

Не склалося як гадалось.

Вже вона, мабуть, бабуся.

Цьомає свого дідуся.

Має внуків п'ять чи шість

Банош на ніч з дідом їсть.

Міряє нові рейтузи

Що обвисли як медузи.

Так життя і пролетіло.

І кому до того діло.

Що дідусь її кохає.

Спокою душі немає.

Кіт муркоче в руки треться.

А серденько б'ється б'ється.

© Андрій Абрамов (Onra Onra).

Ти згадаєш про мене,

може лише на момент.

Лишаючи шанс на жереб,

лишаючи мені цілий сонет.

Твої очі тануть,

забувають цілий світ.

Ці іскри не згаснуть,

навіть в море впаде цвіт.

Думки, врятуй мене, як Ромео,

хоч приснюся я тобі.

Мою любов скрили лезом.

Ти не мій. Я не в твоїм.

Просто залишу тут кому,

поставлю у реченні крапку.

Відкину токсичність та втому,

й одягну проблемам всім - шапку

від жабки до вод, кілька кроків,

свобода - обширна свідомість.

Погляди - вічність уроків,

я вивчатиму все, та натомість...

скромність потреба у світі,

розпустість куйовдить волосся.

Життя, то цікаве графіті,

котре прикрашає, щоб трішки здалося,

барвистість від фарби на сукні,

затишок кави віршами.

Ці миті до кінця незабутні,

як і дотики ніжні устами...

(5 липня 2023)

Від сварок рятували вокзали,

а від сліз материна хустка.

Це раннє насіння ноги втоптали.

Від дощів я була мокра, як гуска.

Сміх дарував рум'янець та силу,

й вітер забирав шум людей.

Поки світ прокинеться я все вип'ю,

заховаю серце в тунель.

Мені прикро, що світло слабке,

і дихати важко, коли спиш.

Все за спиною сяке і таке,

от тільки ти вже тремтиш.

У вбивствах не допоможе Шерлок,

і кров із ран не перестане текти.

Для вибору долі не буде стежок,

і тихого місця, щоб шарф плести.

Лишається їхати далеко,

без зайвих сумок та речей.

Тепер вовки завивають шалено,

а мені принесли шоколадний десерт.

Очі ви люстерко?!

О ні, промінь душі!

Маяк у натовпі безликім!

Ядро зорі так ясно не горить,

Як ви горите в задумі великім.

Світло вікна,

Вогонь багаття!

Загубленим у світі вказівник!

Як квітка білого латаття,

Душі моєї ніжний рятівник.

Води живої,

Святі джерельця.

Озера віри повноводні!

Кохайте ви, кохайте серцем!

Не лише вчора, а й сьогодні.

Голодний вовк,

І полохлива лань.

Щоб осягнути вас, життя замало!

Я вам віддамся без вагань!

Хоч ви і дивитесь зухвало.

А в Парижі смачний круасан

І кавуся бадьорить туриста

Зачекався сивий Франсуа

Свою долю під вежею міста.

Прочекав наче день все життя

Обійнявши опору сталисту

Вона знову не змогла, не прийшла

Попід вежу старезного міста.

Почерствішав смачний круасан.

Краще кави вино лиш ігристе.

Вже забрала швидка Франсуа.

З-попід вежі гарнющого міста.

Не марнуйте свої ви роки

Одягайте наплічник туриста

І не їдьте сапати буряки.

А під вежу коханого міста.

Не зігріють у старості дрова

Не збадьорить город і корова.

На єдине зверніть сподівання

На велике і чисте кохання.

© Андрій Абрамов (Onra Onra).

😁😁😁

Там де сонце заходить, далеко за лісом

Ховається сонце, за залізним завісом

Ховається сонце, десь там за горами

Десь там за горами, та й поміж морями

Ховається сонце тай світ поза очі

Обличчя своє показати не хоче

А я піду далеко та й буду шукати

Бо більше не хочу просто чекати

Я піду по полю а потім у гори

Де кінчиться гори там піду у море

У морі дельфіном плавати буду

З русалками може про сонце забуду

Пройдуть мої роки на дні океану

Пройдуть мої роки і я старий стану

Прийду я додому загляну в віконце

І там я побачу заплакане сонце

Там де сонце заходить далеко за лісом

Сховалося сонце за залізним завісом

Сховалося сонце бо заплакані очі

Заплакані очі бо то очі дівочі…

мені ще б раз, побачить твої очі

випадково доторкнутись до руки

тебе одну лиш бачу у снах щоночі

й без тебе минають так роки

мені б відчути ще твій аромат

до болю, рідний сміх

на останок, видалю з тобою чат

я так хотів, але не зміг

тепер ненавиджу тебе, кохана

за стільки років, безмежного болю

на душі, велика рана

та все одно лиш тебе одну люблю..

І хоч сьогодні я не такий уже й гарний

Хоч і раніше був теж не Аполон

Та душа моя квітне від радощів

Що я зустрів тебе знов

І хоч сьогодні я вже став трохи старший

Чим був тоді коли тебе я знайшов

Та вогонь мого серця не слабне

Бо я зустрів тебе знов

І хоч сьогодні ми з тобою не разом

Я до тебе лиш уві сні прийшов

Та в очах моіх блиск не згасне

Бо я зустрів тебе знов.

І хоч без мене ти вже була щаслива

Та заборони я твої перейшов

Твоя посмішка така красива

Бо я зустрів тебе знов!