Всі вірші

Останнім часом гниє твій мозок. 

Думки ворушаться, як черви.

 Слова злітають з вуст, мов 

Неминучий звук вібрації. 

Ні в чому вже немає сенсу.

Букви хвилюють інших. 

Твій мозок вже не має цього. 

Для тебе все логічно,  для 

Інших - божевільно геть усе. 

Ти в цьому винний? Безмовно, 

Так і є...

Зіниці бачать маячення, 

Для тебе все - буденність. 

Тіло кровить і плаче,

 А мозку й не заманеться

Спинити божевілля твоє. 

Бо він і сам прогнив.

Проросли крізь стіни тисячі зіниць, 

Силкуються дібратися до тебе ближче. 

Ближче до тіла, болю та думок - 

Брудних, таких як грязь, з якої 

Створений весь рід твій.

Але бачиш їх лише ти.

 Ці очі, що не знають супокою, 

Що стежать пильно за тобою: 

За кожним рухом непрощенним, 

За кожним словом, що зірвалось криво.

Закрито все стіною, та з вікном -

Прозорим отвором лише для тих очей. 

Збагни: закрити ці дірки у стінах. 

Бери ганчірки, хоч залізні - 

Та не прикриєшся від тих, хто не відстане.

Їм невідома жалість. 

Їм не знайти людського місця. 

Вони - у стелях, стінах, у лісах і степах, 

Там, де бачать вони... 

А ти - сліпий.

7-й рік, як я — глава держави,

Я купаюся в проміннях слави.

Не страшні картонки у студентів, —

Як лишитись без аплодисментів

Й стати лохом серед президентів?

Положив давно я свого хріна

На рояль що зветься "Україна".

Як заграю — так і пролунає,

Та рояль потроху затихає...

Що ж поробиш? Маємо, що маєм.

На Грушевського стоїть печера,

Там у нас казкова атмосфера:

Лиш «Сім-сім, відкрийся!» ти промов

І потрапиш в хачапурі-схов

Та дивись щоб ззаду мєнт не йшов, по наш улов

Я люблю витати у тумані,

В мене є вівчарочки слухняні:

Кожній з них ми побудуєм будку

І закінчимо епоху смутку,

А народу лишим незабудку.

Пояснення до останніх 2 куплетів:

📍 "На Грушевського стоїть печера" — реальна адреса: Грушевського 9а, квартира Міндіча, де велися ключові розмови та координувалося відмивання близько 100 млн;

🎭 "Казкова атмосфера" — посилання на дитячі псевдоніми фігурантів: Карлсон, Алі-Баба;

🔑 "Сім сім відкрийся" — Єрмак мав псевдонім Алі-Баба, тому магічна фраза з казки = код доступу до квартири (печери з казки про Алі бабу).

🥟 "Хачапурі" — внутрішнє кодове слово з "Плівок Міндіча" для накопиченої готівки.

🌫 "Витати у тумані" — український ідіом про мрійника, людину не від цього світу (НЕ натяк на наркотики).

🐕 "Вівчарочки слухняні" — пряма цитата з плівок. У схемі лояльність кадрів оцінювали словами "слухняний як вівчарка".

🏘 "Побудуєм будку" — натяк на кооператив "Династія" в Козині під Києвом: чотири маєтки збудовано під час повномасштабної війни для Міндіча, Єрмака, Чернишова і "Вови".

📉 "Епоху смутку" — відсилка до "Кінець епохи бідності"

🌸 "Незабудку" — квітка символ пам'яті

Як мало сенсу в твоїх очах.

Які вони гарні та без сенсу.

Вони тільки прикрашають тебе та нічого більшого.

Вони пасують всім, та не мені.

Я знаю їх, знаю кожну деталь.

Я в натовпі впізнати їх в силі.

Та вони пройдуть повз мене

Чи ти дозволиш у очах твоїх тонути?

Чи ти дозволиш в них розта́нути уще́нт?

І по собі лишити по́дих й ше́піт ще,

Які лоско́чуть твої вії й губи…

Чи ти дозволиш у очах твоїх тонути?

І перевті́литись в героя із казо́к?

І самовпе́внено – один, без допомо́г

У твою честь здолав потво́р могутніх!

Чи ти дозволиш у очах твоїх тонути?

Але і ти щоб потону́ла у моїх!

Відчула світло між подій останніх днів:

Етюд чуттів, який тобі дару́ю!

Чи ти дозволиш у очах твоїх тонути?

Чи можу щиро мріяти й сміливо,

Що ти не зникнеш спогадом про диво!

Що знов переплетуться наші руки…

Чи ти дозволиш у очах твоїх тонути?

15-22.10.2020

Зазирніть у буктрейлер!

працюю на себе,

спонсорую свої блювоти.

а ви знаєте мене:

я до біса люблю суботи!

я повертався з роботи -

підійшли і запропонували кислоти.

думаю: "як добре! я геть забув підготуватись до суботи!"

рейв. силуети. Інга.

потріскані паркети.

сірі стіни, замасковані кольоровим світлом.

укладена угода.

присів у парку.

голуб - дурне створіння.

кажу йому: "Голуб, ти дурне створіння!

є крила та відповідна структура тіла,

а сидиш межи людей, клюєш сміття.

тобі не соромно?

подивись, як будеш мати час, на орла.

гордий, самодостатній птах.

а ти!? волоцюга пернатий!"

голуб відстояв свої погляди,

нагидивши на мене.

я подумав "Це на щастя", -

і помахав голубу.

саме час повертатися у домашні гидоти,

завтра мене чекають інші турботи

ри-ри-ри-ри - ритми прошивають голову.

зак-зак-зак-зак - закриті приміщення повно людей.

см-см-см-см - сморід стікає зі стін.

я ж відчуваю це не один.

кажу: "Інга, хочеш закинутись?"

світло блимає, очі болять.

кожен її рух - просто кадр.

серце б'ється у всіх в такт.

кажу: "Інго, дай я тебе поцілую!"

а вона сміється, красива така.

якщо не тепер, то ніколи.

завтра усі повернемось на свої заводи:

заводи контенту, машин та цементу.

зараз ти "королева Інга", ніхто тобі не рівня,

а завтра ти будеш мити посуду.

"Інго, дай я тебе поцілую!"

сміється, танцює.

кліп-клап, кліп-клап.

ліво-ліво, право-право.

кліп-клап, кліп-клап.

"Ходімо закинемось!"

кліп-клап, кліп-клап.

я - вона – вбиральня - марка

кліп-клап, кліп-клап.

"Дивися! На моїй Рейхстаг"

кліп-клап, кліп-клап.

"А на моїй…птах"

кліп-клап, кліп-клап.

все під язик.

кліп-клап, кліп-клап.

я тримав її в руках.

кліп-клап, кліп-клап.

"Тобі подобається?"

тук-тук, кліп-клап.

"Інго, я люблю тебе."

тук-тук, тук-тук.

"Зачекай, завтра буде інакше."

кліп-клап, кліп-клап.

новий кадр - я один.

танцював межи людей.

люди дерли мені шкіру,

там, де шия, все боліло.

боляче усі дивились,

так на мене якось криво.

кліп-клап, кліп-клап.

я у полі, у колоссі

кольору її волосся.

"Інго, Інго!" – закричав.

"я б тобі усе це дав!"

кліп-клап, кліп-клап.

я стою на десь на горі.

вижу - хтось тручає камінь.

хочу йому помогти,

а він каже: "Відійди!

найди камінь сам собі!"

кліп-клап, кліп-клап.

я - маленький голуб.

на мене кричить велика людина.

мені дуже боляче.

людина звинувачує мене у моїй природі.

мені дуже сумно.

людина заперечує правила мого існування.

мене це обурює.

людина встає і йде.

я нагидив на нього.

людина усміхається і махає мені рукою.

"Щоб ти здох!", – подумав я і полетів.

кліп-клап, кліп-клап.

я у великому соборі.

велике око дивитись на мене з стелі.

велике око освітлює мене променем світла.

Інга з дитям посередині.

кажу: "Інго, та невже!"

та вона мовчки сиділа.

я дивлюся - статуя.

я дивлюся - не жива.

а та дитина - то є я.

намагається ссати кам’яну грудь.

око закрилося.

кліп-клап, кліп-клап.

новий кадр - у квартирі.

ми лежим на ліжку двоє.

кажу: "Інго, уяви:

у цьому світі я і ти!"

місяць падав їй на тіло.

каже: "Так… нам пощастило."

кліп.клап…кліп-клап.

ліжко. ранок. і сушняк.

Інга вчора ж була...так?

я дивлюся: біля мене -

сумний смайлик на папері.

кліп-клап…кліп-клап.

Інго-Інго... як же ж так?

кліп-клап, кліп-клап.

кліп-клап, кліп-клап.

кліп-клап, кліп-клап…

А, може, вже не вільне твоє серце?

А, може, в твоїх мріях з іншим ти?

Й для нього лиш готова ти цвісти…

Хоч так говорить тільки твоя… впертість?..

А, може, не такою хочеш стати?

А, може, вже набри́д цей антураж,

І по́статі, що там псують пейзаж

Твого́ життя… Лиш тільки б спо́кій мати?

А, може, зрозуміла ти й проста́?

А, може, ти втомилась від ілюзій,

З якими не ідеш, а тільки гру́знеш:

І недося́жна вже твоя мета?..

А, може, хочу в тебе запита́ть?

А, може, дуже складно це мені?

І безліч є підстав, щоб відповісти – «НІ!»

І лиш єдина, щоб сказати – «Так…»

11-16.08.2020

Зазирніть у буктрейлер!

я бачу що білий місяць дивиться на мене

не знаю я що мені робити я пішов геть

Шоб не бачити потвор чужих мені

булаб на світі моя воля та моя доля негідних всіх убивби як жадібних щурів

а поки мені свідчить тільки голод і темінь у заперті

закуваний у неволі хочу знайти хоч один промінчик щастя на землі

доля й воля моя така що померти мені доведеться за не правду з вуст чужих мені

Захотілосяб мені почути спів пташок

Але зараз знаю я що найкращий мій друг це темна ніч що дала мені свободу

Позбавила мене кайданів

Тепер я маю силу слова

Я найду собі братів по думкі

Й будем бити брехню чужу

Щоб наганяти свою правду

Захочуть вірити в неї чи вже ні

Це рішати вже не нам

Познати правду й силу слова

Можна пізнати легко

Потрібно лиш найти того

Хто допоможе в трудний час

але я не закінчив ще

Свою думку на світі

Закрию все щитом своєі правди

Й допоможу всім закрити сонце

Тільки місяц білій та прекрасний

Допоможе нам в познані себе

Червень2025

Від теплих слів в душі тепліє,

Теплі слова як добриво для щастя,

Нехай навколо віє

Буревієм,

Нехай усе нікчемним здасться,

Теплі слова дають наснагу жити,

Зціляють рани, з’єднують серця,

Так можна будь-що пережити,

Від доброти приємного лиця,

Як промовляє ніби льє бальзам і миро,

Дарує спокій, мир, душевну теплоту

Дає надію і вселяє віру,

Розвіює тугу непросту.

Від теплих слів людина красивіє,

І молодіє втомлена душа,

Нехай і буревієм

Віє,

Слідів негоди в серці не лиша(є)

Бо тепле слово, добре слово є безцінне,

Його не зміряєш ніякими скарбами.

Людині в розпачі ну просто незамінне,

Як дотик лагідний люблячої мами.

Бо сила слова може погубити,

Може звільнити і життя подарувати.

Лиш обираю я, що з цим робити.

Словами нищити чи все ж таки зціляти?

Ваш синій по́гляд наче в тіні сму́тку,

Строка́тий пла́стир весь мізи́нчик обмота́в.

І бачу я – Ви вто́млена та ску́та,

Та я не вто́млююсь дивитися на Вас…

Ви добра, витончена й неприступна!

Та погляд Ваш в поло́н бере мене,

І більш не можу стри́мувати ду́шу,

Щоб не створити поети́чний гобеле́н…

Для Вас! Ви – тут. Чи далі, чи вже ближче,

Зі мною ніби Ви, та мить… і з і́ншим десь..

Хоч Ви пове́рнетесь до мене дуже швидко,

Як тільки закінчу́ робити верхній «прес».

І кожна з Вами мить для мене – свято!

І хоч ще не лиша́лись віч на ві́ч.

Скажі́ть, якщо чорт лю́бить жартува́ти,

Шмато́чок часу чи подарите мені?..

30.07.2020

Зазирніть у буктрейлер!

В Вас є за́гадка про щиру синь очей…

В Вас є за́гадка у мові інтонацій…

Між безба́рвних і буде́нних мас людей

Контрасту́ють ру́хи, повні ніжних грацій…

Ви – цілителька! Лікуєте тіла,

Але, також, Вами зці́люються ду́ші…

Вашій волі я підко́рююсь сповна́,

І слухняно йду за Вами, хоч не мушу…

Поряд з силою, що сяє у очах,

Бачу співчуття́ і ніжність невимо́вні!

Це кошто́вністю є в наш буре́мний час,

Милува́тися якою хочу довго!

Та іще одне питання маю я,

Це теж за́гадка, яка мене хвилює:

Чи то смуток Ви ховаєте в очах?

Чи то інші почуття у них вирують?

22.07.2020

Зазирніть у буктрейлер!

«Бо Господь, кого любить, того карає...»

(Євреїв 12:6)

Я — скеля міцна, що вінчана сріблом,

Об мене всі хвилі розбились ущент.

Мене шліфувала доля нестримно,

Гартуючи волю кожен момент.

Хоч страх підступав — я ішла навпростець,

До чистого світла, до храму душі.

Бо знала: добро — це життєвий вінець,

Що гасить зневіри гіркі міражі.

«Люблять — то б’ють»… Хай говорять усюди,

Я встояла міцно, бо надія жива.

Вона крізь шторми вивела в люди

Й вплела у молитву вдячні слова.

І Богу сьогодні я дякую щиро —

За світле й щасливе моє майбуття.

Я скеля, що сповнена світла і миру,

Бо з вірою йшла крізь терни життя.

1

По синіх хвилях океану

Зірки блищать у небесах

Велика шхуна одинока

Пливе на повних парусах

Це наша мова

Як багато штормів вона пережила

Боролись з нею хвилі, море,

Несло її на острова.

Багато перешкод здолала

Ця шхуна за свій довгий вік,

Та не згубила а ні слова

І не забула їм всім лік.

2

Вітрила повні, шхуна ціла,

Крізь всі негоди перейшла

І не лише по Україні,

По всьому світові пройшла.

Нові слова, пісні, промови,

Із Батьківщини принесла,

слова, казки і перемови

Із річки в море рознесла.

Не зруйнували хвилі мову

І скелі не розбили вщент,

Пани хоч билися зі словом

Та вирвалось воно з терен.

3

І полетіло слово вгору,

Долинуло аж до небес

І розіслав її по світу

Один з найшвидших - бог Гермес.

І полилося слово в піснях,

В байках, переказах, віршах,

По всій країні і по світу

Почувся спів у небесах.

4

І пісня линула до краю,

Народ співав з усіх усюд.

А всі пани лише казали

*что скоро будет над ней суд*

Та слово вже сильніше стало

І виграло воно війну

І на Вкраїні милій стало

Державним ще у давнину

5

Багато є країн у світі,

Та мова в кожного своя.

Для нас же кращої на світі

За українську і нема.

Вона для нас як сонце ясне,

Вона нам душу зігріва,

Вона країну уквітчала

в прекрасні й добрії слова.

Слова кохання, жалю, болю,

Слова любові і прохань,

Слова про горе, долю, волю

І про безмежність побажаннь

На музику з м/ф «Бременські музиканти»

5-й рік, як я сиджу в окопі,

Десь під Куп’янськом, у самій жопі.

Не лякають КАБи і ракети,

Як китайські, бляха, турнікети,

І піти посрати без газети під міномети.

В нас людей постійно не хватає,

ТЦК херню нам присилає:

Аватари, «соляні» герої —

Приганяють їх всіх під конвоєм.

З ними скоро стану я героєм — понесуть троє.

Кум при штабі файно умостився,

На сестричці ген-майор женився.

Офіцером стала новобранка

Гарні очі, губи і осанка.

Взяв мене би теж хтось на лежанку, лежать до ранку

Килим наш — замішане болото,

А сім'я — це дрони і піхота.

Дах у нас — це небо неозоре,

Наш пароль — бутилка від «Прозора»,

Іншої не видала контора.

Кажуть люди: ми — на заробітках.

Щоб так заробляли ваші дітки!

Ми міняєм гроші на снарягу,

Щоб отримать дулю за відвагу,

А з пораненням — піти ще й нагуй.

Марафон розказує всім байки,

Паралельно вкручують нам гайки.

Ми напились кавою у Кримі —

Дякуємо вам, «незамінимі»!

Перемогою всі одержимі.

Меланхолік — не завжди алкоголік.

До чужого добрий, до своїх — злий.

Але хапається за кожного, навіть якщо його образили.

Близьких своїх любить, але промовити не знає як.

Пародія на "Пісня друзів" з м/ф «Бременські музиканти»

Третій рік, як я сиджу у хаті,

Бо надворі — поліцаї кляті.

Не страшні повітряні тривоги,

Як ці довбані «єдинороги»

І в містах цих пітухів облоги.

Граю ігри, дивлюся я фільми...

Я вже ухилянт, а не цивільний.

Я мандрую лиш у гугл-картах,

Бо виходити з дому не варто:

ТЦК в кущах уже на старті, завжди на варті.

Кум четвертий раз багатодітний,

Брат купив діагноз дефіцитний,

Друг ще літом переплив ту Тису,

А мені лишилась дуля лиса —

Я тепер живу, неначе криса.

Ухилянтом став — не народився.

Тато мною завжди так гордився...

Вчили в школі нас любити неньку —

Я сиджу на жопі щас рівненько.

І таких, як я, тут багатенько.

Одинадцятий клас – море пригод,

Вічна сонливість – гори турбот.

Погані оцінки – “складні” вчителі,

Дивні посмішки – тести тупі.

Гори паперів – купа оман,

Злі дівчиноньки – кава “one love”.

Фізра у четвер, есе у п’ятницю –

Так вже я скоро перетворюсь на п'яницю.

ІТ-технології вищого класу,

Біохімікам знов відкривають ту базу:

База, фундамент, основа і луг –

Це для хімії справжній друг.

Заходи різні – але одноманітні,

Послуги дивні – ніби елітні.

Це все вміщає один лише день,

Який проживаєш ти щодень.

Та що мені гордість,

та що мені плач?

Свого ж бо спокою

я раб-наглядач.

Та що мені вічність,

та що мені гнів?

Я серце від болю

сховать не зумів.

Та що мені радість,

та що мені втома?

Без тебе душею

розлізлась саркома.

Та що мені світло,

та що мені тінь?

Ступаю покірно

у мертву глибінь.

Та що мені відчай,

та що сотні слів?

У світлі твоєму

безмовно згорів...

Згорів, щоб збагнути

на самому дні:

ти — просто відлуння.

А світло — в мені.

Я тікала,

Тікала, тікала, тікала…

Стираючи власні ноги в кров.

Я тікала, молилась і кричала,

Сльозами заливала серця шов

Все далі й далі

Від сорому і болю.

До ломоти в долонях стискала я сорочку,

Хоча воно нависло наді мною.

До темряви, без жодного промені світла

По підлозі забитим склом

Я чула, вітання молодій родині,

Та не мені і не йому, не нам обом.

Метал страшенним полумʼям закує нас у ланцюги

Він задавить мені шию, тобі — життя.

Збиратиму себе по залишках, а поруч — домовина,

Де тебе поламаного сховала я.

Я тікаю, від власної голови

Все далі й далі, від власного божевілля

Воно вже поруч, вгризеться мені в ноги

До пальців рук, стисне ніж руківʼя.

Ти не назвеш мене своїм світлом,

Я не почую мелодію твого сміху.

Там де усмішка від нашої любові — потонула в моїм крику та твоєї крові.

Я день і ніч, і вечір в ранок

Вже звикла як одна за одною тече сльоза.

Закрию очі, щоб забути сором

Лише згадаю я твої вуста.

І ті пелюстки дерева у нашім домі,

Що так і квітнуть білим цвітом на очах.

Згадаю я… твої слова,

І твій букет ромашок у моїх руках.

Чи згуртувались квіти?

А біліють пилки на очах,

Палають не з жалем,

Щоб скоріш квітень пройшов.

А розсипаються атоми -

Нездавлені і незчавлені.

Чи милуються красою люди?

А світить сяйво без блискіток,

Сміттям заповнені зірки.

Стежить за всіма з коса,

Відриває частинки себе,

Бетоном заливаючи.

Чи зламався час,

Де ламаються серця,

Серця зведених до очей,

Заповнених сльозами,

З дощів кислотних,

Ніде не зберуться люди.

Чи з неба дивляться птахи?

А рубають руді дрова,

Спокійним мостом вдалечінь

Видна стежка мала,

Зі швидкістю світла

На лічильник не гляди.

Як дихає панелька?

Стогне і плаче лічильник,

Шкіру намалює,

Лінії стре червоні,

Не зімне це легені,

Не мине спокій удома.

Як сходить Сонце?

Так, воно і є, не з кров'ю

Брехнею і підставою заливати,

Водою активного умиватись,

Там Дніпро валить до моря,

А я і з тих, хто це відчуває.

Чи серджусь я і вона?

Зона коло неї... Мати двора!

Прикрашена металобрухтом,

Я віднині і він, мій дім,

Сховаюсь назавжди,

Не кинусь у прірву спасіння.

Назавжди?

Прийду я сюди,

Двір не світиться:

Знайшли у ній скарб,

У «дома» розсипався,

Як атом мирний.

Присвячується 40-річчю Чорнобильської трагедії, та тим, хто втратив свій дім назавжди.

1986 + 40 = 2026

Переглядала кадри я не раз,

Як з атомом вони відважно бились,

Як захищали усіх нас,

Сади щоб цвітом знову вкрились.

А хто вони? Вони-герої,

Бо не шкодуючи здоров'я й сил,

Без захисту,без знань,без зброї -

Щитом своїм накрили увесь світ.

Між постатей свинцевих без лиця

Я батька поглядом завжди шукаю,

Дивлюся в очі кожного борця,

Про подвиг їх безсмертний пам'ятаю.

Присвячується татові, ліквідатору аварії на ЧАЕС Диваку Миколі Михайловичу (1954–1997)

26.04.2026.

Я не хочу ненавидіти, я хочу любити.

Я втомився від люті, від болю і жалю.

Я втомився від обстрілів, я втомився від зради,

Я втомився від людей, що ненавидять теж.

Я хочу спокійно писати вірші,

Спокійно жити, спокійно любити.

Не дивитись на людей як насвоїх чи ворогів,

А дивитись на них як на рівних.

Я хочу спокійно іти у майбутнє

І спокійно прожити життя.

Та комусь не хочеться миру,

Комусь подавай голови ворогів,

Комусь — страждання народів,

Комусь — лише гори грошей.

Ті люди, що війни починають, —

Це люди, що прагнуть війни.

Їм потрібно, щоб добре було лише їм,

А на народ — їм начхати.

А за все інше я боюсь —

Що ми озирнемось і побачимо,

Що ми такі самі, як ті, проти кого воювали.

Як ті, хто нашою кров’ю впивався.

Я боюсь, що ми стали такими, які ненавидять усіх,

Стали точнісінько такими ж —

Із лідером, який зрештою знищить нас усіх.