Всі вірші

Місто в ночі здавалося скам'янілим еквалайзером світла

Над яким от-от різким гулом завиє сирена війни.

Наче старі тополі покосяться і кришкою фортепіано, —

Густими тінями гепнуться

На зорями виструнчену поверхню озера.

І ми оглухнемо з тобою.

Зникнемо хапаючи гортанню радіоактивний пил історії

Захлинаючись застояними водами романтизму

Якому потрібен оновлений ландшафт сущого.

Оглянься. Цей світ, що застиг

Обростає коростою розпанаханого сонця.

Непомітно відлітають книги вдаючи птахів

Залишаючи забальзамовані тіла голубок та куріпок

В бібліотеках.

Наш вітер був леготом від колихання пасм пахучого волосся

Величної діви геометрії, що виростала із пагорбів юності:

Арками, галереями, контрфорсами;

Тягнулась музикою до вкритих патиною куполів

І бронзовіла поетами.

А тепер вона лежить з розбитим тілом, як Колос,

Що поріс мохом у глибоких розколинах.

Рука, ще тягнеться до небес

Силкуючись зловитись за бахрому хмар

Знесилено падає до Чорного лісу —

В лоно старих австрійських полігонів.

Вона крехтить, стогне не маючи сил розтулити уста;

І це не тополі, а її коліно зігнуте,

Скорчене від болю не втримує рівновагу та гепає в озеро!

Оглянься! Там, за тополями, — очі її не прикриті повіками

Дивляться на нас в передсмертній агонії.

18.02.2022

Моє місто-герой,

Та залізобетон.

Дає відсіч орді

Божевільних щодня.

Не здається без бою,

Закриває стіною.

Нас с тобою,

Сталева броня.

Не втрачає контроль,

Моє місто-герой!

Навіть з новим

Приходом весни.

Сповнені відчуття,

Незалежної волі.

Міста Харкова

Доньки й сини.

Моє місто-герой,

Та залізобетон.

І про нього

Напишуть книжки.

Хто пройшов

Крізь блокадний,

Пекельний вогонь.

У історії буде завжди!

Дивитись на себе — гидко. Чи то у відображенні дзеркала, чи то у відзеркаленні дійсності.

Всім навкруги це вже до нестями набридло. А власні закони знову набувають беззаперечної чинності.

Відчувати себе — нестерпно. Я рахую до десяти і знову запиваю бридкі пігулки.

Пройшов вже п'ятнадцятий серпень, а я й досі споглядаю пусті й тривожні, але власні провулки.

Жити у темряві — страшно. А сумувати за світлом — цілком нормально.

Та робити хоч щось все ж таки варто. Наприклад, можна спробувати відкрити фіранки.

Жити в порожнечі — якось. Сумувати за чимось — дарунок.

Лежачи у власній кімнаті навіть жодної думки про гіпотетичний (але все ж неможливий) рятунок.

Відчути хоч щось — залежність.

Залежність від болю і довжелезний шлях у нікýди.

Одне тільки слово — даремно.

І знову у вухах тривожні сирени загули.

Дивитися в дзеркало — дивно. Очі зовсім чужі й невпізналі.

А дивитися у вікно — марно. Навколо як і раніше тихо. Лиш гудіння придуманого трамваю.

Медичні сестри - дарунок від Бога,

Хто з ними стикався, той зрозуміє.

Неоцінена їхня допомога

Для тих людей, хто сьогодні хворіє.

Це нашого здоров'я охоронці,

Хто працею та любов'ю лікує.

Від їх тепла яскраво як від сонця,

Завдяки їм медицина існує.

Медичні сестри – це наша надія,

Їхні слова легкі та тішать серця,

Тільки вони роблять ту терапію,

Що душу лікує краще фахівця.

Тож нехай вас Бог береже від біди,

Хай з радістю зустрічають усюди.

Нехай кожен з нас пам'ятає завжди,

Що медичні сестри - найкращі люди.

Вірш до Всесвітнього дня медичних сестер (12.05.2023.)

я навмисно стала похмурим вівторком,

або ранком без кави після безсоння.

стала в спекотну погоду непосильним підйомом,

потопаючи у власних брехливих чеснотах.

ніяких «люблю», «ти найкращий», «сумую»,

лиш іноді невпевнений дотик до твоєї руки.

«мені без різниці», поки десь глибоко власні чорти наді мною глузують,

у темну безкрайність мій гнів ведучи.

мене порівнюють з задушливим транспортом ввечері,

з почутою в мить щастя болючою прикрістю.

кажуть, я ніби холодна вода за температурою «мінус» за цельсієм,

похована під вагою сорому й хтивості.

ти — прохолодний під'їзд у спекотне «плюс тридцять»,

чи може ковток рідини після бігу.

приємна субота, кохання і пристрасть,

у хвилини турботи міцні до знемоги обійми.

між нами ущелина розміром з «вічність»,

та й зі мною життя ти промарнуєш дарма.

але всі прокльони про мене — це дійсність,

тому не проси, аби тебе сонцю, замість луни, віддала.

А ви мене спитайте — чи кохав я Вас колись?

Як темна ніч закохана у світлий місяць.

Дивіться, он зоря під ними мерехтить,

Тендітної любові тихий свідок.

Ви ж бачите: моє життя — це вам мої зізнання,

А сумніви й надалі мучать ваші сни.

Ви так жадали відчувати на собі моє кохання,

Що й зовсім позабули його крихти берегти.

Та Ви хоч так в моїх очах прекрасніші за місяць,

І з Вами темна ніч всього лишень блакить.

Ви вибачте — любив я вас таку недовгу вічність,

На жаль, та вже не взмозі днина ніченьку любить.

Це, мабуть, в тридцяте, як мене заарештували за понівечену й муровану душу,

Це, мабуть, в двадцяте, як мене звинуватили у власних зневажливих снах.

Це, мабуть, я в соте відчула, як нестерпно все тіло чужі погляди душать,

І як твої всі принадливі дотики роз'їдає нова автентична пітьма.

Це, мабуть, я вперше схотіла тебе обійняти,

І згодом забути тюльпан у твоїх чарівних руках.

Це, мабуть, я вдруге зажадала безпричинно тобі довіряти,

І в тисячний раз так швидко втекти від спокуси в обнадійливих твóїх словах.

Це, мабуть, не вперше я знову тону в недовірливих і марних містах —

Таких солодких, як вата, яка так мене колись вабила на твоїх рожевих вустах.

Ти приходиш до мене в неділю,

лягаєш поруч,

сидиш тихо,

як друг.

Ти такий мені рідний, але від тебе вже нудить,

бо ти знову і знову забираєш надію та гладкість рук.

Я присвятила тобі, приблизно, третину болючих віршів.

Відпусти вже.

Мене.

Будь ласка.

На волю.

Тисячі на майбутнє заготовлених звітів:

гірше

гірше

гірше

«Ти цілком вже ув'язнена цією ганьбою»

Ти зі мною постійно, хоча зараз зуміла тебе придушити,

За допомогою хімії в суміші з повсякденними справами.

Від тебе навіть смерть і могила не звільнить,

І вкотре лежу нерухомо

знову

тобою

страчена.

Усе забудеться, як чресла, устя, тать,

Як давній блуд, тщета старих історій,

І буде свій у нас вшетечний ґвалт,

Немаль, до слова, березневих оргій.

І буде став, і лопотання крил,

І згуба з губ, і серце безсердечних,

І в лобизаннях шаткий небосхил,

І плотський шал, що гріх на двох сполечний.

Поневаж юність виглухла до слів,

То лєцтий шум забав наспіх посполу,

Як оказалость висадить на стіл,

А силу інших двигне геть зі столу.

04.09.2021

Не забувай мене надовго,

Не вбивай у мені надію,

Руби мене, я не вцілію -

Краплі льоду живуть недовго.

Я хворий тільки лиш тобою

І краще вже мені не буде,

А лікар біль мою забуде,-

Вона залишиться зі мною.

Дощами ллється влітку злива.

Дочекайся хоча б восени,

Тебе прошу: не порушуй сни,

Прийди до мене, будь щаслива.

Ми стиснемо міцніше руки.

Усі думки змито дощами,

Життя бажає разом з нами

Жертвувати тавром розлуки.

Ти розбуди мене, привітай,

Розбий, зруйнуй мою темницю,

Темрява більше не насниться -

Я поруч, ти це не забувай.

Написано: 21.09.2015.

Відредаговано: 11.05.2023.

Ми говоримо про різні з тобою речі:

про зустрічі, музику, — особливо про музику.

Про те, що тобі подобається, а мені необхідне,

про течії красивих мелодій без звучання голосу, —

особливо без голосу.

Мавпуючи час ти його супроводжуєш часом.

Слідкуєш, як скручують нитку в клубок, щоб не сплутати

і не додати до нього початок майбутнього

з’єднавши з минулим занадто тісною спокутою.

Трагедія в тому, що ти відкриваєш двері

з такою безпечною легкістю, сміхом, радістю

неначе шукаєш у новому гріх життєствердності

з одного лабіринту до іншого перебігаючи.

Прокляття у тому, що я сотворив мінотавра, міф,

а ти намагаєшся вбити, скрутивши нитку,

і тільки для того щоб інший, чим швидше зміг, завтра,

для тебе відправити блискучу, нову відкритку.

Ми говоримо про різні з тобою речі.

Як і ти так і я помиляємось, зрештою, в крайностях

віри. Я шукаю у темряві двері для нашої втечі, —

Ти вогонь сірника, для нашої, спільної радості...

у потертій кишені старого, як світ піджака.

25.09.2020

Так, заплутався я сильно,

Поможи з'єднати узи,

Поможи тепло союзу

Зберегти, доля всесильна.

Сам то я точно не зможу

Ці сумніви перемогти,

Просто візьми та відпусти

Ти мене в дорогу Божу.

Відпусти мене на волю,

Мій спокій ти не порушай,

І всі гріхи мої прощай,

Відпусти, всесильна доля.

Написано: 20.09.2015.

Відредаговано: 10.05.2023.

Сумним каскадом сірих відтінків

Вливається в оселю мою світло.

При нім нічого живого не відкрити,

А лише бродить сонно й безцільно,

Неначе пересох нестримний океан емоцій,

Лишивши тінню тільки лінь.

Наповнити хоч чимсь його не в змозі,

Лиш чекати кінця пітьми.

В мій старий дім, дощем нічним

Гроза стукає і гуркотить грім.

Щось вона хоче мені сказати.

Я поспішно відкривати

Не буду їй зовсім.

Нехай приходить, але вже потім,

Коли ляжу спати,

Коли знайду тишу своєї кімнати,

Заснувши молодим.

У моїй уяві завжди вогонь та дим

Народжуються мороком чудним.

Попри грім, грозу, через віконні грати

Ламаю погляд, не можу розпізнати,

Хто ходить під вікном моїм,

Мене хоче налякати.

Написано: 14.06.2015.

Відредаговано: 09.05.2023.

Вона сьогодні княгиня ночі:

Хтива,

Вільна,

В хітоні часу.

Вона розбавляє вино водою,

І місяць скидає її сорочку

За ріг зачепивши

Строкатої площі.

Плющ обвиває зігріті сонцем

Стіни будинку її кімнати.

Лунко здригаються кроки.

Крутиться

Циркуль годин божевільними танцями.

Наче торгує сімома платками,

Наче безумні складають романи,

Тим, хто тримає на срібній таці

Втомлених місяцем,

Обезголовлених,

Пишучи кров'ю свою історію

Мертвим, живим, на світ ненародженим

Дітям своїм.

19.09.2020

Розгромлена історія віків

Румовищами звитяжних імперій

І трупами завалена вождів.

У владних іграх козиряють зайві рухи,

Віжки в руках нетитулованих осіб.

Умілець все наводить в обороні луки,

Мудрець — зійде, щоб не лишать слідів.

Скалічена довіра у дворі собаки

У долі нарекла на боротьбу.

Не пестити, не мстити, треба дбати,

Щоб не зірвати звичную різьбу.

Бо далі дійде той, хто мліє від походів,

А не кінцевий пункт вбачає уві сні.

Не знаю я як ляже далі карта

В моїм прикладі одразу сім гріхів.

Ні скупості, ні гордості не варта

Зате зневіру, ненажерливість і гнів

З упевненістю ставлю на зеро

Та і кармічний хвіст, в арканах у таро.

Пустилась берегів і вийшла за межу

Я обираю: рушницю чи рушник?

Щоб стерти цівки, хвалу віддать ножу

Чи врешті просто кулю й у смітник?

В тасовці збився флоріш. Шістка мимо.

Чужі гравці з афіш вже улюлюкають прокльони

Шулер кивне мені "Ти як, терпимо?"

Терпіла і зтерплю, хто ж заборонить?

Нова роздача. Галімий. Козир піки.

Візьму приклад і склянку, засміюсь.

До тіла вже злетілися шуліки.

Остання партія з Хароном. Піддаюсь.

Моя прибічниця Фортуна

Колись украла колесо,

Побожна грішниця на шхуні

Пустилась слідом із ласо.

На колесі тім були долі

Світів, людські, й моя, мабуть.

Десь між степів в безкраїм полі

Фортуні заступили путь.

Там гомоніла вітром ружа,

І небо сонцем підгора,

Там небайдужая Фортуна

Стала сліпа за ті діла.

Вона хотіла сипать фартом,

І таланом крамарувать,

Витівникам давать азарту

Звільнити душі від сум'ять.

Тепер всліпу та вертить колом

Хоч і блага її мета

Злочинна вдача слідом згодом

В тенета трапить від мента.

Тож не малюйте собі замків,

У спеку холоду не ждіть

Будуйте щастя із уламків

Позбудьтеся своїх лахміть.

У світі вершить правосуддя

Законом писане життя

Й нема найбільшого безглуздя

За долю як сприймать сміття

Віє вітер раз у вік,

Вітер різких перемін.

Він повіє, покружляє,

Поміняє все місцями:

Із знедолених і бідних

Зробить він майстрів війни,

Перетворить в попіл-прах

Узурпатора-царя,

Перериє всі основи,

Швидко новії сотворить

І покаже новий шлях,

Тільки ти не прозівай.

Я нічого не обіцяв.

Даремно мрієш в самоті.

І мій Амур не приходив,

Він просто поруч побродив,

Потім розтанув в висоті

І нічого не віщував.

Я тобі не скажу «привіт»

І це скоро ти зрозумієш.

Моє серце не ділимо.

Перенести це терпимо,

Коли мною перемрієш

Наповнивши змістом свій світ.

Написано: 30.03.2015.

Відредаговано: 07.05.2023.

З парасолькою дівчина мила:

Легка хода, та очі шикарні,

Ішла до дитячої лікарні,

Як то часто вона це робила.

Може треба дочку провідати?

Сина побачити? Щось купити?

Або ліки комусь залишити?

Може з лікарем пообідати?

Ні, не тому туди приходила,

Просто в душі оселилась любов.

Дарує дітям вона свою кров -

Донор лікарні - дівчина мила.

Написано: 23.03.2015.

Відредаговано: 06.05.2023.

На життєвім шляху, терновім,

Одного разу побачиш і ти

Дивний сріблястий попіл,

Що летить із древніх світил,

З тих, що були тобі колись

Дороговказом і взірцем,

Що кричали тобі — "Борись!".

Тепер настав їм кінець.

Вони вже згоріли дотла,

Розсипались на дрібний попіл.

І посипана ним голова

Не в змозі думати, "все потім".

І без зірок тих далеких

Наступає темрява підла

Та завдання нове із нелегких,

Почнеться довгая битва

Між тобою, простим і невинним,

Як той агнець божий,

І монстром, здатним вбити,

Вічно жадним до крові.

Він забиратиме знову і знову

Тебе у мертвий смуток,

А ти рань його тяжко в бою

І боронися далі мужньо.

Та впаде він врешті решт

Бездиханним, мертвим тілом,

А тебе чекатиме вже

Нових зірок ясне світло.

А мила плаче, тай плаче.

Так, що дощі підуть солоні.

Від смутку, обличчя дівоче,

прикривають руки холодні.

Потім сидить, та німа дивиться кудись...

ковтаючи журбу як отруту.

Та ти лишень на неї подивись,

як згадує історію забуту.

Настали ж для милої часи паскудні,

невинна душа немов стала важче.

Та прикривають обличчя руки холодні

А мила плаче, а мила плаче.

Щебечуть молоді ластівки над рікою,

який гарний вид над Українською долиною.

Листя верби колихають брижі,

а на них граються промені сонця хижі.

Та серед дерев, одна груша цвіте як цариця,

неможливо на красу весняну надивиться.

Якщо ж вітер пелюстки здуває,

то всю траву немов снігом ніжним осипає.

У вельможних садках розквітають нарциси.

Троянди, волошки та іриси.

Але у серці твоїм ростуть айстри дівочі,

тому що нагадують її чарівні очі.

Ластівка ось пісню доспіває,

а Буг гілки верби у відповідь омиває.

Тепер промені гулять пішли по гаю,

це все що я тобі бажаю.

Солодкі океани у снах дух захоплюють,

дощові квіти неначе у себе закохують.

Дивиться красуня на хмари паперові,

і солоними вустами оспівує колискові.

Очарований спів лунає до небес,

ще не чув вітер таких загадкових чудес.

Пролетить хутко над самою головою,

вкраде слова лише одною рукою.

Раз, голосу красуні немов не було.

А слова вітром вже скрізь загуло.

Дощові квіти нещасну заспокоюють,

а солодкі океани солоні вуста заціловують.

Ох, сяйво щастя ранить тебе, милий.

Ти зрозумій, на світі ти не єдиний,

не одному краять сердце жорстокими словами,

не єдиний хто кохає до нестями.

Не звертаєш бідний ти на кров та муку,

але очі показують скільки в тобі смутку.

Скажи, ти ж хочеш від теплих поцілунків сп'яніти?

Чи від солодких компліментів червоніти?

Хах, сяйво потихеньку вже згасає, так-так.

Який ж...ти все таки дурак.

Криваве серце потихеньку стукає та плаче,

а ти як дурень, кохаєш її терпляче.

Довірливі іриси немов до них листя простягають,

і у серце своє різнобарвних метеликів підпускають.

Дає можливість сісти, немов іній на гілля дерев,

знаючи що всю її красу метелик не забере.

Серед них, як душа чиста

та таке гарне, як білосніжне намисто.

Метелик крильцями білими трясе,

та надіється що до всіх свою вірність і радість донесе.

Ніхто. Навіть величне сонце не глянуло на нього,

неначе поряд з наївним метеликом немає нікого.

Білий колір чорна ненависть полонила,

та під собою чарівний ірис погубила.

Тепер від білого метелика кожна ірис в'яне,

і ніхто на мертву красу ніколи не погляне.

Зрозуміли нарешті всі довірливі люди,

що як душа чиста, білі метелики скрізь та всюди.

Ти попроси - я не піду

І ніколи не залишу.

Ще віршів тобі напишу.

Попроси і я час знайду.

Не будеш ніколи одна,

І зі мною буде складно,

Буде іноді досадно.

Ось така то буде ціна.

Свій хрест зі мною пронеси,

Любити буду безмежно,

Оберігати належно,

Мене ти лише попроси.

Написано: 02.03.2015.

Відредаговано: 05.05.2023.

Коли зберу сто тисяч слів-лампад,

Примружних сонць, сто тисяч зір у ночі,

Як сяйво їх розлиється в строфу

З саду мого зігнавши поторочі

Жаских бешкет;

Примари тих хто був,

Хто затаївшись в закамарках саду,

Приткнувся в ніч, сховався і заснув,

Від сонця не чекаючи розради.

Коли вогонь над садом загорить,

Сто тисяч зір відібраних у ночі

Прикрасять крони спогадів моїх,

Замерехтять в саду, замироточить,

Любов моя, любов усіх хто вмить

Прокинувся і виспавшись досхочу,

Відкинуть тінь позаду, і в сльозах

Відважаться віддати погляд сонцю.

07.09.2021

Лишень тому, що більшає в мені

Злиденний світ і скиглить край притулку

Твого, в розтоптаній походами землі

Не знатимеш спокою й порятунку.

Не ллється в бронзі мить твого тепла,

Як дотик губ не стигне в формі з часу,

Що й звук, - примхливе розкішшю ім'я,

Не розіллє любов безсмертну в чашу.

Не втримає й ніяк не збереже

Прозорий дух невпинний чорний голод.

Гарячий пломінь віддає тепло,

А вицвівши верта назад у холод.

09.11.2020

В світі, де захворіти можливо,

Гігієна рук – це річ важлива.

Вона допомагає вберегти,

Нашу міць та здоров'я зберегти.

Так давайте, друзі, руки мити,

Щоб випадково не захворіти.

Тому що гарантією в наш час

Є гігієна, що дбає про нас.

Тож бережімо здоров'я своє,

Бо тільки єдине воно в нас є.

Нехай руки бачать більше води,

Так щоб здорові ми були завжди.

Вірш до Всесвітнього дня гігієни рук (05.05.2023)

Туман густий в очах потайки блищить,

місяць повний на небі темнім, дивитися й мовчить.

Зорі пошепки колискові співають,

та спогадами людей з ніг до голови омивають.

Промені місяця падають на квіти,

думають що це сонце, тай давайте ж цвісти й радіти!

Ай які гарні, повністю розкритися світу поспішають,

але квіти як людина, скоро вже в'януть.

Зорені колискові лісова сплюшка слухає,

тихо по гілочкам туди-сюди пурхає.

Хоче повторити, та нікому не цікаво,

лише голоси зірок звучать так ніжно й ласкаво.

Туман у думках став густіший.

Місяць на небі темнім, вже холодніший.

А хитрі зорі замовкають та сміються,

німі слова з уст людей вже рікою ллються.

Кинь оком погляд короткий

У простори дикої пустелі,

Де вітри точать її корони

І тобі маршрути стелять

Серед мертвих велетів кістлявих,

Вічно тугою повитих.

На них ти можеш знайти славу,

Так і навіки в пісках спочити.

Загостри вуха свої приласкані

Недавнім світським віком,

Де шум і гам текли каскадами,

Але не в цій місцині дикій.

Тут вітри свистять аяти

На світанку, вдень та ввечері

Й мудрість надр летять сказати,

Б'ючись об темні стіни печери.

Відчуй, відчуй усім єством

Повітря складки бархатні,

Що при сонці смалять хлистом,

А вночі підземним дихають хладом.

Це твій шлях, дім й літа,

Повні болю, хворобами та кров'ю.

Але й ти готов хоч в небеса взлітать.

І ти вступаєш моторним і хоробрим кроком.

І по волі, руки обіймають жовті тюльпани.

Не хоче дівонька думати, що це її коханий.

Та щоки червоніють, долоня трясеться...

Коли вже це в світі схаменеться?

Сухе повітря колихає прапор над труною,

бажає так героям, відпочинку та покою.

Мовчить, у думках дивиться на нього,

такого рідного, щирого та дурного...

Питає бідна, лише губами: «Чому?»

Дивиться на неї спокійно, думає що сказать йому.

Лише посміхається, каже: «Я тебе люблю,

і настав ранній час, на той світ я іду»

Падають окропом сльози на тюльпани.

Дівчина цим, все тре й тре на душі рани.

Щоки від горя бліді, долоні ще тремтять,

Вона лише буде дивиться на нього і мовчать.

Вона прийшла до мене сном

На наше перше побачення.

Як скороминуще бачення,

Одна стояла за вікном.

Вона з'явилася з мрії

В одязі прозоро-білому,

Яке своїм сяйвом в цілому

Рухало стіну надії.

В її очах горів вогонь

І до мене вона підійшла,

Потім мимоволі простягла

До мене красиву долонь.

Ось на край ліжка ми сіли,

Взяв її рукою своєю

І тоді мовчки вдвох ми з нею

В небо швидко полетіли.

Прокинувся - вже світало,

Усередині щось кипіло

І відчуття, що ми летіли,

Мене день не полишало.

Написано: 24.02.2015.

Відредаговано: 04.05.2023.

Зорі повисли на небі, а небо – висне,

В системі старого заліза не тягне проц,

Лагає картинка і сиплеться відео висі

І в чорну безодню провалюється монітор.

Ні байту твого цифрового зображення. Інфо-

Причина забута в інфопотоках, і ти

Усе ще вдивляєшся в чорний екранний фон, і

З якого надієшся вирватись та піти –

Далі –

З'являється небо і сонце магнітного диску;

Вантажиться день, вантажиться гра і сейв,

І ти починаєш із місця в якому зависнув

Пейзаж, що назавжди без неї, без неї, без...

26.10.2021

Волосся її,

Мов хвилями,

А хвилі –

Холодними милями,

Гойдають

Пустими вітрилами,

За русалками

Взявши галс.

Так серце –

Словами милими,

Простими

Прозорими крилами,

У воду зриваються

Брилами,

Щоб зупинити

Час.

І волосся її

Билинами,

І очі небес

За схилами,

Постійно ведуть

За милими,

Серцями голодними

Нас.

14.07.2019

І бачив він, як лежав в гамаку, між горіхом і тендітною сливою,

Як червень топився в суцвітті застиглого дня,

І небо промінням, здавалось, покощене ярою зливою,

Як нудьгою солодкою зрима відсутність твоя.

І струшував павітер з листя горіха на аркуш комах, —

Метушливі тире, личинками сонечка та мурахами,

Розтікались шафранові крапки від слів по руках,

Живими й нарешті щасливими, вільними знаками.

Він більше не думав про розмір та виміри слів,

Живою палітрою сонця втішалися роздуми,

Тобою – відтінками, неба блакитного спів…

І окутував сон теплим голосом червня…

Сон обважнілого розуму.

17.06.2019

Простота - розуму сестра

І хороших обдарувань.

Як будь-яка відеогра

Прикрашає тінь міркувань.

А щоб простоти досягти,

Потрібно тунель копати

І у надрах душі знайти.

Те, чого не приховати.

Так, щоб бути дуже простим,

Ти дістанься до глибини

І не вір доказам чужим,

Розум шліфуй до білизни.

Написано: 20.01.2015.

Відредаговано: 02.05.2023.

Навчіться не дзвонити

Тим, хто зовсім не дзвонить.

Навчіться говорити

З тим, хто мало говорить

І не думайте про тих,

Хто не думає про вас,

І забудьте ви про всіх,

В кого промінь світла згас.

Перестаньте чекати

Тих, хто зовсім вас не жде,

Повік не треба звати

Тих, хто скоро не прийде.

Навчіться не любити

Образ чистої краси,

Щоб зразу зрозуміти:

В чому тут є мінуси.

І до тих не треба йти,

Хто забрав собі чуже.

Навчіться тих берегти,

Хто вас також береже.

Написано: 28.10.2014.

Відредаговано: 02.05.2023.