Всі вірші

Присвячується братові...

На трасі найпростіше все - без компромісів.

Швидкість, вітер і дух, диким виттям, вільний.

Місяць, срібний асфальт, іскри в думках, що біси.

В адреналіновому танці хміль, світ живий.

Вночі дихає душа. Начебто на місці. Геть біси!

Мій ангел відстав... Вибач, хранитель, тебе не зберіг.

Синові доріг не вперше мчати швидше за смерть. Гостріше

Крок до життя - успіх чи крах. Жорстке перехрестя доріг.

Мій брат "пегас" близький за духом - відданий та спонтанний.

Любить сходи сонця – романтик. Самотній, як і я. Життя на двох.

Слухаючи лайки дорожніх калюж, все ж таки бездоганний,

Шепоче на вухо мені про те, що ще не час... це тільки "пролог".

Крилом своїм розтинаючи повітря холодної ночі,

Той, що проміняв спокій, мандрує пилом доріг.

Ми з ним, шалені, ще не один поворот проскочимо.

На трасі простіше все – я там сам собі бог. Хранитель зберіг!

~2018~

Відеокліп можна подивитися у вкладці «Буктрейлер»

Світ збожеволів... так не має бути!

Ненависті і горя забагато стало,

В різних країнах гинуть мирні люди,

Але й цього, здається ще замало.

Мов епідемія війна поширює кордони,

Спільні симптоми – вибух, біль та відчай.

Терору не прописані закони,

В ньому панує лише гнів та протиріччя.

Під гаслом "миру" в бік людей летять ракети,

Міста здригаються від болісних ударів.

Невже така реальність нашої планети?

Реальним стали монстри із кошмарів?

Бо тільки хворий може починати війни,

Чий мозок вже уражено пихою.

Випадок цей клінічний, безнадійний,

Де замість жити, обирають зброю.

Не можна кохати за риси обличчя,

За вигини тіла, за колір очей,

Якесь нерозумне настало сторіччя,

Де розквіт набула омана ночей,

Де темінь у світло вдяглася спокійно,

На глянці малює правдиву брехню,

Щоб розумом нашим погратись граційно,

І змусти вірити нас в маячню,

Яку би красу не носила людина,

В краси свої дні, свої терміни й час,

Пройде гарних посмішок чарівна година,

І раптом цей слід - вже навічно погас,

Усе повернеться до місця початку,

Всі образи наші, і тіла краса,

Для земної краси передбачив Бог крапку,

Щоб іншу красу ми взяли в Небеса,

Образ нашого серця й глибока душа,

Це краса, що дана нам навіки,

Тут не треба затрат і в розмірі з гроша,

Некрасиві душою - каліки,

І тут ліки собі, обирають самі,

Все залежить кому, що смакує,

Що знаходить вдивляючись в душі людські,

Куди з чим і навіщо - крокує,

Що собі заберем, що залишимо тут

Однозначно лиш те, що невидно,

Хай на рештках краси, квіточки проростуть,

Щоб ту істину всім було видно,

Не закохуйтесь люди у те, що мина,

А лиш в те, що лишиться незмінним,

Сонце сходить лише - пропадає роса,

Не любіть усього, що є тлінним,

Не любіть лише зорі, блискучі на вид,

А любіть увесь всесвіт в людині,

Всю її велич, увесь її стид,

Її море душі у краплині,

Неможливо кохати за риси обличчя,

За вигини тіла, за колір очей,

Якесь нерозумне настало сторіччя,

Яке затуманило серця людей.

2020

Небо височу... Звичне полотно темряви має силу...

Нескінченні смисли штормом та вітрів.

Кораблям не відомі стежки гір у стовпах пилу.

Шукають тиху гавань у перехрестях чужих портів...

Стрункими щоглами спрямовуються думками в небо.

Там безкрилі мартини сонно сонцю «привіт»...

За бортом — хвиля... За обрієм — небуль...

...А чи так там важливі вітрил краса та сонячний світ?

Штиль — не вічність... Бриз замінять шквалом надії...

І лише зірки благословлять бачити уночі.

...У вічності немає берегів... відстаней... сумнівів... мрії...

Є пензлі та полотно... Є темрява... Є світла промені - буття ключі...

~20•05•2020~

Знаєш, чому я вибираю зірки та небо?

Вони віддані, безкорисливо, даруючи своє світло... малюють мій силует.

У цьому мовчанні є таємниця... Я відчуваю буваль і небуль.

...А у неба немає дна... Але кожен має свій особистий секрет.

У моїх зірках-очах відображення світу, свій космос...

Я вдихаю тепло, поринаючи у простори віків...

Мої думки співають, відчуваю як завмер Хронос...

Наповнюється серце любов'ю живих джерел - істини спів!

Присядь поряд, відчуй зв'язок із Всесвітом!

Чуєш цей оксамитовий звук? Це струми у твоїй крові..

Так пульсує життя... най-най мрією потаємною... дивоцвітом...

...Посміхаються зірки та небо тобі... Говори з ними... Про все говори!

~лютий•2017~

вона нічого не хотіла, ні мільярд доларів ні діамантів з смарагдами, ніяких багатств сьогодення вона не потребувала.

хотіла вона всього лиш поваги до своїх почуттів..

усі спроби отримати бажане закінчувались поразками..

вона розповідала йому геть усе.. усю душу переповідала.. а йому було байдуже

завжди мовляв я зайнятий , немає часу , потім поговоримо.

він навіть не розумів як був потрібен їй..

вона усіляко добивалась його уваги, хоча мало б бути навпаки..

старалась усіма силами викликати у нього посмішку та радість, але у ті моменти його думки були наповненні іншою..

тоді сказав він їй « давай залишимось друзями , я завжди буду поруч як друг)»

її серце вкотре зазнало болю..

Жадан писав «любов варта всього, варта болю твого..»

та от тільки вона була готова заради тієї любові у вогонь , а він ні..

усе думала вона як так легко забути можна..

тоді зрозміла , що покохаєш хоч раз ти згориш не раз..

мабуть ця історія не більше ніж випадковість..

його волосся било сонячним світлом, та створювало гармонію з сонцем, очі карі, начебто звичайні, але ні вони наче мерехтять сяйвом, як у котика на очі якого потрапило світло у темряві. ці очі зачаровують, дають тепло яке навіть сонце не взмозі дати, у них проглядається добро. поруч з ним наче окриляюсь, почуваюсь вільною та в безпеці, хочеться бути з ним поруч постійно, бачити його прекрасну посмішку яка нікого не залишить сумним, буває в поганому настрої сьогодні, та бачу його посмішку та відчуваю стукіт його серця під час обіймів, моє серце завмирає, немов би час зупиняється і все навколо бездиханно стоїть , в той момент світ зупиняється ніби дає можливість сказати щось вкрай важливе, але сміливості не вистачає..

його ніжність наче море безкарає.. ці ніжні поцілунки та дотики зводять з розуму, наче мавка окутала твій розум та забрала фізичну силу, і ти відчуваєш немов би духовну піднесеність..

а кохання до нього росте з кожним днем, коли він не поруч відчуваєш ,що чогось не вистачає.. я сумую за ним.. хочеться знову відчути ці теплі обійми, ніжні поцілунки та закохані оченята.

Весна біля твого плеча –

Котики ніжні, вербові,

Неокреслені бруньки любові,

Віддзеркалені у очах.

Про що муркотять вони нам,

Життєрадісні і пухнасті,

що сповниться бажане щастя

чи мрії дістануться снам?..

Але ж як вони личать тобі!

Не торкатимусь твого убрання.

Хай розквітне квітневе кохання

Разом з котиками на вербі.

...і степом - як морем...

******

на белебні берега

настил овальний

мастильно намощений

міста поміст -

тут голови сунуть

під оплеск овацій

і ріжуть без візи

під вереск

та писк.

одрізане тіло

кладуть до кишені

як кладуть окрушину

у носовик... -

таємно показують.

кажучи жахно

- ...свічки запаліть... -

в кружало закочують

тіло усміхнене,

чхають в долоню

за браком хусток.

і, стримно зітхнувши,

заплющують очі,

осану співають

уявно,

в умі.

а потім навшпиньках

розходяться, стиха

шепочуть про щось

по куткам...у кутках!

...зберуться потайки

на рогу всіх вулиць

з обличчями злими

і пострілом рот.

примружують око,

смакують

та цілять

більярдною кулею

нижче пупа!...

...остання потала

і мука остання...

з останньої сили

плисти вже не сила!

душі твоїй душно,

душі твоїй важко

у колі солоному

холоду моря...

...що буде, те й буде -

забуте розбудиш.

пливи безоглядно!

пливи ж но!...

...пливи...

Мій Ангел шепоче:

«Іди і борися – вперед

Убий нерішучість»

Спаси і помилуй, Отче!

«Поспалюй мости,

зруйнуй все минуле вщент

І прийде щасливе майбутнє» -

Мій Ангел пророчить.

І я все руйную,

палю споконвічні мости.

Мости ці тендітні й міцні одночасно

між мною і мною.

А хочеться їх відродити,

спасти, зберегти …

Та Ангел нашіптує в вухо:

«Ну, будь же твердою!»

І стерла я пам'ять,

забула я пахощ отав,

Повірила в святість.

А він… забажав, бач, офіри.

У трансі стогнав він

і радісно кров смакував…

А ще запевняв мене

«Всім воздається по вірі!»

І вірила в праведність…

Щем закарбовував яро!

І світлого Янгола слухала я,

як намісника Бога

Учитель і учень –

така нерозривна пара.

Не знала вже хто я,

не гриз вирішальний здогад.

Колись мимоволі побачила я

в особистих речах

У Ангела грим (білу фарбу)

й журнали із порно.

«Оптична ілюзія .

Це через сльози в очах»

А потім , як блискавка

«Господи, Ангел мій – ЧОРНИЙ!

Автор обкладинки — Aldiyar Seitkassymov

Застуджене літо кульгає до вересня,

Руки впускає в пухке павутиння,

І знає, що серпень ще скоро не вернеться,

Та осінь тут зовсім ні в чому не винна.

Котики лапками гріють веранду,

Розмоклу від сліз та самотню від старості,

Де бабине літо блукає безладно,

Де ґанки скрегочуть тихо та жалісно.

Із плеса заносить осінньою вогкістю,

Вітер стиха торкається спинок,

Своїми руками до котиків горнеться,

Озера туманні холодить невпинно.

Коти сторожують вижовкле листя,

Посивіла шерсть витає над вікнами,

Запахи яблук та мряки сплелися-

Передвісники осені, не завжди привітної.

Бубонить тарабанить, бурмоче

Та словами сплітає язик

Заглядає нам прямо у очі

Але бачить себе, бо так звик

Отакі в нього зважені рухи

Відпрацьований ритм та темп

Розпростер він над натовпом руки

Наче крила – тотем

Ми тягнемось до нього повільно

Крізь пітьму та пилюку буття

Кожен раз, як нове воскресіння

Кожен виступ, як ціле життя

Що віддав він за вміння від біса

Що прискорює сотні сердець

Не дізнатися. Там, за кулісами

Залишилася тайна. Кінець.

Відвертість іноді розхитує пейзаж

В якому безліч темних голосів,

Розпліскують свою журливу тишу

У човен твій, де лебеді навкруг

Сполохані перевертають небо.

І в ньому ти хвилюєшся немов

Брижі свічадом голосом німують

Розходяться аж ген до берегів

Захмареного обрію. Навмисно

Вони тебе ховають від очей

І схлипами старого очерету

Гойдається покосами над плесом

І тоне не обмовившись у ніч

Любов моя. З чого все почалось?

Чи то вона поета сколихнула

В мені, чи я вдихнув свої слова

В поезію, і там собі заснула,

І спить на дні холодному вона –

Та дівчина, русалка, босорканя.

09.07.2023

Стукіт серця до серця,

Знову слово до слова,

Все пройде, все минеться,

І не скажем нікому.

Те, що було — забуду,

Не залишу як спогад.

Враз змахну, як облуду,

Прикриваючи погляд.

І вітатись не варта,

Не вдавай, ніби знаєш.

Вся ця гра буде марна,

Коли взір відвертаєш.

Лиш сьогодні важливе,

Оця мить, ця хвилина.

Ну, скажи це тужливе,

Що в усьому я винна.

Спокусила, зламала,

Підбивала на зраду.

У тенета спіймала,

Відчуваючи владу.

Але завтра все змиє,

Розійдемось в нікуди.

І наш сором прикриєм,

Щоб не бачили люди.

Й заживем, як до того,

Як чужі, незнайомі.

Непотрібні нікому

І такі одинокі.

чаює з осінню серпень.

вербовою мовою мовить.

і з нею веде розмови

в гаю біля ставу неспішні.

де вітер віє у спокій,

неспокоєм трави колише

і хвилями синього ставу

плеще об берег в тишу.

в якій лише роздуми серпня

і осені подих легкий,

і оклик оманно далекий

закликанням та прикликанням.

птахи до тепла потяглися

в політ у зорю на ранні -

їм темні на обрію хмари

відлунням прощань у мовчанні...

їх осінь зманила у мандри,

в країну безмежного літа.

всміхається в тінях, у вітах,

серпневим вгощається чаєм.

і перше багряне листя

та жовте листя відчаю -

зненацька спадуть у трави...

і серпень всміхнеться навзаєм.

будеш моєю самкою

волатимеш до світанку

їстимеш з ручок горішки

тоді пригорну тебе трішки

по спинці поглажу

до ліжка привяжу

Чашечка

Чашечка

Чашечка

Червона

у білий горох

В кожному старому серванті

така

знайдеться

остання з сервізу,

дарованого на весілля,

ювілей,

якусь-там річницю

Хоч по одній на кожну

кривеньку полицю

зйомних квартир.

Надщерблена,

тріснута

чи

навіть й ціленька.

Та чи багато з них

таких як оця,

одна-однісінька,

Та,

що пережила

сервант,

хату

і цілу родину.

Пиво — божественний напій

Його люблю, і за обрій

Мене несе лиш від ковтку

Я хочу пляшку ще одну

І вінок терновий на голові

Вже не так тисне на шкіру мені

А зсередини весь я наче сяю

Поки рідину цю ковтаю

І склавши руки в мольбі

Палко шепочу: "Амінь"

Моліться, моліться, моліться, моліться,

Шепчіть мені, кричіть мені, заливайте мед у вуха

Та все одно вас не почую — я глухий

Я віднайшла свій спокій у вирі думок,

Не мучить більше ржавий заскок,

То таки мій тотем рятує від безсилля,

Сміливе бажання і трішки вміння.

Потік вільних думок мене веде,

Нехай той чарівник доленосний мене знайде

І помістить в казку й все розкаже,

Мій біль та смуток тоніком примаже.

Де ти і де я й куди все несе,

Чи батько нас вдома прийме,

Чи мати паляничок напече,

А дорога нас все веде і веде.

А чи так все легко й просто як здається,

Чи може розгадувати загадки доведеться,

До щастя лише один крок ступити,

Але йому не вдається мене полонити.

Вічний смуток, могильний вітер,

З землі виринає кістлява рука.

Крові згусток, сліз тропинка,

До життя обителі вертає вона.

Це все на що ти спроможна, кістяна неробо?

Дай вдихнути запах відмерлих лугів.

Відчуттів темниця, байдужості склеп,

Лиш голос доносить слово наверх!

Іскриться душа, затьмарена совість,

Сумнів у серці зі мною говорить!

Серця удар, коло навколо шиї,

Сутність жевріла у тілі донині.

Декаданс передсмертний охолодить мерця,

Кристали печалі заселять око вразливе,

Клітка відкрилась? Чи початок кінця?

Спокусило дух те діло знадливе.

Вирвавсь із плоті клаптик надії.

Хапає промінь він, рине до лона месії.

Воля єства! Скінчились життєві мемуари!

Душа тоне! Лине в обійми підлої сансари!

Горять! Горять і тут, і там світи!

Вверху на небі чи на непрощенній землі.

Зріклись тебе царі одвічні, коханця зміїної петлі.

А суть безсмертна марно тліє в апогеї самоти.

Ти сидиш наодинці, слухаєш радіо.

На мізинці синці, сумний, безпорадний.

По підлозі розкидані відчаю ґудзики,

Попід синім диваном довічно твій бруд такий…

Із естетики - то патетична станція.

Там ще й досі пісні, від яких не збавитись.

Попід килимом дно заливає озером.

Поки то назирав, під водою й коси вже.

Із її життя геть ніяк не випірнеш:

Голограма стала ледь пропащим виміром.

Ти транслюєш біль крізь проєктор розмислу

На нудьги суцільне тіло, розійшлось по шву

Диво.

Ти сидиш наодинці, залип на́мертво,

Мов порожній звук,

Наче шмаття вкрадене.

Під ступнями шлейфом відбитки на́зирці

До її зіниць. Голова - то нас стільці.

Інколи солодкоголосся ріки таке полохливе,

Непевне, просіяне перламутровою димкою,

І так хочеться спотикнутися, перечепитися

Язиком за дзвінку літеру любові

А інколи так, щоб коліном відчути камінь в нестримних потоках вод

До крові розбивши його, тільки б відчути,

Як стугонить вона у моїх венах-ріках

І хлюпає шумовинням почуттів.

Тільки б відчути,

Променистий вибух

Власного серця

Коли ти оселяєшся в ньому,

Довічною панною

Викидаючи з його вікон крихітні статуетки ідолів,

Даруючи насолоду розгойданого надвечір’я любощів.

27.05.2023

Гляньте!

Дівчина задихається!

Застигла навколішки, скута

Приступом кашлю.

Руками стискає шию

Тамує біль, гіркіший

за стукіт

Перших комочків глини

об тісняву домовини

молодшого сина. Так,

Безумовно винна,

Неприпустимо беззахисна

І свавільна.

Дайте вина,

Відчай гіркий запити!

Спокутувати спокусу!

В грудях залізо колеться

Терпкою отрутою

Надто звабливого змія.

"Боже, я..

..не ...    ....тіла..."

Крізь плач виривається.

І знов до землі нахилиться,

Весняно-гарна, знесилена,

Знавісніла, не в силах

Встати, чи ворухнутися.

Він поводить всевидячим оком,

І жодним м'язом не рухає.

Не робить жодного кроку.

Може змилується, по спині постукає

І виб'є те кляте яблуко

З осиплого горла?

Сильну руку подасть?

Пробачить? Якби то..

Так не вийде повчальна повість

Про пристрасть і неповагу.

Трохи більше про перше,

Так цікавіше для юних читачок

Дитячої першої біблії.

Єва стискає в долоні яблуко,

Секунду назад медове, солодко-звабливе.

М'якоть лілейно-біла

Тепер повна гнилі і непокори

До вищого.

Вибачте.

До ВсеВишнього.

До світлого

НеСпасителя.

Врешті нутро стискаючи,

Викашлює перший гріх

Шматками тендітних яблучних нутрощів,

Обвитих гіркою слиною,

Разом зі сліпою вірою.

Щоб навік лишитись чиєюсь першою

Для єдиного

І навіки винною

Для усіх.

Тарган на полотні - то достовірна тема,

То невгамовний крик, істерика шалених.

Аби могла, розкидала б ще й диких вошей

На дзеркала нуди, допоки то все зношу.

Кліща у нерв, у ребра сколопендри ноги,

Ляща в мізерне. Бренди - то буття тісного.

Ляд самоти, що точиться з-під мук незграбних,

Бо по завісу хтось одну із рук украв в них.

А ти дививсь на стуки паразита-вірша,

Зжер всі оті думки, аби не стало гірше.

Подумав, що відчув ту ледь фатальну вроду,

Що то alive, і враз свободи кайф погодив.

Не хочу нічого, не буду ніяк:

Час видалила, мов маніяк,

Збезволеним словом.

То ж звідки тут клоун?

Я не вірю в "ніде", хоч би й знайдена ким,

Як вѝгадаюся брудним

Спаплюженим светром

У калюжі мертвій.

Я не стану "ніколи", хоч бачу ніщо.

То тригер, куди б не йшов.

То розладу пéтлі

В кишені задертій.

В долоні пательня, дуальні думки

Як встати тепер і піти?

Обвуглене серце.

Я забула, де це,

Ти.

У довгу путь ступаю я,

Заполоняючи усе навкруг

І пізнає усе нове і нове душа моя,

Долаючи немічний недуг

Зриваючись до небес чи падаючи,

Але все страшне й погане перемагаючи.

Й шукаю свій шлях у житті

Часом так нелегко розібратись у бутті.

Несу світло та іноді щось не так зроблю

І тим тільки горе і плач собі принесу.

Але так буває, коли шукаєш шлях свій,

Бувають злети бувають і падіння,

Життєві випробування- приносять прозріння.

Приходить зрілість ,приходить розуміння,

Молодість прощай- кажу, адже не треба мені тління

Лиш треба мудрість, яка вестиме по житті

От тоді розберуся в усьому- у сенсі, у бутті.

Дякуючи батькам що на світ нас народили,

Завжди прощали ,просили і учили

Життєвих істин, щоб ми в житті не заблукали

І маючи досвід- надійне пристанище мали.

Ти можеш шукати у потемках ночі

Слова, що запалюють мертві плафони

Блукати відлунням в старім коридорі

І слухати холод січневих вітрів;

Вдивлятись у потемки середньовіччя

В зруйнованім серці чийомусь, щоб зважити

Власну облуду з безмовною радістю

Впевнившись в кращості читаних книг.

Молитися в храмі ресентименту

Із чорного требника месу справляючи

В голос під купол моралі читаючи

Попіл написаних-спалених слів.

Якщо ви не звідси – покиньте приміщення,

Шукайте мазками дорогу до Хоппера

Відкинутих крісел, до сонцепоклонників

Подалі від люстри і штучних світил.

Любуйтесь рядками нової релігії,

При свічці де тіні здаються голодними

Хижими звірами, що підкрадаються

Пащею мороку, важкістю лап.

Бійтеся класики, пийте з надщерблених

Келихів чорну стривожену звуками

Ніч, що готує коктейлі туманами

Ніч, що жарини роздмухує фар.

Пийте, впивайтеся власною юністю,

Сонячним вибухом радості, вічності

Поки безсмертя в тобі не закінчиться,

Поки ти сам не загинеш в собі.

14.01.2023

Емоції та спогади швидко забуваються,

Та вистачить почути мелодію на мить,

Як вони оживають і знову проживаються,

І дозволу нікого не питаюся.

Люди, загалом, моменти не цінують,

Тому, щоб пам'ятати їх - в матерію ховають:

Ті самі подарунки, фотографії, записки...

А те, що довго забувається -

З часом відпускається, але також зберігається.

Лиш не в оцих дрібницях часові підвладних,

А в деталях - дрібних, важливих і насправді, вічних.

Говорю про музику у цьому вірші я,

Бо вона є в сюди, тільки ми не помічаєм.

Вона - також своєрідна матерія,

Лиш, здатна у минуле повертати,

І заставляє все красиве помічати.

Чорний ферзь

Коли тебе стискає біль,

І в серці божевільний страх,

На шахівниці твій король,

Раптово терпить шах і мат.

Ти – зломлений і ледь живий,

Проблеми, чвари, суєта,

Тобі так соромно за біль,

Там, де вогонь і мерзлота.

І втома ковдру, наче сон,

Байдужу і брудну, як лід.

Накинула на очі ті,

Ховаючи від вічних бід.

Здається, що впадеш і все,

І знов на лезі у ножа,

Біжиш, повзеш, і знову йдеш,

не відпочине лиш душа.

Втомилася від ворогів,

Із гори вниз і знов на дні,

Підйом важкий, крізь бруд і пил,

Їй обіцяв: - Останні дні!

Ти кажеш, віри вже нема,

Бо ціна зради і брехні,

Ті самі тридцять срібняків,

Чи руки друга у крові.

Ми почнемо: за кроком крок,

Я завжди поруч, руку дай,

Наша душа одна на двох,

Я - чорний ферзь твій, пам’ятай!