Хазяїн видінь

За вікном миготіли різнокольорові вітрини. Численні магазини на головній вулиці відчинили свої обійми для покупців — ароматні парфумерні, смачні продуктові, розкішні бутіки із завищеними цінами на джинси.

Я байдуже спостерігала за ними, а ще за перехожими, що біжать на роботу. Заплющувала очі, знову розплющувала. Іноді відчувала, як рука Еріка гладить мене по голові.

Було приємно та легко. Жила більше не боліла, та і взагалі не подавала ознак життя. Тільки в потилиці нило, він наливався свинцем, ставав важким і навантажував шию.

Хотілося лягти. Закутатися в теплу, м’яку ковдру й заснути. Немов прочитавши мої думки, Ерік тихо сказав:

— Потерпи трохи. Скоро приїдемо.

Я терпіла. Що ще лишалося робити?

Коли ми зупинилися, я майже знепритомніла. Тільки холод із відчинених дверей авто — пронизливий, підбадьорливий — забирався під куртку, кусав спину, колов коліна. Від нього німіли щоки та руки, а перев’язана долоня чомусь пульсувала, ніби там, під бинтами жила якась окрема від мене істота.

Ерік спритно підхопив мене на руки — просто із сидіння, зачинив дверцята й пікнув сигналізацією. Потім був темний тамбур під’їзду, кілька сходинок, ліфт. Я заплющила очі і вдихала деревно-пряний аромат чоловічого одеколону, який приємно контрастував із тягучо-солодкою карамеллю. Наче вона ввібралася мені в шкіру — у кожну дрібну пору, заповнила мене всю, розслабила, притупила біль.

Навіть квартира, здавалося, наповнилася нею, коли ми зайшли.

Було тепло. М’яко. Мене поклали на ліжко. Невиразно пам’ятаю, як Ерік стягував із мене чоботи та вкривав теплою, невагомою ковдрою. Потім будив, майже насильно напував карое, знову вкладав. І я спала — безтурботно та спокійно.

Прокинулася, коли вже стемніло. За вікном причаїлася ніч. Стелилася підвіконням, проникаючи всередину і, налякана м’яким світлом вигнутих світильників над ліжком, звивалася тінями на стінах.

Ерік сидів поруч, на ліжку, спираючись на спинку, і захоплено водив пальцем по планшету. Коли я заворушилася, він перевів на мене очі. Відклав планшет, присунувся ближче і глянув на обличчя.

— Як почуваєшся?

Я похитала головою і видавила із себе слабку усмішку.

— Краще. Лише голова болить.

Він поклав широку, теплу долоню мені на чоло, і я з подивом і радістю зрозуміла, що біль відступає.

— На видіння пішов чи не останній кен. Уже не до жартів, де ти харчуєшся?

— Я не харчуюсь, — відповіла я і відвела погляд.

Брехати не хотілося, але озвучувати правду хотілося ще менше. Хто знає, що Еріку спаде на думку, коли він дізнається, що я — сольвейг? Може, він такий самий божевільний експериментатор, як і Альрік? Попри те, що він мене врятував і що Гліб йому довіряє, я не можу ризикувати племенем Барта. Особливо зараз, коли Герда в місті.

— Як це — не харчуєшся?

— Може, про інше поговоримо? — скривилася я і сіла. Сильно хотілося в душ. Шлунок-зрадник забурчав, вимагаючи їжі. — Наприклад, про видіння?

Ерік, здавалося, відразу забув про ясновидців. Мабуть, про моє виснаження він теж забув — присунувся ще ближче й чекав.

— Я бачила хлопчика. Очевидно, того, про якого говорив Гліб.

— Чаклуна?

Я кивнула.

— Еріку, те, як ти лікував мене… У цьому лікуванні немає підводного каміння? Якогось зв’язку з тобою, який не можна розірвати?

— Ні, — заспокоїв він. — Це просто лікування. Скаді воно тебе не робить, не хвилюйся.

— Добре, — полегшено видихнула я, а він здивувався:

— Думаєш, так погано бути скаді?

— Ні, що ти! Просто… Я тільки пішла з атлі й не готова приймати чиєсь заступництво.

— То що там із чаклуном? — нетерпляче нагадав він.

— Було темно, я не спромоглася розглянути, де саме все сталося. Але, безперечно, хлопчик ненавидить тебе. Він сильний — настільки сильний, що від його сили шуміло у вухах. Ти лежав на підлозі, у крові. А в нього був ніж…

Ерік кивнув.

— Коли?

— Ну знаєш… Таких подробиць не варто вимагати від провидиць, — усміхнулася я. — Що вже є.

— Так, звісно, — скривився він. Підвівся. Пройшовся до вікна, запускаючи руки у волосся. Голосно видихнув, і здалося, моя розповідь виявилася для нього дуже важливою і несподіваною.

— Чому я бачила тебе? Хіба провидиці не пов’язані тільки зі своїм племенем?

Він обернувся. На обличчі — натхнення і радість, яку не приховаєш. Останнім часом я непогано читаю емоції. Та Ерік особливо й не крився.

— Швидше за все, твій дар не залежить від того, належиш ти до якогось племені, чи ні, — сказав він. — А поряд зі мною дар завжди проявляється сильнішим.

— Як це? — нахмурилася я.

— Така особливість. Дісталася від предків. — Він повернувся, ліг на ліжко, закинув руки за голову і мрійливо глянув у стелю. — Я можу зробити тебе сильнішою.

Розвернувся до мене й додав тихо та чуттєво:

— Якщо хочеш.

Невже спокушає? Так уміло, я навіть не помітила, як перестала дихати. Дивлюся на нього, а точніше, безсовісно витріщаюся на його губи та думаю зовсім не про те, що він каже… Я спробувала забути про спокусу, але солодкий, карамельний запах плутав думки.

— Посилити — значить, розвинути, правильно? — запитала і відразу здивувалася тому, як гортанно прозвучав голос.

— Правильно.

Погляд пропалював шкіру, дихання збилося, а серце забилося о внутрішній бік грудної клітки.

— Але не влізти в мої видіння, — озвучила я останню більш-менш усвідомлену думку. Після неї в голові стало приємно порожньо, а в грудях тепло. Тіло жило виключно інстинктами, причому тими, про які до цього моменту я навіть не підозрювала.

— Ти дуже прониклива маленька щебетунка, — усміхнувся він і знову перевів погляд на стелю, повертаючи мені можливість дихати. — Є ще дещо.

Я, завмерши від цікавості, чекала, коли він розповість про це «щось», але Ерік мовчав. Загадково вирячився в стелю і, здається, думав про своє. Тому я трохи подерлася, щоби привернути до себе увагу.

— То що? — уточнила для вірності, і він знову повернувся до мене.

— Є одні книга. Її зберігає перший жрець хижаків — Арендрейт в одному зі створених ним світів. У ній написано пророцтво для мене.

— Та годі тобі! — здивувалася я. — Звідки ти про неї знаєш? Ти ж не…

І замовкла. Ледве не сказала заборонене слово, але вчасно схаменулась. Чи вчасно? Ерік уважно дивився мені в обличчя і мовчав. Тиша небезпечно клубочилась у повітрі, ризикуючи перетворитися на бурю.

— Я чула, там пишуть лише про світлих, — незворушно випалила я.

— Про сольвейгів, — кивнув він. — Ні, там пишуть не лише про них і не лише вони. — Він зробив паузу й підозріло насупився: — А ти досить ерудована.

— Багато читала, — знизала я плечима. — То що там із пророцтвом?

— У книзі написано, у моєму житті з’явиться провидиця, яка змінить мене. Зробить сильнішим, проведе через низку випробувань, а потім побачить час відкриття порталу в кан. Особистого — для мене.

— Що таке кан?

— Ти ж багато читала, — піддражнив він. — Про нього написано набагато більше, ніж про сольвейгів.

Поганий напрям розмови. Неприпустимий. Не можна з Еріком говорити про сольвейгів, не можна, щоб він почав підозрювати…

— Я мало цікавлюся величчю, — сказала я. І навіть не збрехала. Ніколи не плекала амбіцій і не розуміла людей, які заради них відмовляються від багатьох радощів — спілкування, щастя. Кохання.

— Тобі й не треба. Навіщо? Це шлях чоловіка.

Ось воно як! Тільки для чоловіків… Цікаво, що він сказав би, якби дізнався, що я пропустила всіх налі — які теж «тільки для чоловіків»?

Але я, звичайно, не повідомила про це Еріку. Скромно опустилася на ліжко й розправила сукню.

— Думаєш, видіння про хлопчика якось пов’язане з твоїми випробуваннями?

— До цього в жодної провидиці не було видінь про мене.

— І з багатьма ти спілкувався? — скептично поцікавилась я. — Провидиці не так часто трапляються.

— Досить часто. — Ерік знизав плечима й додав: — Я впертий.

Мені згадалася Нора — її палкий погляд, сповнений надії, і така безглузда смерть. Цікаво, що Ерік обіцяв їй? Чи обіцяв щось взагалі, чи вона просто закохалася, програвши цьому напівпрозорому погляду? Я знаю, які наслідки бувають у необдуманих почуттів.

— А чого хочеш ти? — запитав Ерік, уважно мене розглядаючи.

Додому, подумала я. І раптом зрозуміла, що шалено хочу на балкончик у свою кімнату в атлі. Стояти, тремтіти від морозу і слухати Гліба. Він би розповідав мені про Ніку, про те, які мисливці козли, що треба із цим щось робити, та і взагалі недобре кривдити своїх дівчаток. А потім спитав би, як я почуваюся. І безперечно посварив би моє вбрання.

— Хочу зняти, нарешті, цю сукню, — втомлено відповіла я і відразу зрозуміла, як це прозвучало саме тут.

Контекст завжди важливий. Особливо поряд із таким небезпечним опонентом.

Ерік багатозначно всміхнувся і натхненно кивнув:

— Я не проти. Знімай.

— Я мала на увазі душ та джинси. І зовсім не те, про що ти зараз подумав.

— Шкода, — розчаровано зітхнув він. — Боюся, мої джинси тобі не підійдуть.

— Тоді, може, відвезеш мене додому?

— Вибач, втомився. Ти дуже часто намагалася загинути за останню добу, довелося викластися, щоби цього не допустити.

Він явно грав зі мною. Усміхався. Дивився на губи. Чекав. Я дуже добре вивчила всі ознаки полювання. Але чомусь саме зараз здавалося, що я не знаю правил.

— Думаєш, Герда може нашкодити мені, якщо поїду?

— Герда — ні, а от той, хто отруїв тебе — цілком можливо. Тепер, коли я знайшов тебе, просто не можу дозволити загинути. Душ ліворуч коридором. Пошукай щось у вбиральні, якщо хочеш переодягтися. — Ерік вказав на невеликі двері в кутку й ще раз безцеремонно мене роздивився. — Хоча тобі дуже пасує червоний.

Я голосно видихнула, намагаючись струсити ману, і встала. Ні, мені точно не потрібно все це — важкі погляди, недомовленість. Ще менше — закохатися. Заплутатися в його павутинні, як у липкій цукровій ваті з карамельним смаком. Я стільки років жила в рабстві своїх почуттів. Нові мені не потрібні.

Вбиральня виявилася величезною. Майже як моя спальня. Безліч полиць, на яких акуратними стосами лежали майки та джинси, десятки пар взуття, вішалки, обвішані сорочками та піджаками. Дзеркало на всю стіну, як у примірочній. Прям рай для шопоголіка.

Мені здається, навіть у Лари не такий величезний гардероб.

Я струсила головою і взяла горішню футболку зі стосу. Прикинула перед дзеркалом — вона доходила мені майже до колін, а рукави діставали до ліктів. Зійде за пуританську сорочку, і точно виглядає не так зухвало, як червоне плаття, з якого груди так і норовила вистрибнути при кожному вдиху.

Я всміхнулася власному відображенню — блідому, з гарячково блискучими очима, і вирушила в душ.

Гаряча вода приємно обліпила, змила втому та легкий наліт страху. Сумніви, невпевненість у завтрашньому дні. Тривогу за Гліба. Я насухо витерлася синім махровим рушником і одягла футболку Еріка. Як я і думала, вона виявилася цілком пристойною. Широка, вільна й напрочуд приємна на дотик.

Коли я повернулася, Ерік уже вмостився на ліжку — розстелив його, відвернув частину ковдри праворуч, а сам ліг поверх, на другій половині. Сорочку зняв і ліниво перемикав канали великого плазмового телевізора на протилежній стіні. На широких грудях у світлі вечірніх ламп переливався срібний амулет. Волосся було розпущене й теж, здавалося, відливало сріблом. Як і шкіра.

Це все гра світла, Поліно. Світла та кольорів. Дихай.

Потужний срібний принц повернувся до мене і знову став Еріком. Мовчав і розглядав мене, наполегливо ковзаючи поглядом, наче хотів пропалити футболку. Хижо, жадібно, від чого підгиналися коліна та вібрувала жила.

— Де мені лягти? — приглушено запитала я, намагаючись не розглядати його так само нахабно.

Він кивнув на ліжко.

— А де ти спатимеш?

— Думаю, нам обом тут вистачить місця, — відповів він дуже серйозно й зупинив нарешті погляд на моєму обличчі.

Я зітхнула, але наближатися не стала. Та зона — небезпечна. Краще спати на підлозі.

— Може, я ляжу на дивані, — невпевнено запропонувала я.

Дідько, поводжуся, як недосвідчена школярка. Бормочу. Я взагалі сольвейг, чи хто? Однак мій кен не поспішав прокидатися. Натомість прокинувся інший — той, яким цей чоловік лікував мене. Зігрів вени, наче пряний глінтвейн. Сп’янив.

— А відразу й не скажеш, що ти така боягузка, — всміхнувся Ерік і знизав плечима. — М’які меблі ще не привезли, але можеш зсунути стільці.

Який він вродливий! Потужний. Великий. Неймовірно привабливий. Навіщо тільки він роздягся?

— Я не боягузка, — запевнила я швидше себе, ніж його. — Просто не звикла… так.

— Як? — І знову глузливий погляд пропаленого ловеласа.

Чорт із тобою. Подумаєш, одне ліжко! Широке, між іншим. Та між нами кілометри будуть, якщо я ляжу з краю.

Я рішуче зробила крок уперед і пірнула під ковдру. Теплу, м’яку, що так і вабить під нею заснути. Порочні думки відразу випарувалися, поступаючись місцем втомі. Усе ж таки я втратила за останні кілька діб чимало кена й нервів.

— Тільки штани не знімай, — попросила Еріка, майже провалюючись у сон.

— Навіть якщо ти попросиш?

— Добраніч! — прошипіла я і заплющила очі.

Вночі мені знову наснився чаклун.

Хлопчик, вдягнений у стару толстовку і рвані джинси. Ніж. Кров. Ерік на підлозі… Виразний запах карамелі та тягучий кен, що сповільнює рухи. Здатний поневолити. Вбити зсередини. Змусити вистрибнути у вікно, подряпати себе до крові, виколоти собі очі.

Ці варіанти він перебирає в голові. Дивиться на мене і вирішує, як я помру. Хоча в глибині душі знає, що не вб’є. Тому що я їй потрібна. Герді. Я та Барт. Такою була угода.

Але хлопчикові й не потрібна моя смерть. Йому потрібний Ерік, а він і так уже майже мертвий. Майже…

Лежу на сирій підлозі. Зі стелі щось капає на обличчя. Немов відраховуючи останні хвилини до… До чого? Незабаром станеться щось непоправне. Це не пов’язано зі мною. Чи мені так тільки здається?

Тихий стогін, навіть не стогін — здавлений рик пораненої тварини. Шепіт чаклуна. Запах смерті — ледь вловний, але виразний. Вона вже тут, готова до жнив.

Підходить, кладе мені руку на лоб і шепоче знайомим голосом.

— Ти не здаєшся, пророчице. Ти ніколи не здаєшся.

Я розплющую очі. Посмішка, сповнена іронії. Погляд чорних очей. Теплі руки. Настільки теплі, що я розумію — мої вже заледеніли.

— Тихо, — шепоче Тан, наче боїться, що хлопчик почує. Він не почує. Занадто зайнятий убивством Еріка. — Не віддавай йому те, що отримаєш від мене.

І вкладає мені щось у долоню. Щось маленьке. Я не можу зрозуміти. Запитати теж не можу — вказівний палець стародавнього чаклуна лягає мені на губи, і я вже не можу їх розімкнути.

«Не віддавай, — звучить у вухах. — Збережи».

Зверху капає сильніше, потім зовсім ллє. Я перекладаю погляд на небо, затягнуте грозовими хмарами. Я не одна. Захисник зі мною.

— Ні, — шепоче молодий чаклун, що раптово зайняв місце Тана. — Він більше не чує тебе.

— Не чує, — киває Влад і сідає поряд. — Ти більше не атлі.

Я намагаюся закричати, але не можу — у горлі в’язка, щільна грудка страху. Жодна крапля більше не торкається шкіри, через що стає боляче та прикро.

— Він у ній, — хлопчик киває в бік Еріка й хитає головою. — Вже ніколи не буде, як раніше.

— Буде, — впевнено відповідає Влад. — Я все виправлю.

Він оголює мій живіт. У повітрі з’являється дзеркальне вістря ритуального ножа.

— Я виріжу його.

Я задихаюся від жаху. Час зупинився. Я спостерігаю, як ніж наближається до жили.

«Ні», — хочеться крикнути мені. Це ж я! Мене не буде…

А потім метал розривається плоть.

Дихати було боляче — боліли груди та спина, наче в легені залили окріп. У голові ритмічно пульсувало.

Я стискала тканину футболки в районі горла й намагалася прийти до тями. Вдих-видих, вдих-видих. Спокійно, Поліно. Це лише сон. Просто сон. Один з…

— Тихіше. — Сильні руки розгорнули, обвили кільцем. Й ось я вже сиджу, притулившись до Еріка, і слухаю спокійний стукіт його серця. — Це просто сон. Нічого поганого не станеться, обіцяю.

Обіцяю…

Таке дивне слово, незвичне. Незвично ще й те, що мені хочеться вірити.

Ерік провів широкою долонею по моїй щоці, підняв підборіддя. Його губи були так близько, що, здавалося, я можу відчувати коливання повітря, коли вони рухалися. Відчути тепло його дихання.

— Маленька, — прошепотів він, — не бійся.

Страху й не було — він випарувався за секунду. Як і виразні думки. Серце билося, як божевільне. Його погляд гіпнозував. Долоня на потилиці, пальці на скронях. Впевнений голос:

— Зараз минеться.

Я заплющила очі й насолоджувалася. Дотиками, якими він лікував мене, теплом, турботою. Вірити йому було складно, не вірити — ще складніше.

— Хлопчик, — прошепотіла я хрипко. — Мені снився хлопчик.

— Він зробив тобі щось? Завдав шкоди?

Я замотала головою.

— Тобі.

Ерік мовчав. Заспокійливо гладив волосся і про щось думав. А потім спитав:

— Наскільки ти сильна? Як часто збувається те, що бачиш?

— Завжди.

Після цього слова на язиці залишилася гіркота — в’язка, як у тому сні. І я зненацька зрозуміла: не хочу, щоб він загинув. Так не хочу, що готова…

Що? Боротися? Битися за нього? Маячня! Я навіть не скаді.

— Ти дуже чуйна, — дивним голосом промовив Ерік, розімкнув обійми та підвівся. У світлі ночі, що лилася з вікна, його профіль нагадував профіль стародавнього воїна, який готується до битви. І чомусь згадалася хельза — жорстоке місце, де мені довелося побувати. Місце, де меч диктує закони. Де постійна війна робить чоловіків жорсткішими, а жінок терпимішими.

— Це погано? — запитала я, і самій здалося, що в голосі ледь помітно ковзнула образа. Чого б це? Він мені нічого не винен.

— Ні, — задумливо відповів він. Зітхнув і повернувся до мене. Разом із ним повернулася впевненість. — Звичайно, ні. Просто… я хочу, щоб ти мені допомогла, розумієш?

Я кивнула.

— Розумію. Я допоможу.

— Але кривдити тебе зовсім не хотілося б.

— Кривдити? — насупилась я.

— Ти мені дуже подобаєшся, Поліно. — Він зітхнув. — Але «тут і зараз» — усе, що я можу дати. Жодного майбутнього, обіцянок вінчатися, навіть просто бути разом. Тому що я піду. Судячи з усього, скоро, і…

— Ти самозакоханий, — перебила я. — Дуже. Із чого ти взяв, що я взагалі захочу цього «разом»? Та мені зараз це потрібно менше, ніж тобі! І взагалі, я не заводжу романів із малознайомими чоловіками.

— Через Влада?

— Через… Що?!

Як йому вдається одним питанням буквально вибити із сідла? І ти сидиш, ковтаєш повітря і не можеш видавити із себе нічого, окрім обурення.

— Дар’я обмовилася, ви близькі, — знизав плечима Ерік. — Ну, чи були. До вигнання.

— Влад тут зовсім ні до чого, — різко відповіла я.

— Як скажеш, — усміхнувся він.

— Домовмось: я тобі допоможу, але ти не лізтимеш мені в душу. А я тобі. Гаразд?

— Гаразд, — погодився він.

— У тебе дуже нетактовна сестра, — поскаржилася я.

— Так і є. Дар’я багато думає про долю Влада. З дитинства.

— Я так і зрозуміла…

— То чого ти хочеш в обмін на допомогу? — серйозно спитав Ерік.

— Нічого. Ти врятував мені життя. Мені та Глібу. Я і так тобі винна.

— Мені це нічого не вартувало. Глібу я б і так допоміг, він наполовину скаді. Буде нечесно, якщо я почну спекулювати на твоїй подяці.

Я всміхнулась. Дивний він. Дбає про мою душу, хоча вона вже майже мертва. Єдиний чоловік у моєму житті, який чесно зізнався у своїх корисливих мотивах.

— Ти, мабуть, не можеш уявити, що таке — жити одному. Зовсім одному, без племені. Виявитися раптом…

— Непотрібною?

— Розгубленою. У мене зараз складний період, і не хотілося б у ньому застрягнути. Думаю, трохи пригод не зашкодить. Тож я допоможу тобі.

— Що ж, гаразд, — кивнув він. — Це радує. Поспи. Тобі треба відпочити, дівчино, яка не харчується.

— А хіба тобі не треба виспатися?

— Мені на це не потрібно багато часу — я швидко відновлююсь. Зварю поки що карое, а заразом подумаю, що робити із чаклуном.

— Є ідеї, за що він може тебе ненавидіти? — запитала я, вкладаючись назад у тепле, затишне ліжко.

— Купа, — кивнув Ерік. — У мене багато ворогів. Нажив, коли намагався стати сильнішим. Переважно на нижніх шарах, якщо ти про них читала.

— Звучить страшно, — насупилась я.

— Тобі нема чого боятися. — Він погладив мене по щоці, і в грудях знов прокинулося тепло. — Дуже сподіваюся, що ти добре розумієш, про що казала мені. А також усвідомлюєш, що не можна позбавляти себе задоволення задля зобов’язань. І, нарешті, знімеш із мене штани!

— Ти так кажеш, бо не маєш зобов’язань, — відповіла я і позіхнула.

— Я так кажу, бо в мене їх надто багато.

Він схилився, поцілував мене в лоба, і я відразу провалилася в сон.

Коли прокинулася, годинник на телефоні показував першу годину дня. Нічого собі виспалася! Так і життя проспати можна.

На тумбочці на мене чекала чашка холодного карое, на стіні беззвучно працював телевізор. Кімната сяяла синім — усіма його відтінками від блідо-блакитного до індиго. Напрочуд заспокійлива палітра. Чи це результат присутності Еріка?

Самого господаря не було, але звідкись із коридору було чути ритмічний брязкіт.

М’який приліжковий килимок приємно холодив ноги. Я випила карое і пройшлася кімнатою. Відсунула фіранки, визирнула у вікно. Навпроти розташовувалася елітна десятиповерхівка, внизу — комфортабельний, доглянутий двір зі стоянкою, що охороняється, і вимощеними плиткою тротуарами. Під кучугурами брудного снігу вгадувалися акуратні клумби, розкинуті по обидва боки входу в під’їзд. Напевно, тут дуже красиво влітку.

Я шмигнула у вбиральню, щоб забрати сукню, яку залишила, коли переодягалася вночі. Знову звернула увагу, з якою педантичною акуратністю було розкладено речі. Цікаво, чи він сам їх складав? Усміхнулася. Звичайно ж, ні. Такі, як Ерік, звикли наказувати.

Провела рукою по випрасуваних сорочках і піджаках, і чомусь уявила, як він виглядатиме в суворому костюмі з краваткою.

Різко видихнула, схопила сукню та вийшла.

Потрібно додому, переодягтися, упорядкувати думки. Подумати, що робити далі. Із чаклуном і взагалі.

Він же ще зовсім хлопчисько! Звідки така ненависть? Невже він уже встиг побувати на нижніх шарах у пошуках… Чого? Могутності? Вона, здається, з пелюшок забиває мозок маячнею. Чортові амбіції!

Так стоп! Уві сні був Тан. І він дав мені щось. Щось, про що хлопчик не мусить знати. Щоправда, я так і не зрозуміла, що саме. І, мабуть, уже не дізнаюся. Або все ж таки… Якось я вже зустрічалася із Чорнокнижником у його світі каяття. Цікаво, як потрапити туди знову? Адже хто, крім чаклуна, знає способи вбити іншого чаклуна? Один я, звісно, ​​і сама знаю. Ніж. Адже якщо я все правильно зрозуміла, цей ніж має бути в Еріка — саме до нього їздив Гліб улітку, перед поєдинком.

Інтуїція підказувала мені, що ніж — не дуже гарна ідея. У моєму видінні від нього помирав Ерік. Значить, чаклун підготувався і прорахував, як діятимуть вороги. Цікаво, а мене він врахував? Чи знає щось про мене? Наприклад, Герда могла розповісти про те, що я спілкувалася з Таном. Хоча, вона сама не в курсі про нашу останню розмову. Адже напевно здивувалася, що я рушила в Будапешт шукати Еріка. Втім, вона не мала часу розбиратися.

Що ж, це шанс. Знати б ще, як потрапити до цього світу каяття. Адже в мене вийшло минулого разу.

Я задумливо попрямувала в душ, але, проходячи повз двері сусідньої кімнати, зупинилася, заворожена.

У приміщенні, залитому світлом, розкинувся рай для спортсмена. Сектор кардіо в дальньому правому кутку окупували бігова доріжка та орбітрек, у протилежному кутку нагромаджувався величезний багатофункціональний тренажер на всі групи м’язів із широкою поперечиною, ближче до виходу — мій улюблений римський стілець. А ще багато гантелей на підлозі, штанга та млини. І серед усього цього — Ерік у змоклій майці.

І навіщо я увійшла?

— Прокинулася? — Він підвівся з тренажера і взяв рушник. — Як самопочуття?

— Тут? — Я захоплено озирнулася. — Жартуєш? Я одразу одужала!

— Подобається? — лукаво спитав він.

— Не те слово!

— Неправильно я підійшов учора до процесу зваблення, — поскаржився він. — Треба було починати зі спортзалу. Напевно, тут я ефектніше виглядаю.

— Причому тут ти? — уїдливо відбила я. — Ця кімната — рай. Якби ти показав мені її вчора, я ночувала б зовсім не в спальні.

— Тут не дуже зручно непритомніти від виснаження.

— Я і не збираюся.

— Дивовижна здатність відновлюватися після карое.

— Ну, можливо, я не настільки знесиліла, — тихо припустила я.

— Можливо…

Ерік не зводив із мене підозрілого погляду, і я вирішила змінити тему:

— Добре, зізнаюся, ти ефектний. Усі ці м’язи, майка… Я навіть розгубилася.

— Думаю, на тобі вона виглядала б краще, — пожартував він. — Футболка мені подобається. Навіть більше червоної сукні.

— Дякую, — зніяковіло пробурмотіла я і, здається, почервоніла.

Про що з ним розмовляти, рішуче не знала, усі наші розмови зводилися або до сольвейгів, або до сексу. Тому я запитала перше, що спало на думку:

— Ти випадково не знаєш, як потрапити до світу каяття? Ну в сенсі, не до власного, а певної людини?

— Скучила за кимось, хто нагрішив у житті?

— Просто є одна теорія, хотілося б перевірити, — ухильно відповіла я і взяла з металевого столика біля дверей пляшечку з водою. Цікаво, чому під час виснаження так хочеться пити?

— Чув, сольвейги таке вміють.

Я похлинулася і закашлялася, забризкавши водою футболку. Завмерла, боячись почути, що Ерік скаже далі.

— Але ти не сольвейг, тож… — Він відвернувся до вікна й закинув руки за голову. Ні, Поліно, навіть не смій дозволяти собі порочні думки. Цей чоловік явно підозрює щось. Ще потягне до ясновидців — перевіряти. З ним треба бути напоготові. Втім, довести мою приналежність до сольвейгів він ніяк не може. Чи може? — Є ще один спосіб. Хороший жрець мусить його знати.

Я проковтнула.

— А ти знаєш?

— Можливо… — беземоційно відповів Ерік, хоча мені здалося, що його зовсім не зацікавило питання. Немов у той момент він пірнув кудись у себе, настільки глибоко, що до нього ледве доходив сенс сказаних мною слів. Потім він обернувся. Ліниво наблизився і заглянув мені в очі. — Ми не перевірятимемо твою теорію. Це небезпечно, і в мене на це не залишилося сил. Я залишу тебе на кілька годин. Чи можу я бути впевненим, що ти нікуди за цей час не влипнеш?

— Мені потрібно додому, хоча б переодягнутися. Твоя футболка, звичайно, кльова, але я все ж таки віддаю перевагу джинсам і светру.

Він кивнув.

— Я був у тебе, зібрав деякі речі. Вони в сумці в коридорі. Джинси там є. А ще футболки та кросівки, тож тобі буде, чим себе зайняти. — Він кивнув на тренажери та зніяковіло зітхнув. — Хоча якщо жінка між чоловіком та тренажером обирає тренажер, це поганий знак. Втім, можливо, у тебе в житті були якісь неправильні чоловіки.

Це точно. Точніше, правильні мені чомусь не подобалися.

— Як ти потрапив до мене у квартиру? — насторожено поцікавилася я.

— Це ж квартира Гліба. Він дав мені ключі. То як, обіцяєш нікуди не влипнути?

Я неуважно кивнула. Мої думки були вже зовсім не тут.

Контрастний душ завжди допомагає. Особисто в мене після нього мізки встають на місце, організм наповнюється енергією та бадьорістю. Може, під час перепадів температури жила сольвейга швидше виробляє кен, не знаю.

Натягнути улюблені джинси було верхом блаженства. А от поснідати мені так і не вдалося — холодильник Еріка виявився порожнім. Напевно, там повісилася б миша, якби він не виглядав таким стерильним. Втім, Ерік до цього жив у атлі — напевно, в цій квартирі ще не обжився. Хоча Гліб казав, у скаді є великий будинок для племені. А це, швидше за все, його холостяцький барліг, для всякого роду романтичних зустрічей. Зважаючи на все, в Еріка явно багато жінок. Ну, чи буде багато — адже він тільки повернувся до України.

І тоді я тут буду зайвою.

Отже, треба встигнути розв’язати питання з Гердою раніше. Розвʼязати та забути. І вчитися, нарешті, виживати самій.

Обіцянку я, звичайно ж, порушила. Докорів совісті не відчула — усе ж таки я не скаді, та і впевненістю Еріка на рахунок хлопчика-чаклуна анітрохи не перейнялася. Видіння даються мені не просто так, і якщо в одному з них Тан намагався допомогти, я не маю це ігнорувати. До того ж перед тим, як піти, Ерік запевнив, що вночі поставив на мене такий захист, що я тепер можу розгулювати цілком спокійно, і якщо ввійду до штабу мисливців, навіть сам доглядач міста не побачить у мене хижачку.

Це припущення прозвучало дуже сумнівно, але про свої дивні стосунки з Мішелем я промовчала. Ерік і так про мене знає дуже багато й багато про що здогадується.

До потрібного району я доїхала швидко — хвилин за п’ятнадцять. Ще швидше дісталася знайомого будинку. Дивне відчуття накрило відразу, як я наблизилася. Хрумкий сніг хрустів під підошвами, і мені згадалася зовсім інша зима — напіввесняна, коли я вперше приїхала сюди. Перелякана. Слабка. Після пережитого потрясіння повністю втратила здатність розуміти.

Й ось я знову тут…

Як дивно. І таке тягуче, тепле відчуття всередині, немов я відкрила завісу минулого. Побачила те, що ніколи вже не побачу. Ту себе. Майже зламану, але все ще м’яку, без страшних мозолів на душі, без грубих, рваних рубців.

Будинок заманював відлунням минулого, де все ще можна було щось змінити. Змінити нічого не можна, можна лише звикнути. Змиритись.

Я зробила глибокий вдих і зробила крок у відкриту пащу під’їзду.

Далі все було, як у тумані. Декілька сходових прольотів, оббиті дерматином двері. Дзвінок. Замок, що клацнув. Карі очі. І злість, що лавою ринула за комір.

— Поліна? — здивувався Пилип і, здається, я вловила переляк на його обличчі.

— Ну, привіт, — різко привіталася я.

— Мені сказали, ти поїхала… — промимрив він, хоча за виразом обличчя чудово було видно: Пилип знає, що я в Житомирі.

— Повернулась. Можна увійти?

Колишній жрець атлі відступив убік, і квартира взяла мене в теплі обійми. На цьому схожість закінчилася — зустріло мене зовсім інше приміщення із зовсім іншою людиною всередині.

Новий ремонт, замість трюмо — висока, до стелі, дзеркальна шафа-купе, дерев’яні панелі на стінах, паркет на підлозі. Підвісна стеля з м’якими світильниками.

І вождь замість жерця.

Так, зміни значні.

— Я б сказав, що тобі не можна тут знаходитися, але ти завжди порушуєш закони… — зніяковіло пробурмотів Пилип.

— Не порушую. Я більше не атлі. Нагодуєш? — І, не чекаючи відповіді, я стягнула чоботи та попрямувала на кухню.

Кухня зустріла сумішшю лимонного та білого. Нові меблі в стилі хай-тек, салатова плитка та круглі світильники. Овальний стіл посередині, стільці в тон меблів. А ще як частина декору дівчина в отруйно-жовтому фартуху. Невисока, худа, русява. Великі карі очі. Вона витріщилася на мене, як на загрозу, ревниво обмацуючи поглядом, і я відчула себе ніяково.

— Аделаїдо, вийди, — різко наказав Пилип, і дівчина здригнулася. Опустила очі, витерла руки об рушник і прошмигнула повз мене в коридор.

— Бачу, ти і звички Влада перейняв, — із сарказмом сказала я.

— Присядь, — тихо попросив Пилип, галантно відсуваючи для мене стілець. — Радий, що прийшла. Що ти взагалі…

— Розмовляю з тобою? — підказала я. — Ти ж викачав мене до краплі!

— Не тебе, — заперечив він і сів поруч. — Я взяв лише те, що дав тобі чаклун.

— Неважливо. Зрадив ти мене.

— Поліна… — Він відвернувся. Можливо, уже приготував для мене промову — раз повернувся, напевно, чекав зустрічі. Але жодні його слова не допоможуть. Зрада завжди залишається зрадою. Попри причини та мотиви. Погано, що я не усвідомлювала цього раніше. — Ти не зрозумієш…

— Куди мені! — усміхнулася я. — І як? Ти здобув, що хотів?

Він зітхнув. Знову глянув на мене, і в тому погляді читалася тільки впевненість — непохитна, фанатична.

— Деякі люди не народжені підкорятися.

— Краще підкорятися, ніж стати зрадником. Але це лише моя думка. Особиста. Сподіваюся, воно того варте. Розлука з братом, із жінкою, яка тебе кохала. Втім, бачу, ти не дуже сумував за Рітою. Та за Ларою, яку так відчайдушно рятував.

— Знаю, якої ти про мене думки, — майже сердито відповів він. — Прийшла, щоб висловити мені в обличчя?

Я похитала головою.

— Ні. Однаково не зрозумієш. Мені потрібна послуга. Вона коштує набагато менше, ніж ти забрав у мене.

— Послуга? — насупився Пилип. — Яка?

— Проведи для мене ритуал. Сподіваюся, ти не втратив навичок жерця?

— Не втратив. Що тобі потрібно?

Я прямо подивилася на нього і відповіла:

— Побачити Тана.