Хазяїн видінь

— Прокинься! Поліно, ти чуєш?

Чую. Чую і ​​пливу. Вода хитає мене, заспокоює. Несе кудись. У тепло, у щастя. Я всміхаюся — бездумно, радісно. І жодна проблема більше не турбує.

Жодна, крім голосу.

— Прокинься!

Мене струсили за плечі — не грубо, але наполегливо.

— Розплющ очі.

— Спати хочу, — простогнала я і знову поринула в теплу безодню. Але вона спінилася, виштовхуючи мене в реальність.

— Не можна спати.

Я розплющила очі. Ерік тримав мене на руках, міцно притискаючи до себе, стривожено вдивляючись в обличчя. Такий близький. Пахне морем та карамеллю. Волосся зачесане назад і зібране у хвіст. І шкіра — трохи обвітрена, наче він нещодавно повернувся з плавання. На обличчі невелика щетина, і ямочка на підборідді — так і хочеться торкнутися.

— Ось, випий. — Він підніс до моїх губ чашку з кароє та майже насильно змусив зробити ковток.

— Фу, гидота!

— А треба допити, — наказав він і додав м’якше: — Ну ж, мала, зроби це для мене.

Від його хрипкого, глибокого голосу запаморочилося в голові, і я слухняно допила. Ерік поставив чашку на журнальний столик і знову мене обійняв. Двома руками. І я відчула себе неймовірно, шалено щасливою. Відкинулася йому на груди й мовчала, слухаючи, як б’ється його серце. Так ми й сиділи кілька хвилин — у тиші, на дивані в кабінеті скаді. Торшер випромінював тьмяне світло, але воно до нас майже не діставало — розсіювалося за два кроки до дивана. Залишаючи нас в інтимній, затишній напівтемряві.

— Не засинай, — попросив Ерік дуже тихо. — Боюся, коли ти засинаєш.

— Ти можеш вилікувати мене, — нагадала я. — Якщо буде зовсім погано.

— Не можу, — зітхнув він. — І ще кілька днів не зможу. Та й потім треба буде довго відновлюватись, я ж не сольвейг.

Я підвелася, зазирнула йому в очі. Вони не променилися іронією, як завжди — погляд був серйозним і винуватим.

— Вибач. Я зміг не зупинитись. Втратив голову.

— Ти був при смерті. Не треба виправдовуватись.

— Ні, Поліно. — Він уткнувся носом мені у волосся, і я заплющила очі, боячись злякати його. Здавалося, зараз я будь-яким необережним рухом можу його злякати. Він пересадить мене на диван і перестане обіймати. Всупереч моїм побоюванням, Ерік притис мене до себе міцніше й додав: — Мені зірвало дах не через виснаження. Через тебе.

— Через мій кен, — глухо прошепотіла я. Згадався Альрік. Я на зупинці — напівжива, стискаю амулет із хитромудрою в’яззю. Таксі. Паркан атлі, і Влад, який вносить мене до будинку. Тоді я мало не вмерла, бо Первозданний не зміг вчасно зупинитися.

— Так, — відповів Ерік і знову замовк.

Я слухала, як цокав годинник у кутку. Дивилася на пляму світла на підлозі. Дихала й намагалася не заснути.

Я могла загинути, бо найкращому чоловікові у світі зірвало від мене дах. Чи це не іронія? Кен сольвейга крутить голову, сказав мені одного разу Влад. Дивно, але я ніколи про це не замислювалася, не надавала значення.

— Який він? — запитала й підвела голову, бажаючи поглянути Еріку в очі. — Мій кен?

Ерік усміхнувся, погладив мене по щоці. Я потяглася до його долоні, розуміючи, що поводжуся дуже непристойно. Ну, і що з того? Я мало не вмерла, мені можна.

— Чарівний.

— Чарівний? І це все?

Хотілося подробиць, особливо коли його очі блищать, а губи розтягнуті в усмішці. М’які, мабуть. Можливо, владні. Вимогливі. Шкода, що я цього не знаю.

Я потяглася і все ж помацала його ямочку. Він перехопив мою долоню, несильно стиснув. І тут же випустив, наче боявся, що може повторити те, через що я мало не загинула.

— Якось мені довелося побувати в долині Нілу в гостях в одного племені, у якому я шукав свою пророчицю. Там я вперше побачив і скуштував небесне безумство. Блакитний лотос. Він розпускається на світанку, і немає нічого красивішого, ніж спостерігати, як вода покривається цими квітами. Їхній аромат ні із чим не зрівняється. Це сильний психотропний засіб — якщо його правильно вживати, він дарує ейфорію та занурює в транс. Подейкують, жерці африканських племен стають сильнішими завдяки йому. І що, покуривши його, хижак може віднайти таємні знання.

— І ти віднайшов?

Це ж треба, який у мене, виявляється, кен. Квітковий. Чарівний. Не дивно, що Альрік тоді настільки перейнявся.

Ерік тихо засміявся і погладив мене по волоссю.

— Не віднайшов. Напевно, виявився не вартим того. На мене подіяли зовсім інші властивості цієї квітки.

— Інші властивості?

Він потерся носом об мій ніс, наблизив губи до мого вуха і прошепотів:

— Блакитний лотос — найсильніший афродизіак.

Не знаю, як щодо лотоса, але його голос точно мав такі властивості. Я заплющила очі й застигла, мріючи, щоб він припинив, нарешті, говорити та поцілував мене. Перестав мучити. Змусив знову відчути себе бажаною.

А потім я зрозуміла. Розплющила очі, насупилась. Виходить, він мені зараз сказав… Що там, у долині Нілу він під впливом квітки…

Хоча чому дивуватися? Ерік не раз натякав, що в нього було багато жінок, хлопець він не сором’язливий. Але чомусь саме зараз я ненавиділа всіх його жінок — і колишніх, і теперішніх. І, можливо, майбутніх.

Що вдієш, чоловіки нашого світу не моногамні. Особливо такі, як Ерік. А він взагалі не хотів стосунків. Жодних. Усе, що він міг дати, — задоволення. Хвилинне, яскраве, незабутнє.

Воно мені треба? Тільки болітиме потім. А я не хочу, щоби боліло. Наїлася цього болю — до кінця життя вистачить.

Я опустила очі та нарешті побачила свій одяг. Засохла кров на рукавах, під нігтями, на пов’язці. Бруд. Навіть волосся сплуталося і забруднилося кров’ю Еріка. І згадався хлопчик — маленьке, наповнене злістю звірятко.

Чи правильно ми вчинили? Чи дійсно в нас не було вибору? Можливо…

— Де він? — запитала я хрипко. — Тед? Ти…

— Я поховав його. А сам він зараз там, де і творець отрути. Ти казала, що вони знайомі.

Я звела на нього очі.

— З Таном? Але навіщо?

Ерік зітхнув.

— Світ спокути — страшне місце. Страшне насамперед для того, хто його створив. Там більше нікого немає, і ніхто не скаже тобі, що настав час йти далі, не відшукає для тебе двері. Ніхто не виправдає. Там безліч виходів для переродження, але ти ніколи не знайдеш їх сам. Не побачиш. Але якщо поряд буде хтось — неважливо хто — хто тобі це вихід покаже, ти звільнишся. Вони виберуться. Обидва. Якщо усвідомлять — кожен свою провину.

— Чи був він винен? Адже ти сам казав, що розумієш Теда…

— Розумію, — кивнув він. — Але це не означає, що я готовий пожертвувати заради цього розуміння своїм племенем. — Він заправив волосся мені за вухо, ніжно погладив по щоці. — Або тобою.

Я знову зніяковіла. Захотілося підвестися, відійти від нього якомога далі. Я раптом відчула небезпеку. Тут і зараз, де я чую, як б’ється його серце, де шкіру обпалює його дихання. Де немає нічого — тільки ми. Де можна загубитися і більше ніколи вже не виринути. Потонути в його очах.

Тож я в них не дивилася. Тільки на свої брудні руки, що нервово смикали рукава светра.

— Тан допоможе йому? А сам Тед? Хіба зможе зрозуміти, усвідомити? Хіба підліток перейметься його болем?

— Цей підліток, як ти його називаєш, побачив і пізнав більше темряви, ніж ти колись пізнаєш у житті, Поліно, — серйозно сказав Ерік. — просочився цією темрявою. Усі чаклуни просочуються. Темрява — їхнє життя, як би пафосно це не звучало. З неї вони черпають силу, яка живить їхній дар. Впевнений, їм буде про що поговорити. До того ж така компанія краща за самотність. Самотність зводить із розуму.

Я не могла не визнати, що він має рацію. Коли побачила Тана, сама злякалася того, на що він перетворився під впливом своєї провини та жалю. Можливо, Тед — саме те, що йому зараз потрібно. Хтось, хто буде поряд. Хтось, хто просто буде.

— Як ти це зробив? Як провів туди Теда?

— У мені була отрута. У ньому була отрута. Її зробив творець світу спокути. Це просто, якщо ти жрець. Якщо навчався в першого жерця хижаків.

Я звела на нього здивовані очі.

— В Арендрейта?

— У нього, — кивнув Ерік. — Я багато де бував.

— Я думала, це вигадки. Легенди. Герсир, Лів, Гарді… Хаук.

— Перші — не вигадки, мала. Вони наші прабатьки, інакше звідки ми взялися? — Він трохи помовчав. — Ти переймаєшся долею чаклуна. Того, що створив отруту.

Я знизала плечима.

— Нас дещо пов’язувало.

— Я пам’ятаю, що він приходив, коли ми були ще дітьми. Невизнаний спадкоємець. Вимагав у Станіслава прийняти його в плем’я. Потім у Влада. Викрав Ларису. Він?

Я кивнула.

— І що ж пов’язувало його з маленькою провидицею? Адже по допомогу ти пішла саме до нього. Уже після смерті.

— Я вбила його. Кілька років тому. Але, крім цього, він любив Кіру, по-справжньому любив. А тоді я не знала, що вона… — Груди стиснуло, від тяжких спогадів запаморочилося в голові. Чи це через виснаження Повернулося відчуття хиткості, невпевненості. — Все складно.

— Хто така Кіра? — тихо спитав Ерік, заспокійливо гладячи мене по спині, ніби відчув, що саме це мені потрібно. Як це він робить? Чи відчуває він мої емоції так гостро, що знає, як їх змінити? Невже мій кен настільки зблизив нас? — Ти вже вдруге її згадуєш. Вона була тобі близька?

— Вона померла, — різко відповіла я.

— Вибач.

— Нічого. Усе в минулому. Я втомилася. Хочу помитися і… Еріку, я хочу додому. До себе додому. Виспатися, подумати. Трохи відпочити від твоїх випробувань. Адже до наступного видіння ще є час, а ти сам казав, що поставив на мене захист. То чи можна мені додому?

Він опустив очі. Перестав мене гладити, і чомусь стало холодно.

— Я не триматиму тебе насильно. Якщо хочеш втекти через те, що я зробив, я зрозумію. Просто скажи, як є.

Я покрутила головою.

— Це ж кен сольвейга, навіть Альрік колись…

Я відразу зрозуміла, що сказала зайвого й замовкла. Пізно. Ерік уже зацікавився, до того ж сильно. І відставати, мабуть, не збирався.

— Що — Альрік?

— Нічого.

— Ясно. Знову секрети.

— В кожній дівчині має бути загадка, — пожартувала я.

— Та в тобі їх стільки — мені життя не вистачить розгадати всі!

— Тобі й не доведеться. У тебе немає цього життя. Закінчаться випробування, ти підеш, і всі загадки цього світу розгадаєш у своєму кані! — промовила я роздратовано.

Ерік акуратно підняв моє підборіддя і змусив дивитись у вічі. Дихання збилося, щоки спалахнули, а його погляд палив шкіру.

— Що відбувається, Поліно?

Що відбувається? Хотіла б я сама це знати.

— Нічого. Нічого не відбувається. Я просто втомилася.

Спробувала підвестися — не вийшло. Мене хитнуло, і я знову опинилася на руках в Еріка. У дбайливих, міцних обіймах. З одного павутиння в інше — хіба це справедливо?

Він ніби відчув. Зсадив мене на диван, сам підвівся і пройшов до вікна. Я одночасно відчула й радість від того, що на мене не накочує дике бажання його обійняти, і розчарування — з тієї ж причини. Точніше, бажання було, а Еріка поряд — ні. Він стояв біля вікна й дивився в ніч.

— Ти щось вирішила? — спитав він тихо, не обертаючись. Рукою торкнувся штори, і вона колихнулася, трохи прикриваючи його спину. — Щодо моїх випробувань? Я тебе не кваплю, але хотілося б знати…

— Я ж казала, що допоможу. Нічого не змінилося, правда. Я просто перенервувала. Сьогодні був важкий день.

— Вчора, — виправив Ерік.

— Я проспала цілу добу?!

Він нарешті глянув на мене.

— Потрібно ще поспати, набратися сил. Переночуй у моїй квартирі. Я попрацюю, а ти зможеш спокійно відпочити. Без жодних… інцидентів.

— Інцидентів? — насупилась я.

— Влад приходив.

А це несподівано. Точніше, логічно було очікувати, але все ж…

Він приходив сюди. До скаді. До мене. Знає, що ми наробили.

Звичний, слизький страх сповз за комір. Немов я підсвідомо все ще чекала, що Влад розсердиться. Покарає мене. Дивно, адже він ніколи особливо не лаявся і не карав, а страх лишився. Немов попіл від пожежі піднялося вітром і кинуло в обличчя.

Я мовчала. Ерік також. Дивився пильно, наче міг визначити з міміки мої думки. А думок не було. Страх розвіявся, і нічого не залишилося.

— Лаявся, — сказала я ствердно.

— Лаявся, — підтвердив Ерік. — Поліно, якщо не секрет, а в тебе на кожне моє запитання відповідь: «секрет», чому тебе вигнали?

Я зітхнула, опустила очі, а він знову наблизився і сів поруч. Не так близько, щоб я розхвилювалася, але достатньо, щоб відчула себе захищеною.

З ним поряд було неймовірно добре. Бездоганно. Немов я сама була тією квіткою, що він описував, а Ерік — сонячним світлом. Він дивився на мене, і я розквітала. А коли відходив, то доводилося закривати пелюстки.

— Просто мені не здалося, що він зрадів, коли ти пішла. Навіть навпаки. Ти щось накоїла, і це покарання?

Я похитала головою і промовчала. Не те щоб говорити про це я була не готова. Мій відхід з атлі — факт, що відбувся, його не змінити. Та і я наче примирилася. Але чомусь говорити про Влада з Еріком було дискомфортно.

— Якщо це так, то наші пригоди не допоможуть тобі повернутись. Влад злитиметься на тебе ще більше.

— Нехай злиться, — роздратовано видихнула я. — Так йому і треба!

— Не найкращий спосіб підкорити чоловіка, — насупився він, а потім беззвучно засміявся. — Ти зірвиголова, Поліно.

— Знаю, — зітхнула я. — Влад тепер тебе зненавидить. Вибач.

— Мені яке діло? Якщо навіть ти не переживаєш. Невже не хочеш додому?

— Дім там, де на тебе чекають.

— На тебе чекаю я. І багато їжі — після такого їсти потрібно часто та калорійно. Бо останні джинси загубиш. — Він лукаво посміхнувся. — Хоча я не проти.

Жартує. Як раніше. Примушує ніяковіти та червоніти, думати про нього, уявляти. Я згадала ніч у будинку атлі. Напівтемряву, видіння. Його руки на моїх плечах. Тоді він мені не сподобався! А зараз… Зараз мені було добре поруч із ним — чи то через його кен, чи то через те, що в ньому тепер був мій власний.

Я не можу закохатися. Просто не маю права. Це глухий кут.

Раптом Ерік присунувся до мене, погладив долонею по щоці. Я тільки й могла, що дивитися на нього. Просто дивитись і чекати, що буде далі. Усі слова втрачали значення, коли він наближався.

— Ти дуже складна, Поліно, — сказав він тихо. Занадто тихо. Я чула, як цокає великий годинник у кутку. Як шумно виривається з грудей моє дихання. Як пульс відстукує в скронях. — Мені хочеться, щоб ти сьогодні лишилася зі мною.

Він зараз мене поцілує. Поцілує, і я розчинюся. Зникну. Тілом прокотилася хвиля передчуття.

Але Ерік цілувати не поспішав, просто дивився на мене та чекав. Чого? Напруга стала нестерпною, і я прошепотіла:

— Добре.

Чи то була не я? Інша дівчина в мені, яка не боялася болю. Яка дивилася на його губи, важко дихала й чекала.

Страхи — наші головні вороги. Мої так точно. Я все життя чогось боялася. Спершу боялася, що Влад мене покине. Наврочила. Потім почалося моє життя хижачки, а в ньому, як відомо, набагато більше страхів: мисливці, чаклуни, темні ритуали. Первозданні зі своїми експериментами. Драугри. І ти борсаєшся у всьому цьому, намагаєшся вижити, не зламатися, не загубитися у вирі подій. І коли вже стоїш на краю безодні, з’являється він. Чоловік, поруч із яким страх зникає. Який може розв’язати всі проблеми одним клацанням пальців. І тоді народжується інший страх — глибокий і не пов’язаний зі світом хижаків. Суто жіночий страх прив’язатися, а потім виявитися непотрібною. Покинутою.

З Еріком цей страх набув матеріальної форми, став відчутним і неминучим. Досить собі брехати — я вже прив’язалася до нього. Звикла. Він ділився зі мною кеном, я ділилася з ним. Тиждень, що ми провели разом, зблизив нас настільки, наскільки взагалі можна зблизитися із чоловіком. І тепер він каже: залишися зі мною, а в мене й думки не виникає відмовити. Страх відступає, задкує і розчиняється під поглядом його прозорих очей, губиться в його диханні. У моєму диханні. Втрачаюся я, і залишається тільки він.

Занадто сильні емоції для такої слабкої мене. Так, я слабка. Завжди була. І хоч би як я не випинала груди, хоч би як боролася, не могла із цим впоратися.

Але парадокс: поруч з Еріком мені подобалася моя слабкість. І я в ній. Це було так природно, так гармонійно, що збивало з пантелику.

Й ось я сиджу в ореолі його тепла й чекаю. Він щось каже, тихо, проникливо. Про мою безпеку. Про те, що мені не треба більше хвилюватися. Взагалі. Ніколи. Що все в мене буде гаразд. Що буде так, як я захочу. Він розв’яже всі мої проблеми, якщо потрібно, домовиться з Владом, і потім я зможу повернутися до атлі. Додому.

Хіба він не розуміє, що в мене більше нема дому? Нема нічого. Тільки він.

Я слухала, а думала про своє. Не знаю, як щодо мого кена, але тільки присутність Еріка, його дотики народжували в мені ейфорію. То хто з нас небесне безумство? Чи має це значення?

Я не пам’ятаю, коли саме заснула. Напевно, виснаження зробило свою справу. Коли я прокинулася, лежала на великому синьому ліжку. На мене дивилася Ерікова кімната, глибока, як його очі. Як він сам. Я опустилася на самісіньке дно, і не знала, чи зможу колись спливти на поверхню. Чи треба взагалі спливати?

Відновлювалася я тижнів зо два. Слухняно пила карое, старалася не нервувати, багато їла. Ерік приходив вечорами, але ночувати залишався рідко. І коли йшов, у грудях селилася терпка гіркота. Я лежала, дивилася в стелю і чомусь уявляла його з іншою. Десь там, у якомусь ліжку, у якійсь квартирі, у якомусь місті світу. Йому відстані не завада. Можливо, він зараз у Лондоні, у своєму будинку, чи в бранді.

Потім я довго лаяла себе за ці думки. Ерік мені ніхто. Я бачу його майбутнє. Уривки, що приведуть його до кану. Його жінки не мають мене хвилювати.

Але вони хвилювали. Уперше за останній час я буквально згоряла від неконтрольованих ревнощів до його потенційних коханок.

Зі мною Ерік був ніжний, але близькості більше не прагнув. Іноді обіймав, іноді водив руками на моєму животі — перевіряв жилу, іноді гладив по волоссю. Усміхався — тепло, лагідно. Але далі не заходив.

Напевно, боявся наближатися — адже я могла звести його з розуму своїм кеном. Бісів кен! То хочуть мене через нього, то навпаки ненавидять.

Якось Ерік багато розпитував про атлі. Як ми пережили війну, хто в племені мені найближчий. Я розповіла. Було гірко та сумно, як і щоразу, коли я згадувала про вигнання. Але зненацька я зрозуміла, що не хочу повертатися. Поки що не хочу. Не знаю, що буде після відходу Еріка в кан — чи повернеться почуття самотності, чи заболить жила, чи захлинусь я спогадами про минуле. На той момент була тільки гіркота. Розчарування. А біль минув. Немов Ерік зняв його цілительським даром.

Про сольвейгів він не питав. Про випадок із кеном теж не згадував, наче ці дві теми були для нас табу. Вони не були, я знала. Заговори я перша, Ерік не став би ухилятися. Думаю, він чекав, що я заговорю. Але я мовчала.

Якось увечері, коли я майже заснула, він ліг поряд і запитав, чому мене вигнали. Не наполегливо, але твердо. І здалося, запитав він це не з марної цікавості — ніби намагався щось придумати й чимось допомогти. Чим тут допоможеш? Навіть якби я хотіла повернутися, закони мисливців суворі. Харчувався і тебе впіймали — смерть.

Напевно, добре, що Мішель до мене небайдужий. Перебуваючи в рідному місті, але далеко від атлі, я, нарешті, зрозуміла, що минулі образи кудись поділися, і я більше не злюся. Ні на Влада, ні на Риту, яка завжди ставала на бік брата, ні на Лару з її шпильками. Ні на Мирослава — хоча в Угорщині готова була його вбити. Та й потім також. За те, що підтримав маніпуляції друга та його жорстоку витівку з Кірою.

Навіть на саму Кіру… Герду більше не злилася. Зрозуміла, що марно. Мені ніколи не зрозуміти драугра. Занадто вона дивна. А до мене її вабить лише голод. Точніше, вабив. Нині все складніше.

Еріку було не однаково. Я не розуміла, чому, але явно бачила це, коли він дивився на мене. І справа навіть не в тому, що я була тією самою провидицею.

Він дивився на мене лагідно, уважно й готовий був слухати.

Чи готова я була говорити?

— Все складно, — відповіла я і протерла очі. З вікна у квартиру заглядала ніч, світильники були вимкнені, і в кімнату світло проникало лише з коридору. У цьому приглушеному світлі очі Еріка сяяли, і я була рада, що він не бачить мого обличчя, а я можу розглядати його, не ховаючись.

— Звісно, ​​складно, — кивнув він. — З тобою не буде легко, це я зрозумів. Але хочу розібратися, чому вождь, якому ти потрібна, виганяє тебе добровільно, а людина, дізнавшись про можливу смерть якої ти сама ледве не загинула від страху, боїться тобі дзвонити.

— Гліб… — видихнула я із жалем.

— Гліб, — підтвердив Ерік.

— Як він?

— Живий. Майже одужав, хоча міг би швидше. Ти пояснила б йому, що він не сольвейг, і йому потрібні ясновидці.

— У Гліба тепер до них інше ставлення, — пробурмотіла я і згадала Ніку. Цікаво, чи вона досі в Коростені? Адже її напевно шукають. Глібе, у що ж ти вліз? І головне: як нам тепер тебе витягти? Я ж тут, і мені не можна…

— Окей, із цим можна жити. Але щодо тебе він мовчить. Партизан недороблений. Я ж хочу допомогти! — майже скривджено сказав Ерік.

— Ти нічим не допоможеш, — ласкаво вимовила я і вдячно стиснула його руку. Він на мить напружився, його обличчя змінилося, а потім знову розслабилося. Але ту мить я запам’ятала — невпевненість і страх нашкодити.

— Кожен із нас помиляється. Особливо складні дівчата. Є безліч способів покарати, не настільки жорстоких.

— А якщо помиляються не дівчата?

Ерік мовчав. Дивився у вічі та чекав, коли я зберуся із силами продовжити.

— Я нічого не робила, Еріку. Влад зробив. Саме через нього я більше не атлі.

На очі навернулися зрадливі сльози, адже я обіцяла собі більше не плакати через атлі. Ніколи.

— Він зробив… тобі щось? — спитав він насторожено і стиснув мої плечі. У голосі пролунала очевидна загроза. Мабуть, не варто з ним так відверто розмовляти. Він сильний. Занадто сильний і може… Що? Нашкодити Владу? Мені що за діло? Не варто перейматися через це.

Але я переймалася. Не дарма ж погодилася на вигнання. Взагалі почала слухати Мішеля. Адже й секунди не вагалася, коли він запропонував вихід.

— Ти не так зрозумів, — відповіла я та обережно вивільнилася з його обіймів.

— Півроку тому Влад виклався. Занадто виклався на одному… ритуалі… — Голос здригнувся, і я заплющила очі. Згадалася темна річка. Бризки. Запах ванілі над камінням. Портал. Посмішка Альріка. — Півроку — невеликий термін, щоби поповнити сили, особливо із новими законами. А Влад не любить бути слабким, для нього важливо почуватися…

— Сильним, — закінчив за мене Ерік.

Я кивнула.

— То що сталося?

— Влад харчувався. Багато. Попри заборону. Харчувався в місті, а у світі є ясновидці, які можуть визначити, кого випив хижак. Так доглядач Житомира його й викрав.

— За законом його мали стратити.

— Мали, — погодилась я, згадуючи катівню в залі мисливців. — Але я домовилася з Мішелем.

— Не знав, що ти товаришуєш зі стародавніми, — невдоволено пробурчав він.

— Не товаришую. Мішель мені не приятель, швидше, навпаки.

— Тоді чому він пішов тобі на зустріч? — здивувався Ерік.

— Ось тут починаються складнощі. Мішель — той мисливець, який убив Діму, брата Влада. Їхній дідусь довго полював на стародавнього, і навіть зумів запечатати йому жилу, щоб спокійно провести ритуал кроту, але мисливець вислизнув.

— Я пам’ятаю цю історію. Тож на доглядачі Житомира печатка?

— Ні. Тан зняв її. Чаклун. Він теж був хижаком, досить сильним, щоб зняти печатку, накладену вождем.

Чорт, і як я тоді не подумала? Вірила, що Влад може виграти поєдинок. Навіть сподівалася на це. Адже Тан був сильнішим. Перша кров сильніша за другу. Не дарма ж так шанується закон наслідування. Не варто ні про що жалкувати — якби я не вбила тоді Тана, то сама могла бути мертва. Або Барт. Або Люсія — адже саме з нею маю найміцніший зв’язок. Хто знає, кого Тан прикликав би за допомогою моєї крові?

— Нащо чаклуну це знадобилося? — вирвав мене з роздумів Ерік.

— Щоб залякати атлі. Він тоді повернувся, мріяв керувати нами. Мішеля я вбила — довела до кінця справу Валентина. А Тан його воскресив. І зняв печатку. — Я гірко посміхнулася. — Кажу ж, усе складно.

— Хочеш, щоб я повірив, що вождь атлі не зміг убити стародавнього, а ти змогла?

— Взагалі-то Мішель — не єдиний стародавній, якого я вбила, — образилася я. Та що це, зрештою, за сексизм?! — І не набридло ділити хижаків на дівчаток та хлопчиків?

— Я і не ділю. Тамара, наприклад, нещодавно теж вбила стародавнього. Доглядача Лондона. Але вона діяла раптово, а Мішель мусив чекати від атлі підступу.

— Від мене не чекав. Він думає, що любить мене.

— Що?! — здивувався Ерік.

— Вважаєш, я недостатньо хороша для стародавнього? — пожартувала я, але він не посміхнувся. Здавалося, ладен був пропалити в мені поглядом дірку. Я зітхнула й додала вже серйозно: — Він пам’ятає мене з минулого втілення. Не знаю чому, але закохався він саме в ту дівчину. Може, вона… я, тобто, ясновидицею була. Загалом, я не знаю і з’ясовувати не хочу.

— Він відпустив Влада, бо ти попросила?

Я похитала головою.

— Ні. Він зажадав, щоб натомість я назавжди пішла з атлі. Мішель вважає, що Влад — причина всіх моїх бід. Мабуть, мисливець хотів, щоб я зреклася. Нам пощастило, що він погано розуміється на законах хижаків.

А може, це ревнощі? Хто їх, древніх, розбере? Склеїлися мізки за стільки років.

— Думаю, Мішель сердиться, що Влад його обдурив. Адже ритуал кроту був його ідеєю, а мені Влад сказав, що мисливець небезпечний і може всіх нас вбити.

— Хочеш сказати, що Влад обманом змусив тебе вбити закоханого в тебе мисливця? Він дуже цікаво усуває суперників.

Я похитала головою.

— Мішель не був для нього суперником. Влад мстився за брата.

— То що дав стародавньому твій відхід з атлі?

Я знизала плечима.

— Він дивний. Не хоче, щоб я спілкувалася з Владом. Іноді мені здається, якщо знадобиться, він покладе на це життя!

— Ми йому в цьому допоможемо, — задумливо промовив Ерік.

— Допоможемо? — насторожилася я. — Як?

— Мені треба знати, чи хочеш ти повернутись, Поліно. Чого ти взагалі хочеш?

— Не знаю. Не думаю, що зараз слушний час, щоби про це говорити.

— Річ у тім, що в нас із тобою навряд чи колись буде слушний час. Боюся, у нас його замало. І якщо я можу зробити щось, що покращило б твоє перебування тут після того, як піду, я це зроблю.

Я глянула на нього, і мені раптом захотілося його вдарити. Готовий розв’язати мої проблеми, тоді як єдина моя проблема — він сам. Його присутність та його відсутність.

— Я не маленька, і можу самостійно розібратися зі своїм життям. А ти не джин, щоб мої бажання виконувати. Ну, хіба що одне…

— Яке?

— Обійми мене. Не хочу бути сьогодні одна.

Це бажання він виконав. Ліг на спину, я поклала голову йому на груди та обняла за талію. Заснула, і снився мені кан — далекий, примарний світлий світ. Там було озеро, всипане синіми квітами, а на березі сиділи шамани хижаків. Купчитися та курили лотос. Ерік теж там був, але не курив. Сидів на камені, опустивши ноги у воду, і лагідно торкався пелюсток.

Дивний сон.

Вранці я прокинулася від запахів їжі. І замість карое на тумбочці біля ліжка стояла чашка з кавою, а поруч — тарілка з булочками. Ерік сидів на ліжку та всміхався.

— Доброго ранку, — бадьоро привітав він. — Вирішив розбити стереотипи, що чоловіки не вміють готувати.

— Булочки теж сам пек? — поцікавилася я, сіла та розправила ковдру.

— Булочки ні. Але кава за спеціальним рецептом, це я тобі гарантую.

— За рецептом твоєї кавоварки?

— Отак і роби тобі приємне, — жартівливо образився він. — А ще кажуть, жінки люблять каву в ліжко.

— Вони люблять, — підтвердила я і вгризлася в рум’яний та м’який бік булочки. Блаженство! Тільки б їх і їла. — Не звертай уваги, іноді в мені прокидається стерво. Особливо після щоденного сніданку з карое. — Я блаженно закотила очі. — Мммм, дякую.

— Радий, що зміг догодити, — щиро відповів він.

— Мені потрібно додому, Еріку, — серйозно сказала я. — Я не жартувала тоді. І якщо раніше я була слабкою і змушена було приймати твою допомогу, то зараз не можу собі цього дозволити.

— Чому? — Погляд прямий. Розбирає на молекули та збирає назад у щось ціле. Щось інше, незнайоме. Невідому мені людину.

Але я не мушу змінюватись. Я це я. Він це він.

А на його «чому» було сотня «бо». Тому що я звикла до нього. Тому що втомилася страждати ночами, думаючи, де він зараз. Тому що неправильно радіти його приходу, як учора ввечері. Неправильно засинати, притискаючись до нього, наче ми близькі.

Ми не близькі. Ми просто потрібні один одному на якийсь час.

Занадто багато «бо». І лише одне, яке я можу озвучити.

— Бо так треба.

— Кому?

— Мені.

Він опустив очі й відповів:

— Добре.

Від цього «добре» стало холодно. Ні, не так. Мені завжди було холодно, а поряд з Еріком я зігрілася. Тільки ось поруч із ним я не назавжди. І якщо зараз мені шалено холодно без нього, то що буде, коли він нарешті знайде свій кан?

Моя квартира просочилася самотністю. У кутках завмерли залишки страху — того, що володів мною, коли прийшли адепти Герди. Вони не проникнуть сюди, сказав Ерік. Потім оновив захист.

І пішов. Сухо попрощався, ніби зовсім не хотів зі мною розмовляти. А я лишилась. І захлинулася самотністю.

Сиділа на дивані, мабуть, з годину й мовчала. Просто дивилася перед собою. Не можна забувати своє справжнє призначення. Тому що в результаті воно наздожене тебе, накриє куполом і вкаже на помилку. Тепер я — одиначка, і маю вчитися жити одна.

Залишок дня я присвятила прибиранню. Вимила квартиру до блиску та впала на диван. Працювати завжди легше — погані думки відходять на задній план. Але коли втома більше не дозволяє працювати, вони повертаються.

Ні, неправда, я не одна. Атлі ще не все. Жила ж я якось без них у Києві та в Барта. У мене є друзі, ті, з ким я ще можу спілкуватися.

Я зателефонувала Ірі та розмовляла з нею півтори години. Говорила мало, більше слухала — просто насолоджувалася її голосом. Знаю, що порушила договір. Але навряд чи Мішель перевірятиме мій телефон. Та й не від Іри він намагався мене захистити.

Дивно, наскільки гармонійним для неї було життя одиначки. Напевно, усе тому, що вона не кревна атлі, та й ніхто її не виганяв, захоче — повернеться. вона мала шанс, а в мене його не було. Хоча вона засмутилася. І тому, що ми більше не одноплемінники, і тому, що я зараз одна. І якщо ще зранку я могла запевнити її, що це не так, то зараз…

Ерік не приходив і не дзвонив. Можливо, дав мені час у всьому розібратися, а може був зайнятий справами скаді. І чим швидше наближалася ніч, тим відчайдушніше хотілося зателефонувати йому самій. Зізнатися у своїй дурості й у тому, що шалено хочу задоволення. Те, що він пропонував.

Але, попри слабкість, у якій у мене вистачило духу зізнатися, я була неможливо вперта. Тож не зателефонувала. Я вийшла на сходовий майданчик і натиснула кнопку дзвінка.

Мирослав відкрив не відразу — хвилини за дві — скуйовджений і в недбало зав’язаному халаті. Дуже здивувався, якщо судити за виразом обличчя, але швидко зібрався і втягнув мене у квартиру.

— Як ти? — Він оглянув мене з усіх боків на предмет пошкоджень, а потім пильно глянув у вічі.

— Нормально, — знизала я плечима. — Повернулася додому.

Він похитав головою, втиснув мене в кімнату й посадив на диван. Просто перед столиком, накритим на двох — шампанське, полуниця, цукерки. Навіть свічка була, тільки не горіла.

— Ти не один? Слухай, я не знала. Давай, я потім зайду. — Я спробувала підвестися, але мене наполегливо посадили назад.

— Не метушись. Вона з радістю почекає мене… деінде.

Мирослав зник у спальні, а я спробувала уявити, хто така вона й чому має тепер чекати на нього з радістю. Адже він відсилає її в розпал любовного дійства… Втім, відсилає та й відсилає — мені що?

Мирослав повернувся хвилин через п’ять — одягнений у джинси та майку і причесаний. Відніс тацю із частуваннями на кухню і приготував чай. Смачний, як я люблю. Солодкий із лимоном. Мені дісталося також вівсяне печиво з кунжутом. І кмітливий погляд.

— Я заплуталася, — зізналася я та обняла чашками долонями. Вона гріла їх через тонку тканину светра, і поступово самотність йшла.

— Тебе висмикнули зі звичного середовища. Це нормальні почуття для хижачки.

— Я сама себе висмикнула, давно, ще в Угорщині. Не хотіла залишатися в атлі.

— А зараз? — Його уважний погляд змусив зіщулитися. — Зараз хочеш?

Я знизала плечима.

— Я тоді ні на мить не сумнівався. Засумнівайся я — і ти, і Влад були б мертві. А ви мені близькі. Обидва. Попри те, що ти вважаєш інакше. Тоді я тебе, маленька, рятував.

— Знаю. Я тобі, як дочка.

— Ти мені друг. Стояла тут — тремтяча, налякана — коли мисливець прийшов за мною. Стояла і просила його не вбивати мене. Потім у Венгені дала змогу врятувати дружину та дочку. І тоді, у будинку, вивела Майю.

— Ти мені теж друг. Хоч я і злилася.

— А зараз? Теж злишся?

— Зараз не злюся. Усе, що сталося в Будапешті, виявилося марним. Герда повернулася. Але річ навіть не в цьому. Усі ці роки… моє кохання, мій біль… Я ж її дочкою вважала! Билася за неї, вбивала. І з Таном тоді… якби не Кіра, я б, мабуть, його не вбила. А вона виявилася міражем. Димкою. Ти — чоловік, тобі не зрозуміти, як це — коли вмирають діти.

— Так, я чоловік. — Він важко зітхнув і відвернувся. Склав руки на колінах, подивився прямо перед собою, і повітря в кімнаті стало важким. На плечі навалився смуток — його смуток. Його біль. І я зрозуміла, перш ніж він сказав. — Але я знаю, як це — втрачати дітей. У мене їх було п’ятеро, вижила тільки Майя. І те, що її тоді просто не існувало в природі.

— Вибач…

— Ні, послухай. Я пережив. І ти переживеш. Злитимешся, плакатимеш, страждатимеш. Але — житимеш! Якби Влад не пішов на цей авантюрний крок, ти б померла. Він часом жорстокий, але завжди знає, навіщо щось робить. Ніколи не відступає. І кохає тебе так, як уміє.

— Тільки від кохання цього нудить і хочеться втекти. Воно випалює, Мирославе. Душу, серце, саме життя. Здохнути від такого кохання хочеться!

— Краще здохнути від втрати кена в старому ангарі, — похитав він головою. — Чим цей Ерік кращий за Герду?

— Тим, що він не хотів. Що шкодує та робить усе, щоб мені було комфортно. А що робить Влад? Саме зараз? Сидить у великому будинку й займається звичними справами? Адже Ерік тут не назавжди. Він піде, а Герда нікуди не дінеться.

— Влад ніколи не сидітиме без діла.

Я зітхнула.

— Скажи йому, нехай не підставляється. Загине ще, а в нього син. І дружина. Рита плакатиме…

— А ти плакатимеш, Поліно? Чи вже все перегоріло?

— Я не стану, — впевнено відповіла я. — Просто тому, що розучилася. Але смерті йому не бажаю, бо навіщо б просила за нього Мішеля? Просто… у нас різні шляхи.

— Впевнена?

— Поки що так. А планувати не буду — доля любить жартувати з планів.

Повернулася до себе я вже опівночі. Втомлена, але задоволена. Усе ж таки приємно знати, що в тебе хтось залишився. Хтось не з племені та не пов’язаний із дивними випробуваннями Еріка. Що мені є, до кого прийти та з ким поговорити.

А вночі, дивлячись на великі, по-літньому рясні зірки, я думала про Влада. Про його слова біля осередку, про хворобливий блиск в очах, про відчай, що залишив слід на обличчі. Не можна було назвати його щасливим. Мабуть, тому що брехня щастя не приносить… Хоча ось я все життя намагалася правду говорити, і що це мені дало?

Але чомусь зелені очі до ранку не йшли з голови. Це все Мирослав, він явно шаманить зі свідомістю. Минулого разу після нашої відвертої розмови у Швейцарії ми з Владом…

Ні, не варто думати про це! Не варто згадувати. Усе в минулому, а тепер у мене є Ерік. Такий же привабливий і ще більш недоступний. Він не мій і ніколи моїм не стане. Але чому ж поруч із ним так добре? Це що, жарт долі?

Заснула я під ранок, а прокинулася близько одинадцятої, сонна й роздратована. Добре хоч підвестися з ліжка не встигла — відразу відкинулася на подушки, заплющила очі та повністю віддалася картинкам у голові.

Я сиджу на підлозі у своїй квартирі. Мене трясе, я погано розумію, що відбувається — у голові туман, думки плутаються. Нога затекла, бо на ній лежить щось важке. Щось чи… хтось!

— Ерік, — шепочу, намагаючись скинути його із себе. Який він важкий! — Еріку, прокинься!

Страх накочує різко разом із нудотою. Якщо він безпорадний, то я і поготів…

Він не ворушиться, і я боюся, що він помер, залишивши мене тут одну. Наодинці з небезпеками. З Гердою. Від цієї думки стає нестерпно боляче, усередині все стискається. Вірити не хочеться, розуміти ще менше.

Я дивлюся на годинник на шафі — бабусин, той самий, який я так і не змогла викинути. Залишила на згадку про дитинство. Десять годин, майже ніч. Вночі особливо страшно. Темно та тривожно.

Він же не помер? Він просто не міг померти, кинути мене! Не мав права.

І раптом я розумію, що в кімнаті не одна…

Повільно, мов у в’язкому киселі, повертаю голову.

Вітер із шумом відчиняє вікно, розвіваючи фіранки. Холодно. Сніг зі свистячим вітром вривається у квартиру, кружляє. А разом зі снігом залітає вона. Жінка у світлому одязі. Прямо в повітрі. Немов казкова фея, ковзає повільно, плавно.

Треба розбудити Еріка. Терміново. Інакше… Що інакше? Я не знаю. Але розумію точно: нічого хорошого.

А потім чую шелестіння ззаду. Заспокійливий, дурманливий звук.

І — темрява.

Голова боліла шалено. Ще більше, ніж після видіння про Теда. Я намагалася віддихатися, заспокоїтися, але перед очима стояла незнайомка в шифоні — бліде обличчя і плавне наближення. Їй потрібний Ерік — у цьому не було сумніву. Вона хоче його забрати! Вирвати із цього світу назавжди. І точно не в кан. Кудись ще. У якесь страшне небезпечне місце. Туди, звідки не повертаються…

Я лежала ще кілька хвилин і дивилася в стелю, думаючи, що означає для мене це видіння. Ще один крок до його мети, ще одна небезпека чи… привід йому зателефонувати? Просто зателефонувати, почути його голос, наповнений ентузіазмом, побачити очі, що випромінюють світло. І наповнитися теплом. Його теплом. Його радістю. Адже свого в мене не лишилося.

І раптом я зрозуміла, що хочу, щоб він знайшов свій кан. Знайшов, нарешті, те, чого прагнув стільки років. Знайшов себе. Став щасливим.

Адже в житті іноді не головне — власне щастя. Іноді важливіше подарувати його близьким. А Ерік, хоч би як я себе не запевняла, хоч би як не усувалася від власних емоцій, став мені близьким. Отже, я постараюся, викладуся, але він потрапить у свій кан.

А я… я просто радітиму від думки, що він був у моєму житті. Просто був. Без жодних натяків на «буде».