Хазяїн видінь

Минали дні, а видінь не було. Лише тривожні сни іноді про те, що я їх бачу. Точніше, не їх, а останнє — те, де бісів годинник. Я зненавиділа годинники. Іноді виникало непереборне бажання викинути їх у сміття.

Наприкінці квітня погода зіпсувалася. Йшов дощ. Коли Еріка не було, я довго сиділа біля вікна й дивилася на низьке, темне небо, сподіваючись щось відчути. Близькість, єднання, хоч би натяк на хвилювання. Жила спала, кров, мабуть, теж.

Довелося зізнатися собі: я більше не атлі. Навіть захисник це підтверджує. Уже не мій захисник. Колись у когось з атлі народиться дитина, і дощ дістанеться їй.

Хоча до кінця відхреститися від атлі я так і не змогла навіть у синій кімнаті Еріка. Якось увечері у двері подзвонили, і після цього все пішло шкереберть. Уявна безпека розвіялася, мов туман, оголюючи гострі рифи погроз.

Еріка вдома не було, а у вічко я побачила того, хто, як я думала, ніколи нізащо сюди не прийде. Хоча б із гордості.

Засунувши руки в кишені, на сходовому майданчику стояв Влад.

Спершу я малодушно хотіла не відчиняти. Адже напевно лаятися прийшов або нарікати на мій обов’язок. Але потім згадалася Герда. Чи сказав Владу хтось, що вона більше не загроза? А якщо ні, то він досі мучиться і думає, як позбутися вампіра. Мабуть, й атлі нікуди не випускає — тримає за сімома замками заради їхньої ж безпеки.

Я приречено зітхнула і відчинила двері.

— Поговорити треба, — кинув Влад і втиснув мене у квартиру. — Ерік вдома?

— Його немає, — насупилась я. — А тобі непогано б навчитися манер. Наприклад, запитати, чи бажають тебе бачити в гостях.

— Мені не до манер, Поліно, — дуже серйозно й чомусь зовсім не зло відповів він.

А я ж чекала цього. Злості. Образи. Несподіваних вчинків. Ревнощів. А не розпачу в погляді. Втім, причини цього розпачу він озвучив наступної секунди.

— Гліб втрапив у біду.

Я, як стояла, так і завмерла. Притулилася спиною до стіни й, мабуть, зблідла, бо Влад примружився і сказав:

— Ти щось знаєш, чи не так?

Я похитала головою і нічого не відповіла. Це таємниця Гліба. Чи маю я право її розголошувати? Особливо Владу? Та Гліб приб’є мене, коли дізнається, що я сказала про Ніку.

— Послухай, — м’яко продовжив Влад, — я знаю, він твій друг, й у вас існують секрети, які ти навіть під тортурами не розкриєш, але якщо тобі є що сказати про нього та ясновидицю, кажи зараз.

— Що з Глібом? — глухо спитала я.

— Його забрав Андрій дві години тому. А ще за дві години буде суд. Гліба судитимуть за викрадення ясновидиці.

Холодний страх народився в грудях, заморозив легені. Влад дивився пронизливо та чекав. А я мовчала. Не тому, що поклялася зберігати таємницю, а тому, що не знала, що говорити. І що це дасть?

— Полю, прошу, у нас мало часу! Я навіть сказав би, його немає зовсім. — Влад підійшов і поклав руки мені на плечі. В очах — непідробна тривога, навіть страх.

Що ж я роблю? Уявила себе богом, вирішую долі.

— Ніка в Коростені, — прошепотіла я. — Точніше, була. А зараз… я не знаю.

Затулила обличчя долонями, спробувала заспокоїтись і думати. Думати не виходило. Зовсім. Паніка завжди заважає думкам.

— Дідько! — видихнув Влад і відпустив мене. — То це правда? Гліб викрав її після суду?

— Гліб її не викрадав. Він її випив — після суду. Але Ніка — не проста ясновидиця, вона з тих, хто може впливати на нас.

— Впливати?

— Вони відновлюються. Такі, як Ніка. І можуть убивати за допомогою свого кена. Я бачила одного такого. Якщо він захоче, то в тебе знесе дах, і ти його вип’єш. Але Гліб тоді зірвався не тому. Він сердився — через тебе.

— Хочеш сказати, я мушу зараз відчувати подяку? — зло запитав Влад. — Він підставився. І, чорт забирай, я зовсім не знаю, як його витягти, Поліно!

— Ніка була в біді. Марк продавав її хижакам за гроші. Напевно, ти навіть не замислюєшся про таке, коли береш їхній кен, — отруйно видихнула я.

— Ти маєш рацію, не замислююся. Ясновидці потрібні мені, щоби вижити та зберегти своє плем’я. Тому я залишив співпереживання сольвейгам — їм не потрібно харчуватися.

— Вибач, — знітилась я.

— Так, дрібниці. Ти ж приховала нерозсудливість Ізмайлова. Як усе ж у таких випадках підходить політика подвійних стандартів: коли брешуть тобі, ти відчуваєш вселенський гнів, але коли потрібно збрехати самій — це для доброї справи, з дружби. І не має значення, що розгрібати мені!

— Я піду до Мішеля, — рішуче сказала я і відштовхнулася від стіни, але Влад зупинив мене.

— Не вийде. Тепер справа не лише в Мішелі. Для таких розглядів приїжджає кілька древніх. Сам Альрік буде на суді. А в нього особливий погляд на стосунки хижака та ясновидця — він вважає це збоченням.

— Між іншим, я народжена від такого зв’язку, — образилась я.

— Альрік цього не знає. І не дізнається. Чи хочеш, щоб він вирощував сольвейгів в інкубаторі, а потім ставив на них експерименти?

Я зітхнула й похитала головою.

— Не хочу.

— Я поїду в Коростень, спробую знайти цю Ніку, — майже приречено закінчив Влад. — А ти… якщо віриш у богів, молись, Поліно!

Влад пішов, а я не знаходила собі місця. Що робити? Їхати до штабу мисливців? На яких правах — я ж навіть не атлі? Шукати Ніку? Так, у мене навіть її номера немає.

Ерік не брав слухавку, мабуть, був зайнятий. Паніка дедалі більше опановувала мене. Заспокоїтися б… Шкода, дару цілительки в мені не було ні краплі — зварила б собі заспокійливий відвар.

Мішель мстився мені. Що заважало йому змусити клан Ніки відшукати дівчину? Невже Марк був йому наскільки близьким? Ні, гадаю, справа в іншому — я не послухалася його. Він настільки звик контролювати все, що заява Еріка просто вибила його з колії. І він вирішив провчити нас. Мене. І Влада, на додачу.

Ні, не можна просто сидіти склавши руки! За дві години мисливці вирішать долю Гліба, і якщо Влад не привезе Ніку, якщо не встигне…

А якщо встигне? Чи стане вона захищати Гліба? Усе ж вона — ясновидиця, а він — хижак. Альрік негативно ставиться до такого роду відносин. Навіщо їй підставлятися заради того, кого вона знає кілька місяців, хай він і врятував її?

Я викликала таксі. Не знала, що говоритиму на суді, чи потраплю взагалі всередину, але сидіти у квартирі просто не могла. Швидко вдягнулась і вислизнула в ніч.

Двір затягло тишею. Ліхтарі розпорошували розсіяне світло по вологому асфальту, на акуратних клумбах спали дбайливо посаджені кимось квіти.

Я присіла на лавочку і сховала тремтячі руки в кишені. Скільки разів за минулий рік я так боялася? І не порахувати. У результаті я жива, мої близькі також, а небезпеки… їх завжди повно. Влад знайде Ніку, він ніколи не здається. І переконає допомогти — він вміє переконувати, я анітрохи не сумнівалася. Головне, щоби встиг.

Встигни, я прошу тебе, тільки встигни…

Я нетерпляче спостерігала, як жовте таксі повільно в’їжджає у двір. Встала, намацала в кишені телефон і знову набрала Еріка. Глухо.

Де ж ти? Ти мені потрібен. Тут і зараз. Адже якщо Гліб помре, я цього не переживу. Просто зламаюся.

Ні, не можна про це думати! Гліб неодмінно виживе.

Уже в машині в мене завібрував мобільний, і я полегшено видихнула: Ерік.

— Що трапилося? — стурбовано спитав він, опускаючи привітання. Відчув? Злякався кількості пропущених? Неважливо. Головне — вийшов на зв’язок.

— Я їду до штабу мисливців. Гліб у біді.

Декілька секунд Ерік мовчав, а я слухала, як гулко б’ється серце в зловісній тиші очікування.

— Побачимося там, — відповів Ерік і відключився.

Я відкинулася на спинку сидіння.

Ми їхали хитромудрими вулицями, зупинялися на світлофорах, і мені здавалося, що ми плетемося черепахою. Я підганяла таксиста, а він бурчав, що не збирається платити штрафи через мій поспіх. Хотілося вийти з машини та бігти до місця призначення — здавалося, я зможу дістатися швидше. Бездіяльність убивала.

Перед очима стояв образ Гліба — усміхнений і безтурботний. І я представила його іншим. Розіп’ятим. Переляканим. Самотнім. Він там один серед мисливців, а я нічого не можу зробити. Чи можу? Адже Альрік буде там. Й Ерік. Ерік обов’язково щось придумає.

Він чекав на мене біля входу. Почав накрапувати дрібний дощ, піднявся холодний вітер, і в одному светрі, без куртки Ерік виглядав трохи безглуздо. Втім, його це, здається, мало турбувало. Він допоміг мені вибратися з машини та відразу обійняв. Рідний. Теплий. Надійний. Кілька секунд я просто стояла й насолоджувалася ореолом безпеки та впевненості.

Потім Ерік м’яко відсунув мене й попросив:

— Розкажи все.

Я розповіла все, що я знала. Про те, як Гліб випив Ніку після суду, а потім перейнявся її бідою. А після того, як загинув Марк, попросив її сховатись, і тепер ми не знаємо, де її шукати.

Ерік уважно слухав, про щось зосереджено думав і на мене не дивився.

— Якщо його стратять, я просто помру! — прошепотіла я і уткнулася носом у теплу тканину сірого светра. Пальці судомно чіплялися за його рукави, і я подумала, що насправді ми всі беззахисні перед новою системою. Мисливці сильніші, і завжди так буде. Безглуздо було сподіватися, що поява Еріка щось змінить. Один хижак, нехай і найсильніший у світі, але лише один із багатьох. До того ж скоро піде до кану…

— Хто буде на суді? — глухо поцікавився він.

— Влад сказав, кілька стародавніх та Альрік.

Погляд Еріка змінився — у ньому з’явився дивний вогник, і він кивнув.

— Ти мовчи. Говоритиму я. Обіцяй мені, Поліно! Від цього залежить життя Гліба. Краще б тобі взагалі почекати тут, але ж ти не станеш, правда?

— Обіцяю, — тремтячим голосом запевнила я. — Я буду мовчати.

— Добре. — Він кивнув, узяв мене за руку, і ми зробили крок всередину. Немов ворота пекла зачинилися, і нас поглинула просочена холодною тишею будівля.

Усе, починаючи з величезних пластикових вікон і закінчуючи хитромудрими коридорами штабу мисливців, здавалося мені зловісним. Кілька разів ми зупинялися, й Ерік до чогось дослухався. Що він хотів почути, я не знала, але мені було байдуже. Від того, що він скаже зараз, залежало життя мого найкращого друга.

У Глібі кров скаді, твердила я подумки. Ерік не залишить його в біді.

Ми підійшли до високих різьблених дверей залу засідань, і я проковтнула. Знала, що побачу там, усередині. Що відчую. Страх, огиду, злість.

Потрібно зібратися та вірити. Вірити Еріку.

Я голосно видихнула і приготувалася.

Ерік обережно постукав і натиснув на ручку дверей.

Перше, що я побачила, — тортурна споруда праворуч. І Гліба на ній — закривавленого й непритомного. Серце на мить зупинилося, а потім відчайдушно забилося в грудях. На очах виступили сльози.

Щоб заспокоїтись, я перевела погляд на мисливців.

Їх було четверо — троє, включно з Альріком та Мішелем, сиділи на високих різьблених кріслах біля протилежної стіни. Крісел, до речі, там значно поменшало — їх стало п’ять замість двадцяти. Третій мисливець був мені знайомий — саме він забирав нас із дівчатами після битви в будинку атлі. Стародавній і небагатослівний, а тому здавався найбільш небезпечним. Я не знала його імʼя, давні не мусять представлятися якимось звіряткам.

Але мене він явно впізнав — ковзнув зацікавленим поглядом і пожвавішав. Мішель, навпаки, виглядав незадоволеним. Підібгав губи та відвернувся. Що ж, я не до тебе прийшла, доведеться потерпіти. Поруч із древніми, у поважному очікуванні, з опущеною головою стояв невідомий мені молодий мисливець. Новий кат…

Альрік посміхнувся та підвівся, і мимоволі спливли в пам’яті старанно затерті спогади. Азарт та радість від чужого лиха. Байдужість до чужої смерті. Тонкий розрахунок та безперечний виграш за будь-якого розкладу.

Альрік тоді отримав те, що хотів, і зараз отримає. Він сильніший. Навіть Ерік стукає, знаючи, що за дверима Первозданний. Навіть він зараз крутитиметься і хитруватиме.

Стало гидко. Сильні світу цього завжди перемагають, неважливо, чи справедливі їхні рішення, чи ні. Вони отримують бажане будь-якими способами. Але саме від них зараз залежить життя мого найкращого друга.

Що ж мені, мовчати? Стерпіти образу, проковтнути, як гірку пігулку? Тільки ці пігулки не лікують — лише роблять цинічним. Вбивають віру в справедливість. У такі моменти розумієш особливий зміст вислову «хто сильніший, той і має рацію».

— Еріку! — променисто посміхнувся Альрік і ступив до нас назустріч. — І Поліна. Це ж треба!

Очі Первозданного горіли передчуттям. Чого? Нашої безперечної поразки? Це його новий експеримент? Безперечно, такий хижак, як Ерік, не міг не зацікавити Альрика. Що Первозданний сподівався отримати від нього? Таємні знання? Кен? Чи насититися незвіданими емоціями, які Альрік сам уже не здатен відчувати?

— Вітаю, — спокійно відповів Ерік. На Мішеля та другого стародавнього навіть не глянув.

— Скаді, — мрійливо закотив очі Первозданний. — Найдавніші з найдавніших. Продовжують рід Герсіра. Мішелю, а не забагато тобі? Атлі, альва, той вискочка з хегні, як його там… Тепер і скаді тут. Чотири племені. Впораєшся?

— Я їх сюди не кликав, — неприязно відповів Мішель. — Самі приїхали.

— Тут джерело скаді, — пояснив Ерік. — Але якщо для тебе це проблема, можеш узяти собі в помічники ще одного наглядача.

— Замовкни! — підвівся Мішель, і я здригнулася. — Чи не багато береш на себе, хижак?

Альрік підняв руку, закликаючи свого слугу заспокоїтися. І чому мені спало на думку саме це визначення — слуга? Адже, по суті, так і є. Мішель лише виконує вказівки. І якщо Альрік зараз накаже відпустити Гліба, древній навіть не наважиться не послухатися. Здається, я почала розуміти, що задумав Ерік.

— Що привело тебе до нас сьогодні, Еріку? — лукаво поцікавився Первозданний. — Скучив? Поліну зрозуміти можу, але до скаді суд жодного стосунку не має.

— Помиляєшся, — ні краплі не зніяковівши, відповів Ерік. — У підсудному кров скаді — рівно половина. Так що без його вождя я маю право говорити за Гліба.

— Ось як? Що ж, це буде цікаво. Та ви проходьте й сідайте. Місця всім вистачить.

Посміхається, гад. Весело йому. Тоді, коли Гліб…

Ерік стиснув мою руку, і я підняла на нього очі. На мене він не дивився — погляд був прикутий до Первозданного, але якимось внутрішнім чуттям я зрозуміла, що «мовчи» стосувалося не лише вимовлених слів. Ну, звісно, Альрік же думки читає! Пам’ятаю, Влад говорив там, біля осередку…

Я спробувала абстрагуватися від думок. Зовсім. Поки ми наближалися до мисливців, я розглядала одяг ката. Чорний светр із високим коміром, сині джинси. Бризки крові трохи вище стегна. Закривавлений ніж…

Стілець здався мені неймовірно твердим, товариство мисливців — недружнім. Але Ерік був поруч, і я не відпустила його руку. Він не намагався звільнитися — тримав мене впевнено та міцно.

— У чому його звинувачують? — Він кивнув на Гліба.

— У викраденні ясновидця, — спокійно відповів Альрік. — Вероніка Малініна дуже важлива для нас, а цей хижак випив її — я особисто знайшов у ньому залишки її кена.

— Вона одна з тих, хто відновлюється, — кивнув Ерік.

— Ти ж розумієш, я не хочу розголошувати цю інформацію. Але так, Вероніка — самородок. І такий злочин я не можу просто спустити з рук. Навіть попри протекцію Еріка Стейнмода.

Мішель усміхнувся, а я стиснула зуби від злості. Не думати, не говорити, що може бути простіше? Нині це не здавалося таким простим.

— Я не протектор, просто хочу справедливості. Хіба Вероніка Малініна постраждала? Наскільки я знаю, такі ясновидці вміють за себе постояти, і з тими, хто їх випив, чинять досить жорстоко. Якщо він досі живий і здоровий, — Ерік глянув на Гліба і скривився, — можна зробити висновок, що Вероніка не злилася. І якщо увімкнути логіку, постає питання: хіба не правильніше було б для дівчини злитися на того, хто її випив і, тим більше викрав?

— Що ти хочеш цим сказати, Еріку?

— Не хочу нікого образити, але, можливо, обвинувач підійшов недбало до своєї роботи. Що каже сама дівчина? Ви її знайшли?

— Саме цим ми й займаємось, — невдоволено буркнув Мішель. — Намагаємося з’ясувати. Зараз Ізмайлов прийде до тями, продовжимо.

Він ковзнув по мені ненависним поглядом, і я зрозуміла, що вираз «від ненависті до кохання» дуже правильний. Особливо якщо прочитати його навпаки. Недовго ж древній про мене дбав — як тільки я почала діяти самостійно, теплі почуття швидко охолонули.

— То ти обвинувач? — зневажливо запитав Ерік, навіть не глянувши на Мішеля. — Згоден, Альріку, він не впорається. Чотири племені хижаків на твоєму місці я не залишав би під опікою цього бовдура.

Мішель відразу почервонів і хотів щось відповісти, але Альрік кинув на нього застережливий погляд і посміхнувся Еріку.

— Думаю, не варто поверхово оцінювати можливості моїх людей. Обіцяю, я особисто перевірю, як велося розслідування, і винних буде покарано.

— А доти Гліб Ізмайлов висітиме на дибі? Що за вашими законами, суворими та справедливими, буває за наклеп?

— Наклеп, як і будь-яка брехня Первозданному, тяжкий злочин.

— Маячня! — Мішель схопився зі свого місця. — Ти не розумієш, про що говориш, хижак! Ізмайлов випив її та тримав у себе. Уже тоді, коли ми з Марком приїжджали до атлі, я це підозрював. Марк любив Вероніку, він був у розпачі…

— У такому розпачі, що мало не вбив мене! — різко видихнула я, й Ерік сильно, до болю стиснув мою руку.

Я не стрималася. Не змогла. Дивитися на Гліба, розп’ятого і змученого, слухати голос Альріка, згадувати, що з його вини всі ми змушені плазувати, було нестерпно.

— Саме так, Кастелло, — посміхнувся Мішель. — Особисто мені здається дивним, що в той момент у кімнаті були лише ви з Глібом. Чи не тому Марк не стримався, що почув, як ви обговорюєте Ніку?

Я ніби в холодну воду провалилася. Не думати. Навіть думки не допустити. Якщо Альрік дізнається, якщо… Хмари, білі, пухнасті. Блакитне небо. Я пливу, ніщо не турбує і більше не злить. Витримати. Потрібно витримати це засідання.

— Як представник захисту я вимагаю знайти та допитати дівчину, — сталевим голосом промовив Ерік.

— Вона не обвинувачена, щоб її допитувати! — Здавалося, Мішель втрачає останні залишки самовладання. Чи зіграє це нам на руку, чи допоможе втопити нас та Гліба остаточно? Я не знала. Плавала в білих хмарах уяви та мовчала. Здавалося, навіть забула, як дихати.

— Я більше ніж впевнений — викрадення не було, — спокійно вів далі Ерік. — Фізичного шкоди Гліб дівчині не завдав. Не бачу сенсу травмувати його. Якщо Вероніка захоче, то хай сама його покарає. Адже саме так ви використовуєте подібних ясновидців, правда?

Мисливці мовчали. Навіть кат, смиренно чекаючи наказу продовжувати тортури, підняв голову і здивовано дивився на Еріка. Адже він посмів таким тоном розмовляти не тільки зі доглядачем міста, а й із самим Альріком. Напевно, не щодня вдається спостерігати таке шоу.

— Я маю іншу теорію, — в абсолютній тиші, яка затьмарювалася лише моїм уривчастим диханням, продовжував Ерік. — Марк торгував Веронікою. А що, чудова ідея. Прийнятна для тих хижаків, які не хочуть їхати далеко. Що вже приховувати, нам усім потрібно харчуватись, і ми харчуємося. Як можемо. Наскільки дозволяють ваші закони. Поява в місті такого роду ясновидиці безперечно зацікавила багатьох. Марк на правах помічника наглядача продавав її кен. Більше ніж впевнений, що тобі, Альріку, вони забули про це повідомити. Що ж, буває. Ще одна помилка.

— Та як ти смієш?! — прошипів Мішель і знову схопився. Цього разу його обличчя було білішим за сніг — чи то від обурення, чи то від страху. Цікаво, що зробить Альрік, якщо цей бік правди розкриється? — Закон про наклеп поширюється і на тебе!

— Я говорю, що думаю, і мені боятися нічого. Чи вважаєш, посада наглядача дає тобі право чинити незаконно? Продавати ясновидців, шантажем змушувати хижаків зрікатися племені?

— Мммм, як цікаво. — Альрік подався вперед, склав руки під підборіддям і з ентузіазмом кивнув: — Продовжуй.

Ерік глянув на мене і сказав:

— Скажи, наглядачу, дивлячись в обличчя своєму Первозданному, що Поліна більше не атлі не з твоєї вини. Скажи це, і я зречусь вищесказаного й навіть прийму будь-яке покарання за зухвалість, яке Альрік вважатиме за потрібне.

Первозданний глянув на мене тепер уже серйозно, примружився, і я відчула легкий, ледь помітний тиск на жилу. Потім він повернувся до Мішеля, і веселість із його голосу зникла повністю.

— Поліна — не атлі? — холодно спитав він. — Відколи? Поясни.

— Поняття не маю, про що говорить цей хижак, — пробурмотів Мішель і опустив очі до підлоги. — Якщо хижак зрікається племені, то це його право. Мисливці в їхні справи не лізуть.

— Тоді, може, краще спитаймо про це Влада? — переможно продовжував Ерік. — Упевнений, йому буде, що розповісти.

— Не сумнівайся, я спитаю, — погрозливо прошипів Альрік, не зводячи з Мішеля пильного погляду. — До речі, де він? Чому не тут, адже судять його людину?

— Ти помреш за наклеп, скаді! — різко видихнув Мішель. — Я сам тебе приб’ю, обіцяю.

— Та куди тобі мене прибити? — посміхнувся Ерік. — Але можеш спробувати, я не заперечую.

— Досить! — різко обірвав Альрік.

Залою розтеклася страшна тиша. Я намагалася не дихати, не думати, не відчувати. Перестати існувати. Хотілося піти, але я боялася підвестися, навіть поворухнутися. Тиша загрозливо дзвеніла у вухах, напирала зверху пресом тривоги та поганих передчуттів.

Ерік, безперечно, чудовий дипломат, але що це принесе мені? Чи потрібне мені все це? Альрік явно не награвся, а бути піддослідним кроликом якось не хотілося. Проте вибору не залишилося. Навряд чи Первозданний пробачив мені кинуту фразу — такі, як Альрік, нічого не пробачають і не забувають.

— Покличте доглядача атлі, — діловито наказав він. — Нехай знайде Влада Вермунда.

— Не варто турбуватися. Я вже тут.

Усі, хто перебував у залі, за винятком Гліба, який усе ще був непритомний, повернули голови до дверей.

Ох, не вчасно ти приїхав.

Накотила апатія та якась незрозуміла приреченість. Якщо всі ми лише фігури на дошці Альріка, то чи варто переживати? Він однаково відіграє свою партію, а якщо хтось заважатиме… Цікаво, що тепер буде з Мішелем? Усе ж таки він древній мисливець, до того ж доглядач міста. Не може ж Альрік його вбити. Чи може?

Трохи позаду Влада бліда, як сніг, із фанатичним блиском у величезних темно-синіх очах стояла Ніка. Дивилася вона лише на Гліба. Здавалося, ясновидиці начхати на мисливців, на Мішеля, навіть на Альріка, який відразу ж пожвавився і розслабився, передчуваючи чергову цікаву виставу. На обличчі дівчини виразно читався страх.

Напевно, ніхто з нас більше не боявся, навіть я. Усе ж таки в мене був Ерік, його кен говорив у мені, закликав заспокоїтися. А вона була одна. Приїхала з хижаком, якого напевно зневажала, щоб урятувати іншого — того, хто був їй дорогий.

Чи врятує поява Нікі Гліба? А мене? Фінальні крапки завжди ставлять редактори. Редактори вирішують, що залишити, а що викинути із тексту. Альрік любить ставити крапки, а наша з Владом історія явно для нього не закінчена.

Мішель намагався зберегти незворушний вираз обличчя. Це виглядало комічно, бо виходило в нього погано. Він сів у крісло і важко дихав, тоді як Альрік, здавалося, зовсім забув про нього. Дивився на Влада, на Ніку та… на мене. Поперемінно.

Що намагався збагнути? Чи просто читав думки, які вже не можна було контролювати? Про що я думала на той момент? І не згадати…

Відчуття дежа вю не полишало, ніби минуле наздогнало мене й накрило хвилею. Змінилися лише декорації, додалося глядачів, але відчуття залишилися тими самими — металічний присмак жаху в роті, беззахисність перед світом, гіркота від втрати. Страх. Ні, не смерті, її я більше не боялася. Не після того, що Ерік зробив із Гердою. Така доля набагато гірша за смерть.

— Вероніка, — ласкаво промовив Альрік, нарешті звертаючись до дівчини. — Ти нас неабияк налякала. Ми хвилювалися.

— Перепрошую, майстер. — Ніка схилила голову, але Альрік відразу втратив до неї цікавість. Повернувся до Влада, і цього разу його погляд був іншим.

Якщо до цього моменту в приміщенні найуразливішим був Гліб, то зараз ситуація змінилася. Тому що такі, як Альрік, завжди віддають борги. А там, на березі Дунаю, Влад розлютив його набагато більше, ніж я. Уже не знаю, чим більше — тим, що не послухався «мудрих» порад, або тим, що я все ж таки врятувала Влада. Адже зовсім іншого результату чекав давній маніпулятор.

Еріку, знав би ти, у що втягнув усіх нас…

— Яке багатогранне та цікаве життя, — з привітною посмішкою та абсолютно крижаним поглядом промовив Первозданний. — Давно не бачились, Владе.

— Не так уже й давно, — незворушно відповів Влад і безцеремонно висунув Ніку вперед. — Думаю, дівчині є що сказати.

— Так, покінчимо вже зі справою Ізмайлова, — скривився Альрік, нетерпляче потираючи руки. — Тим більше тут намалювалася набагато цікавіша.

— Альріку, ти ж не слухатимеш його? — глухо спитав Мішель, втрачаючи залишки самовладання. Альрік навіть не глянув на нього, лише беземоційно кинув:

— Вийди.

— Він збреше. І вона збреше, щоб вигородити його. Ти ж це знаєш! Знаєш!

— Ходімо, Мішелю. — Древній, який до цього моменту сидів мовчки, підвівся. Непорушне обличчя, гладке, майже не поцятковане зморшками. Напевно, він рідко усміхався. Цікаво, як його звати?

— Густав, — сказав Альрік і подивився на мене. — Його звуть Густав, Поліно.

У грудях ніби все замерзло. Серце, легені, стравохід. Так просто перестати контролювати себе. Неможливо постійно контролювати. Альрику не потрібно докладати багато зусиль, щоб дізнатися правду. Ми для нього розгорнуті книги із цікавим сюжетом. І він готовий прочитати всі…

Стародавні мовчки залишили зал, і він одразу збільшився в розмірах. Навис у нас над головами потоком із масивними ліпнинами, стовбурчився навколо сірими стінами, витріщався темними вікнами.

Ерік стис мої пальці, і я нервово всміхнулася.

Для чого я тут? Усі ми? Точно, Гліб!

Немов прочитавши мої думки, або ж дійсно прочитавши, Ерік сказав:

— Може, відв’яжеш хлопця? Несправедливо, що він ще там висить.

— Все залежить від дівчини, — знизав плечима Альрік. — Що скажеш, Вероніко? Тобі вирішувати.

— Відпустіть його, майстер, — прохрипіла вона і зробила крок уперед. Відважна, смілива. Цікаво, про що думала на той момент ясновидиця? Чи можна їй про це думати? — Він допоміг. Я скажу… усе скажу. Про доглядача та його ката… Марка. Тільки відпустіть Гліба!

Альрік закотив очі.

— Молодь! — Повернувся до молодого мисливця. — Зніми його. Нехай відлежиться десь… — І знову звернувся до Ніки: — Говори.

Вона злякано зиркнула на Влада.

— Тут? В їхній присутності?

— Це суд, дівчинко. Ці хижаки мої гості та представники захисту.

Ніка голосно видихнула і скривилася. З губ Гліба зірвався глухий стогін. Новоявлений кат звалив його на плече, наче мішок із піском, і поніс до виходу.

Потерпи, любий. Ще трохи залишилося. Нам усім потрібно просто потерпіти.

— Поліна? — Я спіймала запитальний погляд Еріка. — Все добре?

Я кивнула. Йому не поясниш. Усе одно не зрозуміє — ні про кохання, ні про зраду. Ні про те, як важко зараз усвідомлювати, що не залишилося нічого особистого. Зовсім. Ерік ніколи не кохав, ніколи не переймався по-справжньому. Ніколи не втрачав найважливіше. А дар дозволяє йому знати більше, ніж іншим.

— Так, — кивнула я.

— Марк був моїм… коханцем, — чесно зізналася Ніка. — Не з моєї волі, але що я могла? Клан більше не захищає мене, а мисливці… Ви не можете контролювати всіх, майстре. Тут у Мішеля свої справи, і ясновидців поза кланом ніхто не захищає. Навіть у місті. Скоріше навпаки.

— Ось як?

— Дізнавшись про мої особливості, Марк торгував моїм кеном, не соромлячись. Він навіть не вивозив мене з міста… — Вона опустила очі. — Я приходила до тями в кублах, у дешевих готелях. Іноді без одягу… А коли поскаржилася наглядачеві, він сказав, що я сама винна.

— Глібу Ізмайлову теж Марк тебе продав?

— Ні! — вигукнула Ніка. — Я втекла. Гліб не порушував закону збереження території.

— Це дуже зворушливо, але ж ти розумієш, що такий союз не має майбутнього? Я ніколи не схвалю.

— Розумію, — кивнула вона. — Я… ми не станемо. Обіцяю.

— Добре, — сказав Альрік. — Я вірю тобі. Можеш йти. Але краще б тобі повернутись у клан або знайти собі інший. Я маю ватажка на прикметі, можу допомогти.

— Дякую, майстер! — Ніка рвучко вклонилася і швидко покинула зал.

— Люблю радувати людей, — потягнувся Альрік і лукаво підморгнув Владу. — Зберегти життя іноді так цікаво, чи не так?

— Тобі краще знати, — незворушно відповів Влад.

— Ну чому ж? Ти теж на цій ниві досяг успіху. Ось він — доказ — сидить. — Він показав на мене, і я влипла в спинку крісла. — Втім, Поліна віддала борг, чи не так? Як тобі живеться поза сім’єю, дівчинко?

— Живеться, — крізь зуби процідила я.

— Сумуєш?

— Який це має стосунок…

— Ти, здається, прийшла допомогти Глібу, — перебив він. Спокійно посміхнувся. — Тож дай відповідь, чи сумуєш ти за атлі? Наскільки я зрозумів, тебе змусили піти.

— Змусили, — кивнула я. — Мішель.

— Ти зреклася?

Я зиркнула на Влада. Його незворушності можна було позаздрити: він виглядав цілком спокійним і, здавалося, байдужим. Адже йому так само важко, як і мені. Дивитися на Альріка, говорити з ним. Цікаво, чого хоче древній маніпулятор? Що ми тут один одному в коханні освідчуватимемося? Серйозно? Влад у чому завгодно зізнається заради Гліба. Збреше. Невже Альрік не розуміє, що Влад Вермунд чудовий актор?

А я? Ерік говорив, у мене талант, просто нерозвинений.

— Ні, — відповіла незворушно. — Влад вигнав мене.

— Розумно, — похвалив Альрік. — Втім, ти завжди чудово прораховував багатоходівки. На допомогу Еріка розраховував?

— Сам впораюся, — зневажливо кинув Влад.

Альрік похитав головою.

— А ось це безглуздо. Ревнощі самі по собі дурня. Адже я тебе попереджав, але ти сам вибрав. Були часи, коли жінки знали своє місце, зараз же… Але, як кажуть, усе, що робиться, на краще.

— Це все? Чи ми й надалі обговорюватимемо моє особисте життя?

Альрік повернувся до Еріка, награно зітхнув і довірливо поділився:

— Лютує. Через вас. Ви хоч би за ручки триматися перестали, бо нетактовно виходить.

Захотілося врізати йому. І якщо не трубою, яка спочивала на глибині кількох сотень метрів поряд із розчленованим тілом драугра, то кеном сольвейга. Встати, розкритися та вдарити. І начхати на наслідки! Аби заткнути його, аби він перестав говорити.

Ерік, до речі, мою долоню не випустив. За виразом обличчя щось зрозуміти було складно, і я пошкодувала, що боги не наділили мене даром читання думок.

— Але може, зараз усе вирішиться щасливо, — як ні в чому не бувало, продовжив Альрік, знову звертаючись до Влада. — Ерік, наскільки мені відомо, піде в кан. Втрата для світу, але нічого не вдієш — кан забирає найкращих із найкращих. Дівчина поплаче і схаменеться. Так, Поліно? Якщо захочеш повернутися в атлі, у тебе буде можливість. Я скасовую всі розпорядження Мішеля. Присвятитися можеш хоч завтра. — Він схилився до мене ближче й додав: — Хочеш назад, додому?

— Щедра пропозиція, я подумаю. Дякую… майстер, — піддражнила я і встала.

Ерік випустив мою долоню, і стало незатишно. Ні, страхів більше не було — вони пішли разом із катом, який забрав Гліба. У душі каламутною жижею плескалася гіркота, пульс гидко віддавався в скронях. Влад не зводив із мене пильного погляду і, здавалося, теж вивчав реакції.

А Ерік… Ерік виглядав замисленим і відстороненим.

— Що буде зі доглядачем? — тихо спитав він Альріка.

— Мішель — мисливець, Еріку. Він винен, і буде покараний, обіцяю. Але дивитися на це ви не будете.

— Мені потрібні гарантії. Після того, як я піду в кан, дівчина не має постраждати від його зазіхань.

— Це так зворушливо. Ну як тут не розчулитись! — сплеснув руками Альрік і теж підвівся. — Поліна більше не постраждає від Мішеля, даю слово. Гадаю, Влад за цим простежить.

Ерік помовчав ще кілька секунд і кивнув. Підвівся. І мені здалося, що від нього повіяло холодом. Він вповзав у мої груди з кожним вдихом, роблячи кожен подальший ще болючішим. У душі оселилася приреченість.

Я надто рано забула, що він піде. Й ось це озвучили, а я… я виявилася не готовою. Навіть почути це було боляче. Настільки, що хотілося вити прямо там, у величезній залі засідань штабу мисливців.

Сподіваюся, ти наївся, гад стародавній! Сподіваюся, захлинешся. Колись ти захлинешся запозиченими в інших почуттями. Не витримаєш. Своїх у тебе давно немає…

До атлі ми їхали мовчки. Влад та Ерік спереду, і я з Глібом на задньому сидінні. Я тримала його голову на колінах, гладила по волоссю і витріщалася у вікно. На яскраві вітрини, компанії, що сміються, парочки, що обіймаються. На глянсові спини зустрічних машин.

Потрібно було відволікатися, щоби не заплакати. Плакати хотілося шалено, але я ж доросла, мені не можна. Нічого не можна — думати, вирішувати, закохуватися. Є один шлях для жінки — йти за племенем. Берегти власний дім.

Але що, якщо жінка сольвейг? Де її плем’я? Де її дім? Куди приткнути серце, яке знову навчилося битися? Коли так хочеться, щоб воно билося! І не відміряний богами проміжок часу — мізерно малий порівняно з усім життям, а завжди. До останнього вдиху — жити, кохати, поглинати кохання. Харчуватися любов’ю, як хижаки харчуються кеном ясновидця. Та що там, як драугри, жадібно, ненаситно.

Гліб прийшов до тями, коли його заносили до будинку. Простогнав ім’я Ніки, розплющив очі. Чоловіки поклали його у вітальні на дивані. Навколо стовпились атлі, Даша підійшла до Влада й щось зашепотіла на вухо. Катя плакала, голосила й не випускала руку Гліба. Вона кохає. Кохає його по-справжньому. А він її — ні. Ну, що за несправедливість? Адже на стосунки з дівчиною, яка подобається Глібу, Альрік наклав табу.

Якби він… якби в них усе склалося, у мене була б надія, що і я зможу якось усміхнутися і сказати: я щаслива, мені нічого більше не треба.

Я крадькома кинула погляд на Еріка. Він сидів поруч із Глібом, зосереджений, серйозний. Лікував. Ерік завжди знає, що робити…

— Ніка… — повторив Гліб і знайшов мене поглядом. — Полю, треба її знайти.

— Знайшли ми твою Ніку, — відповів за мене Влад. — Лежи спокійно, Ізмайлове.

— Вона в порядку?

Я кивнула.

— З нею все добре.

Я не могла бути в цьому певною. Альрік міг розіграти цю виставу для нас, а потім віддати її Мішелю знову. І пробачити йому все — усе ж таки Мішель доглядач. Стародавній. Мисливці ніколи не прогнуться під хижаків. Ніколи…

— Ти зробив це? — Гліб повернувся до Еріка, і на його обличчі заграла легка усмішка. Усе, що здатний був вичавити його змучений організм.

— Що зробив? — не підводячи на нього очей, спитав Ерік. Мені здалася в його голосі втома — не награна, глибока. Й апатія. Хоча, мабуть, я переносила свої емоції на нього. Ми стільки разів обмінювалися, що вже незрозуміло було, де я, а де він.

— Вициганив моє життя в Альріка, — пояснив Гліб. — Дякую.

Ерік усміхнувся куточками губ.

— Одужуй. — І встав. Повернувся чомусь до Лари та сказав: — Треба поговорити. Приготуй мені каву.

Їдким розчаруванням до душі розповзлася гіркота. Він навіть не глянув на мене, і від цього я відчула себе маленькою втраченою дівчинкою, самотньою та беззахисною.

Напевно, Рита мала рацію щодо обмінів. Куди це привело мене? Куди приведе? Втім, чи є різниця?

Це було. Було! І ніхто в мене цього не забере.

Я струснула головою, відганяючи похмурі думки, і підійшла до Гліба. Катя все ще сиділа поруч із ним, цього разу вона гладила Гліба по волоссю. Мене вже не бентежила її присутність, моя — захисницю начебто теж. Та й чи не байдуже? Він мало не загинув…

— Ти як? — запитала я хрипко, торкаючись гарячої, шорсткої шкіри та намагаючись не дивитися на закривавлений одяг.

— Краще, ніж кілька годин тому, — пожартував Гліб. — Знав, що ти примчишся рятувати мене.

— Я мало не померла від страху, — зізналася я.

— Ерік усе вирішив?

Я кивнула.

— А потім Влад привіз Ніку. Знайшов… десь. Я видала тебе, вибач.

— Не можна довіряти тобі секрети, — пожурив він і обернувся до Влада. — Дякую.

Влад скривився.

— Мовчи, Ізмайлове. Ти підставився, підставив мене та атлі. Хвалити за це я не буду. — Потім раптом ступив до мене й поклав руку на плече. — Чи можна поговорити з тобою? — І додав: — Наодинці.

Що? Чому? Навіщо? Я не хочу! Будити минуле, що дрімало на задвірках свідомості, заколисане присутністю Еріка, здавалося блюзнірством.

Але я кивнула. Злякано озирнулася, наче скоїла злочин, але на нас ніхто не дивився. Катя щось шепотіла Глібу, а він не ворушився, лежав із заплющеними очима і, здавалося, спав. Або хотів удати, що спить. Кирило сидів поруч і мацав йому пульс. Даша про щось захоплено говорила з Кароліною, а та кивала й нервово обіймала себе за плечі. Альфред гортав книгу біля каміна.

Я глибоко зітхнула й попленталася за Владом до кабінету.

Щось було в цих наших розмовах. Щось глибоке й незвідане, схоже на стихії. Немов на американських гірках серце завмирало, шлунок стискався і підстрибував. У вухах шуміло від напруги, а кров, здавалося, ось-ось закипить.

Нічого не змінилось. Нічого, крім мене, я ніби застрягла між минулим станом і майбутнім, між світами, в одному з яких біль, а в іншому — щастя. Тільки ось біль був реальним, а щастя — примарним, туманним. Несправжнім. Яскраве блискуче пакування, а всередині порожньо. Емуляція подарунка. І все одно хотілося вірити, що там є щось.

У кабінеті панувала напівтемрява. Меблі відкидали хитромудрі тіні на підлогу, вони змішувалися зі світлом тьмяних світильників і високого торшера в кутку, малюючи на паркеті химерні фігури. Пахло сандалом та мускусом. У високій книжковій шафі причаїлися книги — сотні вигаданих історій із несподіваними кінцівками та запаморочливими поворотами сюжету.

Яким буде кінець моєї історії?

І вибір — чи про це говорив Барт? Що я маю вибрати між життям минулим і життям майбутнім? Але що, якщо майбутнє химерне? Якщо без Еріка барви зблякнуть, картинка змажеться і стане схожою на потріскану чорно-білу фотографію?

Так, стоп.

Хіба я не особистість? Хіба правильно, що залежу від чоловіка, який поряд? Тут і зараз треба вирішити, що саме мені потрібно! Або не тут і не зараз, але вирішити безперечно потрібно. Не чекати подарунків від долі — вона ніколи мене особливо не балувала.

Я ще раз обвела поглядом кімнату та обернулася до Влада.

— Говори.

— Альрік запевнив, що ти можеш повернутися, — тихо промовив він і замовк. Дивився пильно та допитливо. Чекав? Але чого? Невже того, що я кинуся йому на шию із захопленими криками «прийми мене назад в атлі!»?

— Я чула, — відповіла я сухо.

— І?

— Що і?

— Ти повернешся?

Похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Дивне питання. І недоречне… для нас.

— До чого тут ми? — різко видихнув він. — Атлі — твоя сім’я, хіба ні?

— Більше ні. Вибач.

— Ерік шанує закони крові. Він ніколи не покличе тебе в скаді. А без племені, самій буде важко, Поліно.

— Ерік ніяк не впливає на мої рішення. Щодо труднощів — не треба про них говорити. Я жила без атлі, живу та можу жити. Сольвейги адаптуються.

— Сама? Не сміши! Ти ніколи не жила сама. З атлі ти поїхала з Ірою, потім, як мені відомо, жила в сольвейгів. А тепер тобою опікується Стейнмод.

— Дякую за віру в мене, Владе. Але я виживу. Попри все. Всупереч тобі.

— Не треба нічого робити всупереч мені, Полю. — Він ступив до мене, його обличчя пом’якшилося і тепер виражало швидше прохання, ніж обурення. — Я ніколи не бажав тобі зла. І зараз… — Він зітхнув. — Тяжко з тобою. Тяжче, ніж із кимось коли-небудь було.

— Тоді навіщо кличеш назад, якщо так важко?

— Тому, що ти мені потрібна. Потрібна атлі.

— Невже? — скривилася я. — На мою думку, ніхто й не помітив, що я пішла. Зрештою, ти маєш Кароліну.

— Бездарність твоя Кароліна! — з почуттям промовив Влад. — Вона ні на що не здатна. Вона призначена і справжню провидицю не замінить ніколи.

— Ти не маєш права вимагати від мене щось, — розлютилася я. — Тиснути на почуття обов’язку.

— Я і не вимагаю, — примирливо кивнув Влад. — Я прошу. Просто подумай. Є багато перепон, я розумію. І готовий до компромісів. Чи готова ти?

— Зараз я готова лише спати. До того ж я дала обіцянку, яку не можу порушити. Я обіцяла Еріку…

— Його випробування, знаю, — перебив він. — Я не заважатиму. У тебе видіння про нього, це не можна контролювати. Але ж видіння не залежать від місця проживання. Ерік може тебе відвідувати.

— Справа не у видіннях. Я хочу допомогти!

— Як невинно ти називаєш те, що відбувається, — криво посміхнувся Влад. — Що ж, я не поспішаю. Подумай. Просто подумай про те, що я сказав. В атлі на тебе чекають. — Помовчав трохи та додав уже тихіше, тим самим глибоким голосом, від якого я раніше мліла: — Я чекаю на тебе.

Надворі було неймовірно свіжо. Я вийшла на ґанок і вдихнула вологе весняне повітря. Дощ стукав по даху, стікаючи струменями на гладку плитку, і я подумала, що мені шалено не вистачає захисника. Якщо повернуся в атлі, чи повернеться почуття наповненості в дощову погоду? Усе ж я не зрікалася, мене вигнали. А тепер… Влад пропонував повернутися, а я розуміла, що це мені зовсім не потрібно. Усе, окрім дощу. Вода множилася, розтікаючись широкими калюжами, але не знаходила відгуку в душі. Просто вода, нічого більше. Шкода.

Двері відчинилися, і на вулицю вийшли Даша з Еріком. Він ковзнув по мені швидкоплинним поглядом і повернувся до сестри.

— А як ти думала, буде? Ти — правителька й маєш сама вирішувати. Хочеш сильну захисницю? Поговори з Владом. Вважай, це тобі завдання. Від мене. Як перевірка — впораєшся чи ні. Але в будь-якому випадку, я діятиму своїми методами, так йому й передай.

Вітер нещадно тріпав рукави сірого светра, і мені мимоволі захотілося його обійняти. Зігріти. Знов відчути близькість. Але підходити я не наважилася. Вони говорили про щось серйозне, про справи скаді, а я скаді не була.

— Еріку, вона винна! — сплеснула руками Даша. — Це її злочин. То чому я маю просити за неї?

— Бо ти — скади! І маєш думати насамперед про скаді. Не про атлі, не про Влада Вермунда. А тепер спитай себе, як скади: тобі потрібна захисниця?

Даша зітхнула та опустила очі. А мені стало незручно, що я почула їхню розмову. Ерік вчив Дашу правити…

Так, стоп! Про яку захисницю вони говорили? Про Лару, чи що? Адже з нею Ерік розмовляв на кухні. Виходить, Лара хоче в скаді? А як же змішання крові? Вона що, виходить заміж за когось зі скаді?

У голові все сплуталося остаточно й розплутуватися не хотіло. Навколо відбувалося щось дивне, і що далі, то я менше розуміла.

Але Ерік, схоже, не збирався продовжувати розмову з Дашею — підштовхнув її до входу і сказав:

— Іди.

Захисниця гнівно на мене подивилась і вирушила до будинку. Ми з Еріком залишилися вдвох на ґанку, який продувався вітром. У повітрі брязкотіла напруга, а в душі оселилася туга. Наче щось сталося в штабі мисливців — непомітна для чужого погляду, але важлива подія, тільки я ніяк не могла зрозуміти, яка саме.

— Дякую, — прошепотіла я і почула у своєму голосі ту саму приреченість. — Ти знову врятував Гліба.

— Гліб мені не чужий, — похмуро нагадав Ерік.

Підходити не поспішав, і я обняла себе за плечі. З кожною секундою ставало все холодніше, вітер і дощ не тішили зовсім, як і ситуація, що склалася.

Якийсь час ми мовчали, а потім Ерік сухо запитав:

— Залишишся сьогодні в атлі?

— Ні. Чого б це? — здивувалася я.

— Чому?

— Я не атлі більше. До того ж обіцяла… допомогти тобі.

— Видіння не залежать від того, де ти живеш, — знизав він плечима.

— Навіщо ти кажеш мені це? — хрипко видихнула я та опустила очі, намагаючись приховати зрадливі сльози — сльози образи від його колючих слів.

— Альрік дозволив тобі повернутися, Мішель більше не заважатиме. Ти цілком можеш повернутися у світ, до якого звикла.

— Якщо тобі так простіше, я можу жити де завгодно! — зло відповіла я, розвернулася і побігла вниз по сходах.

Промокла буквально відразу. Спочатку волосся, потім джинси, за комір відразу хлюпнув холодний, негостинний дощ. Тільки сльози на щоках обпалювали. Я судомно витирала їх тильною стороною долоні та рішуче йшла до воріт.

Ну от і все. Чари розсіялися раніше, ніж я передбачала. Чи не є це символічним, що в атлі руйнується все, що я будую, що намагаюся створити сама? Примари минулого безцеремонно вдираються в моє життя і стирають усе світле та тепле, залишаючи лише спогади, і ті роз’їдають образи та розчарування.

Біля воріт мене зупинили та розгорнули сильні руки, а через мить Ерік уже обіймав мене — так міцно, що, здавалося, кістки ось-ось хруснуть.

— Пробач, — прошепотів він мені у волосся. — Вибач, мала, я не хотів образити.

Я розплакалася. Відпустила себе. Потрібно виплеснути, очиститись. З Еріком завжди було легко — навіть плакати. Однією своєю присутністю він заспокоює мене, оточує турботою та надійністю.

Було начхати на погоду, холод і вологу — мене трясло, але мені було все одно. Я обіймала Еріка й боялася випустити. Здавалося, якщо не триматиму міцно, він зникне. Випарується, як міраж, як глюк, і я зрозумію, що насправді його ніколи не було. Що я придумала його, щоб врятуватися від нестерпної, вбивчої самотності.

Але він був. Великий та теплий. А ще була його квартира, у якій ми опинилися за кілька секунд. Ерік дбайливо відсторонив мене та обережно зняв куртку.

— Ти вся мокра. Ходімо у ванну грітися.

Я слухняно чекала, поки він наповнить велику ванну. Потім він роздягнув мене, роздягнувся сам і ми довго лежали у воді. Я обіймала Еріка і відчувала себе маленькою та залежною. Настільки залежною, що злякалася.

Давно я не відчувала себе такою: мені завжди доводилося щось вирішувати, кудись бігти, когось рятувати. А так хотілося, щоб мене врятували. Без брехні та інтриг, без дорослих чоловічих ігор, з яких я завжди виходила пошматованою.

І подумалося, що Ерік із моменту нашого знайомства мене постійно рятував. Від отрути, від Герди, від мисливців. Оточував невидимим, але щільним коконом, який ніхто не міг пробити.

Але я кохала його не за це. Я кохала його за те, якою почувалася поруч із ним. Вродливою. Жіночною. Особливою.

— Я щиро вважав, ти хочеш повернутися, — тихо сказав він. — Не хотів тримати обіцянками. Адже ти сумуєш за атлі, я бачу.

— Не за атлі, — відповіла я і сильніше притулилася до його грудей. — Або за ними, але… Усе складно.

— Ти не хочеш повертатись?

— Не знаю. Я не готова поки що вирішувати. Події з Гердою змінили мене, і теперішню себе зовсім не знаю. Хто вона. Чого хоче. Як збирається жити.

— Це прозвучить егоїстично, але я радий, що ти не залишилася там сьогодні, — глухо промовив він, і я підняла на нього очі.

— Чому?

— Я сердився. Розумію, що безглуздо, але контролювати це не можу.

— Сердився? Через Гліба?

— Гліб, звісно, навіжений, але я його знаю. І не здивований, що він так вчинив. А ось Альрік — він сильно мене розлютив.

— Альрік?

— Ці його натяки про вас із Владом було дуже неприємно слухати.

Я знизала плечима і знову лягла. Було просто добре ось так лежати та розмовляти у вже прохолодній воді, що все ще приємно обіймала наші тіла.

— Для Альріка це розвага. Людські почуття, на які він не здатний.

— Мене злить, що вони є, ці почуття, — сказав він і замовк.

Серце пропустило удар, і я забула, як дихати. Навіщо він каже мені це? Знущається? Не схоже. Ерік не такий.

— Яке значення має, до кого в мене почуття? — спитала я тихо, але голову так і не підвела. Не змогла б дивитися на той момент йому в очі.

— Ти правильно тоді сказала: деякі люди вриваються в наше життя, як вітер, і змінюють цілі… — Він міцно обійняв мене й поцілував у скроню. — Вода охолола. Ходімо пити чай, бо захворієш ще.

Ерік більше не заговорював на цю тему. Багато усміхався і обіймав, а я ніяк не могла зрозуміти, що ж він хотів сказати. Чи хотів? Чи просто не зміг стримати пориву, а потім пошкодував про це?

І я запевнила себе, що не можна про це думати. Повторювала це методично, часто та суворо. А в перервах між уявними бар’єрами все одно думала. Що, як він теж щось відчуває до мене? Якщо для нього це не просто потяг? Потім лаяла себе: якщо повірю в це, замислюсь серйозно — пропаду. Й одразу розуміла, що вже пропала. Загубилася в блакитних очах, потонула, заплуталася там на дні та випливти вже не було шансів.

Було дивно усвідомлювати прості істини. Кохання не питає, воно наздоганяє. Вливається всередину, хоч би як ти опирався, вдихається з повітрям. Заповнює нутрощі, вбирається в думки, змушує серце битися швидше, народжує купу непотрібних надій.

Чи це тільки з Еріком так? Адже раніше я такого ніколи не відчувала. Я кохала Влада. Сильно. Пронизливо. Але почуття було іншим — важким, задушливим, диким. Воно тягнуло вниз, на дно, плутало в темному мулі брехні та зрад. Ранило гострими голками нерозуміння.

Теперішнє почуття було іншим. Попри легкий, світло-сірий відтінок смутку, воно окриляло. Розширювало груди, робило серце більшим, наповнювало його теплом. Малювало усмішки на обличчі.

І раптом я зрозуміла, що відхід Еріка в кан зовсім не зробить мене нещасною. Можливо, змусить сумувати, але кохання — насамперед відданість і бажання віддавати. Чим більше даєш, тим більше отримуєш. Це закон бумеранга. І головне завдання кохання — зробити щасливим коханого. Якщо Ерік буде щасливим у кані, він туди потрапить.

Про це я думала вночі в ліжку, коли Ерік розмірковував про щось своє, ліниво перебираючи моє волосся.

І тоді я зрозуміла, що вперше по-справжньому щаслива.