Хазяїн видінь

Я зателефонувала Еріку, і ввечері він приїхав. Знову зʼявився в моєму житті, і воно стало світлішим. Легшим. Він увійшов до моєї квартири — усміхнений, гучний, і заповнив собою весь простір. Ні слова не сказав про моє прохання побути на самоті та подумати. Просто спитав, як справи. А я розповіла про видіння.

— Стривай, ти пам’ятаєш час? — відразу надихнувся він після того, як я закінчила розповідь. А на обличчі відбилася незрозуміла суміш емоцій. Чи то радість, чи здивування. Виглядав він при цьому майже божевільним.

— Так. — Я вказала на бабусин годинник. — Я дивилася на нього.

Він усміхнувся. Різко притягнув мене до себе й обійняв. А я розгубилася. Знову.

— Це ж чудово!

— Правда?- зніяковіла я і обережно відсторонилася. — Що в цьому доброго? Може, ти не зрозумів, але я бачила дивну жінку, що вміє літати, а як їй протистояти, зовсім не знаю. До того ж ти був непритомний.

— Це дрібниці. Ти бачила час — ось що тішить. Отже, час відкриття порталу також побачиш.

— Порталу?

Ерік зітхнув, сів на диван, запрошуючи й мене. Подивився так, ніби збирався розкрити найголовнішу таємницю свого життя.

— Порталу в кан. Чи, як гадала, я туди потраплю?

— Я досі не можу зрозуміти, — спохмурніла я, — а як же скаді? Як ти залишиш плем’я?

— Я залишу його на Дарʼю. Жінки також можу правити скаді. Поки не народиться спадкоємець-чоловік.

— Даша не здалася мені правителькою, — засумнівалась я. — До того ж вона захисниця. Хіба правитель не має бути воїном?

— Необов’язково, — усміхнувся він. — Головне — згуртувати плем’я. Дарʼя зуміє, якщо постарається. До того ж у книзі згадується, що після мого відходу в кан племенем правитиме жінка. А потім з’явиться спадкоємець — сильний вождь.

— Ти настільки довіряєш цим пророцтвам?

Я згадала, як мені пророкував Барт — він не сказав нічого певного. Пізнаєш силу, навчишся відпускати та втримувати, бла-бла. Як на таке взагалі можна покладатися?

— Книгу пророцтв зберігає Арендрейт, а я спілкувався з ним особисто. Усі пророцтва з книги збуваються.

— Напевно, ти дуже радий, що саме тобі уготована така доля. — Я опустила очі та подивилася на свої руки. Згадала, як пообіцяла собі не сумувати через це. Піде й піде — що з того?

— Це погано?

— Ні, просто… — Я зітхнула. — Мені цікаво, невже ти жодного разу не засумнівався? Не думав про сім’ю, дітей? Про те, щоб стати сильним тут, для них? Для скаді?

Він знизав плечима й щиро відповів:

— Я не думав про одруження, якщо ти про це. Не можу собі цього дозволити, адже все одно моя головна мета — кан, а залишити жінку, яка мені повірила, тим більше з дитиною, недостойно чоловіка. Скаді — моя сім’я. І доки я тут, готую Дар’ю очолити їх. Думаю, ще є час.

— Так дивно… Ти і я — ніби поза своїми племенами. Одинаки.

— Я не одинак. — Він обійняв мене за плечі і притиснув до себе. — І ти теж. Ти намагалася знайти своїх? Наскільки знаю, сольвейги теж живуть племенами.

— Племенем, — кивнула я. — Я знайшла їх.

— Чому не живеш із ними? Хіба це не безпечніше?

— Такі, як Герда, їх не дістануть, — погодилась я.

— Драугри відрізняються від хижаків лише кеном, Поліно. Загалом ми дуже схожі. Щоби жити, нам потрібні ясновидці, їм — без різниці хто. Кажуть, хижаки, які присвятили життя стародавнім мистецтвам і які досягли в них успіху, перетворюються на драугрів.

— Хочеш сказати, Герда колись…

— Була хижачкою, — кивнув він. — А от сольвейги натомість досконалі. Вам не потрібно харчуватися. Ви не залежите від того, до якого племені належите. Це прекрасно!

— Це жахливо, — не погодилася я. — Усім потрібний мій кен. Не я. Навіть ти тоді…

— Неправда, — перебив він. — Мені подобаєшся ти. Сподобалася ще в кабінеті атлі. Коли ти на Влада кричала.

— Так, там я була чарівна! — розсміялася я.

— Прибери із себе сутність сольвейга, і що залишиться? — серйозно спитав він. — Подумай.

— Боягузка, — посміхнулась я. — І слабачка.

— Тобі подобається себе переконувати? Хіба слабачка на межі виснаження підганяла б мене дорогою до атлі, коли треба було рятувати Гліба? Чи, може, боягузка напросилася б зі мною на зустріч із Тедом? Боягузка віддала б мені кен, не роздумуючи, а потім сиділа б тут зі мною і зовсім не боялася, що я можу знову…

— А ти можеш?.. Хочеш?

— Жартуєш? Твій кен — найдивовижніше, що я куштував у житті, — чесно зізнався він. — Звісно, хочу. Можливо, ти теж колись захочеш, і ми спробуємо…

— Ні! — різко відповіла я та встала.

— Я не вимагаю.

— Я не живу із сольвейгами, бо для мене в книзі теж є передбачення. У ньому йдеться, що я житиму в зовнішньому світі. І, здається, воно вже частково збулося: Барт казав, я втрачу дім, і я.

— Барт?

— Вождь сольвейгів. Але я не можу про них розповідати, вибач.

— І не потрібно. — Він теж підвівся і підійшов до мене. — Це твоя сім’я, і ​​ти маєш берегти їхні таємниці.

Я подивилася на бабусин годинник. Він цокав, рахуючи час, заспокійливий звук розливався кімнатою. Ерік стояв поруч, і було добре просто бути поруч. Розмовляти. Про те, що хвилює його, мене.

— Ти знаєш, хто ця жінка? — обережно запитала я.

Його обличчя було так близько — знайоме, рідне. Коли він встиг стати мені таким рідним? Коли вліз у душу, просочився, немов дурманливий газ, переробив її під себе?

— Знаю, — відповів він чомусь тихо, але думав, здавалося, зовсім не про неї. Дивився у вічі, не відриваючись, навіть не моргаючи. Гіпнозував. — Краще нам із нею поки що не зустрічатися.

— Чому?

— Тому, що я поки що не знаю, як її здолати. Ти пам’ятаєш, де ми були у твоєму видінні? Тут, у цій кімнаті?

— Тут… — Думаєш, вони нападуть сьогодні?

— Котра година?

— Дев’ята п’ятнадцять.

Усередині все стиснулося, коли я уявила, що зараз відчиниться вікно і влетить по-літньому одягнена дама. Немов прочитавши мої думки, Ерік сказав:

— Для них твої двері — не перешкода.

— Вона зайшла через вікно, — пробурмотіла я. Перспектива зустрітись із жахливою незнайомкою не спокушала.

— Переночуємо в мене, а завтра вирішимо, що робити. Ти ж не проти?

Я похитала головою. Краще так, ніж просидіти всю ніч у кутку, озброївшись сковорідкою, і чекати, коли прилетить незрозуміла істота, з якою навіть Ерік не знає, як упоратися.

Я хотіла відповісти, що не проти. Навіть рота розтулила. Але він встиг раніше — узяв мене за руку, а через секунду мене захопило відчуття польоту, світ потьмянів і став схожим на розмиту фотографію. І ми опинились у просторій синій кімнаті.

Ніколи не любила таких переміщень, але ще більше не любила, коли це робили раптово, і я не встигала затримати подих. Тоді сильніше нудило.

— Дідько! Хіба ж можна так робити?

— Що таке? Тобі не сподобалося? Я думав, тобі подобається все стрімке.

Знущається? Знову? Серйозно?

— Ось тобі стрімке! — вигукнула я і різко його штовхнула.

На це він явно не чекав. Похитнувся і впав на ліжко. Але реакція в нього була що треба, тому він встиг схопити мене за руку, і я полетіла разом із ним, вірніше, прямо на нього. Ерік не розгубився — владно притис мене до себе і млосно вимовив:

— Я знав, що ти не любиш чекати, але щоб настільки… — І додав награно-серйозно: — Що ж, я готовий.

— Іди ти! — відповіла я, але усмішку стримати не змогла. — Може, відпустиш?

— Мені так більше подобається.

— Я серйозно, відпусти.

— Шкода, що все так швидко закінчилося, — із жалем промовив він і послабив хватку. Я вибралася із чіпких обіймів і встала.

— Дуже концептуальний підхід до ремонту, — сказала, оглядаючи кімнату. — А головне, не треба вгадувати, який твій улюблений колір.

— Тобі не треба нічого вгадувати. Можеш просто спитати.

— У нас прямо вечір одкровень виходить. Я тобі про сольвейгів, ти мені про кан. До речі, що це за світ такий? Мені він снився нещодавно, там було озеро та лотоси. І жерці хижаків курили кальян на березі.

Ерік дзвінко засміявся. Сів на ліжку, трохи відкинувшись назад. Довге волосся розсипалося по плечах, і виглядав він непристойно чарівно в сірому светрі, який відтіняв його очі, на темно-синьому покривалі, у світлі нічних світильників.

— Я не знаю, — зізнався він. — Про кан майже нічого не відомо. Тільки те, що в цьому світі відкриваються таємні знання, і людина переходить на новий рівень свідомості. З кана є виходи до місць, про які невідомо на землі. І можливість переродитися в новій якості.

— Тобто ти про нього нічого не знаєш, але однаково туди хочеш? А світ, у якому народився, у якому прожив найкращі роки свого життя, кидаєш?

— Вважаєш мене авантюристом? — серйозно спитав він.

Я знизала плечима. Присіла поряд із ним і склала руки на колінах.

— Не знаю. Я завжди мріяла жити тут, мати сім’ю чи хоча б… хоча б щось мати. Спробувати стати щасливою.

— Ти ж собі нічого не дозволяєш. Для щастя треба дати собі волю, а ти скувала себе рамками, які сама й вигадала.

— Рамками цього світу?

— Рамками власних табу, — усміхнувся він. — Ти колись питала себе, чого насправді хочеш?

Тебе. Зараз хочу тебе. Забути, що ти підеш. Що мені нема куди повертатися. Що все, що я маю — це тут і зараз. І намалювати собі майбутнє, яке ніколи не стане реальністю.

— Постійно питаю… — прошепотіла я.

Повітря налилося жаром, згустилося і наелектризувалося. За вікном вирувала хуртовина. Сніжним цього року видався лютий. По-справжньому зимовим — із кучугурами, лютим морозом, скрипучим снігом та сліпучо-яскравими сонячними днями. Добре було думати, що я загубилася в лютому, можливо, загублюся і у березні, й у квітні… І в тому місяці, коли Ерік нарешті знайде, що шукає.

Не мене.

— Це так страшно? — Грудний голос заспокоював та гіпнозував одночасно. — Те, чого ти хочеш?

— Фатально, — чесно зізналася я.

Це була правда. Якщо я покохаю його — по-справжньому, глибоко, то не зможу відпустити. А він однаково піде. Піде й залишиться — у мені. Постійним нагадуванням про втрачене щастя.

— Тоді, може, перестанеш себе про це питати? — прошепотів він і підняв моє підборіддя. — Я давно в курсі, чого ти хочеш…

— Ось як? І чого?

Він глянув на мої губи. Миттєво, стрімко. А потім поцілував. Я загубилася. У натиску його теплих губ, у дотику долонь — наполегливих, владних. Його рука заплуталася в моєму волоссі, а друга притягла ближче та обняла за талію. Й ось я вже лежу, а він схилився наді мною і лукаво дивиться в очі. Мовчить. Усміхається. І чекає.

— Неправда, — прошепотіла я, намагаючись зберегти залишки здорового глузду, але його випалював погляд льодових очей. Шовковисте волосся торкалося моєї щоки, лоскотало і дражнило. Світла брова трохи підвелася, висловлюючи недовіру. — Я зовсім цього не хочу!

Здавалося, навіть голос видавав мене — низький, хрипкий, призовний. І погляд — напевно, теж затуманився. Але погляд та голос — не слова. Якщо я зізнаюся, якщо скажу…

— Звісно, правда, — впевнено заперечив Ерік. — Ти ж постійно про це думаєш.

— І зовсім я не… Ти просто самовпевнений зухвалець, ось ти хто!

Дивно, що я говорю це і все ще його обіймаю. Чи не дивно? Яка різниця взагалі?

Так добре! Не відпускай мене. Ніколи не відпускай.

— Я б сумнівався, але мій дар підтверджує ці здогадки, — глузливо сказав він.

— Твій дар?

— А я не говорив? Я чую твої думки.

— Мої… що?! — Я відсторонилася, відштовхнула, буквально виповзла з-під нього та перемістилася на безпечну відстань. А точніше на інший кінець ліжка.

— Думки, — спокійно відповів Ерік і навіть очей не відвів.

— Хочеш сказати, ти… весь цей час…

— Ну звичайно, не весь, — засміявся він. — У мене, крім твоїх думок, багато власних. Та й людина має право на особистий простір.

Так значить? Я маю право на особистий простір, який виділить мені Ерік? Наскільки він тоді особистий? Чи мій простір теж його власність? Якого біса взагалі?! Це мої думки. Мої!

Ось навіть не знаю, що мене обурило більше: те, що він знає про мої почуття, чи саме «несанкціоноване» проникнення в мозок.

— Ну ти чого? Образилася, чи що? — Ерік перестав усміхатися та уважно вдивився мені в обличчя.

— А ти не образився б? От якби я зараз… до тебе в голову…

— Ні. — Він знизав плечима. — Я і сам тобі все розкажу, якщо схочеш. Що, наприклад, ти хочеш знати?

— Скажеш, — погодилась я. — Але я не впевнена, що не збрешеш.

— А навіщо мені брехати? Сама подумай, я і так усе розповів: і чому так тішуся, що знайшов тебе, і про кан, і про своє життя. На будь-яке запитання відповім чесно. А ти криєшся постійно. Навіщо?

— Може, тому, що хочу залишити щось своє? А лізти в чужу голову нечесно! — обурилась я.

— Якщо тебе це так зачіпає, я не буду. Але якщо погодилася мені допомагати, довіряй. Інакше ніяк. Інакше — навіщо?

Я зітхнула. Відвернулася. Несподівана образа захлеснула, слова закінчилися, залишилася тільки злість і розгубленість. Чи можу я спілкуватися з ним, допомагати, перейматися? І що робитиму, якщо не зможу? Адже тепер я знаю, що він завжди буде в курсі, якщо захоче…

Буде, і що?

Справді, що я втрачаю? Ну знає він, що я його хочу… Так його, напевно, багато хто хоче — він привабливий, сильний, харизматичний. Америку йому мої думки не відкрили. У мене нічого більше не залишилося. Ні племені, ні сім’ї, ні цілі. Навіть додому не втекти, бо там небезпечно. З найкращим другом спілкуватися не можна через дурну заборону стародавнього. Іра в Києві. Ден десь із Бартом, та й не друг він мені, а так…

Ерік постійно поряд. Дбає, оберігає. Кому, як не йому, довіряти? А якщо не виходить, треба сказати та піти.

— Добре, — прошепотіла я, ковтаючи колючу грудку й намагаючись стримати непотрібні, невчасні сльози. — Тільки обіцяй, що не будеш… Хотілося б лишити щось собі. Хоч щось…

— Ну досить! — Він присунувся і знову мене обійняв. Я уткнулася носом йому в груди та все ж розплакалася. Обхопила його руками, притулилася, боячись втратити те єдине, що в мене залишилося. З ним поряд я відчуваю, що живу. А як тільки він іде, залишається лише гіркота. Спалене поле. Попіл.

Досить брехати собі, Поліно, ти вже закохалася. Не можна запобігти тому, що відбулося. Відхреститися від своїх почуттів.

— Я не буду, чуєш. — І знову він так близько, дивиться у вічі. І дихання збивається. Я тремчу, а він обіймає, гладить по щоці, стираючи сльози. — Не буду, мала…

Окови, про які говорив Ерік, почали заважати. Здавили груди, позбавляючи повітря. А потім спопелилися під його поглядом, і я звільнилася. Гучно вдихнула, обійняла його й загубилася в його подиху. Здавалося, він дихав за нас двох, а я тільки й могла, що чіплятися за нього, дозволяючи собою керувати. Й ось я знову лежу, і він лежить, а руки судомно зривають одяг, який раптом став непотрібним, заважав. Долоні палають, жила відгукується, і я пірнаю у вогняну лаву.

Хотілося відчувати. Шалено. І я відчувала. Притискалася, торкалася його тіла, непристойно голосно дихала і, здається, намагалася щось говорити. Не пам’ятаю.

Пам’ятаю синій колір. І нас у цьому синьому, на зім’ятому покривалі, у срібному світлі нічних ламп.

Пальці переплелися, жила натяглася. Дідько, ось воно — очікування блаженства! Ось як буває, коли двоє зливаються в одне й навіть слова не потрібні.

Але слова все ж були. Точніше, одне слово.

— Хочеш?

Погляд серйозний, стривожений. Хіба ти не відчуваєш, містере «я читаю думки»?

— Хочу…

Його пальці стискаються. Я вигинаюся назустріч, і він заповнює мене, а разом із ним у вени вривається чарівний карамельний кен, геть-чисто стираючи рамки. Гола шкіра виблискує, іскриться, й ось я вже сама відкриваюся. Ділюсь. Без страху. Без жалю. Віддаю, беру, знову віддаю. Наш кен з’єднується там, де стикаються долоні, і я провалююся в насолоду з головою.

Я заплющила очі, гублячись для світу, втрачаючи світ у собі. На межі задоволення та божевілля. Але Ерік завжди однією ногою за межею…

— Ні, мала, не заплющуй очі, — прошепотів він. — Дивись на мене…

Я підкорилася. Очі в очі. Ще ближче, ніж було. Ще гостріше, ще чуттєвіше. Й ось ми вже провалюємося, але разом. Нема меж, і, здається, я сама вмію читати думки. Ерік своїх не приховував…

Я довго лежала на спині, намагаючись віддихатися. На мене спокійно дивилася стеля і трохи вікно, за яким причаїлася зима. М’яка, холодна. Чомусь згадалася казка про снігову королеву, й Ерік представився Каєм, який збирає слово «вічність» із крижинок. Непотрібне, безглузде завдання. Як і його кан.

Ні, Ерік не був Каєм. Він теплий. Близький. Він дарує любов, але не вміє любити. Хіба таке можливе? Або він уміє, але по-своєму. Не прив’язуючись, поринаючи в насолоду, але не залежить від неї. Абсолютно вільний. А я? Я так зумію?

Втім, усе колись кінчається, навіть життя. Адже, по суті, життя — лише час, у когось він коротший, у когось довший. У нас з Еріком теж є свій відрізок, то навіщо сумніватися? Потрібно просто його прожити.

Я була впевнена, що повернуся в колишнє життя, і спогади про цю близькість зігріватимуть мене холодними одинокими ночами. Так, безперечно, я повернуся. Але вже ніколи не стану колишньою.

— Ти далеко… — задумливо промовив Ерік.

— Що?

— Думками ти далеко звідси.

— Гей, ти обіцяв! — обурилася я.

— А я нічого й не робив. По обличчю бачу.

Я зітхнула.

— Думаю про життя. Про свою, зокрема.

— Повернешся до атлі? Потім?

— Не можу, ти ж знаєш. Мішель…

— До біса, стародавнього! — перебив він. — Мисливець не має права наказувати нам, що робити! Зуби обламає. Це не найбільша проблема, мала. Якщо захочеш, повернешся, обіцяю.

— Не впевнена, що хочу, — скептично відповіла я і поклала голову йому на груди. Його серце стукало спокійно й розмірено, рука ласкаво погладжувала моє волосся, гаряча шкіра дарувала тепло. Не хотілося говорити про атлі, про проблеми, тільки лежати, дихати та насолоджуватися. Адже таких моментів може більше не бути.

— Знаєш, ти маєш рацію, — задумливо промовив Ерік. — Не думаю, що нам сьогодні треба говорити про це. Взагалі про щось говорити…

Неймовірний екстаз від чудових відчуттів, від обміну кеном запаморочили мені голову. Зрештою, я зможу повернутися до проблем завтра. Поруч з Еріком не варто боятися і переживати, можна просто розслабитися та жити.

Чи жила я колись? Не пам’ятаю. Якщо й жила, то давно, коли ще не знала про атлі, про те, що я — сольвейг, і на мене полює зла стародавня істота.

А потім, коли він піде… Втім, навіщо зараз про це думати? Потім подумаю.

Заснули ми лише, коли світанок пофарбував небо сірими фарбами.

А вранці була кава і сніданок, поспіхом приготований із доставлених продуктів. Омлет та грінки. Посмішки, обійми, шепіт на вухо, тихий сміх. І карамель, якою пахла моя шкіра. Напевно, Ерік теж просочився мною, але я цього не відчувала. Можливо, свій кен неможливо відчути, а може, його кен просто був сильнішим, насиченішим, глибшим.

Яка різниця?

Ми довго говорили: про його минуле, про купу племен, які він об’їздив, щоб знайти мене, а зрештою знайшов удома, у рідному місті. Про таємний світ, де він майже два роки прожив із жерцями стародавніх богів, давніших за наших. Про знання, які там отримав, нові здібності — зцілювати власним кеном та читати думки. Про те, як його тримали там насильно, не дозволяючи піти. Саме з того світу зʼявилася жінка із видіння. Саме її нам треба було здолати.

І я була впевнена: у нас вийде. Якщо я кудись і відпущу Еріка, то в кан. І точно не віддам якийсь там мегері, яка прилетіла без запрошення. Тому що в цьому світі він лише мій.

А після сніданку ми знову вирушили до спальні.

Ерік поцілував мене, змиваючи меланхолійні думки новими, незвіданими до кінця відчуттями. Пізно засмучуватись, та й чи варто, коли так добре? Я всміхалася, вдивляючись у його прозорі очі, ловила усмішки у відповідь і розуміла, що теж люблю синій. Глибокий, як сам хазяїн кімнати, у якого я остаточно й безповоротно закохалася.