Хазяїн видінь

Ерік мав рацію — я була вільна. Поки він довгий час був відсутній у справах скаді, я насолоджувалася життям: гуляла, ходила в гості, займалася спортом. Ні в чому не обмежувала себе. Відкинула страхи, намагаючись тільки не світитись у людних місцях, щоб не попадатися мисливцям на очі.

Знала, що Мішель не забуде й не пробачить мені Марка. Мені та Глібу. І сумніви в словах Еріка про те, що я потребую опіки, вважала дурними. Що, втім, не заважало мені довго сидіти у Віки та пліткувати. Говорити про життя. Про чоловіків. І, звичайно ж, про кохання.

Тепер я могла говорити про це спокійно. Скинувши пута, вдягати їх уже не хотілося. Здавалося, Ерік спритним рухом скальпеля розкрив рану, і все, що скупчилося в душі — розчарування, туга, біль, страхи, сумніви — витекло. Слова полилися самі — шалені, емоційні, різкі. Були сльози та сміх, гіркі посмішки, коньяк із лимоном, приглушене світло кухонних ламп.

І самотність — у цьому ми з Вікою схожі. Як у дитинстві — тулилися один до одного, немов ріднішого нікого не було, і вдавали, що все добре, що ніхто нам не потрібен, а самодостатність — найбільша цінність жінки.

Зараз брехати собі було складніше і, якщо я могла замаскувати самотність яскравими стосунками з Еріком, то Віка не мала й цього. Я ділилася з нею думками, переживаннями, емоціями. І раділа, що кілька років тому, одного з осінніх днів Гліб буквально змусив мене розповісти подрузі про атлі. Про те, хто я, і що це тягне за собою. Сама б я не наважилася ні за що.

Гліба з того часу я бачила двічі. Але обидва рази — у квартирі Еріка. До атлі ми більше не їздили, я не просила, а сам Ерік, здавалося, забув про важливість крові.

Березень плавно перетік у квітень, весна вже не крилася — дзвеніла, цвірінькала, гріла сонечком. Сніг розтанув, асфальт просох, дівчата розпустили волосся, одягли короткі спідниці, каблуки та яскраві куртки. Життя відроджувалося, прокидалося від сплячки, як прокинулась я — одним холодним лютневим днем. Видіння більше не докучали, але, зізнатися, я щодня зі страхом чекала чергового, як події, що обріже нитку між мною та Еріком.

Того дня я не сумувала. Погода була сліпуче прекрасною, розчиняла страхи й викликала усмішку.

Я приїхала за речами — однаково жила в Еріка, тож, можна сказати, мала право на полицю в його шафі, хоча шафою величезну гардеробну назвати було складно. Ерік не заперечував, навіть сам пропонував кілька разів — ненав’язливо та обережно. Наче боявся, що я знову злякаюся і втечу, а кан так і залишиться для нього недосяжною метою.

Збігати я не збиралася. Я прив’язалася до нього. Любила в ньому все: ямочку на підборідді, крижасті очі, зморшку на лобі, коли він хмурився. Руки, які обіймали ночами, глузливий погляд. Впевненість. Зосередженість, коли він займався справами та не знав, що я за ним спостерігаю. А я сиділа, закутавшись у плед, на широкому ліжку, накритому темно-синім покривалом, і милувалася ним, як витвором мистецтва.

Напевно, мені потрібний був ідеал. Знову. Щоби перекроїти себе, повірити, що в житті є не лише біль та зрада. І вилікуватись, нарешті, остаточно.

Загалом, одного разу я зрозуміла, що речам місце поряд із господинею, а додому я ще нескоро повернуся. Та й весняний гардероб трохи відрізнявся від зимового.

Рідний під’їзд зустрів свіженьким ремонтом — запахом фарби та шпаклівки, гладко відполірованими поручнями та вимитими сходами. На сходовому майданчику я натрапила на Мирослава. Він кудись йшов, але, побачивши мене, вирішив затриматись. Сказав, що скучив, як мені здалося, зовсім щиро, і заманив мене на чай.

Ми говорили про все — довго, до хрипоти. Справа не в тому, що теми раптом з’явилися — вони завжди були. Просто щось у мені змінилося. Щось незриме, але суттєве. Мені стало цікаво все: як живуть альва, чи не одружився Алекс, чи бачиться Мирослав із Євою та Майєю, чи збираються альва до Львова. Він, своєю чергою, питав про Еріка — у душу не ліз, але подробицями випадку з Мішелем поцікавився. І тим, як загинув Марк — усе ж таки не щодня зустрінеш хижака, який вміє ставити печатку Арендрейта.

Загалом, я не помітила, як стемніло. Схаменулась, коли зателефонував Ерік і поцікавився, де я. Сказав, що сам знаходиться недалеко й заїде за мною за десять хвилин.

З’явився на порозі милий, привабливий, стримано привітався з Мирославом і потягнув мене до виходу. Нетерпляче, ніби поспішав кудись, попрямував униз сходами.

— Стривай, — засміялася я. — Речі. Я ж за речами приїхала і… відволіклася.

Ерік розвернувся, блиснув очима. Напівбожевільний, жадібний погляд. І його спрага — на шкірі, біжить сиротами по спині, руками, ногами. Від відчуттів хочеться сміятися.

— Відволіклася, — прошепотів він хрипко й тут же мене поцілував. — А я скучив.

— Ти дуже дивний сьогодні, — насупилась я.

— Передчуття. — Він провів пальцями по моїй шиї, ледве торкаючись, і я заплющила очі від насолоди. А потім розгорнув мене й підштовхнув до дверей.

— Бери вже свої речі.

Квартира Еріка викликала в мені впевненість, а ось моя останнім часом асоціювалася з неприємними подіями, тому, коли увійшла, я відчула легке занепокоєння. Не взяла це близько до серця, списала на страхи минулого, а їх я якраз ретельно виганяла. Викурювала.

До того ж Ерік був зі мною — ковзнув слідом, по-господарськи запалив світло в коридорі, потім у кімнаті. Я пам’ятаю, як зробила крок за ним.

Пам’ятаю, як він обернувся. І різкий запах — кисло-солодкий, задушливий. Дивне передчуття в очах Еріка змінилося тривогою.

— Тікай… — прошепотів він, але я не встигла навіть поворухнутися — мене зіштовхнуло в пітьму…

Я провалююся у воду — темну, холодну, в’язку. Водорості обплутують ноги, тягнуть на дно. Намагаюся виплисти, судомно гребу руками, але марно. Вода сильніша. Підступна, шепоче голосами русалок, велить не сіпатися, розслабитися. Як тоді, коли Кіра…

Опускаюсь на дно, перемагаючи паніку. Вода хоче покірності, вона її отримає. Ненадовго.

Це мій сон, отже, я можу дихати. Обережно втягую носом воду, вона проникає в легені, розпирає, тисне — тепер уже зсередини, але, як не дивно, не вбиває. І наступне зітхання дається вже легше, а потім ще одне й ще.

Й ось я вже розплутую ноги. Піщане дно м’яке, але відштовхнутися все ж таки виходить. Це лише озеро — те саме, у хельзі. На березі сидить Барт, вітер тріпає його сизу сорочку. Очі вождя сольвейгів серйозні та дивляться прямо в душу.

Я виходжу з води, сідаю поруч, і він хитає головою.

— Темрява близько, і по-доброму тобі краще перечекати її тут.

— Але, — кажу я і вичавлюю воду з волосся прямо на розпечений від сонця пісок. Чому він такий гарячий — небо все в хмарах? — Завжди є якесь «але».

— Хтось помре. Не ти. Але хтось, хто поруч.

— Ерік… — шепочу, згадуючи.

Барт бере мене за плечі та дуже серйозно вимовляє:

— Коли повернешся, бий на поразку. І біжи. Є сили, якими я не знаю, як керувати. Але є і зло, давно знайоме нам обом. — Він указує на воду. — Темрява.

— Герда, — здогадуюсь я. — Герда повернулася.

— Я бачив кров. Багато крові. Не твоєї. І сльози — тепер уже твої. А потім вибір — один із тих, що тобі потрібно зробити.

— Один з? Ти говорив про той — головний, — хмурюся я. — В кінці.

Він киває.

— То було пророцтво Першого, а це — моє. А тепер нумо, Поліно, прокинься.

Я старанно намагаюся отямитися — на підлозі у власній квартирі. Щипаю себе до болю — не виходить. Злюсь. На себе, на безтурботність, яка змусила забути: мої видіння завжди збуваються. І вони лише для підготовки, не для перемоги. Для битви я маю кен.

І злість.

Небо кипить від люті — клубочиться хмарами, сяє блискавками та гуркотить. Я встаю, розкидаю руки, закидаю голову й чекаю.

Це мій світ і тут усе за моїми правилами. Отже, і розбудити він теж може. Хоча б так.

Небо випускає стрілу — сліпучу, яскраву. Я дивлюся на нього, а воно — на мене, і, коли блискавка б’є мені в груди, мене викидає назад, у звичну обставу житомирської хрущовки.

Вікно відчинене, а стулки б’ються об стіни, фіранки майорять, піднімаючись до стелі, а там, у віконному отворі, застигла вона.

Вродлива і водночас моторошна. Русяве волосся, бліда шкіра, величезні темні очі. Вона вишкірялася на Еріка, поки не помітила, що я прийшла до тями.

Я не стала зволікати — вдарила. Її знесло з підвіконня, вона перекинулася в повітрі та полетіла вниз, на ще вологу після снігу клумбу біля під’їзду.

— Ерік! — Я кинулася до нього. Трясла за плечі, але він залишався нерухомий. — Еріку, прокинься.

Кисло-солодкий запах дурманив і, здавалося, тільки посилювався. Пастка? Летунка на вулиці, а джерело запаху — у квартирі?

І раптом біля самого вуха пролунав страшний шелест.

— Шшшш… — сказав хтось. А потім уже ближче: — Шшшшш…

Перед очима попливло, свідомість вислизала, тіло зрадливо розслабилося.

Тіло, але не жила.

Я із зусиллям обернулася. За два кроки від нас стояв ще один тип — цього разу чоловік. Одягнений у напівпрозорі шаровари та темну вільну сорочку із широкими рукавами. Молодий, ще зовсім хлопчик. Бліде волосся відливало сріблом. Він жмурився і дивився на мене.

Я вдарила знову. І знову. І знову. Била доти, доки хтось не торкнувся мого плеча.

— Тихіше, тихіше… — Прошепотів Ерік мені на вухо. — Спалиш будинок.

— Він мертвий? — злякано запитала я, хапаючи його за руку й шалено радіючи, що він прокинувся.

— Попіл, — кивнув Ерік.

— Там ще одна. На вулиці. Я скинула її вниз, але, мабуть, не вбила.

— Ти віриш мені, мала? — дуже серйозно спитав він, ніби від моєї відповіді залежало все: і майбутнє, і сьогодення, і доля тієї жінки за вікном.

— Вірю, — прошепотіла я і міцно обняла його. — Ти задумав щось небезпечне, так? Я ще на сходах зрозуміла…

— Задумав, — кивнув Ерік. — Але нема часу пояснювати. Тримайся поруч і, хоч би що трапилося, не бійся, добре?

Це «не бійся» мені не сподобалося. Зовсім. Але виходу не було — на вулиці чекала страшна летюча жінка, Ерік був сповнений рішучості, а я… Ну а що я? Вбила ж того, іншого. Отже, із цією ми й поготів справимося разом.

Нас зустріла ніч: темна й похмура, наповнена диким відчуттям полювання. Хто сьогодні мисливець, а хто дичина? Чи заганяють нас, чи заганяємо ми?

Ерік був нетерплячий. Здавалося, я могла відчувати це шкірою — його долоня стискала мої пальці, очі світилися передчуттям.

Ніколи не розуміла такої пристрасті до вбивства, хай навіть ворога. Вбити, щоб тебе не вбили — так, я сама так робила не раз. Але радість, майже садистська, що штовхає на вбивство… Ерік, схоже, дотримувався іншої думки.

Летючу незнайомку на клумбі ми не знайшли. Чи вона злякалася несподіваної відсічі, чи заманювала нас у пастку, я не зовсім розуміла, але Ерік її явно відчував, бо потягнув мене в бік автостради. Ми перетнули пішохідний перехід і згорнули до темного провулка.

Темрява приховує більше небезпек, ніж здається на перший погляд. Особливо для хижака. І якщо проти звичайного грабіжника допоможе елементарний морок, то проти надприродних істот із таємного світу хитрощів немає.

Хижаки вразливі. Для нас у світі безліч небезпек: мисливці, драугри, чаклуни. Створіння з нижчих світів. Навіть ясновидці еволюціонували та навчилися захищатися.

Щоправда, такі, як Ерік, вважають, що це все дрібниці. Що хто сильніший, той і має рацію. А справедливість… Чи вона існує? Чи це просто проєкція совісті найсильнішого?

Похмурі думки не відпускали, переслідували мене в темряві провулка. Ліхтарі тут не горіли, смерділо каналізацією та гниллю. Чоботи потопали в купі торішнього листя.

Летучої жінки ніде не спостерігалося, чому передчуття змішувалося з тривогою, доповнювалося майже відчутною радістю Еріка, хоча радіти, на мій погляд, не було чому.

А потім я помітила легкий рух праворуч, у районі сміттєвих баків. Напевно, якби не інстинкти, не надала б цьому значення. Але інстинкти кричали: пригнись! А за мить за міліметр від голови щось свиснуло, розсікаючи повітря, і, здається, зачепило Еріка.

Він зреагував блискавично — відштовхнув мене й перехопив зброю нападника. Я полетіла в бік сміттєвих баків, прямо в пожухле листя, провалилася долонею в бруд і злегка забила лікоть. Очі вже трохи звикли до темряви, і я могла бачити, як вони б’ються.

Хоча «б’ються» надто голосне слово.

Ерік лежав на спині, а летюча дівка сиділа на ньому зверху, притиснувши коліном шию. Приставила долоні до його обличчя, ніби витягала з нього життя. Буквально. Обличчя Еріка сяяло, а жінка, закинувши голову, посміхалася.

Я вдарила, не роздумуючи. Ще. І ще. Але мої атаки розсіювалися в повітрі, ніби навколо літунки утворився невидимий магічний щит. Втім, можливо, так і було…

Але ж ми на землі. У кевейні. У сучасному світі, повному звичайної, людської зброї. І навіть те, що на вигляд зброєю не є, може в певних умовах її замінити. Я нишпорила руками в листі, судомно шукаючи щось, хоч щось, чим можна просто вдарити. І знайшла. Несподівано. За кілька сантиметрів від сміттєвого бака. Шматок водопровідної труби, довгий — близько метра завдовжки. І товстий. Досить важкий, щоби серйозно нашкодити.

На курси самооборони я ніколи не ходила, фізичної міці не мала, але на той момент стала найлютішою. Не люблю, коли чіпають дорогих мені людей. А коли намагаються вбити, у мене просто зносить дах.

Я підвелася, підійшла до летунки, розмахнулась і щосили заїхала їй по голові.

Незнайомка скотилася з Еріка і відлетіла на пару метрів убік. Частки секунди їй вистачило, щоб схопитися на ноги. Зло вишкірившись, вона кинулася на мене, але Ерік уже встиг підвестися і збив її з ніг.

Від того, що побачила після, я буквально заціпеніла. Він підняв руки над головою і почав обертальні рухи, немов танцював якийсь латинський танець, але лише руками. При цьому жінка в шифоні відірвалася від землі, почала крутитися в такт його рухам, наче вони давно й не раз репетирували разом. Сила оточувала Еріка ореолом, я відчувала його лють, його міць, його флюїди.

Не хотілося б мені мати такого ворога!

Незнайомка крутилася біля землі, потім повільно почала підійматися в повітря, одночасно прискорюючись. Її одяг розвівався на вітрі, а сама вона розкинула руки, ніби насолоджувалася цим колообігом.

Вона не насолоджувалася. Просто не могла зупинити його.

Я подивилася на Еріка — він стояв і крутив уже одним вказівним пальцем правої руки, який тримав у районі грудей. З летючої жінки виходило світло. Лилося тонким потоком, розширюючись і збільшуючись, наближаючись до Еріка, точніше до його живота. До жили.

Боже мій, він же бере її кен! На відстані. Без жодних ритуальних ножів. Це було так страшно й так… чудово.

Я проковтнула і відступила на крок. Ближче до виходу з провулка. Ближче до світла та безпеки житомирських вулиць, де напевно снували перехожі, їздили машини, навіть не підозрюючи, що діється в темряві занедбаного місця.

І відразу натрапила на щось, вірніше на когось. Різко обернулася і завмерла від жаху — за моєю спиною розслаблено стояла Герда. Вона захоплено дивилася на Еріка та посміхалася. А потім млосно зітхнула й посміхнулася вже мені.

— Правда ж він прекрасний? — запитала вона і схилила голову набік. — Шкода, що йому зараз не до тебе.