Хазяїн видінь

У деякі моменти не можеш заснути від хвилювання. Лежиш, дивишся в стелю, слухаєш серце, що колотиться, і марно намагаєшся розслабитися.

Дивно, але цього разу я заснула одразу, щойно голова торкнулася подушки. Не знаю, можливо, подіяв теплий душ, а може, липовий чай…

Мені снилася хельза. Берег озера. Теплий пісок. Й Ерік. Ми сиділи та ніжилися під сонцем, а неподалік, на схилі пагорба, паслося двоє коней. Чорний та білий. Їхня шерсть лисніла, а розкішними гривами грав вітер.

Я знала, що коні наші. Що відвезуть нас туди, де тепло та затишно. Де немає тривог та зайвих думок. Де ми зможемо бути, нарешті, щасливими.

Згадала, що казав мені Гліб. Про те, що треба сказати, поки що не пізно. Розуміла, що «пізно» тут не настане, але сказати однаково хотілося.

— Я кохаю тебе, знаєш…

— Знаю, — усміхнувся Ерік. — І я тебе кохаю.

Я розуміла, що все це сниться мені, але почути було приємно. Заплющила очі на хвилинку, а коли розплющила, Еріка вже не було. Сонце все ще світило, пісок зігрівав спину, але всередині чомусь стало страшно холодно.

І я прокинулася.

— Ти дуже зворушлива, коли спиш, — сказав Ерік і всміхнувся.

— Ти… — Я схопилася і протерла очі, намагаючись визначити, реальність це чи продовження сну. Синя спальні. Ліжко. Ніч. Знайомі запахи. Усе по-справжньому. — Але як?

— Скучила? — Він ліг поруч і підморгнув. — Я — дуже!

Я обійняла його. Міцно. Вдихала терпкий запах гелю для душу й не могла натішитися.

— Як ти вибрався з хельзи?

Втім, Ерік не сидів би без діла, чекаючи, поки його врятують. Напевно, знайшов хельїна, який допоміг вибратися.

Він відсунув мене і здивувався:

— Вестар провів мене. Хіба Влад не сказав?

Я із шумом видихнула. Сіла.

Дідько, це ж очевидно, а я, як дурепа, повелася!

— Покидьок!

— Ти про що? — запитав Ерік, а отже, доведеться пояснювати.

Я подивилася у вікно, відчуваючи, як злість, що накотила, повільно відступає, замінюючись втомою. Усе ж таки відвідування будинку атлі вимотують.

— Влад пояснив, що ти напав на нього в хельзі, і він тебе там залишив. Покарав у такий спосіб. Що ви там не поділили?

— Якби я напав на нього, він би вже нічого не казав. Ніколи, — похмуро відповів Ерік. — Він і так забагато розмовляє.

— Він щось сказав тобі. — Я не питала — це було очевидно. — Про мене.

— Сказав. А ще він хотів, щоб я не повернувся. Влад нестерпно голосно думає — від нього складно відгородитися. Але він дурень, якщо вважає, що мене так легко вбити.

Я зітхнула і знову обняла його.

— Все це не має значення. Я рада, що ти тут зі мною.

— Правда?

— Правда, — кивнула. — То чому ти затримався в хельзі?

— Обіцяв допомогти Вестару із зачисткою заходу. — Він поцілував мене у верхівку. — А ще одній маленькій провидиці — покарати негідника.

Я звела на нього очі.

Який він вродливий! Наче не бачила його кілька років, й ось він поряд. Близький.

— Орм…

— Мертвий. Більше ніхто не скривдить тебе, Поліно.

Раптом мені розхотілося розмовляти. Я знайшла його долоню, переплела пальці. Хотілося відчувати, торкатися. Ловити кожну мить — їх у нас так мало залишилося. Запустила руки йому у волосся — воно було ще вологими після душу. М’яке, розкинулося подушкою.

Я загубилася.

Образи відступили, турботи теж. Були лише ми й ніч. Солодкий аромат карамелі та, мабуть, лотоса. Свій кен я не відчувала. Власний запах взагалі не відчувається, а шкода. Хотілося б знати, яка на смак наша суміш.

Втім, карамель теж непогано. Божественно!

Повітря в кімнаті поступово сіріло, забарвлюючись світанком. Виявлялися контури меблів, складки темно-синього покривала, знайомий профіль Еріка.

Він лежав і дивився в стелю. Умиротворений. Усміхався і думав про щось своє. А я безсоромно роздивлялася його й намагалася запам’ятати. Кожну рису. Міміку. Мерехтіння шкіри у світлі зорі. Запах.

Можливо, двадцять другого червня він піде.

Можливо, кан усе ж забере в мене його.

Але пам’ять ніхто має змоги відібрати.

Пам’ять постійно поверталася до останньої серйозної розмови. До його слів, які пробудили надію. До слів Гліба.

Якщо кохаєш — борись. Так часто пишуть у книжках. Я не вміла боротися, але раніше багато чого не вміла. Говорити «ні». Контролювати свій кен. Справлятися з болем.

Навчилася.

Отже, не все втрачено. Отже, я маю шанс.

Але брехати та приховувати щось від Еріка я не збиралася. Тому сказала:

— Я знаю, коли відкриється портал.

Світ на мить завмер, потім почав рухатися, закружляв вирвою, погрожуючи зруйнувати гармонію, що панувала навколо.

Ерік мовчав. Більше не посміхався, дивився на стелю, а губи витягнулися в тонку лінію.

Не очікував? Чи не радий? Або просто… не може повірити, що цей момент усе ж таки настав?

— Коли? — здавлено спитав він, за хвилину. Хвилину, протягом якої я боялася дихати. Такі хвилини завжди тягнуться нескінченністю.

— Двадцять другого червня. Увечері. О пів на дванадцяту портал уже закриється. На пустирі, перед ангарами, де чекав на нас Тед.

Здивувалась, як спокійно пролунав голос. Твердо. Без домішки приреченості та образи.

Так і має бути.

Сонячний промінь повільно підповзав до руки Еріка, фарбуючи кінчики пальців золотом. Я дивилася на його долоню, намагаючись зосередитися на чомусь одному, не думати про майбутню втрату.

Та й чи це втрата? Збудеться його мрія. Його мрія, Поліно! І ти стала частиною цього.

— Ти бачила календар у видінні? — Той самий тон — безликий і холодний.

Я посміхнулася. Зітхнула.

Доля вміє жартувати.

— Це мій день народження.

Ерік запустив пальці мені у волосся, поклав голову собі на груди. Чи хотілося йому бути на той момент ближче? Мені хотілося, тож я не заперечувала.

— Так скоро… — задумливо прошепотів він.

— Це ж добре. — Я підняла на нього очі. — Добре ж?

— Добре… — Він поцілував мене в скроню. — Ти залишишся зі мною, поки не піду? Або…

— Залишуся, — пообіцяла я.

— Їдьмо сьогодні до скаді! — надихнувся він. — Еля приготує щось смачне. Вона в мене чудово готує.

— Добре. Ти, мабуть, сумуватимеш за скаді. Ну, у кані… — А потім стрепенулась. — Тільки ось боюся, Тамара не буде мені рада. Особливо зараз, коли дата твого відходу точно відома.

— Тамара — сильна воїтелька. Вона звикла битися навіть там, де битися зовсім необов’язково. А ще має проблеми з Дар’єю — Тамара не приймає її як правительку. Але вони обидві — скаді, доведеться стримати пиху.

— Воїтелькою бути непросто. Доводиться вбивати, а це змінює…

— Ти говориш не як провидиця, — зауважив Ерік.

— Я — сольвейг. І вбивала. Наприклад, знаю, що стародавній залишає після себе купку попелу.

Він, здавалося, зацікавився. Підвівся на лікті, заглянув у вічі.

Напруга від звістки розвіялася, змінилася цікавістю. Кімнату заливало світло, за вікном зовсім по-літньому співали птахи. На душі було спокійно й легко, ніби я звільнилася від вантажу, що довго давив на серці.

Хай там як, усе скінчилося. Випробування, невідомість, тривожні передчуття. Майбутнє фарбувалося визначеністю.

Тепер, у цій кімнаті, у цьому ліжку були лише ми. Нічого не розділяло нас більше, і можна не таїтися.

— Ріхар — так його звали, — сказала я із сумом. Пам’ять дбайливо підкинула образ, що відпечатався в спогадах, — руде волосся, яскраві очі, лють ката. — Він убив майже всіх атлі на моїх очах. А потім я вбила його. Силою сольвейга.

— Потім їх воскресив чаклун?

Я кивнула.

— Його я теж вбила. Втім, цим я не пишаюся.

— Ти багато чого пережила. Стала сильною. Це захоплює.

— Я не почуваюся сильною, — заперечила я. — Втомленою. Зламаною. Але всі звикли, що я витримаю, і доводиться вдавати. Люди чекають від сольвейга вчинків. Завжди. Але я — лише жінка. Попри кен.

Він знову обійняв мене, і було щось у цих обіймах незрозуміле, зміна, яку не можеш вловити й розгадати. Я принишкла, слухаючи, як він дихає — глибоко й чомусь важко. Немов усередині в нього точилася боротьба, яку Ерік не збирався афішувати.

Я і не вимагала.

— Зі мною тобі не треба бути сильною, — прошепотів він, і дихання обпалило мені скроню. — Ніколи. Сильним буду я.

І я з ним цілком погодилася. Окрім слова «ніколи». Це «ніколи» до «завжди» жодного стосунку не мало, бо мало термін придатності. Трохи більше ніж місяць.

Начхати.

Я скажу йому. Потім. Не сьогодні.

Не проситиму залишитися — це нечесно. Просто скажу. Що кохаю. Що поруч із ним світ змінився — став добрішим, світлішим. Яскравішим. Я змінилася. Наповнилася силою, як суха губка водою. Нагодувалася впевненістю. Повірила в щастя.

Чи не це головне? Люди приходять і змінюють нас.

Я не тиснутиму — дозволю вирішити самому. Для чоловіків дуже важливо вирішувати.

Ми лежали мовчки ще довго. Новий день проник у нас, зігрів теплим травневим сонцем, пофарбував дахи будинків. У який колір він пофарбує мене?

Увечері ми поїхали до скаді. На свій подив, у їхньому наповненому віковими таємницями будинку мені було неймовірно затишно. Немов за час нашого знайомства з Еріком щось змінилося в мені на молекулярному рівні, наближаючи до колись чужого племені. Мабуть, це через кен. Швидше за все, через нього.

Але я так довго не відчувала себе в сім’ї, що не думала. У скаді було добре. Милі люди, діти, що верещать, грають на килимі біля каміна, веселий гомін, жарти та душевні розмови.

Захисниці, цілителі, шукачі. І просто люди — кожен особливий та помітний. Зі мною розмовляли, мене розпитували, мене слухали. Ерік усміхався, гладив мене по спині та мовчав, дозволяючи мені проявити себе.

І я дізнавалася щось про кожного з них, знаходячи в кожному якусь дрібницю, яка робила його особистістю, наділяла індивідуальністю, відрізняла від інших.

Дивовижні, привітні, чарівні скаді!

Еля, що гомоніла без угаву, серйозна Алла — войовниця, яку дуже зацікавило, як атлі пережили війну з мисливцями. Уважний Роб. Навіть Даша, що тихо причаїлася на підлокітнику крісла.

Тамара спеціально на неї не дивилася. Ні погляду, ні слова — войовниця та захисниця ніби не помічали один одного.

А в іншому — ідилія.

Усі вони мені подобалися.

У тісному колі я наситилася теплом, від якого відвикла. І всі вони, здавалося, теж грілися біля вогнища. Згуртувавшись навколо Еріка, як би доповнювали його самого, уособлюючи собою єдність. Жалися до нього, як кошенята до кішки, шукаючи ласки та схвалення.

І я подумала, що ніколи мені не було так затишно в атлі. Чи було? Уже не пам’ятаю.

А потім ми пили каву на кухні. Учотирьох — я, Ерік, Роберт та Тамара. Куталися в аромати свіжої здоби, говорили про все й ні про що, згадували минуле з якимось теплим сумом незворотності. І негласно мовчали про майбутнє.

Точніше, я мовчала. А Ерік, як би між іншим, раптово оголосив:

— Двадцять другого червня відкриється портал у кан.

Ідилія закінчилася одразу. Тамара блиснула на мене вбивчим поглядом і запитала:

— Ти сказала, так?

Я зіщулилася, а Роберт звернувся до подруги:

— Поліна не винна в тому, що народжена провидицею. І в тому, що бачить майбутнє Еріка.

— А хто винен? — розлютилася войовниця. — Поки вона не з’явилася, усе було добре.

— Ти знала, що я піду, — суворо обложив її Ерік. — Ми неодноразово говорили про це.

— Тоді не було чіткої дати. Дідько, Еріку, ніхто серйозно не вірив, що цей момент настане. — Вона помовчала й додала: — Ніхто, крім тебе.

— У цьому немає моєї провини. — Тон холодний, навіть крижаний, без натяку на колишнє тепло. — Настав час усвідомити, що мої слова мають вагу в скаді. І почати вже дослухатися.

— Деякі твої рішення просто дурні, — упиралася Тамара. — Ніхто в скаді не наважується сказати це тобі в обличчя. Але я не боюся сказати.

— І все ж ти зобов’язана підкорятися. Ти присягала мені на вірність, забула?

— Ти міг лишити спадкоємця! За всі ці роки ти мав стільки можливостей. Але ти не зробив цього, а тепер залишаєш плем’я цій… цій…

— Дарʼя — моя сестра! — гаркнув Ерік і підвівся, височіючи над войовницею.

Ніколи я не бачила його таким злим, таким розлюченим. Немов у нього вселився перший налі та підбурював господаря зруйнувати все довкола. Втім, Тамару це анітрохи не збентежило.

Пожежа протистояння вождя скаді та його войовниці розгорялася дедалі більше, і ми всі ризикували згоріти в ній. Я втиснулася в спинку стільця і ​​дивилася на складені на стільниці руки. Відчуття затишку відразу розвіялося, і захотілося сховатися.

Напевно, Роб помітив це, бо поклав мені руку на плече і прошепотів:

— Ходімо. Дозволимо їм трохи посперечатися наодинці.

І ми рушили затемненим коридором — назад у вітальню. Будинок спав і дихав уві сні, попри раптову сварку. Потріскували в каміні дрова, і довкола розтікалося тепло, огортало, п’янило. Як і сам будинок.

Хто ж топить камін у травні? Дивно, але стіни не заперечували. Виточували прохолоду, щоби підтримувати контраст. Чи мені тільки здавалося?

— Вони завжди сперечаються, — пояснив Роб, проводжаючи мене до дивана. Сам присів на підлокітник і винувато посміхнувся, наче хотів перепросити за поведінку одноплемінниці. — З дитинства. Але Ерік цінує Тому саме за чесність.

— Я їй не подобаюсь, — констатувала я факт.

— Справа не в тобі. Ти провидиця, і Тома звинувачує тебе в тому, що Ерік піде.

— Я можу її зрозуміти. Якби не мої видіння, він би залишився.

— Еріку тісно в цьому світі, — посміхнувся Роб. — Якби не твої видіння, він знайшов би собі небезпечніше заняття.

— Даша впорається? Я маю на увазі скаді. Вона зможе?

— Їй доведеться. Хоча в цьому я згоден із Томою — з Даші поки що жахлива правителька. Але іншого кандидата немає, на жаль. Ерік шанує закон крові, отже, маємо шанувати й ми. — Він трохи помовчав, а потім раптом посерйознішав: — Тебе вигнали, чи не так? З атлі? Ерік не любить про це говорити, ось я і не розпитую…

— Вигнали, — кивнула я.

Спочатку думала, жрець почне жаліти чи співчувати, і вже приготувалася відповідати, що мені нітрохи не шкода, адже це дало мені змогу ближче познайомитися з Еріком, але Роб запитав:

— Як тобі вдалося вмовити його? Свого вождя?

— Влада? — здивувалася я. — Я не вмовляла — він сам запропонував. Це довга історія… — Я зітхнула. — Ти вибач, але навіщо тобі? До Еріка це жодного стосунку не має, повір.

— Зате до Лариси має, — похмуро відповів він. — Влад Вермунд не відпустить сильну захисницю. Але провидицю відпустив. Отже, є спосіб.

— Лара… — прошепотіла я, розуміючи.

Так от хто цей таємничий скаді, хто запал на красуню-захисницю. І та розмова Еріка з Дашею раптово набула нового сенсу. Дійсно, Влад так просто не відпустить її, і, якщо Лара захоче вступити в скаді, їй доведеться зректися. Приємного мало, хоч, на перший погляд, так і не здається. Буде боляче. Погано. Попри все, Лара любить атлі. Вона росла з ними. Несправедливо буде, якщо їй не можна буде спілкуватися з ними.

— Боюся, мій спосіб Ларі не підійде, — відповіла я. — Але Даша — подруга Влада, вона може з ним поговорити. Пояснити, що ви…

— Вона не стане, — сумно посміхнувся Роб. — У нас із Дашею дуже складні стосунки.

— Через Тамару? Ти підтримуєш її, чи не так?

— Через неї. І через інші причини… Я не пишаюся тим, що сталося в минулому, але одного разу через нас із Томою Даша мало не загинула. Між нами немає порозуміння.

— Але як же ви… Ти жрець. Ерік піде, і вам із Дашею доведеться співпрацювати. Інакше послабите скаді.

— Ти маєш рацію, — задумливо зітхнув Роберт і відвернувся. Наче наша розмова розбурхала старі рани жерця, а ще здавалося, що несподівана відвертість збентежила його. Адже, по суті, ми зовсім чужі один одному люди. Хоча на той момент я була рада тій відвертості. У своєму племені відверто я могла тільки з Глібом.

— Чуєш? Замовкли. — Роб підняв вказівний палець угору, закликаючи до мовчання. Незграбність розвіялася в нагодованому вночі повітрі вітальні. — Іди, ти потрібна Еріку. — Він зробив паузу й подивився на мене дуже уважно і, здавалося, допитливо. — Ти добре на нього впливаєш, Поліно.

— Він на мене теж, — прошепотіла я і підвелася.

Еріка на кухні не було — тільки Тамара роздратовано мила посуд, остигаючи від недавньої сварки. Коли я увійшла, войовниця метнула в мене ненависний погляд, ніби хотіла пронизати їм мене наскрізь.

Що ж, справедливо — через мене Ерік покине цей світ.

Я не стала затримуватись, щоб не злити її ще більше.

Еріка знайшла в кабінеті. Він стояв біля вікна зі складеними за спиною руками. Не ворушився. Спокійний і впевнений, як завжди, але чомусь здалося, у душі його панувало сум’яття. Воно й не дивно — швидше за все, Еріка турбував розлад у скаді сильніше, ніж він показував.

Я навчилася відчувати його. Чи це було наслідком обміну? Швидше за все. Обмін з’єднує пари — не дарма саме так закріплюється ритуал вінчання.

Я підійшла, поклала долоню йому на плече. Він був сильний, цей чоловік. Але в той момент захотілося обійняти його, загорнути в себе, сховати від світу та заспокоїти. Хотілося, щоб він знову жартував і безтурботно сміявся. Забрати тугу з блакитних очей.

— Не переймайся. Впевнена, Даша з Тамарою порозуміються.

— Боюся, я недооцінив проблему, — похмуро заперечив він, кладучи свою долоню поверх моєї. Місяць дивився на нас крізь прозорий газ фіранок і мовчав. Навколо таємниче виблискували великі травневі зірки. З відчиненого вікна виразно пахло бузком. — І зараз вона проявилася особливо гостро.

— Сам казав, добробут скаді головніший за чвари. Їм доведеться…

— Не доведеться, — перебив він. Розвернувся. Такий високий, що прийшлося задирати голову, щоб дивитися на нього. Він завжди був такий? Або сьогодні це особливо помітно, адже хотілося бути маленькою дівчинкою, а доводилося говорити дорослі слова. — Все вирішиться простіше.

— Простіше? — хрипко запитала я, захлинаючись його натиском, його теплом, невідомою мені, але вже такою бажаною відповіддю. — Як?

Чи я вірила колись, що він це скаже? Чи чекала? Плутаючись, гублячись у солодкому карамельному божевіллі, я навіть подумати не могла, що таке можливо.

Але іноді відбувається те, чого ти зовсім не чекаєш. Всупереч логіці, здоровому глузду, розважливим та зрозумілим очікуванням.

Він сказав це.

А я боялася повірити, бо казок не буває. Тільки не для мене.

— Тому, що я не піду до кану, Поліно.