Хазяїн видінь

Усе довкола було синім. Синь проникала в мозок заспокійливою прохолодою, знімала біль. Ворушитися не хотілося. Хотілося просто лежати та ні про що не думати. Провалюватися в небуття, приходити до тями, знову провалюватися. І в жодному разі не рухатися.

Звідкись збоку і водночас здалеку пролунав знайомий, рідний голос:

—… не можна ж…

— Не дурій! Можна, коли я так кажу! — відповів інший голос із нотками роздратування.

— Краще, якщо вона сама. Таке вже було, — упирався перший.

— Гліб… — прохрипіла я і постаралася підняти руку. Не вийшло.

— Тихо, я тут. Тримайся, чуєш!

— На це нема часу! — остаточно розгнівався інший голос. — Ріж.

Через секунду я відчула слабкий біль у правій долоні, швидше за це був не біль — відлуння болю. Усе здавалося далеким, ілюзорним та несуттєвим.

Потім хтось узяв мене за руку, і я із шумом видихнула. Вени наповнилися кеном. Солодким, тягучим. Карамельним. Він проник у жилу, сп’янив. Добре… Як же… добре! Я застогнала від насолоди та сильніше стиснула чиюсь долоню.

— Ну, усе, годі, — лагідно сказав другий голос, і долоня, що випромінювала солодкий кен, відпустила мою. Розчарована, я спробувала розплющити очі, але вони рішуче не хотіли розплющуватися. Хотілося ще, поглинати та насолоджуватися. Ні про що не думати, окрім задоволення.

— Полю. — Гліб сів поруч, погладив по щоці.

— Ммм…

— Жива?

Поступово сп’яніння відпускало, думки прояснювалися, навіть одне око злегка розплющилося. У полі зору з’явився Гліб — стривожений та розпатланий.

— Тобі не варто бути зі мною, — прошепотіла я і облизнула пересохлі губи. — Мішель…

— Помовч, гаразд! — перебив він. — Ти як?

— Пити хочу…

Гліб одразу ж підняв мою голову, підніс до рота склянку з водою, і я одним духом її осушила. Розліпила друге око, озирнулася.

Усе в кімнаті було синім. Синій розділився на безліч відтінків і розсипався стінами, стелею, ліжком, де-не-де розбавляючись білим і чорним. Ніч кольору індиго вишкірялася у вікно через темну газову фіранку. Відбивалася в дзеркалі на стіні сумішшю міських вогнів та темряви. Зі стін лилося холодне світло від тонких вигнутих дугою світильників. Інші частини цих стін прикрашали картини-абстракції.

Під головою в мене лежала темно-синя подушка.

Я підвелася на ліктях.

— Тебе не вчили не витрачати сили під час виснаження? — суворо насварив мене Гліб і знову вклав на ліжко, натиснувши на плечі.

— Виснаження? — перепитала я. Розуміла з кожною секундою дедалі менше, а запитань збиралося дедалі більше. — Де ми?

— В Еріка. Він подзвонив мені з якогось клубу. Тебе отруїли, а він вилікував. Здається, навіть без наслідків… — Гліб уважно мене оглянув, вдивився у вічі, помацав пульс і, нарешті, полегшено видихнув: — Ну, слава богам, жива!

Потім ще щось говорив, але я не слухала. На згадку про Еріка в грудях розлилося тепло, жила відгукнулася, занила, а долоні засвербіли.

У мені його кен. Солодкий, карамельний. Саме від нього голова й паморочиться.

Так, стоп. Гліб сказав, мене отруїли. Отже, це правда… Я згадала голос, який наполегливо кудись кликав, а я йшла, наче під гіпнозом. Бррр, моторошно! А якби я дійшла до мети? Що було б тоді?

Роздуми перервав мій несподіваний рятівник. Він увійшов до кімнати з бинтами в руках. Посунувши Гліба, сів на ліжко, узяв мою руку й почав обробляти рану.

Тільки тепер я побачила поперечний поріз на долоні та зрозуміла, що Ерік передавав мені кен через кров. Хіба так можна під час виснаження? Хіба це не закінчується смертю?

Але я була жива, навіть надто жива для виснаженої — серце гулко забилося десь біля горла, думки сплуталися, а погляд зупинився на обличчі Еріка — зосередженому й серйозному.

Він, здавалося, захопився обробкою рани. Світле волосся зібрав у пучок, лише одне пасмо вибилось і падало на обличчя. Раптом мені захотілося прибрати його за вухо, але я стрималася. Із цікавістю спостерігала за ним, надзвичайно мовчазним, без краплі глузування на обличчі.

У нього були теплі руки, і мене огорнув спокій та впевненість. Дивний контраст із відчуттями кількох попередніх днів, а якщо врахувати, що хтось отруїв мене, це почуття збивало з пантелику.

Це все його кен, подумала я, але без агресії.

— Дякую, — сказала тихо.

Ерік глянув у вічі, злегка всміхнувся і кивнув. Потім закінчив перев’язку й підвівся. Я сіла на ліжку та розправила сукню.

— Зірвався з гачка твій отруйник, — сповістив Ерік і розсіяно покрутив між пальцями срібний амулет. — Не думаю, що він найближчим часом з’явиться. Маєш ідеї, хто це міг бути?

Я знизала плечима.

— У мене небагато ворогів.

— Правда? А так одразу й не скажеш, — пожартував він. Простягнув візитівку й додав уже серйозно: — Мій телефон, якщо раптом передумаєш.

— Не передумаю, — насупилась я. — Але дякую.

Він кивнув.

— Краще відлежись сьогодні. Отрута була сильною, довелося майже весь кен із нею вичистити. Як відновитися, знаєш?

— Так.

— Добре. — кивнув Глібу. — Попіклуєшся про неї?

— Попіклується, — відповіла я за Гліба і встала. Мене одразу хитнуло вбік, й Ерік спритно підтримав за лікоть. Похитав головою і прошепотів:

— Краще б ти лишилась.

Від його голосу — низького, проникливого, спиною пробігли сироти. Кинуло в жар, потім у холод, думки сплуталися, а потім зовсім зникли.

Це все наслідки обміну, подумала я та змусила себе відвернутися. Гліб накинув мені на плечі куртку, і я засунула візитівку до кишені. Не збиралася дзвонити, але хай буде. На всякий випадок.

— На твоєму місці я з’ясував би, хто намагався тебе отруїти, — діловито вимовив Ерік, коли ми були вже біля виходу. — Наступного разу мене може не виявитися поряд.

— Як це взагалі відбувається? Хіба можна отруїти жилу?

Чомусь згадався Будапешт і слова Влада про те, що мій кен згубний для Герди. Тоді він також щось зі мною зробив. Але що?

— Можна. Банально — отрута підмішується в їжу. Або напій.

Жах який! Варто було мені повернутися — і привіт, неприємності. У Житомирі ніколи нічого не зміниться. Тут саму атмосферу хтось отруїв.

Я з огидою натягла високі чоботи на шпильці. Щоб я ще раз взула їх! Та нізащо! У них тільки ноги ламати. Кеди — інша річ. Сукня ця ще — червона, вузька, постійно задирається до самої дупи. Ні, перевірені джинси куди зручніші.

Уже на вулиці, підстрибуючи від дикого холоду й тупцюючи підборами по втрамбованому снігу в очікуванні таксі, я зрозуміла, що гадки не маю, як вирахувати отруйника. А найголовніше — навіщо комусь мене труїти.

Згадала Мішеля, але одразу відкинула цю думку. Якби він хотів зробити зі мною щось, то давно зробив і без отрути.

Таємна шанувальниця Влада? Але навіть якщо вона є, навіщо їй це все? Я пішла з атлі, бачитися нам не можна — дорога відкрита.

Більше нічого на думку не спадало, тому я не стала думати. Потрібно із цим переночувати, а вранці, можливо, рішення прийде саме. У крайньому разі зв’яжуся з Бартом і пораджуся.

Втім, думати не дуже хотілося. У голові крутилося, у грудях було тепло, і здавалося, долоні все ще пахнуть Еріком — його тягучим, карамельним кеном. Я згадала неслухняне пасмо й подумки зробила те, що не посміла. Зрештою, це лише фантазії.

Таксі, нарешті, приїхало, і я суворо наказала Глібу вирушати додому. Бракувало ще, щоб Мішель нас побачив разом у день мого вибуття з атлі. Я обіцяла Глібу дзвонити в разі чого і для переконливості помахала перед його обличчям візиткою Еріка.

У результаті він здався і зачинив дверцята машини. Я відкинулася на спинку сидіння та назвала адресу. Набрала Дена. Його телефон було відключено, а це означало лише одне — він зараз із сольвейгами. У грудях ворухнулася туга і відразу розчинилася, як і інші думки. Було неймовірно добре, легко та порожньо.

Додому я увійшла втомлена та сонна. Притулилася спиною до дверей і заплющила очі. Занадто багато вражень.

Переїзд, самотність, отрута… Ерік. Сильний, загадковий і такий привабливий Ерік. Чоловік, що прорвав мої кордони.

Маячня!

Я струснула головою. Постоявши ще трохи, увімкнула світло, кинула на трюмо сумку та куртку, пішла на кухню. Дуже хотілося пити. Налила води в склянку й одним махом випила. Оглянула перев’язану руку і згадала карамельний кен, від якого буквально сп’яніла.

Спогади перервало шарудіння в спальні. Дуже характерне, погане шарудіння. Та ви жартуєте?! Знову?

Намагаючись не шуміти, я пробралася до виходу. Мирослав удома, сказала собі. Він сильний та захистить. Тихо відчинила двері та вже зібралася вийти, але…

На порозі стояв він. Чоловік із мого видіння.

— Дідько!..

… сказала б я, якби змогла. Але я не змогла. Голос зник, як у русалки з казки. Ейфорія змінилася страхом, розслабленість — зібраністю. Зрадливо здригнулися коліна.

Я згадала, що чула шарудіння зі спальні. Обернулася — ще двоє стояли за моєю спиною. Усі, як на підбір: темноволосі, похмурі та мовчазні.

Один із них тримав білий плащ, такий же, які були надіті на них. Брюнет біля входу втиснув мене у квартиру й зачинив двері.

Тікати було нікуди. Слизький, холодний страх уповзав усередину.

Другий незнайомець підійшов і накинув плащ мені на плечі.

У голові закрутилося. Свідомість знову затьмарилася, й останньою думкою була: «Та що ж за день такий сьогодні?!».

Не знаю, скільки часу минуло, але я прийшла до тями й відчула себе досить бадьорою. Зрозуміла, що все ще стою і що ситуація змінилася. Незнайома кімната, порожня, майже без меблів, тільки посередині красувався незграбно червоний — у тон мого плаття — широкий диван.

Я обережно озирнулась і примерзла до місця від дикого жаху. Внутрішні демони ніколи мене не відпустять, а від долі не втечеш…

Викрадачі кудись зникли. Натомість загороджуючи дверний отвір і склавши руки на грудях, стояла Герда.

Мене облило крижаним жахом, коліна підкосилися, і я дивом утрималася на ногах.

— Привіт, «матусю», — сказала вона й посміхнулася.